Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

РОЗПРАВА

Поніманський дочекався, поки Шкарбун вийшов з фабрики, і наздогнав його.

– Гнате, де гроші для Чернушкіна?

– При собі немає. Поїхали в Ясне, там віддам.

Електричка була повна-повнісінька, і майже цілу дорогу вони простояли в тамбурі. Лише перед самим Ясним пасажирів значно поменшало, і Поніманський з Шкарбуном могли, не боячись сторонніх, поговорити відверто.

– Михайле Семеновичу, а чи не підуть наші гроші на вітер?

– Ти про Сергія Олександровича… Не думаю. Він не менш від нас зацікавлений.

– Та воно так… Але надто багато заправив. Треба було поторгуватись.

– Гадаєш, не торгувався? Піди домовся. Адже знаєш його. Копійки не вирвеш.

– І взагалі… – розвів руками Шкарбун.

– Що взагалі?! – розсердився Поніманський. – Що взагалі?

– Не гарячкуй. Річ не в самих грошах. Припустимо, привезе Чернушкін до мене на дачу Сахна. Що з ним робитимемо?

– У нас же пістолет.

– А сусіди? Ти що ж думаєш, у нас полігон, тир, цілісінький день бахкають…

– Не розумію, чого ти хочеш… Адже ревізор уже виявив пересортування, порушення стандарту, лекало в тебе забрали… Документи опечатали. Попадеш у міліцію – там жартувати не люблять.

– Вб'єш його – прийде інший. Адже документи все одно в них залишаться.

– Інший – не він. Ти на собі зазнав, який Сахно, до кожної дрібниці докопується… Акта він ще не написав: в нього на клаптиках помітки, хто в них буде розбиратись. Поки прийде інший, поки ознайомиться, а там подивимось. Гірше, повір, не буде. Та й для іншого ревізора наука.

– Зажди, зажди. Ми теж не ликом шиті. Тільки-но ревізора не стане, до нас візьмуться. Адже, сам кажеш, в міліції не дурні сидять. Зрозуміють, що до чого, кому вигідно ревізора вбити…

Контрпитання збентежили Поніманського, примусили замислитись.

Прогуркотівши на стрілках, електричка плавно зупинилась біля невеликого дачного вокзалу. Поніманський і Шкарбун вийшли на перон.

– Мишко, тут на станції добре пиво. Зайдемо?

– Куди тобі пиво? І так мало не луснеш.

Шкарбун різко повернувся і, не мовлячи й слова, зник у буфеті. Залишившись сам, Поніманський заклав руки за спину і нервово походжав, час від часу сердито поглядаючи у вікно буфету. Черга посувалася поволі. «Пиво п'є! – обурювався Поніманський. – А мені треба встигнути туди й назад, а там ще Тетеря хникати почне, з безглуздими запитаннями чіплятиметься…»

Відхекуючись, показався Шкарбун.

– Ходімо швидше! – почав підганяти Поніманський. Але той не відповідав і лише сопів.

Біля молочного магазину Шкарбун витяг з кишені сітку і буркнув:

– Я зараз.

Поніманський кипів від обурення. «То пиво, то молоко! Так я ніколи не виберуся звідси…»

– З-за дурної голови й ногам горе! – із злістю випалив Шкарбун, вийшовши з сіткою, набитою пляшками кефіру, молока й якимись пакунками. – І надала мені нечиста сила узяти Тетерю. Ти б тільки подивився, як він, сучий син, каверзує: «Я людина хвора… дієтник. Мені грубої їжі не можна. Вдома я їв молоко, сметану, курятину…» 1 як його спекатись?

Від думки, що зненацька промайнула в голові, Поніманський зупинився і, забувши про сварку з Шкарбуном, смикнув його за рукав, гаряче зашепотів:

– Гнате, Гнате!.. Зупинись, послухай! Адже все можна звалити на Тетерю. На нього насамперед подумають, що він убив ревізора.

Шкарбун теж зупинився.

– Думка непогана, лише треба зробити, щоб комар носа не підточив.

– Не сумнівайся, – запевнив Поніманський, – буде все як слід. Я ще пораджусь з Сергієм Олександровичем… А щодо стрілянини не бійся. В крайньому разі можна й голими руками…

Як і чекав Поніманський, Тетеря відразу ж причепився до нього з запитаннями. Чи приніс гроші, що з Катею, як на фабриці? Які про нього точаться розмови, чи шукають його?

– Які гроші? – щиро здивувався Поніманський.

– Як то які? – спалахнув Тетеря. – Ті, що я віддав ревізорові.

– Чи не тому, в якого ти стріляв і вбив? – єхидно прискалив око Поніманський. – Якщо ти маєш на увазі Сахна, то він наказав низько тобі вклонитись, передавав привіт. Він здоровий, як бик, того ж і тобі бажає.

– Я не казав, що вбив!

– А хто, я казав?

– Гнат Онуфрійович може підтвердити. Я сказав, що стріляв! А влучив чи не влучив – не знаю.

– Ох, вони, чи бачите, не знають… Ох, їх, чи бачите, образили, скривдили…

– Коли такий розумний – спробуй сам. Це тобі не арифмометр крутити, не на рахівниці клацати.

– Здається, я в снайпери не записувався, – сполотнів Поніманський. – Щоб на рахівниці клацати, теж треба розум мати, і не курячий, як у тебе.

– Курячий… Може й курячий. Але й у тебе не кращий. Через кого я встряв у халепу? Твоїх безглуздих порад слухався!

– Ха! Подивіться на цього лицаря! – театральним жестом вказав Поніманський на Тетерю. – Уявіть собі, вони навіть здатні ображатись, думати, міркувати, метикувати… Хто ти такий?! Хто?! Тьху! Нікчема, слизняк! Невдячна тварюка! Забув, скільки я для тебе зробив? Забув?!

– А ти забув, що я для тебе зробив?! Ось костюмчик, – Тетеря схопив Поніманського за вилоги піджака, – на чиї грошики пошитий?! На мої, дурня й слизняка Тетері!

– Відійди! – Поніманський так штовхнув Тетерю в груди, що той насилу втримався на ногах.

Шкарбун, що до цього мовчазно споглядав сварку, знайшов за потрібне втрутитись.

– Ви що, блекоти об'їлися! Навколо сусіди, почують… Михайле Семеновичу, заспокойся, прошу тебе. І ти, Петре, не хлопчак, здається. Краще поїж, зголоднів, певно. Ось сирок, сметана, кефірчик…

– Годуй, годуй на свою голову! – скривився Поніманський. – Віддячить точнісінько так, як мені. Вже хто-хто, а я ж його, як рідного брата, з усякого лиха виручав.

– Браток знайшовся! – з ненавистю викрикнув Тетеря. – Свою ти шкуру рятував!

В Поніманського ладна була зірватися нова лайка, але він помітив енергійні знаки, що їх подавав Шкарбун за спиною Тетері, і стримався. Демонстративно одвернувшись від Тетері, сказав:

– Гнате Онуфрійовичу, мені час…

– Зараз. – І Шкарбун вийшов у другу кімнату.

Не звертаючи уваги на Тетерю, наче його й не було тут, Поніманський, похитуючись з носків на закаблуки, насвистував крізь зуби веселу мелодію.

Вибух гніву знесилив Тетерю. Низько схиливши голову, він уривчасто дихав.

Повернувся Шкарбун і простягнув Поніманському пакет.

– На. Копійка в копійку тисяча п'ятсот… Все ж таки поторгуйся, може, якусь сотню і вирвеш.

– Ти, Гнате, не ображайся, але гроші рахунок люблять.

– Перевіряй, коли охота.

Поніманський вийняв гроші з конверта, розклав на столі по купюрах і, з спритністю справжнього касира, швидко їх перелічив.

– Щось підсумок не збігається, – поморщився він.

– Не знаю, рівно півтори поклав.

– Не вистачає двадцяти чотирьох карбованців.

– Не може бути, полічи ще раз.

– На, перевір сам. – Поніманський недбало відсунув гроші, і вони віялом розсипалися по столу.

Зненацька підхопився Тетеря, згріб гроші докупи і почав гарячково запихати їх у кишені. Шкарбун і Поніманський були настільки вражені, що слова не могли мовити. Першим опам'ятався Шкарбун.

– Ти що, Петре?! Ану викладай гроші!

– І не подумаю! Своє взяв! Те, що ви винні мені!

– Тобі винні? – голос Шкарбуна затремтів від люті. – Але при чому тут я? При чому?! Винні – вимагай.

– Сам тепер з них вимагай! Я своє одержав і знати нічого не знаю. Візьми з нього, – мотнув Тетеря головою на Поніманського, – з Макогона, з Бабченка…

– Кинь дурня строїти! – урвав Шкарбун. – По-доброму кажу: не виводь мене з терпіння. Я мовчу, мовчу, але…

– Що «але»? Погрожуєш? Всі ви в мене ось де сидите. – Тетеря промовисто стиснув розчепірені пальці в кулак. – Начхав я на всіх вас! – і, зірвавшись з стільця, метнувся до дверей.

Тремтячи від гніву, Шкарбун рвонувся за Тетерею, але перекинув стільця, спіткнувся і впав.

– Мишко, тримай його! Тримай! – заревів він.

Поніманський схопив Тетерю ззаду за шию і вереснув від болю – Тетеря приловчився і вп'явся зубами в руку. Наспів Шкарбун і з розмаху вдарив Тетерю кулаком у перенісся. Той, наче підтятий, повалився на підлогу, його білий піджак побурів від крові. З несамовитою люттю Шкарбун накинувся на Тетерю, топтав чобітьми….

– Припини, Гнате! Досить! – намагався зупинити його Поніманський

– Відчепись! – скаженів Шкарбун. – Вб'ю!

ЧЕРНУШКІН ВХОДИТЬ У ДОВІР'Я

Попрощавшись з Вітею, Чернушкін заспішив додому і, діставши свій найкращий костюм, довго чистив його. Потім ретельно випрасував штани, сорочку. Причепурившись, він зайшов до сусідів подивитись на себе в трюмо і лишився задоволений.

«Вигляд відповідний, от лише заріс трохи, – помацав він потилицю. – Заскочу до Вернасовича. Відразу двох зайців уб'ю: підстрижусь і довідаюсь, чи дістав він обіцяне».

– Чим можу служити? – з професійною усмішкою зустрів його Вернасович.

Чернушкіну одразу впало у вічі, що майстер чимсь збентежений, але він удав, що нічого не помітив.

– Трошки підрівняй скроні й потилицю.

Орудуючи ножицями, Вернасович обережно спитав:

– Пробачте за нескромне питання, адже ви приятелі з Поніманським… У нього є знайомі… працівники прокуратури?

Чернушкін насторожився.

– Здається, є, – ухильно відповів він, – а втім, запевняти не можу.

Начальник гестапо обергрупенфюрер барон фон Веттер, агентом якого був у війну він, Чернушкін, не раз підкреслював: «Як би вам, Черемушкін, не кортіло щось вивідати в людини, переборіть своє бажання, це будьте настирливим, терпляче чекайте, зробіть вигляд, що це вас абсолютно не цікавить, і вона вам сама про все розповість».

Старанно натискуючи на грушу пульверизатора, Вернасович справді не витримав.

– Ви випадково не знаєте Петра Борисовича? Він де працює? В прокуратурі?

Чернушкін полегшено засміявся.

– Знайшов прокурора! Він же безграмотний, зроду книжки в руки не брав.

– Він мені сказав…

– Сказав, а ти й вуха розвісив. Та його туди на гарматний постріл не підпустять. Сказати хто завгодно може… Хіба мені важко назвати себе, гм… начальником міліції? Язик без кісток.

З одного боку відповідь Чернушкіна заспокоїла Вернасовича: нема чого тремтіти за свою шкуру й долари. Але водночас було дуже прикро, що така нікчемна людина зуміла обкрутити його кругом пальця. «Треба сьогодні ж розшукати його, побити й відібрати все, що він у мене видурив».

– Ви не знаєте, де його можна знайти? – спитав Вернасович.

– Він поїхав з міста…

– Скоро повернеться?

– Думаю, що ні… Одержуйте, – відлічив Чернушкін гроші. – Дякую. Тепер я виглядаю на десять років молодшим.

– Вас як і раніше цікавить… – затнувся Вернасович, – іноземна валюта?

– Дивлячись яка. Італійських лір, наприклад, не візьму. Нестійка, нетверда валюта, курс увесь час падає.

– В мене франки.

– Нові чи старі?

– Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю «Інтурист» мені пощастило дістати в одного іноземного туриста, комерсанта з Тулузи, двадцять сім франків.

Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?

– Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, – усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.

Глянув у дзеркальце і скривився.

– Е, забагато начіпляв…

Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.

По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.

Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».

За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.

– Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?

Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.

– Сахно Валентин Филимонович…

– Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… – і він для більшого враження навмисне зробив паузу. – В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… – Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.

Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче – сім'ю.

– Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… – він урвав свою розповідь важким зітханням, – завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки адміністратором… Серце підводить, спритність не та вже…

Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?

Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.

– Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.

– Чи зручно?.. Він заважатиме вам…

– О, що ви!

– Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…

– Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.

– Тату, я не хочу їсти! – вигукнув Вітя.

– Ну що ж, я не заперечую.

Вітя хотів бігти одягатися, але Чернушкін зупинив його.

– На, візьми, – віддав він книжку. – Рік тому її мені подарував автор, мій хороший приятель Арутюн Акопян. Прочитаєш, сам зможеш фокуси показувати.

Лишившись удвох з Сахном, Чернушкін сказав:

– Ой, пробачте, Валентине Филимоновичу, якось так вийшло, що я вас не запросив. Може, поїдете з дружиною? Дуже цікава програма…

– Дякую, але дружина ще не прийшла з роботи. І ми якось не збирались.

– Валентине Филимоновичу, я не наполягаю, щоб обов'язково сьогодні. Давайте іншим разом.

– Не знаю, навряд чи зможу найближчими днями вирватись.

– Що, дуже зайняті на роботі? Служба службою, але треба і про відпочинок подумати.

Сахно якось мимоволі пройнявся повагою до нового знайомого, груди якого прикрашали два ордени Червоного Прапора, і довірливо сказав:

– Я зараз проваджу ревізію на одній фабриці… Розкрадачі…

– Ні, ні, – підніс руки Чернушкін. – Ваші службові таємниці мене зовсім не цікавлять. Я працівник мистецтва і далекий від цих справ… Навіть якось не віриться, що в нашій країні можуть бути негідники…

– Необізнаній людині, звичайно, важко повірити, – згодився Сахно, – що є негідники, які розкрадають тисячі, десятки тисяч… Взяти хоча б цю фабрику. Там звили гніздо досвідчені шахраї на чолі з головним бухгалтером.

– Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?

«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»

Радісний, сяючий вибіг Вітя.

– Я готовий, Сергію Олександровичу!

– Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…

ДОРОГА КОЖНА ХВИЛИНА

Провівши Вітю й Чернушкіна, Сахно пішов у садок. Між ним та Олійником зав'язалась розмова про проблеми сучасного живопису, про абстракціоністів. Обидва зійшлися на думці, що їхню мазанину не можна вважати мистецтвом. Захоплені розмовою, вони не помітили, коли повернулась Людмила Йосипівна.

– Ви обідали?

– Тебе чекали, – відповів Валентин Филимонович.

– Я ж попередила – у нас на заводі сьогодні перевибори завкому. Сиділи до пів на дев'яту голодні.

– Хіба вже о пів на дев'яту?! Не може бути. – Сахно глянув на годинник. – І справді. Забалакалися ми з Анатолієм Максимовичем.

– Ідіть у дім, я швиденько накрию, – сказала Людмила Йосипівна.

Олійник, хоч як його вмовляли, категорично відмовився вечеряти і залишився в садку.

– Даремно ви одмовились, Анатолію Максимовичу, – дорікнув Сахно. – Холодник такий чудовий, просто з льоху…

– Валентине, – підійшла Людмила Йосипівна, – ти хоч дав Віті гроші на тролейбус, на морозиво?

– Зовсім випустив з уваги… Та не хвилюйся, Людо, я ж тобі казав за обідом: Сергій Олександрович справив на мене враження порядної людини…

– Пробачте, – насторожився Олійник. – Вітя кудись пішов?

– В цирк. – І Сахно розповів про обставини знайомства сина з Чернушкіним і про свою розмову з ним.

– То, кажете, Сергій Олександрович?

– Не турбуйтесь. Людина цілком статечна. Не знаючи, що він адміністратор цирку, його цілком можна прийняти за наукового працівника, просто за академіка, професора…

– А борідка в нього є?! – підхопився Олійник.

«Молодий, гарячий, – подумав Сахно. – Скрізь йому ввижаються страхітливі злочини й лиходії». Усміхаючись, він потягнув Олійника за рукав.

– Сідайте! Я зрозумів вас… Та сідайте, не хвилюйтесь… Прізвище його Чернушкін, Сергій Олександрович, він колишній фокусник, тепер адміністратор цирку, заслужений партизан, орденоносець…

– Валентине Филимоновичу, – настійливо повторив Олійник, – то є в нього борідка чи ні?

Людмила Йосипівна здивовано поглядала то на чоловіка, то на Олійника.

– Борідка? – усміхнувся Сахно. – Ну, є, є невелика… Клинцем.

Не бажаючи хвилювати ні Валентина Филимоновича, ні Людмилу Йосипівну, Олійник спокійно сів на лаву, але вже через хвилину, ніби щось пригадавши, сказав:

– Ви мені пробачте, зовсім випустив з уваги: на десяту я замовив розмову з Новосибірськом.

Опинившись на вулиці, Олійник бігом кинувся до зупинки таксі. До неї було добрих півтора кілометри. Але не встиг він пробігти і половину шляху, як йому зустрілась «Волга» з зеленим вогником.

– В цирк! – коротко сказав Олійник. – І прошу якнайшвидше.

З тісних вулиць старого міста машина вирвалась на Жовтневий проспект. Кілька років тому тут був пустир, а зараз по обидва боки широкої магістралі височіли ансамблі багатоповерхових будинків. Олійникові подобався цей куточок міста, і у вільні години він любив блукати по його юних вулицях, парках і скверах. В його альбомі зібралася сила малюнків. Вони немовби ілюстрували трудовий подвиг будівельників, що створили на пустинному місці новий район. На перших малюнках були похилені від часу халупи, яри, густо порослі бур'яном та чортополохом; їх поступово витіснили обриси баштових кранів, бульдозерів, екскаваторів. А далі пішли – споруда широкоекранного кіно, філармонії, житлові будинки.

Та зараз Олійник нічого не помічав. Вія думав про одне: швидше, якнайшвидше потрапити в цирк…

Заскрипівши гальмами, машина різко зупинилась.

– Що таке? – спитав Олійник. – Я ж вас попереджав, що мені негайно потрібно…

Водій не поспішаючи дістав з кишені сигарету, пом'яв її в пальцях, запалив і лиш тоді відповів:

– Бачите: червоне світло… Завжди так виходить, коли поспішаєш. Цими днями віз пасажира на аеродром. На літак людина спізнюється, нервує, хвилюється… А чим йому допомогти? Автомобілів з крилами ще не винайшли. Був би в нас пропелер, завів би і полетів. Може, років через двадцять такі будуть…

Він ще щось казав, та Олійник не слухав. Для нього дорога буквально кожна хвилина, кожна секунда, а тут стій і чекай… Але ось блимнуло жовте око світлофора, його змінило зелене. Олійник з полегшенням зітхнув. Та, наче на гріх, заглух двигун. Шофер марно натискав на стартер, втративши терпіння, пустив у хід заводну ручку, але все даремно. Тоді він, сердито буркочучи щось під ніс, підняв капот і заходився копирсатись у моторі.

Олійник сидів, як на голках. «Залишити машину? Тролейбусна зупинка звідси порівняно недалеко… Але поки добіжиш, скільки часу мине… До того ж цим тролейбусом не під'їдеш до цирку, треба пересідати на інший».

– Що там у нас сталося? – відчинивши дверці, вихилився Олійник. – Довго ми ще стоятимемо? – не приховуючи роздратування, спитав він.

– Засмітився жиклер дозуючої системи… Це з ким завгодно може трапитись… Вже продмухав. Зараз поїдемо…

Водій, як здавалося Олійникові, надто повільно опустив капот, довго витирав руки ганчіркою, закурив і лише тоді, так само неквапливо, зручно вмостившись на сидінні, увімкнув мотор.

Коли машина зупинилась біля центрального входу в цирк, Олійник бігом кинувся сходами нагору. Йому назустріч з широко розчинених дверей ринув потік глядачів. Олійник змушений був зупинитись – пробратись через натовп не було можливості.