Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

ОБШУК

Разом з двома понятими Шовкопляс і молодий лейтенант Сергієнко зайшли в садибу до Тетері.

– Ми з управління міліції, – відрекомендувався Шовкопляс дружині Тетері. – Ось ордер на проведення обшуку. Ознайомтесь.

Ворушачи побілілими губами, вона поволі прочитала і, не промовивши жодного слова, повернула ордер.

– Перш ніж приступити до обшуку, – попередив Шовкопляс, – пропоную здати зброю, цінності і гроші.

– Зброю? Гроші? Про що ви говорите? Совісті у вас немає! Це на нас сусіди із злості наказали. В шматкові хліба собі відмовляємо, своїм горбом і потом, все надбали! Гроші вимагаєте?! От усі наші гроші! – вихопивши з кишені фартуха гаманець, вона шпурнула його під ноги Шовкоплясу.

– Якщо й надалі ви дозволятимете собі такі вихватки вас виведуть звідси. Підніміть гаманця.

Голосно схлипуючи, Катерина виконала наказ.

– Отже, зброї, цінностей і грошей немає? – повторив своє запитання Шовкопляс.

– Ой лишенько мені! Скільки можна терзати? Що за люди?! Я ж сказала – нічого в нас немає. Дивіться… Все одно не повірите. Шукайте…

… Кульбич, що приїхав. з фабрики, застав Сергієнка і Шовкопляса в найбільшій кімнаті особняка, яку хазяйка гучно величала залом. Вони вже встигли оглянути коридор, веранду, підвал, ванну кімнату, кухню і спальню. Кульбич викликав Сергієнка на подвір'я. – Беріть машину, відвезіть підполковнику

Луговому особисту справу Тетері і передайте, що в поліклініці його не було, і що я залишаюсь тут. Може, він прийде додому.

Коли Кульбич повернувся, Шовкопляс оглядав громіздкий, почорнілий від часу буфет. Швидко і акуратно переставляв він тарілки, кришталеві вази, блюдечка, салатниці, відкривав кришки численних масничок, кофейники, чайники, молочники…

– А внизу що? – спитав він, поставивши на місце останню порцелянову чашку.

– Варення… Макарони, борошно… вермішель… всіляка там крупа… цукор… лавровий лист. Відчинити? – витягла хазяйка велику в'язку ключів і, не чекаючи, квапливо розчинила навстіж дверцята.

Присівши навпочіпки, Шовкопляс швидко обвів поглядом нижнє відділення буфета і, випроставшись, недбало махнув рукою.

– Можна зачиняти.

– Заждіть, не поспішайте, – зупинив Кульбич. – Виставляйте все, що там є.

– Та вже ж дивились… – заперечила хазяйка.

– Нічого, ще подивимось.

На столі з'явилися пузаті банки з варенням, якісь мішечки, торбинки, коробки, пакетики. Кульбич терпляче пересипав крупу, борошно, цукор… Одна з понятих, смаглява жінка з бистрими чорними очима, зиркнула на годинник.

– Товариші! Так ви до ранку не скінчите.

Її підтримав другий понятий – молодий широкоплечий парубок.

– Товаришка Кривенко має рацію. Ну, що може бути в продуктах?

– Перевіримо, тоді й узнаємо, – спокійно відповів Кульбич.

Він помітив, з якою поквапністю Тетериха взялася відчиняти буфет. І потім, випадково зустрівшись з її очима, Кульбич вловив у них і тривогу, і настороженість, і занепокоєння… Це було, коли він взявся за банки з варенням…

Кульбич перелив в емальовану миску одну, другу банку, третю… І раптом щось промайнуло перед його очима і ляпнуло в миску. Він ложкою виловив гумовий мішечок. Хазяйка змінилась на обличчі.

– Це моє! Віддайте! Не займайте!.. – заламуючи руки, зарепетувала вона.

– Припиніть! – суворо перебив її Кульбич. – Не влаштовуйте сцен. Ми розберемось. Коли це справді ваше, все буде повернуто.

Тетеря замовкла і, шморгаючи почервонілим носом, голосно схлипуючи, слідкувала, як Кульбич акуратно по шву розрізав мішечок. Заблищав золотий портсигар, діаманти на платинових запонках, старовинний кишеньковий золотий годинник на товстому, прикрашеному брелоками ланцюжку, масивний золотий перстень з рубіном. Поняті були вражені.

Повернувся Сергієнко. Підполковник наказав йому та Шовкоплясу залишитись у засідці до особливого розпорядження.

– А вам, товаришу майор, після закінчення обшуку разом з дружиною Тетері треба приїхати в управління.

Шовкопляс тепер уже не обмежувався поверховим оглядом. Він відсував меблі, уважно обслідував усі шухляди комода, серванта, розгвинтив канделябр, а стіл навіть поставив боком, перевіряючи, чи немає в ніжках видовбаних схованок. Так само пильно він оглянув і крісла. Але в цій кімнаті Шовкопляс і Сергієнко більше нічого не знайшли. Перейшли в суміжну. Там стояла плюшева канапа, півдюжини стільців, письмовий стіл і книжкова шафа. З неї й почав Шовкопляс.

– Господи! Лишенько мені! Невже й книжки почнете перевертати, – простогнала Тетериха. – Те, що знайшли в банці – все! Чого ви до нас так присікуєтесь?! Мій чоловік не розбійник, не шпигун, нікого не вбив, не пограбував.

– Не пограбував! – не стримався Кульбич. – А на які гроші ви збудували собі особняк, придбали дорогі меблі, килими?.. Адже ваш чоловік одержує вісімдесят карбованців на місяць…

– Ну й що ж? Ми з Петром Борисовичем люди ощадливі, аби на що грошей не тринькаємо.

Кривенко спалахнула і гнівно труснула густим волоссям.

– Про що ви кажете?! Невже ви вважаєте нас простаками? Коли б ви навіть цілий рік нічого не пили й не їли, то й тоді вам в двадцять п'ять років не вкластися, щоб усе це купити. У вічі вам кажу: все це майно придбано нечесним шляхом, на гроші, вкрадені в держави.

– А вам же яке діло?! – визвірилася Тетеря. – Теж мені захисниця держави знайшлася…

– Як то яке?! Крадете в нас. Держава – це ми. Ось такий паразит забереться на завод, на фабрику, в магазин і розтягає наше добро. Вкрав сто тисяч, а це школа, дитячий садок, будинок, лікарня… Та що там казати, – блиснула вона очима, – розкрадачі й шпигуни одного поля ягоди. І ті й ті шкодять нам, і їх треба знищувати, як скажених собак… Та кому я кажу? їй?! їх, цих паразитів, словами не проймеш, а ви, – обернулася вона до працівників міліції, – і без мене чудово знаєте, що таке розкрадач.

Сергієнко разом з Кульбичем оглядали речі в письмовому столі, а Шовкопляс, навчений гірким досвідом, брав книжку за книжною і уважно проглядав кожну сторінку.

– Олегу Гарасимовичу, – покликав він Кульбича, – ось подивіться, – і простягнув синій томик Блока.

– Та-ак… Цікаво, – згодився Кульбич. – Відкладіть.

Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.

– Що ви тепер скажете? – спитав Кульбич. – Ви ж запевняли, що у вас нічого немає.

– Не знаю, звідки вони взялись, – пересмикнула плечима хазяйка.

– Як же не знаєте? Чорним по білому написано: Тетеря Катерина Трифонівна, а дві інші – на ім'я вашого чоловіка…

Обшук саду було закінчено. Залишалося скласти протокол обшуку і накласти арешт на майно.

– Будинок не маєте права описувати! – захлинаючись і повискуючи, істерично кричала Тетериха. Очі її налилися кров'ю, волосся розпатлалось, і вона чимсь нагадувала бабу-ягу. – Будинок мій! Мій! Будинок я поставила за свої кревні! Беріть його речі, а мого не займайте! Я знати не знаю, чим він, мерзотник, займався, що робив!

– Припиніть! – урвав її лемент Кульбич. – За нашими законами все майно, нажите злочинним шляхом, конфіскується.

– Вірний закон! – підхопила Кривенко.

– А родичі розкрадачів, що знали про злочинну діяльність і користувались накраденим майном, суворо караються. Ви, як дружина розкрадача, притягаєтесь до кримінальної відповідальності.

У ВСЬОМУ ВИНЕН РЕВІЗОР

Тетеря вийшов з перукарні з туго напханими кишенями. «Здорово я вигадав про слідчого, – задоволений собою, міркував він. – Через кілька днів знову зайду, нічого його жаліти, хай трясе гаманцем… От якби два-три таких фарцовники, можна і вухом не вести».

… Тетерю зустрів сам Макогон і провів через закурену кухню, вузький темний коридор в невелику кімнату, де навколо столу, засланого облізлою клейонкою, сиділи Шкарбун, Поніманський і Чернушкін. Вікно було зачинене віконницею. На стелі під рожевим абажуром тьмяно мерехтіла лампочка. Побачивши Тетерю, Поніманський не втримався:

– Ти тепер справжнісінький святий апостол Петро… Он і сяйво кругом лисини.

Тетеря зібрався огризнутись, але Чернушкін випередив його.

– Припинити! Давай, Петре Борисовичу, викладай… Тільки коротше.

– Та я вже розповідав.

– Вони нічого не знають, – кивнув Чернушкін на Поніманського і Макогона.

Тетеря повторив всю історію від початку до кінця.

– Біля будинку, – закінчив він, – мене зустріла одна знайома й каже, що в нас обшук.

Всі мовчали, лише чути було сопіння Шкарбуна. Насупивши брови, Поніманський замислено втупився в одну цятку. На гладенько поголених щоках Чернушкіна грали жовна. Макогон, спершись плечем на кахляну піч, нервово гриз нігті. Тетеря не витримав гнітючої тиші.

– Вам добре, а мені як бути? Ну що ви всі мовчите? От ви, Сергію Олександровичу…

– «Сергію Олександровичу…» Згадав! А коли давав хабара – не питав.

– Ти мені про хабара нічого не казав, – здивувався Шкарбун.

– У мене в головешці така плутанина зробилася, все вискочило.

– Скільки ж ти йому відвалив? – не вгавав Шкарбун.

Тетеря запнувся.

– Ти-тисячу… двісті…

– Жирно… Нізащо б стільки не дав.

– Гризи його не гризи, від цього ні йому, ні нам не легше, – зауважив Поніманський. – Тепер треба подумати, як вискочити з біди.

Всі знову замовкли.

– А якщо підкинути листик, – почав Макогон, – що ревізор одержав не тисячу двісті, а дві п'ятсот…

– Знову безглузді прожекти! – скипів Поніманський. – Ситі ми твоїми анонімками по саму зав'язку. А я попереджав. Не послухались, на сміх підняли. І от, будь ласка, – догралися. У Тетері обшук, і не сьогодні-завтра до нас доберуться.

– Я… я х-хоч що-небудь п-пропоную, а ти… ти критика з себе корчиш. Бачили м-ми т-таких! – від образи і злості Макогон заїкався.

– І запропонувати можу. Найважливіше зараз… Треба… Треба… – Поніманський запнувся.

– Що?! Не виходить! Клепки заїло, – зловтішався Макогон.

– Знову за своє, – блиснув очима Чернушкін. – Хоч сьогодні припиніть. Ну чого ви не поділите? Втямити не можу… Ревізія закінчилась? – зиркнув він на Поніманського.

– Начебто ні. Щоправда, вчора й сьогодні я був у Сосновці на ткацькій фабриці. Звіряв взаєморозрахунки.

– Виходить, в міліції акта ревізії ще немає?

– Ні. Я б про це знав як головний бухгалтер…

– Отже, документи в ревізора… Вони повинні бути в нас… Треба довідатись, де вони.

– Тут і довідуватись нема чого, – сказав Поніманський. – В моєму сейфі.

– А ключ?! – стрепенувся Чернушкін.

– Ключ у Сахна.

– Розумник… Голова… – не пропустив нагоди шпигнути Макогон. – Зліпок треба було зробити з ключа, а потім віддавати.

– Н-да… – промимрив Чернушкін. – А за які гріхи я оце мучусь? Начебто змагаєтесь, хто більшу дурницю встругне. Був би зліпок – був би ключ. Був би ключ – були б у нас зараз документи… Ну, що з воза впало, те пропало. Припустімо, ревізор не доніс в міліцію… – вголос міркував він.

– А обшук! – простогнав Тетеря. – Ви забули, чи що?

– Певен, що обшук із-за твоєї дружини. Я давно попереджав, щоб вона покинула вештатись по базарах. Усе вам мало, мало… Якби ревізор повідомив, то взялися б за Поніманського і Шкарбуна. Але вас же не зачіпають?

– Мене особисто – ні.

– І мене теж, – підхопив Шкарбун. – Виходить, даремно ми собі кров псуємо?

– Не радій. Ревізор може гроші забрати, а ревізію провести як слід.

– Як же це так? – розгубився Тетеря. – Адже я йому…

– Я йому… я йому, – передражнив Чернушкін. – Свідки, розписка в тебе є? Нема. Переказати поштою треба було. Квитанція – це документ. Тоді б він у нас і не писнув.

– Сергію Олександровичу! – підхопився Тетеря. – Я…

– Зажди! Треба примусити його віддати накладні.

– Так він вам і поверне. Чекайте, – іронічно посміхнувся Поніманський.

– Притиснути треба. Взяв гроші – давай документи, – сказав Чернушкін. – А якщо не захоче…

– Ліквідувати! – глухо підказав Шкарбун.

Чернушкін удав, що не дочув.

– А ні – хай нарікає сам на себе. Мало що може з ним статися? Ну, приміром, черепиця з даху зірветься на голову… В річці може захлинутися…

– Або поспішає, – підхопив Макогон, – ревізор додому з роботи, а тут з-за рогу вискакує машина. Бабах! Був ревізор і немає. Нещасливий випадок!

– Сергію Олександровичу, як знайти Жорку? – хрипким від хвилювання голосом спитав Тетеря.

– Навіщо він тобі?

– Умовлю… Поїдемо разом і поквитаємось…

– На Жорку не розраховуй. Вигнав!.. П'яниця. Хто побачить, про справу анічичирк.

– Нарешті-таки послухався мене, – із задоволенням зауважив Макогон.

– Ех! Підстерегти б Сахна в темному кутку і… – Шкарбун багатозначно стиснув величезний кулак.

– Мені одному його не подужати, – зітхнув Тетеря. – Він мене однією рукою як муху… Якби хто поміг… Може, Поніманський?..

– Гуртом тут не можна, – заперечив Макогон. – Небезпечно. Одному краще. Зробив і зник.

– Вірно, – Поніманський несподівано для всіх похвалив Макогона. – Чого я зобов'язаний ризикувати з-за тебе, Петре Борисовичу? Сам пожертвував Сахнові тисячу двісті карбованців… Великий гуманіст… Мало дав… Треба було більше. В тебе натура широка… Місцевий філантроп. Але дозвольте… А я тут при чім? І чого я, – Поніманський уже не приховував своєї злості, – чого я, обов'язково я, повинен думати про тебе?! Що ти, син мені?! В ательє рятував, зараз знову… Чого ти вирячився на мене, як баран на нові ворота?!

Тетеря схопився із стільця і, бризкаючи слиною, закричав:

– Тепер я вам не потрібен! Хочете здихатись! Коли заробляли на мені тисячі, я був Петром Борисовичем, Петею… А зараз усім наплювати на мене! Але не думайте, я жаліти нікого не буду! Дзуськи! – і він перед самим носом Поніманського потряс вказівним пальцем. – Сам пропаду, але й вам не минути лиха. Я віддав тисячу двісті не заради себе! Заради всіх! І нічого тут з мене дурня робити і глузувати. Звольте заплатити! Нас тут з фабрики троє. Викладайте, ти, Поніманський, і ти, Шкарбун, по чотири сотні… От до Сергія Олександровича і Опанаса Степановича, – розраховуючи на їхню підтримку, закінчив Тетеря, – я нічого не маю.

Шкарбун, почувши, що Тетеря хоче здерти з нього чотириста карбованців, розлютився.

– Наставляй кишеню ширше! Сам вклепався, сам і відповідай, а на інших не звалюй. Гроші, чи бачите, він дав! А хто тебе просив?

Пристрасті розпалились, і Чернушкін втрутився.

– Сідай, Петре Борисовичу!.. І ти, Шкарбун!.. Нема чого горлати! Не на товкучці… А щодо грошей, завжди домовимось. Скільки ти витратив? Тисячу двісті? Розділимо на нас усіх…

Поніманський, Макогон і Шкарбун не вірили своїм вухам.

– Ось ти, Опанасе, даси? – і непомітно штовхнув Макогона ліктем в бік.

– Звичайно, звичайно, – зрозумівши, закивав Макогон головою. – Про що там розмовляти?

– Та й ти, Шкарбун, гадаю, втямив, що не мав рації… – Чернушкін наступив йому на ногу. – І Михайло віддасть тобі свою частку, – Чернушкін по-змовницькому підморгнув Поніманському – Ну, а про мене й мови бути не може… Нас тут п'ятеро, та й Бабченко знайде дві сотні.

– Так вони кажуть…

– Петре Борисовичу, ти ж мене знаєш. Я ручаюсь…

– А де мені ночувати?

– О господи! Скоро ти питатимеш мене, де тобі обідати, де снідати, де мити руки… Ночуй поки що в Гната. Там спокійно – за містом і будинок окремий.

– Я не проти, – з кислим виразом видушив з себе Шкарбун. – Хай поживе… Тільки… Тільки… дружина через тиждень приїде з онучатами. Дітлахи, самі знаєте, візьмуть та й, чого доброго, розбовкають.

– Ти ж у суботу казав, – нагадав Поніманський, злякавшись, щоб, бува, йому не нав'язали Тетерю, – що твоя стара повернеться не раніш як у вересні.

– Мало що я казав?! А сьогодні телеграму принесли, – збрехав Шкарбун.

– Одним словом, вирішено, – урвав суперечку Чернушкін. – Він поки що побуде в Гната, а там подивимось… Отже, відносно ночівлі домовились. Гроші, Петре Борисовичу, ти одержиш. Ну, заспокоївся? І досить про це. А от з ревізором, вже пробач, – він підсів до Тетері і, намагаючись надати своїм словам щирості, поплескав його по коліну, – треба тобі вирішувати самому. Ось як воно, голубе мій.

– Я згоден! Але як? Як? – хапався Тетеря у розпачі за голову. – Навчіть…

– Не люблю радити. Скажу – роби так, а вийде інакше. А я й винен зостанусь, адже всього не передбачиш.

– Нікого я винуватити не буду. Як вийде, так і вийде. Тільки підкажіть.

– Гаразд, щось гуртом придумаємо. Зажди, ось тільки нап'юся. Задушно тут, у горлі пересохло. Де в тебе, Опанасе, вода?

– Зараз, – підвівся Макогон.

В кухні, щільно причинивши двері, Чернушкін, зашепотів:

– Де пістолет? Давай його сюди. Макогон відсунув стола з брудним посудом, підважив кінцем сокири мостину і витянув загорнутий у мішковину браунінг.

План Чернушкіна був простий: Макогон немовби випадково згадає, що в нього зберігається пістолет, і поверне його Тетері нібито для самооборони… Тоді Чернушкін заведе розмову, що, маючи зброю, усунути ревізора нічого не варто.

– Гаразд, – згодився Макогон. – А ти, Сергію, віриш, що ревізор не повідомив у міліцію, чи сказав лише для цих йолопів? Ох, і боюсь я, Сергію… Ніколи такого зі мною не було. Серце крається…

– Хто його зна… Але гірше не буде, якщо нацькувати Тетерю на ревізора.

– Ну, добре. Немає ревізора. Іншого пришлють. Адже документи він з собою не носить.

– Не носить, а ключ від сейфа носить… Ну, пішли.

Як і домовились, Макогон вийняв браунінг, простягнув його Тетері.

Очі Тетері гарячково заблищали.

– Послухайте! Послухайте! Адже з цією штукою Сахно від мене не відкрутиться. Або накладні на бочку, або кулю в лоб. Хай вибирає.

Чернушкін був задоволений.

– Вірно! Чого з ним церемонитись?

ВАЖКЕ ЗАВДАННЯ

Близько восьмої години ранку всі члени НПВБ зібралися біля пам'ятника Івану Франку. Радилися недовго. В Альоші й Діми новин не було. Півень не виходив з квартири, а Макогона Діма не бачив. На жаль, і Вітю, і Володю теж спіткала невдача. Перукарня вчора чогось була замкнена. Потім Вітя розповів, що йому добре перепало від батька. Але це ще півбіди. Головне – заборонили виходити з дому. Ну, вдень він ще зможе вирватися, а як бути ввечері – просто не знає.

Приблизно така розмова відбулася і в Альоші з матір'ю. Настрій у всіх зіпсувався. Почали шукати вихід із становища, але, як не старалися, нічого путнього не знаходили. Коли надія, здавалося, була втрачена, Володя порадив Віті й Альоші вступити до драмгуртка при районному Палаці піонерів. Вдома можна сказати, що заняття й репетиції там увечері, а гурток вони відвідуватимуть по черзі у вільний час.

Пропозиція всім сподобалась.

Перш ніж розійтись, вирішили, що Вітя знову подасться до перукарні, Альоша й Діма продовжуватимуть виконувати попереднє завдання – вести спостереження за Півнем і Макогоном. Володя стежитиме за Поніманським.

… Щоб не викликати підозри в матері, Діма взяв першу-ліпшу книжку, що навернулася на очі (це, як виявилося, був багато разів перечитаний «Біліє парус одинокий»), і, незважаючи на палюче сонце, примостився на балконі.

Години минали за годинами, а в будинок Макогона ніхто не заходив і ніхто звідти не виходив. Всі віконниці були щільно зачинені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Від напруження в Діми рябіло в очах і паморочилась голова. Він побіг під душ. Повернувшись на свій спостережний пост, вигадав для себе гру: почав рахувати автомашини, що проїжджали повз будинок. Час минав трохи швидше…

Надвечір Діма вийшов на вулицю. Що відбувається в цьому загадковому будинку? Чи є там хоч одна жива душа? Діма насилу знайшов у паркані дірку від сучка. Подвір'я було порожнє.

– Ти що тут робиш? Чого заглядаєш? – почувся сердитий голос.

Діма відскочив від паркану. В нього вп'явся маленькими злими очицями високий худий чоловік з в'язкою пічкурів і бамбуковим вудлищем. «Макогон», – здогадався Діма. Таким, саме таким він уявлявся йому з розповідей Альоші й Віті.

– Я… я шукаю товариша.

– Якого товариша? – підозріло спитав Макогон.

– Толю Кравчука… Він живе десь тут, на Загорській… у невеликому будинку… Номер я забув… стукав, стукав до вас, ніхто не відчиняє.

Несподівано Макогон схопив Діму за вухо і почав боляче крутити, примовляючи:

– Не лазь, не лазь по чужих парканах!

– Дядю, дядю, за що?! Що я вам зробив?!

– Сам знаєш! Не заглядай куди не слід! – Макогон з силою штовхнув його. Діма не втримався на ногах і простягся на тротуарі. – Геть звідси! Щоб і духу твого не було! На другий раз голову відірву.

Не так від болю, як від образи в Діми по щоках побігли сльози. Ще ніколи в житті з ним так не поводилися… Не довго думаючи, він схопив каменюку, що попалася на очі, і замахнувся, націляючись у вікно будинку. «Ні, яка користь, коли я розіб'ю шибку? – схаменувся. – Макогон відразу здогадається, почне мене розшукувати… Тоді на вулицю не вийдеш…»

Діма шпурнув убік каменюку і попрямував додому. Вухо напухло й нило, але Діма кріпився, намагаючись не звертати уваги на біль… Як йому виконати завдання, як дізнатись, де працює Макогон?.. Але чого він так розлютився?.. Подумаєш, хлопчисько зазирнув у двір… Ну, тут щось криється! Він до ранку очей не заплющить, а вивідає, в чім справа… Доведе, що недаремно його прийняли в НПВБ. Він виправить свою помилку… Ну, а про вухо?.. Нащо хлопців хвилювать?

Вийти на балкон Діма тепер уже не наважився. Та можна спостерігати і через вікно. Звідти навіть краще видно. Тільки-но Діма сів біля вікна, як пролунав дзвоник. Він незадоволено скривився, але в квартирі нікого більше не було, довелось відчинити. Це прийшов контролер перевірити електролічильник.

Діма, випровадивши контролера, притьмом кинувся до вікна. Від будинку Макогона від'їжджала сіра «Победа» з чорними шашечками вздовж кузова. Знову проґавив! Тепер угадуй: чи приїхав хтось до Макогона, чи поїхав від нього! Як йому сьогодні не щастить. Таж сам винен! Знайшов, де вмоститись! – на четвертому поверсі… Що робити, коли зараз хтось вийде? Хоч бери і стрибай на асфальт! Поки збіжиш униз… Його місце на вулиці! Але треба замаскуватись.

… Мимо куща, за яким присів Діма, проплив чоловік в наглянсованих до блиску чоботях. Захисного кольору френч на ньому, здавалося, от-от трісне по всіх швах. Він перетнув вулицю, підійшов до будинку Макогона, зняв картуза і обтер обличчя великою картатою хусткою. – Насторожено озирнувшись на всі боки, тричі постукав у двері.

Не встиг Діма втямити, що й до чого, як у двері (і знову тричі) постукав якийсь чоловік у білому чесучевому костюмі, в кремовому капроновому капелюсі і сандалетах молочного кольору. «Начебто Поніманський… А товстун хто? А хто приїхав на таксі?.. В них таємна явка. Треба негайно зібрати всіх наших. Але поки їх збереш, монархісти порозходяться… Ну й становище!.. Поніманський тут. Отже, і Володя тут. – Ховаючись за спинами перехожих, Діма пройшов в один бік вулиці, в другий, але Володі не було. – Не такий він хлопець, щоб проґавити. Щось з ним трапилося…»

У Володиних сусідів телефон. Щоправда, він просив не дзвонити – сусіди нарікають, але тут така справа… Діма підбіг до телефонної будки і набрав номер.

– Будь ласка, покличте Володю… Володю Бабченка… Живе напроти вас… Будь ласка. У мене до нього дуже важлива справа.

Очікуючи, Діма нервово переступав з ноги на ногу. Від того, чи вдома Володя, чи ні, залежить багато. Коли ще трапиться така нагода відразу встановити всіх учасників монархістської організації?

– Алло! Алло! – почувся голос сусідки. Всередині у Діми все обірвалося: Володі немає…

– Я слухаю, – сумно озвався він.

– Володя зараз підійде.

«Кожна хвилина дорога, а він вовтузиться! – обурювався Діма. – Через нього ще когось пропущу».

Нарешті підійшов Володя. Він зрозумів усе з півслова, пообіцяв розшукати Вітю й Альошу і разом з ними приїхати на Загорську.