Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

Минуло не п'ять, а п'ятнадцять хвилин, але Поніманський не з'являвся. І Вітя, похнюпивши голову, начебто нехотя побрів вулицею. А завернувши за ріг, рвонув бігом.

ЗАГАДКОВА КВИТАНЦІЯ

Альоші здавалося, що час зупинився. Вже кілька разів він перечитав інструкцію про оформлення грошових переказів, ознайомився із тарифом міжміських телефонних розмов, вивчив таблицю вартості рекомендованих листів, телеграм, пакунків, бандеролей… Службовці відділення звернули на нього увагу. Одна з жінок, висунувшись з віконця, співчутливо спитала:

– Хлопчику, у тебе щось трапилось?

Альоша зніяковів і квапливо вийшов на вулицю.

Коли він втратив будь-яку надію, в під'їзді показався Поніманський. Альоша ледве впізнав його. Зараз на ньому був сірий жалюгідний костюмчик.

Лавіруючи між перехожими, Альоша подався за ним. Цього разу Поніманський нікуди не заникав і йшов розмашистою ходою. По всьому було видно, що він поспішає. Альоша ледве встигав і, боячись загубити Поніманського серед численних перехожих, йшов за ним просто-таки назирці.

В цій частині міста Альоша був уперше. «Обов'язково треба дізнатись, якою вулицею ми йдемо. Адже мені потім треба записати в журнал». Нарешті він побачив табличку «вулиця Кузнечна».

Несподівано Поніманський різко звернув у підворіття. Альоша зупинився біля щита з об'явами, удаючи, що його зацікавила яскрава циркова афіша. «Здоровенний домище! Мабуть, не менш як сто квартир. Зайде в який-небудь під'їзд і спробуй розшукай, – занепокоївся Альоша і поспішив за Поніманський, – Куди він? Адже там паркан… Тупик…» А Поніманський відсунув убік дошку і по-хлоп'ячому проліз в діру. Не вагаючись, Альоша шмигнув за ним і опинився на будівельному майданчику. Біля котлована громадилися стоси акуратно складеної цегли і залізобетонних панелей. На протилежному кінці застиг, простягнувши величезну руку-стрілу, могутній підйомний кран.

Поніманський обережно пробирався серед куп піску і жорстви. Цього недільного дня на майданчику не було ані душі. Все ж Поніманський озирнувся, і Альоша ледве встиг присісти за купу щебеню. Поніманський його не побачив і, нічого не підозрюючи, вийшов через напіввідчинені ворота на вулицю. Альоша обережно визирнув і відразу ж упізнав Загорську вулицю, йому стало ясно, куди поспішав Поніманський.

Двері відчинив сам Макогон. І до вух Альоші долинув його незадоволений голос: «Чого так пізно? Здається, домовились!» Відповіді Альоша не розібрав: як на лихо, в цей час з оглушливим ревінням промчала колона спортсменів-мотоциклістів.

Альоша притулився спиною до каштана і приготувався довго чекати. Але він помилився. Рівно через три хвилини вийшов Макогон, а за ним Поніманський. В руках у Поніманського був обшарпаний чорний чемодан. На прощання вони недбало кивнули один одному і розійшлись у різні боки. Альоша розгубився. За ким іти? Не може ж він розірватись на дві частини. «От якби тут був Вітька»… – пожалкував.

Поніманський та Макогон відходили все далі й далі, і Альоша зробив вибір. Поніманський, безперечно, керівник організації, саме він знає і Матвійовича, і Макогона. Стежити треба за ним! Він кинувся за Поніманський. І вчасно. Загайся ще трохи, і той би поїхав у тролейбусі.

Про всяк випадок хлопець скуйовдив свого русявого чуба і начепив окуляри. «Отак буде краще. Я ж примітний…» Примостившись на задньому сидінні, ухопився за щоку, ніби в нього розболівся зуб.

Тролейбус, шарудячи шинами об асфальт, плавно зробив коло і зупинився на кінцевій зупинці біля вокзалу. Альоша спробував було вискочити через задні двері, та люди, що заходили в тролейбус, заступили йому дорогу. Тоді він кинувся вперед, але на нього посипалися градом докори. Довелося поволі просуватись за пасажирами. Він був ще десь па середині машини, а Поніманський уже вийшов. Коли Альоша, нарешті, вибрався з тролейбуса, від Поніманського не було і сліду. «Він на вокзалі, де ж іще йому бути?» – промайнуло в Альошиній голові, і він помчав туди.

Величезний, залитий світлом вестибюль гудів на різні голоси. Альоша розгубився. Де і як шукати Поніманського?

Біля квиткових кас Поніманського не було. Альоша вибіг на перон і спитав у чергового, що з статечним виглядом походжав по платформі, коли відходить поїзд.

– Поїздів, синку, багато, – розправивши пишні вуса, поважно відповів черговий. – Тобі який потрібен? Куди зібрався?

– Це не я їду… Товариша провести хочу, а номер поїзда забув. Знаю, що відходить поїзд між п'ятою і шостою…

Черговий поглянув на годинник і підійшов до розкладу поїздів, що висів на стіні.

– У нас зараз сімнадцять п'ятдесят п'ять… Найближчий відходить о вісімнадцятій п'ятдесят одна, на Ленінград. Швидкий… Двадцять перший… За півгодини до відходу вагони подадуть для посадки на п'яту колію, третя платформа.

– А до нього ніяких не буде?

– Я ж тобі пояснив: через годину буде ленінградський, а до нього – ніяких.

«Отже, Поніманський не поїхав, а десь тут, на вокзалі». Альоша вирішив оглянути кожний зал. Часу ще досить: що не кажи, лише до посадки цілих двадцять шість хвилин. Він обійшов центральний вестибюль, зазирнув у зали для пасажирів, не обминув перукарню та буфет, прочинив двері медпункту, побував навіть у кімнаті матері й дитини… Поніманський мов крізь землю провалився. Вже зібрався виходити назовні, коли з репродуктора хрипко долинуло: «… працює камера для зберігання ручного вантажу».

В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.

«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? – похололо всередині в Альоші. – Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» – Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. – Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»

В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:

– Громадянине! Громадянине! Ваша черга!

– Моя! – стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.

Схопившись за поручні, Альоша весь подався вперед. На кахляній підлозі лежали два сувої якоїсь тканини. Все що завгодно сподівався побачити Альоша, але тільки не це.

– Прізвище! В яку суму оцінюєте? – байдуже спитав приймальник, коли червоний Поніманський подав йому чемодан.

– М-м… – запнувся Поніманський. – Збаращенко… Збаращенко Костянтин Іванович… Без ціни…

Альоша отетерів: чого це раптом Збаращенко, а не Поніманський?.. І чого Костянтин Іванович, а не Михайло Семенович?! Ось так завжди буває, коли покладешся на іншого. Треба було самому перевірити, а не посилати Вітьку. Тому аби тільки здихатися і швидше додому. Тепер виявляється, ця людина не Поніманський, а Збаращенко…

А Поніманський здав чемодан і попрямував до виходу. Боячись навернутися йому на очі, Альоша метнувся у вестибюль і сховався за темно-синій автомат по продажу газет.

Показався Поніманський. Він на ходу вийняв з кишені піджака якогось папірця, зібгав і кинув його. Папірець потрапив на край гранітної урни, рикошетом відскочив і впав під ноги Альоші.

Поки Альоша нахилявся і піднімав його, захурчало таксі й повезло Поніманського.

Альоша поспішив до трамвайної зупинки, але дорогою зміркував, як це безглуздо гнатися за автомашиною трамваєм. Та й останні гроші витратив на полуничний пломбір. Знічев'я розгорнув папірець. Це була багажна квитанція на ім'я Збаращенка.

Додому довелось іти пішки. Всю дорогу Альошу не залишали невеселі думки. Цю безглузду історію з дворянами-монархістами вигадав він. Мало того, що сам пошився в дурні, то ще й Вітьку збив з пуття і Дімку Вакуленка хотів втягнути. А сьогодні!.. В Альоші навіть дух перехопило і він мимоволі зупинився, уявивши собі, що б вийшло, коли б він повідомив у міліцію… Добре, якби лише посміялись. А могли б покарати за наклеп на чесних людей.

Напишу останній наказ: «З 22 липня бойову організацію «Немає пощади ворогам Батьківщини» ліквідувати, як шкідливу і непотрібну. Журнал знищити і попіл розвіяти по вітру».

Прийнявши таке рішення, Альоша трохи заспокоївся. Лише тепер він відчув, що зголоднів. Мама, звичайно, давним-давно прийшла з чергування на міжміській телефонній станції, чекає його, турбується… Певно, сьогодні, як і завжди, вона знайшла вільну хвилинку і дзвонила татові.

– … Альоша, на подив матері, з завидним апетитом упорався і з холодником, в якому плавали шматочки льоду, і з підсмаженими млинцями. Тамара Аркадіївна розповіла про свою розмову з батьком. Погода в Сочі чудова, вода в морі тепла, і він цілими днями на пляжі.

– Тато велів міцно поцілувати тебе, він цікавиться, як ти проводиш час. Він засушив для тебе трьох крабів, морського коника, навіть дістав рибу-голку. А я татові сказала, що ти поводишся добре, але відверто кажучи, мене турбує, де ти тиняєшся цілими днями. От хоча б сьогодні, де був?

– З Вітькою, в кіно… Потім у футбол грали… – похиливши голову і смикаючи бахрому скатерки, збрехав Альоша.

– Дивись, Олексію, тобі скоро чотирнадцять років, сам повинен думати. Однак скажу: мені дуже не подобається, що ти з чимсь криєшся від мене.

– Та що ти, мамо! – почервонівши, заперечив Альоша.

– Не перебивай! Тільки-но я прийшла, відразу зрозуміла, що тебе цілий день не було вдома. Тишко голодний, рибки не нагодовані. Книжки закинув, кілька днів до своєї картини не підходиш… Що з тобою? Скажи, синку, не крийся. Я ж тобі лиха не бажаю.

Альоша завагався. Розповісти про все? Та чи зрозуміє мама? Почне дорікати, а то, може статися, візьме на сміх… Ні, краще промовчати. Тим паче, він уже вирішив: організація НПВБ з завтрашнього дня не існує… Завтра він зранку піде в зоопарк і зустрінеться з своїми вихованцями: втішним вайлуватим ведмежам Димком, невтомним пустуном уссурійським тигреням Султаном…

Виручив Тишко. Вибіг з-за шафи, смішно захрюкав. І Альоша метнувся до нього.

Мама лише зітхнула і почала прибирати із столу.

… Хлопець довго перевертався з боку на бік. То йому здавалося, що подушка не так лежить, то заважала ковдра, то турбували дрібненькі квапливі кроки їжачка, що вийшов на нічну прогулянку. Перед очима, наче навмисне, стояли Макогон, Півень, Поніманський… Якісь суцільні головоломки. То записка від Касторки із загадковим ім'ям «Сергій», то та сама людина вранці зветься Михайлом Семеновичем Поніманським, а під вечір вона вже стає Збаращенком Костянтином Івановичем. Навіщо це їм потрібно? Вони вже давно не діти і все це, безперечно, не забавка… Щось тут є… Але що?

Так нічого не вирішивши, Альоша заснув. Снилися йому люди, обличчя яких щохвилини змінювалися. Щойно це були старезні діди, що скидалися на Карпа Матвійовича, а вже через мить вони перетворилися на молодих чоловіків у білих костюмах, і ті чоловіки хором кричали: «Я Збаращенко! Я Збаращенко! Михайло Семенович!» Альоша з ними сперечався, доводив, що Михайло Семенович – це Поніманський, але вони торочили своє. І раптом всі вони накинулись на Альошу і почали запихати його у великий чорний чемодан. Там лежав зв'язаний за руки й ноги Вітя і жалібно пхикав: «Все через тебе, через тебе… Ти у всьому винен…» Альоша бахнув кулаком, і чемодан розлетівся. Всі люди в білих костюмах злякано розбіглися, і натомість підійшов, усміхаючись, Макогон. На ньому були кумедні дитячі штани і ранець за плечима. «Куди ви зібрались?» – здивувався Альоша. «А я йду до Матвійовича… Ми разом з ним ходимо до третього класу…» І несподівано вдарив Альошу по плечі. Хлопчик скрикнув від болю і розплющив очі. Сонце заливало кімнату. Перед ним стояла мама.

– Вставай, синку, – торгаючи Альошу за плече, казала вона. – Щось ти сьогодні розіспався… До тебе Вітя прийшов.

АНОНІМКА

В кімнату чергового, у цей оперативний штаб управління міліції, надходили повідомлення про події, що траплялися у всіх районах міста. В безперервному потоці важливих і незначних повідомлень треба було швидко і вірно розібратись, вжити відповідних заходів. Ось задзеленькотів один з численних телефонних апаратів. Хуліган скандалив у клубі. Черговий зв'язався по рації з патрульною автомашиною, що стояла недалеко від клубу, і вже через двадцять хвилин хулігана було доставлено в управління.

Не встиг черговий доручити своєму помічникові розібратися з ним, як повідомили, що шофер-лихач збив жінку і намагався втекти, але був затриманий дружинниками. Черговий дав вказівку автоінспекторові разом з експертом виїхати на місце події, а також повідомив про потерпілу в швидку допомогу.

З'явився схвильований чоловік, затинаючись розповів, що його син Гриша зранку пішов на міський пляж і до цього часу не повернувся. Черговий доручив лейтенантові уточнити прикмети хлопчика і зв'язатися з працівниками водної міліції, з лікарнями. Батько не пам'ятав, як був одягнений син, і попросив дозволу подзвонити додому. Він набрав номер, і обличчя його просяяло в ніяковій усмішці.

– Пробачте за турботи… Виявляється, Гриша вже прийшов. Ну, я всиплю йому, шибеникові! – І ще раз вибачившись, він вибіг з кімнати чергового.

Принесли телеграму-блискавку: двом озброєним грабіжникам вдалося зникнути з Харкова на літаку, що взяв курс на їхнє місто. – Короткий інструктаж – і вже через три хвилини на аеродром рвонула автомашина з групою оперативних працівників.

Але Луговому не заважали ні безперервні дзвінки телефонів, ні селектор, ні переговори по рації з патрульними автомашинами, ні відвідувачі, ні вигуки затриманого хулігана. Влаштувавшись осторонь, Андрій Остапович уважно перечитував переданого йому черговим листа.

«Товариші начальники міської міліції! Дізналась я, що Коська Збаращенко зі своїми дружками, з такими ж злодюгами, як він сам, тягнуть все, що погано лежить. Від них, розбійників, нам, чесним жильцям, немає рятунку. Ніхто не вживає до них ніяких заходів, і вони з кожним днем все більше нахабніють. Я сама на свої очі бачила, як цей паразит Збаращенко здав чемодан, до краю набитий чимсь, певно, матерією, в камеру схову залізничної станції. Це було сьогодні. Я саме зустріла свою куму на станції і все бачила, а Коська мене не бачив. Він зараз працює на заводі, але щоб тільки відвести очі. Живе він на вулиці Загорській № 17.

Громадяни начальники! Швидше беріть його за чуба, а то Коська втече. Будьте обережні, в нього наган. Це я сама увечері на власні очі бачила. Він стояв біля крамниці на нашій Загорській вулиці зі своїми дружками і розмахував наганом. Певно, хотів її обікрасти, бо навіть розбив вітрину. Я б написала своє прізвище, та боюсь. Надто він уже лютий, просто немов звір. Для нього людину вбити, що муху клацнути. Так що не осудіть, але тільки все, що пишу, – чистісінька правда. Як на сповіді кажу. Посадіть його, гаспида, в каталажку. Тоді я сама прийду і ще більше розповім.

Ваша доброзичливиця. Пробачте, що не зовсім складно написала. Ви, товариші начальники, на це уваги не звертайте. Я того пишу, що далі терпіти не можна. На цьому листа кінчаю.

22 липня».

Андрію Остаповичу нерідко доводилось перевіряти анонімні заяви. Хоча деякі з них іноді і підтверджувались, але здебільшого вони були наклепницькими. І ця анонімка насторожила Лугового. В самому тексті, в манері автора викладати свої думки просвічувала якась фальш, та й почерк не був схожим на жіночий. «Можливо, – подумав Андрій Остапович, – я помиляюсь, заздалегідь упереджено ставлюсь до автора листа лише тому, що він не вказав свого прізвища. Не слід поспішати з висновками. Перш за все перевірю, що являє собою Збаращенко. Покличу Якименка, він у нас займається влаштуванням на роботу людей, звільнених з місць ув'язнення».

Якименко, прочитавши анонімку, зморщив лоба.

– Збаращенко, Збаращенко… Знайоме прізвище. Начебто судили за крадіжку. Звільнився в минулому році. Дозвольте, я краще перевірю по картотеці.

Якименко доповів, що Костянтин Іванович Збаращенко був засуджений до п'яти років позбавлення волі за квартирну крадіжку. Рік тому, після звільнення з ув'язнення, повернувся до міста і мешкає тепер у своєї матері на вулиці Загорській № 17, квартира 49.

– В колонії йому допомогли оволодіти спеціальністю фрезерувальника, закінчити сім класів, одним словом, як він мені сам сказав, змусили по-новому дивитись на життя. Збаращенко запевняв, що цілком покінчив з минулим. А втім… – розвів руки Якименко, – бувають і такі: на запевнення не скупляться, а потім…

– Характеристика адміністрації колонії до нас надійшла?

– Так. Характеристика хороша.

– Де він працює? Якої думки там про нього?

– Ми допомогли йому влаштуватись на завод «Червоний Жовтень» за фахом. Ніяких скарг на нього немає. Щоправда, нетовариський, життям заводу мало цікавиться. Відробив своє – і додому.

– М-да… – замислено промовив Луговий, гасячи цигарку в уже вщерть повній попільниці, і підійшов до великої, на цілу стіну, схематичної карти міста. На невеликій смужечці, що позначала Загорську вулицю, стримів лише один трикутний жовтий папірець з написом: «12. VII. 62 р. Напад на Щербину».

– «Доброзичливиця» повідомляє, що Збаращенко робив спробу обікрасти крамницю на Загорській вулиці і навіть розбив вітрину, але в мене на карті це не позначено.

– Я не пам'ятаю такого випадку.

– І я не пам'ятаю, але давайте краще, Іване Івановичу, все-таки подивимось зведення. – Запнувши шторою карту, Андрій Остапович дістав із сейфа щоденні оперативні записи про всі події, зареєстровані в межах міста.

Спочатку вони проглянули зведення за липень, потім за червень, за травень, за квітень і навіть за березень, лютий, січень, але з початку року на Загорській вулиці, крім нападу на Щербину, не було жодної події.

– Що ж будемо робити? – запитливо подивився Якименко на начальника. – Виходить, заява неправдива?

– Вся справа в тім, хто ховається за підписом «доброзичливиця»? Чи людина, яка щиро, від усього серця бажає допомоги нам, чи ж наклепник, провокатор, склочник, що прагне допекти Збаращенкові і використати міліцію як знаряддя для зведення особистих рахунків… Автор анонімки пише, що Збаращенко здав чемодан в камеру схову. От з цього і почнемо перевірку.

На вокзалі, в камері схову, Луговий і Якименко зажадали корінці від квитанцій на весь зданий за тиждень багаж. Після довгих пошуків Якименко вигукнув:

– Знайшов, товаришу начальник! Збаращенко здав чемодан 22 липня. Квитанція № 380074, прийняв багаж Титарчук.

Титарчук якраз був на роботі. Він підтвердив, що справді багаж приймав, але, на жаль, людини, яка здавала чемодан, не запам'ятав.

– Самі розумієте, – вибачливо говорив він, – літо… Народу багато. Хто на курорт, хто з курорту. Студенти на канікули, школярі в піонертабори. Хіба всіх запам'ятаєш?

В присутності двох понятих чемодан вилучили. В ньому лежали два шматки ратину кольору маренго і морської хвилі, загорнуті в газету «Труд».

– Дивіться, – не втримався Якименко, – вірно пише! Я каюсь, спочатку думав, що гріш ціна цій заяві. Ось тобі і Збаращенко! Вір після цього обіцянкам. Так він і не взявся за розум.

Андрій Остапович змовчав. Він уважно розглядав газету, в якій чомусь був відірваний шматочок зверху, де поштарі звичайно пишуть адресу передплатника. Ця незначна деталь красномовно говорила про досвідченість і передбачливість злочинця. Але для чого Збаращенкові знищувати адресу на газеті, коли він здає чемодан на своє ім'я.

Коли переміряли ратин, Андрій Остапович уважно оглянув чемодан. Він був старий і досить потертий, металеві пластинки на краях від часу потьмяніли, а де-не-де навіть вкрилися іржею. Але що це? Одна з пластинок яскраво зблисла, Луговий вийняв лупу і почав розглядати цю пластинку. На ній було видно поздовжні смуги. «Хтось пройшовся напилком і зовсім недавно», – подумав Остап Андрійович і простягнув лупу Якименкові.

– Сліди напилка або наждакового паперу. Більше я нічого не бачу, – спантеличено відповів Якименко.

– Так, але чому, на вашу думку, Збаращенко очистив від іржі лиш одну пластинку?

– Очевидно, інші не встиг.

– А чи не здається вам, що на пластинці був якийсь напис і його навмисне знищили?

– Товаришу підполковник, ви вважаєте, що цей чемодан не Збаращенка?

– Поки що не можу твердити, але, відверто кажучи, мені відразу не сподобалось, що вирвано шматочок в газеті, де була адреса, а тут ще ця пластинка. По-моєму, на ній були ініціали власника.

– Авжеж, – згодився Якименко. – Бувають люди, які люблять позначати свої речі.

Так от, Іване Івановичу, тільки-но приїдемо в управління, відправте чемодан на експертизу. Хай спробують встановити, що було видряпано на пластинці.

Годинник показував початок шостої, коли

Луговий і Якименко вийшли з вокзалу. Простора площа в цю ранню пору була порожньою і виглядала якось особливо урочисто. Незвичну для вокзалу тишу порушував лише гомін пташок, що злетілись до фонтану пити воду. Андрій Остапович розбудив задрімалого за рулем сержанта і коротко наказав:

– На Загорську!