Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Є ТУТ ОДИН ХЛОПЧИСЬКО

Чистяков спустився вниз. Прочинивши двері, обережно висунув голову, оглянув двір. Переконавшись, що нікого немає, він заклав руки в кишені і з незалежним виглядом підійшов до автомашини. Скісне проміння сонця, що підбилося над парканом, пестило блакитну «Победу».

Сторожко оглянув вікна будинку, дістав ключ і подався до багажника.

«Як пити дати могли влипнути… – бурмотів собі під носа, орудуючи ключем. – Цілу добу повторював собі: замінити, замінити номери… Так на ж тобі, вискочило з головешки! Спасибі Чернушкіну – підказав… Головатий негідник, нічого не скажеш… А загайся я годину-другу, вилізуть із своїх щілин жильці… Ху! Слава аллахові, упорався… Тепер, хе-хе-хе, хай пошукають машину ПВ 54–21… Жора не дурний, не на такого напали»… – З насолодою сплюнувши крізь зуби, він стиха зареготав.

Та сміх ураз наче застряг у нього в горлі. Він рвучко відчинив кришку багажника і схопив загорнуті в ганчірку номери. «Сам себе у в'язницю штовхаю… Не зметикував, що нас з чужими бляшками злапати можуть… Зупинився не там, зробив не той поворот або поїхав на червоне світло – дурниці, дрібне порушення, а нарвешся на причепливого міліціонера і почне присікуватись. Права вимагатиме, документи на машину. В багажник полізе… А там крадені номери. І влип! Була людина й немає».

Знайшовши вузьку щілину між цегляним муром і приземкуватим дерев'яним сараєм, Жора сунув туди номери і, попихкуючи сигаретою, вийшов на вулицю.

За рогом, поряд з аптекою, як і говорив Півень, стояла будка телефону-автомата. Чистяков попросив до телефону Бабченка.

– Слухаю, – почувся схвильований жіночий голос.

– Хто це? – незадоволено сказав Чистяков, – мені потрібен Яків Архипович.

– Це його дружина… Його самого вдома немає… Як учора зранку пішов, то більше і не з'являвся… – почулося схлипування. – Хочу заявити в міліцію… Передчуває моя душа… щось недобре…

«В міліцію рветься! – розлютився Чистяков. – Гармидер зчинить, дурепа!»

Насилу стримуючи обурення і силкуючись надати своєму голосові солідності, Чистяков почав переконувати, що нема чого передчасно турбуватися. Він, мовляв, працює разом з її чоловіком і негайно сам сходить туди…

– Триматиму вас у курсі… Через годину заскочу… Тільки сидіть удома. Не бійтесь, не рюмсайте, я про все довідаюсь… Бувайте.

За давно виробленою звичкою Чистяков озирнувся і отетерів: біля будки стояв старший сержант в блакитній сорочці.

«Видав Яшка… мерзотник! – промайнуло у голові. – Вистежили… Мені б зараз пушку Тетері… або фінку… Нащо її під сидінням залишив…»

Міліціонер нетерпляче затарабанив об скло кабіни і виразно показав на свій годинник.

«Ху, осел! – потихцем вилаяв себе Жора. – Йому до мене ніякого діла немає…»

Проте, вискочивши з будки і вибачившись, він про всяк випадок пройшов два квартали зайвих. Зупинившись біля кіоску, жадібно випив два кухлі холодного квасу і, переконавшись, що сержант за ним не стежить, подався до спільників.

Його розповідь про розмову з дружиною Бабченка остаточно доконала Тетерю. Зануривши пальці у вогненно-руду копицю волосся, він хитався на рипучому ослоні, повторюючи одне і те ж:

– Боже мій, боже мій, що буде? Що зі мною буде?..

Півень машинально качав тремтячими пальцями хлібну кульку. Чернушкін нічим не виказував занепокоєння. Заклавши ногу за ногу, він маленькою пилочкою неквапно полірував нігті. На його обличчі застигла бридлива гримаса. «Нікчемні пігмеї, – обурювався він, – вже розкисли. Ладні розбігтися, як пацюки з тонучого корабля… Щоб врятувати свої шкури, не вагаючись, утоплять мене… Ех, до чого я докотився… З ким довелося зв'язати долю?»

– Тетеря, перестань скиглити! – врешті не витримав Чернушкін. – Завчасно себе ховаєш. І, будь ласка, встань з того клятого ослона!..

Сердитий окрик вплинув. Тетеря замовк на півслові і пересів до Чистякова на тахту.

– Друзі-голубчики, досить рюмсати… Наші козирі ще не биті, – бадьоро почав Чернушкін. – Слухайте уважно. Я бачив – Яшко побіг у напрямі до будинку Макогона. Треба сподіватись, що в його старій довбешці збереглися рештки розуму і він догадався сховатись у Макогона, а не встановлювати світові рекорди з бігу…

Чистяков захихикав, та ватажок так глянув на нього, що він втягнув голову в плечі.

– Так от, якщо в Яшка вистачило здорового глузду не влаштовувати з міліціонером крос нічними вулицями, тоді все гаразд.

– Ми голови собі сушимо, а він, певно, спокійнісінько задає хропака в Макогона, – докинув Жора.

– Отже, не будемо гаяти часу. В нього Яків – добре, немає – тоді справа гірша, але як там не є, треба негайно попередити Макогона, щоб він повідомив усіх наших. Хай сидять нишком-тишком і чекають команди. Доведеться тобі, Жорко, піти.

– Знову я?! Все я та я! Наче нікого більше немає! А це що за цяця! – стусонув під бік Тетерю. – Чим він кращий за мене? На дивані відсиджуватиметься, а інші нехай життям ризикують? А якщо Макогона злапали і там засідка? Та я взагалі не знаю цього вашого Макогона.

– Я… я не можу, – схопився Тетеря, притискуючи руки до грудей. – У мене серце… Я хворий…

– Сядь! Про тебе й мови немає, – гидливо відмахнувся Чернушкін. – А ти, Жоро, маєш рацію. У тому районі, напевне, до біса міліції.

– Тихше, тихше! Та не зчиняйте галасу, – хрипко заблагав хазяїн. – Навіщо йти до цього… як його? Макогоном ти його, Серього, назвав, чи як? Підіть до нього на роботу.

– Та в тому ж і справа, Матвійовичу, що він у відпустці. Тільки завтра вийде на роботу.

– Тоді можу дати ще одну пораду. Але перш за все вам треба машину сховати. До нас у двір ніколи машини не заїжджають. От і почнуть людці думати й гадати: звідки машина, та хто на ній приїхав, та чия вона, та чого, та до кого… Та й вам самим сидіти в мене небезпечно…

– Ти, діду, видно, не дуже-то хоробрий… – в'їдливо кинув Чистяков, забувши про попередження ватажка.

– Не боягуз я, бараняча твоя голова, а обережний, – повчально підніс Півень скарлючений палець. – Недарма говорять: береженого бог береже.

– Маєш рацію, Матвійовичу, – згодився Чернушкін. – Нам треба від тебе забиратись…

– А третя моя порада отака: живе в нашому будинку один хлопчина. Завжди чіпляється: «Дідусю, дідусю, хочете, я вам підлогу замету, хочете, в магазин збігаю»… Ні, кажу, не треба, а сам думаю: «Чого це ти, голубе, до мене в помічники напрошуєшся? Пусти тебе в квартиру, а хто ручиться? Поцупиш що-небудь, тільки тебе й бачили…»

– Зараз у школах так заведено, – хрипким від довгої мовчанки голосом мовив Тетеря. – Піонери допомагають старим людям, хворим навіть…

– Не знаю, – урвав хазяїн, – як у них там заведено, це мене не стосується… – І, наїжившись, замовк.

– Що ж ти радиш? – поквапив його Чериушкін. – Кажи. Часу в обріз.

– Потрібні вам мої поради! – забуркотів старий. – Слова не даєте сказати, кожний так і лізе перебити…

– Та облиш, Матвійовичу! Не один рік один одного знаємо. Коли в чому завинили – пробач.

– Гаразд, Серього. Тільки заради тебе… Дай боже пам'ять, забув, на чому зупинився… – ляснув себе Півень по зораному глибокими зморшками лобі.

– Про хлопчика, – нагадав Тетеря.

– Підказувачі, добродію, мені не потрібні! – огризнувся старий. – Так ось, з'явилася в мене одна думка. Напроти мене, в сусідній квартирі, живе хлопчина…

НЕСПОДІВАНЕ ДОРУЧЕННЯ

Альоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…»

Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі…

Застібаючи на ходу сорочку, хлюпнув у блюдечко молока і поставив його в куток кімнати. З-під канапи почулося пирхання. Викотився їжачок, стукаючи кігтиками по підлозі, швиденько почимчикував до свого сніданку.

– Їж, Тишко, їж, – присівши навпочіпки біля свого улюбленця, ласкаво підбадьорював Альоша.

Похрюкуючи від задоволення, їжак жадібно хлебтав молоко. Заскрипіли пружини настінного годинника, і пролунав глухий удар.

– Знову спізнився! – підхопився Альоша. – Без чверті… Знову Вітька читатиме мораль. «Ні свого, ні чужого часу не цінуєш. Не встигаєш, не справляєшся – вставай раніш»… Йому добре, він і пальцем не кивне, все бабуся та сестра за нього пороблять…

Тільки Альоша взявся за ручку, як задеренчав дзвоник. Хлопець відчинив двері і побачив сусіда Карпа Матвійовича Півня.

Альоша сторопів. Чого завітав Касторка? Так хлопчаки прозвали старого за те, що він втручався в усі їхні ігри і розваги і, мало того, безнастанно скаржився на дітей всім, кому тільки міг: батькам, двірникові, кербуду, вчителям школи…

«Начебто я нічого такого вчора не зробив?» – не знаючи, що й думати, дивувався хлопчик.

– Батько й мати вдома?

– Ні-і… Мама на роботі, а тато в санаторії… На Кавказі, в Сочі.

– Та-ак… – втупившись в Альошу немигаючими сльозавими очицями, протягом сказав Півень. – Виходить, Павла Павловича і Тамари Аркадіївни нема?

– Нема.

– Що ж, добродію мій, гостя свого на сходах держиш?.. Кахи-кахи-кахи, – схопився за груди.

– Заходьте, заходьте, будь ласка, – поквапно запросив Альоша.

Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.

– Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… – Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.

Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…

Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:

– Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.

Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі – чого йому від мене треба?»

На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.

– От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…

Альоша не стримався.

– Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…

– Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…

Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.

– Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…

Альоша почервонів так, що не стало видно ластовиння, яке густо висіялось на його носі. Адже це його діло…

– Та злості на вас в душі не ношу… Інший на моєму місці учепився б за тебе, то туди, то сюди почав би посилати… А я ні… Покрекчу, покрекчу, та сам і пошкандибаю в магазин… Помаленьку, потихеньку… Адже ж мені, голубе, шістдесят сім стукнуло. З поняттям… – Півень замовк, захлинувшись в кашлі.

«Куди він хилить? – насторожився хлопчик. – Усе це неспроста. Щось затіває…»

Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині.

– З поняттям – до всього ставлюсь… Знаю – тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, – ухопився він за поперек. – Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився… Ой-ой-ой… Є в мене кум, теж радикулітом мучиться; в одного лікаря лікуємось… Прохання до тебе, внучку. Уваж старого, поїдь до нього… Я листа написав, щоб кум ліки мені дав.

Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто.

– Де це? – прочитавши адресу, спитав Альоша. – Не чув про таку вулицю.

Пожувавши губами, Півень замислився.

– Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод?

– Ні.

– Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш…

– В трамвай, – мимохіть вихопилося в Альоші.

– Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця.

– Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів.

– От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай – покаже.

– Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене.

– Може, ти до нього потім заскочиш, – невдоволено зморщився Півень. – Знаю я вашого брата – як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… – і він знову приклав руку до поперека.

– Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого.

Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око.

– Злотий?

– Який злотий?

– Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.

– Не треба. Я велосипедом…

– Лисапетом довго.

Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.

– Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.

… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена – сестричка Віті.

– Дома?

– Чекав тебе, чекав та й пішов.

– Куди?

– В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…

Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…

На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.

– Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! – лунали крики.

– Гол! Гол!

Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» – команда їхньої школи – програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…

– Альошка! Альошка прийшов! – побачивши Свиридова, зраділи хлопці.

Вони оточили товариша.

– Чого запізнився?! – напустився Вітя. – Через тебе гол вліпили…

– Розумієш, тут така справа…

– Потім розповіси! – загаласували хлопці. – Зараз ніколи. Роздягайся…

– Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.

– Встигнеш.

– Та я ж обіцяв…

– Якщо для тебе Касторка дорожчий – можеш іти! – сердито випалив Петя Барабаш. – Ми й без тебе обійдемось.

– І взагалі…

– Та зрозумійте!..

– Нічого з ним розмовляти, – схопив м'яча Гальперін. – Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!

– Плюнь на Касторку, – порадив Вітя.

– Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…

– Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.

Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. – Давай буци і рукавиці, – звелів Віденку. – Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!

– Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! – огризнувся Віденко. – Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш…

Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру.

Команда «Вихор» тріумфувала. Один – один!

Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко.

Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку.

Центральний нападаючий противника, присадкуватий кремезний хлопчина з білявою чуприною, обвів захисника, раптом зробив хитромудрий фінт, за ним другий, третій, і несподівано лівою ногою сильно вдарив по воротах. Альоша ледь перевів м'яча на кутовий.

Через хвилину той самий центральний головою послав м'яч у ворота. Але й цього разу Альоша у високому стрибку взяв м'яча.

Всі спроби гравців 87 школи змінити рахунок так ні до чого й не привели.

Після закінчення матчу хлопці обмінювалися думками, пожвавлено коментували хвилюючу гру.

– Якби не він, – кивнув центральний нападаючий команди 87 школи на Альошу, – ви б нізащо не виграли. – І переконано додав: – Він взяв не менш як шість «мертвих» м'ячів… Ех, нам би такого воротаря…

– Альошко! – покликав Сахно. – Іди умиватись. Молодця ти! – плеснув по плечу. – З Біленком ми б точно згоріли. Ух, як вони натиснули в другому таймі!..

– Авжеж, – згодився Альоша, підставляючи розпалене обличчя під холодний струмінь води, – я й сам не збагну, як мені вдалося перекинути м'яча через перекладину… Їх сьогодні просто не впізнати, наче підмінили. Особливо центральний… Маленький, маленький, а лупить, як з гармати…

– Димка Вакуленко розігрався. Я раніш з ним в одному класі вчився, – сказав Вітя.

НЕПРИЄМНЕ ЗНАЙОМСТВО

Віденко був у страшенно кепському настрої. Сердито сопучи, він розшукував свою сорочку. Та не просто було знайти її в навалі одягу. До його рук потрапили чиїсь сірі штани. Коля підняв їх, щоб відкласти убік, і з кишені вислизнув на траву невеличкий конверт. Коля взяв його, щоб засунути назад, та не встиг. Почувся дзвінкий від обурення голос Барабаша.

– Свиридов! Свиридов! Колька в тебе листа витягнув!

Розгубившись від несправедливого обвинувачення, Віденко почервонів і, все ще тримаючи конверт у руці, затинаючись, виправдовувався.

– Я… я… не брав… Лист сам…

Не слухаючи Віденка, Альоша різко висмикнув конверт. Він розірвався. Випав складений удвоє папірець.

– Що ти, Колько, наробив?! Що мені тепер буде?

Віденко стояв червоний мов рак, ладен був крізь землю провалитися. Все було проти нього. Як доведеш, що ти не винен?

Допомога надійшла зовсім несподівано. І від кого? Од Віті – задушевного друга Альоші.

– Даремно на нього напустились, – заступився Сахно. – Я все бачив. Він не винен, лист справді сам випав. А ти, Альошо, не переживай. Зараз підемо до мене і заклеїмо конверт.

– Як же ти заклеїш! Навпіл розірвався.

– Візьмемо інший. Записка ціла?

– Ну, ціла.

– Адресу прочитати можна? Перепишеш та й усе.

Альоша нічого не відповів і, повернувшись, попрямував до свого велосипеда, сердито відкидаючи камінці, що потрапляли під ноги. Вітя йшов позаду і заспокоював:

– Не переживай. Візьмеш у нас ліки.

– Чого за Кольку заступився? – не повертаючи голови, дорікнув Альоша.

– І не думав. Сказав, як було.

– А точно в бабусі є ліки?

– Можеш не сумніватись, – запевнив Вітя.

Друзі підкотили до одноповерхового дерев'яного будинку на високому цегляному фундаменті. Вітя відчинив рипучу хвіртку. Квочка з виводком жовтих пухнастих курчаток тривожно закудкудакала і повела свій виводок під густі кущі смородини.

Бабуся поралася біля літньої плити. Побачивши хлопців, радо усміхнулася.

– Саме на обід. Знаєте, коли приходити, – пожартувала вона. – Мерщій мийте руки.

– Спасибі… Мені нема коли, – почав було Альоша.

– І слухати не хочу. Вам завжди ніколи, шибеники!

За хвилину на столику, вкопаному під старою яблунею, стояли дві тарілки. Альоша заблагав:

– Слово честі, я не голодний.

– Не відмовляйся, – прошепотів Вітя. – Хоч трошки з'їж і обов'язково похвали. Вона це любить…

Хлопці не помітили, як упорались з запашним наваристим борщем і залитими сметаною голубцями.

– Молодці! – похвалила бабуся. – Ось вам нагорода. – І поставила велику миску вареників з вишнями.

Порада Віті була зайвою. Гісь від щирого серця хвалив і борщ, і голубці, і вареники.

– Бабусю, в тебе є ліки від радикуліту? – підвівшись з-за столу, спитав Вітя.

Надія Миколаївна від подиву підняла окуляри на лоб і засміялась.

– Навіщо вони тобі здалися? В твої роки ліки від радикуліту?

– Не мені, а йому.

– Розумієте… В нашому будинку живе один дідусь… Зовсім, зовсім самотній. Сьогодні попросив мене привезти йому ліки… – скоромовкою почав Альоша.

– Ми три години їздили по аптеках, – перебив Вітя, – та ліків ніде немає. Може, ти допоможеш, в тебе теж радикуліт.

– Чим же я допоможу? Від радикуліту лікування просте: грілка – і все… Щоправда, я в поліклініці пройшла курс лікування… Опромінювали кварцем. Робили уколи новокаїну…

– Що за дивна хвороба? Невже немає ніяких таблеток, порошків? – розгублено спитав Вітя.

– Не знаю. Може, комусь і приписують. Декотрим допомагає анальгін… Ану, що в тебе за рецепт? Під час війни я в госпіталі доглядала поранених, латинь сяк-так розумію. Спробую розібратись.

Протерши кінцем фартуха окуляри, Надія Миколаївна глянула в папірець.

– Це не рецепт… Про якесь «ЯА» говориться. Певно, новий засіб від радикуліту. Альошо, якщо не важко, спитай про нього у твого сусіда. Можливо, і мені допоможе.

Тільки-но бабуся одвинулась на город, Альоша напустився на товариша:

– Навіщо ти вигадав про якийсь рецепт?! І мене примусив брехати.

– Хотів якнайкраще… Я думав, що в тебе справді рецепт…

– Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?

– Звичайно.

А конверт? – спохватився Альоша.

А-а… Почекай хвилинку.

Він зник у будинку.

– На! – вискочив, розмахуючи конвертом. – Навіть такого самого кольору – рожевий.

– Давай ручку… Перепишу адресу.

– От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…

– Давай ручку…

Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:

«Почуваємо себе поганенько. Чи є в тебе «ЯА»? Коли є, привозь його. Сергій.

PS. Чекаємо на нашому місці».

– Ось тобі і Касторка, – протягло сказав Вітя.

– Що? Що? – підвів голову Альоша.

– Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.

Альоша взяв записку.

– Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, – іронічно зауважив Вітя. – Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.

– Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».

– Може, раніш так вчили…

– Почекай, почекай… – Альоша замислився. – А чого підписано «Сергій»?

– Ім'я є таке.

– Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?

– А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, – от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.

– Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?

– Звідки я знаю? Та чого ти до мене причепився! Спитай у Касторки.

– Спробуй запитай. Сам знаєш, який він. Обов'язково наскаржиться: чужі листи читають… Досить марно голову ламати. Поїхали.

Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.

– Знову за металоломом? Спокою від вас немає! – гримнула вона і сердито грюкнула дверима.

– Що з нею? – пересмикнув плечима Вітя. – Навіть вислухати не хоче.

– Певно, родичка Касторки, – висловив припущення Альоша. – Злюща, як і він.

– Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!

Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:

– У нас лист до Макогона!

– Який там іще лист? – підозріло спитала вона.

– Макогонові Опанасу Степановичу. Особисто. Ось він.

– Зачекайте… Афоня! Афоня! До тебе!

Брязнув ланцюжок, і вийшов похмурий, заспаний чоловік років під сорок, його маленькі очиці якось не гармоніювали з довгим носом, масивним підборіддям та широким, як у риби, ротом.

– Я Макогон. Ну й що далі?

– Вам лист.

Прочитавши записку, чоловік на очах змінився. Товсті губи розтяглися в усмішку.

– Вибачте, що не запрошую в квартиру. Там такий розгардіяш, стороннього запросити соромно. Ремонт. А за звісточку спасибі. Вчасно принесли. Бувайте, пацани, здорові… Ще раз спасибі…

– Ліки самі привезете? – спитав Альоша.

– Ліки?

– Ось ті, що в записці.. – пояснив Вітя.

Ви її читали? – стривожився Макогон.

– Ні… не читали, – почервонів Альоша і, побачивши, що Макогон усе ще сумнівається, поспіхом додав: – Матвійович сказав, у вас радикуліт і ви дасте ліки…

– Почекай, приятелю, не торохти! Щось я нічого не второпаю. Які ліки? Який Матвійович?

– Звісно який! – сказав Вітя. – Карпо Матвійович!

– Хе-хе-хе! Ну й здорово я вас розіграв. Пожартували й досить. Матвійовича я, звичайно, знаю. Хлопчаками разом до школи бігали. За однією партою сиділи, в паці грали… Ліки сам привезу. Через півгодини буду.