Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

НАСЛІДКИ ЕКСПЕРТИЗИ

Луговий забрав зі столу документи і зачинив важкі дверці сейфа.

– Поїхали, Анатолію Максимовичу. Підкину вас до поліклініки, а сам на квартиру до Чистякова. Допитаю його сусідів.

– Товаришу підполковник, подряпина, – махнув рукою Олійник. – Соромно показуватись.

– Подряпина чи рана, там розберуться, а протистовбнякову сироватку обов'язково введуть. Ви не посміхайтесь. Що не кажіть, дружина в мене ескулап, – пожартував Луговий.

– Я краще з вами, якщо дозволите…

– Залишимо питання відкритим. Як вирішать лікарі, так і буде.

Поранення в Олійника виявилося легким, і в поліклініці його затримали не довше як на десять хвилин.

Думка сусідів про Чистякова була одностайною: він п'яниця, бешкетник, лихослов, нечистий на руку. Товаришів у нього немає. «Победу» почав ставити у дворі ще взимку. Останній час розповідав, що влаштувався шофером до якогось професора. Професора дехто бачив. Він кілька разів заходив до Чистякова. Був і сьогодні вранці, йому за п'ятдесят, він середній на зріст, кремезний, борідка в нього клинцем, волосся зачісане на проділ. Одна жінка навіть пригадала, що Жора називав його чи то Сергієм Олександровичем чи то Сергієм Олексійовичем.

Обшук у кімнаті Чистякова нічого не дав.

Підполковник відвіз Олійника додому і повернувся на роботу. Андрій Остапович не мав сумніву: міфічний професор – спільник Чистякова, і знову викликав його на допит. Почувши, що підполковник знає і про Тетерю, і про «професора» Сергія Олександровича, Чистяков раптом присів навпочіпки і голосно занявкав. Але йому здалося, що цього замало. Він вискочив на стілець і, плескаючи себе руками по боках, закукурікав.

– Я півник – золотий гребінець! Я півник…

– Киньте дурня строїти! – поморщився Луговий. – Дешевий номер.

– Гр-р! – загарчав Чистяков. – Я собака! – Він схопив чорнильницю, одним духом випив її і відразу ж почав гризти край стола. – Я чаклун! Я гіпнотизер! Я атомна бомба! Бах-бах! Бах-бах!

Андрій Остапович від усього серця зареготав. Витріщивши очі, Чистяков застиг посеред кімнати, не знаючи, що робити, чи варто далі прикидатися божевільним. «Хай буде, що буде», – вирішив він і, впавши на підлогу, поповз на животі в куток, хриплячи:

– Я крокодил! Бережіться! Я всіх проковтну! У-у! У-у!

В такій позі його застав майор Кульбич, що повернувся з будинку Тетері.

– Чистяков, я вам не раджу блазнювати, – сказав Луговий. – Ідіть у камеру і подумайте.

Коли Чистякова відвели, Кульбич доповів про наслідки обшуку.

– Виявлено цікаві записи. – Він поклав перед Луговим синій томик Блока. – Не знаю, з яких міркувань Тетеря вибрав Блока для своїх розрахунків. Очевидно, через великі поля.

Луговий перевернув книгу.

– Дивний збіг. Сам того не підозрюючи, Тетеря умудрився підраховувати прибутки і витрати поряд із своїм віршованим портретом. Послухайте:

 
… Кладя в тарелку грошик медный,
Три, да еще семь раз подряд
Поцеловать столетний, бедный
И зацелованный оклад.
А воротясь домой, обмерить
На тот же грош кого-нибудь
И пса голодного от двери,
Икнув, ногою отпихнуть.
И под лампадкой у иконы
Пить чай, отщелкивая счет,
Потом переслюнить купоны,
Пузатый отворив комод,
И на перины пуховые
В тяжелом завалиться сне…
 

– Люблю Блока, – признався Луговий, – особливо «Дванадцять», але, на жаль, зараз нас далеко більше цікавить Тетеря, ніж Блок. Поряд з віршем запис… «Січ», – це, безсумнівно, січень. Потім «Од. 450 м. Рат»… Мабуть, одержав 450 метрів ратину. Далі: «Од. 600 к» – значить одержав шістсот карбованців… Нижче йдуть підрахунки: «Шуб. Катер. 400, килим 200».

– Код примітивний, якщо ці скорочення взагалі можна так назвати, – сказав Кульбич. – Розшифровуються вони просто, коли хоч що-небудь знаєш про Тетерю.

– А імена, прізвища, адреси, номери телефонів є?

– В основному записи стосуються прибутків і видатків. Можливо, десь є і адреси і прізвища. Завтра все як слід перевірю.

Потім Кульбич детально розповів про наслідки обшуку.

– Так кажете, Тетеря ухистився використати банку з малиновим варенням! – дзвінко зареготав Луговий, відкинувшись на спинку стільця. – Треба ж вигадати! Скільки працюю в міліції, а таке вперше чую. Доводилося знаходити тайники у меблях, в печах, у підвіконнях, у підлогах… Пам'ятаю, якось у Дніпропетровську, тільки-но я почав працювати, випорпали діаманти у вазоні, де росла фінікова пальма… Так, слухаю вас далі.

– У Тетері три ощадних книжки. Мало не на вісім тисяч карбованців. Найцікавіша з них оця, В ній відмітка ощадкаси про те, що 23 липня взято п'ятсот карбованців. Мабуть, якраз ті, що їх він передав Сахнові… Ну, майно ми описали, наклали на нього арешт. Дружина Тетері в камері попереднього ув'язнення.

– Завтра ж її допитайте.

– Обов'язково, Андрію Остаповичу… Між іншим, що за вистава у вас тут відбувалася?

– А-а, ви про Чистякова, – здогадався Луговий і розповів про допит, про показання сусідів. – Як ви гадаєте, – цей «професор» і Тетеря не одна й та сама особа?

– Навряд… Тетеря на нього не схожий. А втім, я вилучив альбом. Може, в ньому є й фотокартка «професора»?

Вони схилились над альбомом. Але весь він був заповнений фотознімками самого Тетері, його дружини та батьків.

– Олегу Гарасимовичу, оцей знімок Тетері, певно, найкращий? І, що особливо важливо, на звороті вказано дату – липень цього року. Вранці віднесіть фотографію в науково-технічний відділ. Хай терміново розмножать.

– А може, Ткачов у себе…

– Навряд, – глянув Андрій Остапович на годинник.

– Початок одинадцятої. А втім… – він набрав номер. – Добрий вечір, Геннадію Тодосовичу! Додому скоро збираєтесь? Ні? Чого ж? А-а! Закінчуєте для нас експертизу… Ні, ми з Олегом Гарасимовичем повинні ще де в чому розібратись… Заходьте, будь ласка. До речі, є для вас нове завдання… – Луговий розсміявся: – Будете скаржитись на мене своїй дружині? Можете поскаржитись, мені уже все одно. Звітуватиму перед своєю, заодно дам звіт і перед вашою…

– … Я проглядав особову справу Тетері, – повернувся Луговий до початої розмови. – Судячи з автобіографії, в нашому місті у нього родичів немає. Один його брат живе в Красноуфімську, другий – в Нерчинську. Можливо, він спробує виїхати. Я дав розпорядження вести спостереження на вокзалі, пристані, в автовокзалі, в аеропорту… Як ви вважаєте, є внутрішній зв'язок між зникненням Тетері і розмовою Сахна з секретарем директора фабрики?

– Самого Тетерю на п'ятихвилинку не запрошували, але ось що підозріло: відразу ж після її закінчення він одпросився в директора в поліклініку. Мені здається, що це не випадково. Його хтось повідомив, хто був на п'ятихвилинці.

– Чи не секретар, часом?

– Навряд. Вона член партії. Бездоганно чесна людина…

– Багато людей було на п'ятихвилинці?

– Чимало. Директор склав список. Тридцять сім чоловік.

– Та-ак… Але знайти, хто поінформував Тетерю, – треба. І не зволікайте з цією справою.

– Доручу Шилову… Андрію Остаповичу, ви звернули увагу: Тетеря вважався непоганим працівником, мало не кожний квартал його преміювали як передовика виробництва. Робітники складу заявляють, що він користувався особливою прихильністю і заступництвом головного бухгалтера Поніманського.

– Був він на п'ятихвилинці?

– Ні. З понеділка у відрядженні.

– Що ж являє собою Поніманський?

– Живе на широку ногу… шикарно одягається, хоча сім'я досить велика: дружина, двоє дітей, – хлопчикові сім і дівчинці три роки, – батько та ще домробітниця. Ні дружина, ні батько не працюють. Директор фабрики Ложешник розповів, що на початку червня Поніманський запрошував його провести разом відпустку в Туапсе. Там у Поніманського дача. Ложешник відмовився, але бухгалтер настирливо набивався на дружбу, кликав додому, на полювання, на риболовлю… Ложешникові не сподобалося це підлабузництво. До того ж йому стало відомо, що Поніманський в 1951 році, працюючи на фетровій фабриці, брав участь у розкраданні і обласним судом був засуджений до десяти років позбавлення волі. В 1953 році за Указом про амністію його звільнили. Тиждень тому директор порушив клопотання перед раднаргоспом про зняття Поніманського.

– Куди ж він раніше дивився? Чого прийняв розкрадача?

– Ложешник на фабриці всього другий місяць, а прийняв його наш з вами спільний знайомий, – посміхнувся Кульбич. – Світловидов… Його зняли за окозамилювання, неуважність до потреб робітників.

– Он як! Тепер не дивно, що він нас так зустрів. – Луговий закурив. – Поніманський і «професор» чи не одна й та сама людина? Га, Олегу Герасимовичу? Адже з показань сусідів Чистякова «професор» – франт.

– Особова справа Поніманського в мене. Ось анкета. Зараз… Зараз… Поніманський Михайло Семенович, 1926 року народження. А ось і фотокартка. Бороди немає. І віком не підходить. Молодший. Але все ж таки досить цікава фігура. Треба ним зайнятись.

– І Світловидовим треба поцікавитись… А «професор» часом не працює на фабриці?

– Я такого не бачив. Поговорю з директором. Втім, на нього розраховувати не доводиться… Людина він нова. А от секретар парткому – кадровий робітник, мало не жива історія, знає всіх і кожного.

Увійшов Ткачов.

– Ну що, опівночники, як справи, як успіхи?

– Дещо прояснюється, – відповів Луговий. – Тепер, у всякому разі, знаємо, що ратин розкрадають на фабриці «Спартак». А сьогоднішній день взагалі можна вважати вдалим, якби не зникнув комірник Тетеря. Затримано машину, на якій чинилися злочини, арештований один із злочинців – Чистяков, ревізор виявив підробки в накладних…

– По собі почуваю – справи у вас пішли. Ви просто закидаєте нас експертизами… Ну, почну по черзі. Чемодан. Хімічним аналізом в суміші кислот вдалося встановити на металевому ріжку дві витиснуті літери. На фотографії їх чітко видно. Подивіться.

– ОМ… ОМ… – задумано промовив Луговий, передавши Кульбичу таблицю. – Це, звичайно, ініціали власника чемодана. Хто ж це такий? Так… Тетеря – Петро Борисович… Чистяков – Георгій Костянтинович… «Професор» – Сергій Олександрович чи Олексійович, але це суті не міняє. Поніманський – Михайло Семенович… Не підходить. Ви, Олегу Гарасимовичу, випадково не знаєте, як ім'я та по батькові Світловидова?

– Хвилинку… хвилинку… – зморщив лоба Кульбич. – Ага! Аркадій Васильович!

– Знову не підходить, але певен, власник чемодана, цей ОМ – автор анонімки.

– Тетеря й анонімник чудово знають один одного, – сказав Ткачов, – і от чому: під час проведення графічної експертизи анонімки на Збаращенка і записки для Сахна мені здалося, що обидва ці документи написані на папері однакового гатунку і однаковим чорнилом. Я дослідив їх під мікроскопом при великому збільшенні. І що ж? Будова волокон цих двох аркушів паперу однакова. Це підтвердив і хімічний аналіз. Дослідження показало, що й чорнило однакове.

– Може, записку й анонімку писала та сама людина? – припустив Кульбич.

– Ні. Записка Тетері, а анонімка – не його. По-перше, не збігається співвідношення між висотою і шириною літер, не однакові й інтервали між ними. Почерк у Тетері розгонистий, розмір письмових знаків середній і їхня висота коливається від трьох до п'яти міліметрів. Літери написані з середнім натиском. Дуже характерним для нього, наприклад, є написання голосних а, і, о і приголосних с, т… Анонімник, хоча й намагався змінити почерк, але в нього явно виражений нахил ліворуч, літери більші і між словами майже немає інтервалів. На цій таблиці яскраво видно їхню різницю. Літери а, і, о, с, т, як на анонімці, так і на записці позначені червоною тушшю. Особливо хочу звернути вашу увагу на…

Задеренчав телефон.

– Луговий слухає. Так… так… Що?! Зараз виїжджаємо.

«НАС ТРОЄ, А ЇХ П'ЯТЕРО»

Після розмови з Дімою, Володя забіг додому сказати мамі, що йому зараз же треба в драмгурток на репетицію. Двері відчинив батько.

– Здоров, здоров, синку! – розплився він в усмішці. – Ми з тобою начебто сьогодні не бачились.

– Чого не розбудив? – насупився Володя. – Адже домовились.

– Я пішов ще шести не було. Шкода стало тебе будити. Ну-ну, не дусайся. Сам знаєш: якщо я сказав – значить, зроблю. Спінінг у твоїй кімнаті.

Володя розчинив двері і відразу побачив бамбукове вудлище з алюмінієвою катушкою. Поряд на стільці лежали невеликі вузенькі пластинки з латуні, міді, олова, свинцю. Досвідченим оком рибалки Володя зразу ж розпізнав блешні «Байкал», «Трохимівську», «Універсалку», «Успіх», «Спінер»… Батько задоволено усміхався і, коли зраділий Володя доволі намилувався подарунком, сказав:

– Є ще сюрпризик…

– Який?! – кинувся Володя на шию батькові.

Батько лукаво погрозив пальцем.

– Ач, який хитрий! Вгадай!

– Футбол.

– Холодно.

– Пінг-понг?

– Знову-таки холодно.

Володя замислився.

– Річ зрідні спінінгу… Має, синку, так би мовити, безпосереднє відношення до риболовлі…

– Акваланг! – випалив Володя. – Так, татку, так? – застрибав він навколо батька.

– Вже тепліше…

– Волок!

– Ні, й не він… Ну, гаразд, не буду тебе мучити. Ходімо.

На балконі стояв надувний гумовий човен. Радощам Володі не було меж. Кортіло зараз же схопити його й податися на річку. Але на нього чекає Діма… І йому ще потрібно розшукати Вітю й Альошу…

– Ну, я побіжу!

– Хоч би спасибі сказав.

– Спасибі, татусю! Спасибі! Тільки човен, мабуть, дуже дорогий…

– Заради кого працюю, живу, стараюсь? Мені багато не треба. Я своє віджив…

– Облиш, тату! Адже знаєш, я не люблю…

– Вислухай, голубчику, вже не маленький, все повинен знати. Незчуєшся, як і паспорт одержиш, сім'єю обзаведешся, в самого діти підуть… Тоді зрозумієш мене. Дивись, – порившись у нижній шухляді серванта, він дістав з дна ощадну книжку і багатозначно, по складах прочитав: – Баб-чен-ко Во-ло-ди-мир Яко-вич… Ощадна трудова каса… Рахунок номер 11426… Зрозумів? На твоє ім'я! Тепер подивимось, що там робиться… На сьогоднішній день нараховується не мало не багато, а три тисячі п'ятсот сімдесят вісім карбованчиків…

Володя скривився.

– Пробач, тату, але мені ці гроші не потрібні. Виросту, сам зароблю. Краще купи мамі путівку… Подивись, на кого вона схожа.

Бабченко відразу спохмурнів.

– Молодий мене вчити! Хвора – хай ходить у поліклініку. Я не забороняю… А не бійся, не спитаєш, чи здоровий батько, чи не втомлюється він, важко чи легко йому добувати шматок хліба? І не просто шматок, а біленький, та з масельцем, та з буженинкою… Та й чайок вам подавай не просто так, а з вершечками, з тістечками, з шоколадними цукерочками… А як кожна копійка батькові дістається? Гроші не манна небесна, з неба не сиплються… Треба й побігати, й пометикувати, й попріти… А іноді й рискнути… Отак-то воно, синку…

Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.

Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.

– Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…

Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…

З гуркотом розчинилися двері.

– Утішитель, – із злістю засміявся батько. – Усе втішаєш…

Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:

– Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… – сльози бризнули з Володиних очей.

Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.

– Пробач мені, рідний, пробач… – бурмотів він.

Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.

– Чого ти сидиш?! – накинувся Бабченко на дружину. – Не бачиш, що робиться з дитиною?!

Мати притягла до себе Володю, вкрила його мокре від сліз обличчя поцілунками і щось зашепотіла йому на вухо. Мало-помалу Володя заспокоївся і лиш час від часу здригався.

– Синку, прости мене, старого дурня, – запобігливо зазирав Бабченко в очі Володі. – І перед тобою, Ганно, вибачаюсь. Я був несправедливий… Завтра ж обов'язково йди в поліклініку. Зроби, які там потрібно аналізи, всілякі рентгени, електрокардіограми, одним словом, що потрібно, й бери путівку. За грішми затримки не буде. І обіцяю: більше ніколи ти, Ганно, образливого слова від мене не почуєш. Помирилися? Ну, дай руку.

Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.

– Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?

– А як же інакше?

– Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.

– Візьми таксі. На, – Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.

Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».

– Мені в бік університету, – попросив Володя, сідаючи в машину.

– Ти, хлопче, скажи конкретно, – незадоволено буркнув шофер.

– Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…

– Університет. Тепер куди? – спитав шофер.

– Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.

Шофер недовірливо зиркнув.

– Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. – Володя поклав на сидіння три карбованці.

Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.

– Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, – випалив Володя.

– Заскочимо за Вітею?

– Авжеж.

Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.

– А якщо його немає, – заперечив Альоша. – Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.

Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у під'їзд і, не відводячи погляду від будинку Макогона, розповів, що за кілька хвилин до них прийшов ще якийсь чоловік.

– Голений, в білому піджаці, худорлявий… Часом не Матвійович? – звертаючись до Альоші, спитав Діма.

– Він з бородою?

– Ні.

– Виходить, не Матвійович… Гаразд, потім розберемось. Багато їх зібралось?

– Сам Макогон – раз… Хтось приїхав на таксі – два, потім товстун у чоботях, галіфе і зеленому кітелі…

– Товстун? – наморщив лоба Альоша. – Теж не знаю.

– Слідом за ним Поніманський. Його я відразу…

– Це не Поніманський! – перебив Володя. – Він поїхав у понеділок рано-вранці. Мені двірник сказав.

– Який він із себе? – спитав Альоша.

– З вусиками… Смаглявий, волосся чорне… Костюм білий, капелюх теж… І черевики білі…

– Начебто Поніманський, – погодився Альоша.

– Виходить, їх п'ятеро, – підрахував Володя, – а нас троє. Гм-м… Три на п'ять. Кепська справа. Що робити?

– Як то що? – здивувався Діма. – Стежити.

– Стежити, звичайно, стежити, це ясно, але коли вийдуть та й розійдуться в різні боки. Тоді що?.. Макогона можна не рахувати. Він од нас не втече. Але все одне нас троє, а їх четверо. Вітьку б сюди…

– Якби та якби та виросли в роті гриби, був би не рот, а цілий город, – сказав Альоша. – Відразу домовимося, хто за ким, щоб опісля не було плутанини і безладдя.

– Там видно буде! – відмахнувся Діма. – Хіба не однаково, хто за ким піде?

– Ні, ні, зажди, – зупинив Володя. – Альоша має рацію. Треба відразу обміркувати.

Несподівано виникли суперечності. Діма доводив, що йому не можна відлучатись, він повинен стежити за Макогоном.

– Ну навіщо тобі він?! – гарячкував Альоша. – Ми про того в зеленому кітелі і про останнього нічого не знаємо. Як ти потім розшукаєш їх? Ну як?!

– Чому Володі можна стежити за Поніманським, а мені не можна за Макогоном? – насупився Діма. – Давайте не будемо стежити ні за Макогоном, ні за Поніманський. І вийде дуже добре: нас троє і їх троє.

– Хіба тобі не зрозуміло, що Поніманський ватажок?

– Чому ватажок?

Альоша розгубився. Справді, чому він вважає, що Поніманський ватажок? Але за нього відповів Володя.

– Він усіх знає…

Тут уже Альоша зібрався з думками і посипав цілим шквалом доказів.

– Ти сам бачив, як він одягнений. Краще за всіх! Не те що інші! Бо керівник. Він і Макогона знає, і Матвійовича, і перукаря.

– Це нічого не значить, – не здавався Діма. – Мало хто кого знає.

– А хто їздив на вокзал? – наступав Альоша. – Поніманський! А навіщо? Скажи, навіщо?

– Звідки я знаю.

– А я знаю! Тепер мені ясно. У неділю вони всі зібралися під виглядом пасажирів у камері схову. Найзручніше для них місце, кращого й не вигадаєш. Поніманський відкрив чемодан і подав їм сигнал: у вівторок увечері прибути до Макогона…

Доводи були досить обгрунтовані, і Діма завагався.

– Хай за Поніманський стежить будь-хто з вас. Я не наполягаю, – великодушно запропонував Володя. – Я хочу лиш одного: щоб було якнайкраще.

Нарешті Діма згодився, і справа пішла швидше. Домовились: Альоша стежить за тим, хто вийде перший; за другим – Діма, а за Поніманським – Володя.

Хлопці вибрались на вулицю і, розійшовшись у різні боки, почали стежити.

Довго чекати не довелося. Перший показався Тетеря.

Заздалегідь домовленим сигналом – піднесена ліва рука – Альоша дав товаришам зрозуміти, що він побачив незнайомця і йде за ним. Знову відчинилися двері і з'явилась огрядна постать в кітелі… Настала черга Діми.

Вийшло так, що за Тетерею йшов Альоша, за Альошею – товстун, за товстуном – Діма. На розі товстун наздогнав Тетерю. Вони зупинились і почали про щось жваво розмовляти. Зупинились і хлопчаки. Альоша закам'янів біля вітрини з «Пионерской правдой», а Діма, не вигадавши нічого кращого, шмигнув у «Гастроном» і стежив за товстуном через вітрину.

До Альоші долинали уривки розмови.

– Не хвилюйся, Петю… Все буде добре… Пробач, коли що не так. Сам розумієш… Приїжджай. Чекаю на вокзалі.

– Хай буде по-твоєму… Я пішов… Чекай до одинадцятої, Гнате Онуфрійовичу…

Альоша запам'ятав, що незнайомця, за яким він стежить, звуть Петром, а другого –

Гнатом Онуфрійовичем. Треба не забути записати в журнал НПВБ.

Товстун постояв хвилину-другу, дочекався, поки Тетеря зникне за рогом, і вскочив у тролейбус номер десять, що йшов за маршрутом: Загорська площа – вокзал. За ним – Діма.