Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА

Кульбич виїхав на залізничну станцію з'ясувати, чи бачив хто з провідників Тетерю. Андрій Остапович вирішив сам допитати дружину Тетері. Відповідаючи на запитання, вона розповіла, що чоловік, чого тепер таїти, займався якимись темними справами, але якими конкретно, вона уявлення не має – він з нею секретами не ділився. У неї і в чоловіка немає ні родичів, ні близьких друзів. Вони ні до кого не ходили і до них ніхто. Але останнього півроку до них учащав один чоловік.

Звати його Михайлом Семеновичем. Смаглявий… чепуристий такий… з вусиками… начебто начальник з фабрики.

– Чого він приходив? – спитав Луговий.

– Не знаю… Коли він приходив, мене Петя випроваджав. Щоправда, у неділю підслухала. Нічого особливого… якогось Опанаса згадували… Про листа… про Баку говорили…

Луговий поклав на стіл три фотокартки. Серед них була фотографія Поніманського, взята з його особової справи.

– Еге ж, еге ж, оцей бував, – ткнула вона пальцем у фотографію Поніманського. – Він самий, Михайло Семенович.

Тетериху відвели в камеру.

Андрій Остапович запалив. Знову Поніманський. Які ж стосунки між ним і Тетерею? Звичайна дружба чи щось інше? Судячи із слів Кульбича, люди вони різного кругозору, інтересів… А якщо їхній зв'язок має злочинний характер?.. Простіше довідатися у самого Поніманського… Але про виклик Поніманського нема чого й думати до закінчення ревізії…»

Луговий підсунув томик Блока і, подовгу зупиняючись на кожній сторінці, заглибився у вивчення записів Тетері…

Нечутно відчинилися двері.

– Доброго здоров'я, товаришу полковник! – усміхаючись, привітався Єлізаров.

Луговий відклав книжку і підвівся назустріч комісарові.

– Добрий день, Кириле Романовичу.

– Щойно з міськкому партії. Питають, коли ми закінчимо розслідування. Пообіцяв до першого серпня. Як гадаєш, товаришу полковник, управимося вчасно?

– Але чого ви вдруге називаєте мене полковником?

– Вчора підписано постанову Ради Міністрів республіки про присвоєння тобі звання полковника міліції. Від щирого серця поздоровляю. – Він міцно потис руку Луговому. – Мені сказали, що ти шукав мене?

Луговий розповів про обшук в будинку Тетері, про засідку, про напад на Сахна, про допит дружини Тетері.

– Для охорони сім'ї Сахна сьогодні вранці під виглядом сина його однополчанина в них оселився лейтенант Олійник. Він нібито приїхав у наше місто складати вступні екзамени до художнього інституту.

– Що ж, непогано, – схвалив Єлізаров. – Здається, Олійник і справді захоплюється живописом.

– Авжеж.

– Ми попередили Сахна, що про справжню роль Олійника не повинен знати ніхто, навіть його рідні.

– А не здогадаються?

– Навряд. Я зв'язався прямим проводом з Новосибірськом і попросив наших колег надіслати телеграму Сахну від імені його фронтового друга. Вночі Олійник поїхав на станцію Міжгірську, там сів на новосибірський поїзд і був зустрінутий на вокзалі Сахном та його дружиною. Сахну ми тимчасово видали пістолет.

– Вірно. А із зброєю він уміє поводитись?

– Колишній фронтовик…

– Здається, я перебив твоє заняття… Щось важливе, серйозне?

– Я сьогодні немовби Жан Шампольйон… [1]1
  Відомий французький учений, котрий на початку XIX століття вперше розшифрував єгипетські ієрогліфи.


[Закрыть]Лише з тією різницею, що він розгадував єгипетські ієрогліфи на Розеттському камені, а я – Тетерині карлючки, – пожартував Луговий.

– Успішні твої археографічні дослідження?

– Погляньте, – Андрій Остапович розгорнув 87 сторінку. – Він написав «ОСМ 300 крб». Очевидно, «ОСМ» – ініціали спільника, бо мова йде про гроші. Або Тетеря винен цьому «ОСМ» триста карбованців, або навпаки. На 124 сторінці «СО 1750 к. – … Не думаю, щоб Тетеря свідомо переставив перші дві літери. Напевно, він має на увазі іншого учасника зграї. Але припустимо, це не так. Тетеря помилився, переплутав літери. – Андрій Остапович перегорнув ще з десяток сторінок. – Бачите, ось тут – теж «СО 830 к.» і нижче «СО 3695 к», а ось тепер «ОСМ 110 рат.» Так що гадаю, мова йде про двох співучасників зграї: «СО» і «ОСМ».

– Ану, Андрію Остаповичу, підніми, будь ласка, протокол допиту сусідів Чистякова. Вони, здається, вказують ім'я й по батькові «професора».

Знайшовши потрібний протокол, Луговий швидко пробіг його.

– Так… так… Ось! «Я сама особисто бачила, як до Чистякова заходив чоловік, років приблизно п'ятдесяти… Чистяков казав, що він професор, і називав його чи то Сергієм Олександровичем, чи то Сергієм Олексійовичем…»

– Отже, можна умовно припустити, що «СО» – Сергій Олександрович чи Олексійович. Залишається «ОСМ».

– Щодо «ОСМ» у мене є деякі міркування. За усталеною традицією, перша літера в ініціалах – ім'я, друга по батькові, третя – прізвище. Експертизою встановлено, що на чемодані, вилученому в камері схову на вокзалі, раніш були викарбувані ініціали «ОМ»… Якщо ми виходитимемо з цієї гіпотези, тоді ім'я власника чемодана починається на літеру «О». Припустимо, що він випустив по батькові і наступною літерою позначив своє прізвище. Тоді «ОМ» і «ОСМ» та сама особа.

– А якщо допитати Чистякова? Він не змінив своєї поведінки, дає які-небудь показання?

– Сьогодні вранці викликав. Така сама картина: виє, гавкає і нявкає. А в тюремній камері називав себе навіть царем Іваном Грозним, винахідником космічних кораблів…

Всього і не перелічиш. В літературі з психіатрії я не знайшов опису випадку, коли б душевнохворого переслідувало кілька нав'язливих ідей. Звичайно їхній хворобливий стан зосереджується в якомусь одному напрямку, на якійсь одній ідеї, а Чистяков їх змінює мало не кожну годину. Та й зіниці в нього нормальні. Одним словом, типова симуляція, але згідно з кримінально-процесуальним кодексом ми зобов'язані направити його на судово-психіатричне дослідження.

– А дружина Тетері? Доцільно ще раз допитати її?

– Навряд. Здається, вона розповіла все, що знає. Як видно з її слів, Тетеря не ділився з нею тонкощами своїх злочинних махінацій, їй можна вірити. У всякому разі вона одразу призналася, що носила хабара Сахну, що до них заходив Поніманський і… – Луговий зупинився, не докінчивши фрази.

– Чого ж ти замовк?

– … казав про якогось листа, про Баку, про Опанаса…

– Гадаєш, що Опанас – це «ОСМ»?..

– Схоже на це. Тим паче – його ім'я згадувалось разом з листом. Лист, певно, анонімка… Отже, виходить, Поніманський, як і Тетеря, знає «ОСМ», знає і про анонімку. Про такі справи він міг розповісти лише своєму співучасникові. Висновок напрошується сам собою: Поніманський, Тетеря і Опанас в одній зграї.

– Але при чому тут Баку? Ще одна загадка? – сказав Єлізаров. – Як ти дивишся на такий план: поїхати зараз на фабрику «Спартак»?

ДІМА ПІДКОРЯЄТЬСЯ БІЛЬШОСТІ

Альоша й Володя, затамувавши подих, слухали Діму.

– … Електричка прибула в Ясне, я самим першим вистрибнув з вагона і за водокачку. Звідти, як на долоні, все видно. На платформі ліхтарі горять. Чекаю, чекаю, нарешті з вагона виповзає він… Тут його якась жінка зупинила… Товаришу Шкарбун, – каже, – ви додому? Не проти, якщо я з вами? Сама боюсь.

– Молодець! Узнав прізвище, – похвалив Володя.

– Це що! Слухайте далі. Пішли вони, а я за ними. Розмовляють про погоду, про огірки… Загалом, про всяку всячину. Нічого цікавого, йшли, йшли, потім Шкарбун каже: «Ну, до побачення. Я вже вдома», – і в хвіртку. Жінка пішла, в будинку Шкарбуна світло з'явилося. Я до вікна. Нічого не видно. Фіранка заважає. Я – так і сяк – не видно.

Спробував через паркан, а там здоровенний пес бігає. Отакий, – Діма високо підніс руку. – З теля.

– З теля? – скептично посміхнувся Альоша.

– Не віриш? Читав Конан Дойля «Записки Шерлока Холмса?» Справді, наче собака Баскервілей…

– Не заважай, Альошко! – попросив Володя.

– Що його робити? Бачу – височезний дуб. По стовбуру не видерешся, а гілки високо. Оглядівся на всі боки. Жердини біля сусіднього паркану звалені. Витягнув якнайтовщу, приставив до дерева і сяк-так видряпався на гілку. Подивився у вікно – повна перспектива. Стоїть Шкарбун навколішки, кітель скинув, в одній майці копирсається в грубці. Навіть голову встромив. «Димар забився», – думаю. А він весь у сажі виліз, у руках глечик.

– Глечик? – закліпав Володя. – З молоком?

Діма насмішкувато прискалив око.

– З молоком?.. Із золотом!

В Альоші і Володі й очі округлилися.

– Висипав – ціла гора! Запустив Шкарбун руки в золото і сидить, не поворухнеться… А потім назад у глечик зсипав, взяв його і вийшов. Не встиг я зміркувати, як бути, а Шкарбун уже на ганку і ліхтар у нього в руках – «Летюча миша». Прикрутив він гніт —і на вулицю. Озирнувся довкола і знову у двір. Відсунув собачу конуру і почав копати яму… Ліхтар горить ледь-ледь, нічого не розбереш. Але тут пощастило: визирнув місяць. Бачу – поставив глечик у яму, землею засипає… Зсунув конуру на те саме місце і пішов у будинок. Тільки-но я зібрався злазити, чую чиїсь кроки. Знаєте, хто прийшов?

– Уявлення не маю, – знизав плечима Володя.

– Так ось… – Діма для більшого ефекту навмисне затягнув паузу, – прийшов…

– Чого ти тягнеш? – обурився Альоша.

– Той! У білому піджаку! За яким ти стежив!

– Як же він там опинився? – здивувався Альоша.

– Ти повинен знати, ти за ним стежив.

Не витримавши допитливих поглядів товаришів, Альоша почервонів.

– Я його загубив з очей…

Діма аж схопився з лавки від збудження.

– У нього пістолет! Він його віддав Шкарбунові…

Діма ще розказував, що додому він повернувся о четвертій годині ранку, що йому здорово перепало і батько категорично заборонив виходити з дому. Але Альоша вже слухав неуважно. Після розповіді Діми положення зовсім змінилося. Він не хотів наражати друзів на небезпеку, але не з його вини із цього нічого не вийшло. Більше того – він тепер зобов'язаний попередити їх. І Альоша розповів про свої пригоди минулої ночі.

Володя зняв окуляри, протер їх кінчиком носової хусточки.

– Ми повинні зараз же піти в міліцію і заявити про все, – рішуче сказав він.

– Що ти там заявиш? – спитав Діма. – Те, що бачив ти і Альоша.

– Ми тут розмовляємо, а Шкарбун і цей…

– Петром його звати, – підказав Альоша, – а Шкарбуна – Гнатом Онуфрійовичем. Сам учора чув.

– І цей Петро, – мовив далі Діма, – взяли й переховали пістолет і золото в інше місце. Тоді як?

– А якщо вони когось вб'ють? – запитанням на запитання відповів Володя. – Вб'ють, а ми будемо вистежувати, радитись, чогось чекати… Ми ж точно встановили, що в них підпільна організація…

– Монархісти, – докинув Альоша.

– Може, монархісти, а може – ні. Без нас розберуться. Розповісти у нас є про що. Наприклад, Поніманський вигадав прізвище, здавав чемодан, знає всіх учасників організації, брав пакунок у Півня…

– І в перукаря, – додав Альоша.

– Про нього начебто все… Далі – Макогон. Вигадав, що вчився з Півнем… на його квартирі влаштовуються явки… Знає «ЯА» і «Сергія».

– От бачиш! – втрутився Діма. – Я маю рацію. Рано повідомляти. Сам кажеш: «ЯА», «Сергій». Ми ж не знаємо, хто вони такі.

– Вислухай до кінця. Я тобі, здається, не заважав, коли ти розповідав, – образився Володя. – Шкарбун має купу золота, пістолет йому передали… І цей суб'єкт у білому піджаці… Петро ходив навіщось до Вітьчиного будинку, був на Другій Дачній і стріляв у нього, – кивнув Володя на Альошу. – А ще Півень та перукар… Будь ласка, їх шестеро!

– Ще забув, – докинув Альоша, – у них є своя людина на Другій Дачній. Я ж розповідав – Петро вчора заходив до неї.

– Тим більше, – підхопив Володя і, звертаючись до Діми, спитав: – Цікаво, як ти, наприклад, гадаєш за ними стежити, коли їх уже семеро чоловік, а нас лише четверо, та до того ж тебе й Вітю з дому не випускають. Але це не все, їх далеко більше…

– Знайдемо кого-небудь, – не здавався Діма.

Альоша ніяк не міг вирішити, хто має рацію: Володя чи Діма. Коли говорив Володя, він згоджувався з ним, що слід повідомити в міліцію; коли ж слухав Діму, йому здавалося – треба почекати, поки остаточно про все не дізнаються.

А Володя напосідався на Діму.

– Ні, ти скажи, як збираєшся стежити за Шкарбуном? Щодня їздити до нього в Ясне?

Діма не знайшов, що відповісти.

– А Друга Дачна? У тебе там є знайомі хлопці? Мовчиш. А знаєш, де перукар живе?..

І Альоша приєднався до Володі. Діма невдовзі здався.

– Гаразд. Скоряюсь більшості, хоча й не згоден. В міліцію, то в міліцію. Ходімо.

ДИВНЕ ЗНАЙОМСТВО

Тільки-но пішов Поніманський, як з'явився Макогон.

– Я на кілька хвилин, – ще на порозі попередив він. – Мене сьогодні викликали і хоч-не-хоч їдь у Баку. Захворів один провідник, щоб йому пуття не було. Я навмисне заскочив: брати тобі чи не брати?

– Обов'язково! – сказав Чернушкін.

– Тоді давай грошенята. Минулого разу я домовився, обіцяли приготувати сотню доларів.

– А більше не вийде?

– Спробую…

– Тільки розумієш, Опанасе, в мене готівкою всього чотириста карбованців, решта в ощадкасі…

Макогон на якусь мить замислився.

– Вистачить. Навряд чи багато роздобуду.

Перелічивши гроші, Чернушкін віддав їх Макогонові.

– Дуже квапишся? – спитав Чернушкін, коли Макогон сховав гроші у внутрішню кишеню форменої залізничної тужурки. – Хочу з тобою порадитись.

– Хвилин на п'ятнадцять можу затриматись. А що таке?

Чернушкін коротко переказав суть своєї розмови з Поніманським.

– Н-да… – закрутив головою Макогон. – Ну й халепа… Тобі добре – знявся та й шукай вітра в полі. А в мене жінка, дочка…

– Думаєш, у мене сім'ї не було? – мимоволі вихопилося в Чернушкіна. – Припече – рідну матір забудеш… Начхати на Поніманського, Шкарбуна, Тетерю і, поки не пізно, ад'ю!

– Ти ж їм пообіцяв.

– Мало що я кому обіцяв.

– Адже їх можуть посадити.

– А мені яке діло? Хай самі викручуються.

– Якщо ти їм допоможеш, вони в боргу не залишаться. Віддячать.

– Я бачу, ти занадто турботливий став… – підозріло зиркнув Чернушкін на Макогона. – Праведник… Давай грати відкрито, без манівців, напрямки. Не про них, про себе турбуєшся…

– Не без того… І про себе турбуюсь. Тебе теж по маківці вдарять, якщо…

– Словом, радиш допомогти. Що ж, спробую… Випадком не знаєш, як звати сина ревізора?

– Звідки ти знаєш, що в нього є син?.. На дідька тобі здався цей хлопчисько?

– Не ображайся, Опанасе, але ти без уяви, фантазії. Адже через сина можна добратися до батька.

– Розумію, не дурний! – огризнувся Макогон. – Але твоя витівка не вигорить, тут не Америка.

– До чого тут Америка?

– Тільки що по радіо передавали оповідання американського письменника… дай пригадати… прізвище в нього хитромудре… ага! О’Генрі. Так от у нього там двоє вкрали хлоп'я мільйонера, викуп вимагали. У нас би спробували, – міліція відразу злапає…

– Потрібен мені твій О’Генрі! Самотужки щось вигадаєм… Познайомлюся з сином, поведу його кілька разів до нас у цирк та за куліси, покажу три-чотири фокуси, от він в мене й повірить, як у господа бога. А потім і до самого під'їду. Запрошу, ніби між іншим, до Шкарбуна в Ясне і тишком-нишком відправлю його на той світ.

– На словах нібито все гладенько, а як не вийде?.. – із сумнівом промовив Макогон.

– Засіб випробуваний, осічки не давав, – з хвастощами запевнив Чернушкін.

– Де ж тобі довелось?

– Було, голубе, було, – Чернушкін поплескав Макогона по гострому коліну. – Багато знатимеш – рано постарієш.

… В 1942 році, дезертирувавши з Червоної Армії, Чернушкін здався в полон. В таборі для радянських військовополонених він видавав політпрацівників, комсомольців, комуністів. Потім Чернушкіна, як одного з кращих агентів гестапо, перекинули в одне обласне місто, де успішно діяли підпільники, під виглядом офіцера Радянської Армії, що втік з німецького концтабору. Знаючи десяток простих фокусів, Чернушкін, улаштовуючи на вулицях, у дворах невеликі видовища, заводив знайомства з людьми, показував сфабриковані в гестапо партквиток і посвідчення особи радянського командира і просив зв'язати його з партизанами. Провокаторові вдалося скористатися довірливістю людей і пролізти в підпільну організацію. За його донесенням гітлерівці арештували і замучили в катівнях гестапо майже всіх її учасників…

… З самого ранку Віті не пощастило. За сніданком батько прочитав телеграму: «Анатолій виїхав новосибірським вагон сім крп прошу зустріти прийняти крп обіймаю цілую Максим».

– Чи ба! Від Олійника! – вигукнув Валентин Филимонович. – Цілу війну з ним пройшов пліч-о-пліч, з одного казана їли. Анатолія ось таким знав, під стіл пішки ходив. Поспішайте, підемо зустрічати. Новосибірський поїзд прибуває о восьмій двадцять.

Вітя спробував було відпроситись до Альоші, але батько був невблаганним. І Вітин план провалився. Згнітивши серце, він змушений був поїхати на вокзал.

В таксі по дорозі додому Анатолій Олійник розповів, що він демобілізувався з Радянської Армії і має намір вступити до художнього інституту. Якщо Валентин Филимонович та Людмила Йосипівна нічого не мають проти, то під час складання екзаменів він поживе в них.

Коли Анатолія влаштували, Валентин Филимонович пішов на роботу, заборонивши перед цим синові виходити з дому. Вітя не знаходив собі місця. У нього були важливі новини, а він ніяк не може вирватись до товаришів. Вітя тинявся з кутка в куток, обмірковуючи, як би чкурнути хоча б на півгодини.

– Бабусю, – запропонував він, догідливо зазираючи в очі Надії Миколаївні, – тобі нічого не треба купити?

– Нічого.

– А сіль у нас є?

– Повна банка.

– Може, по хліб збігати?

– Поки ви їздили на вокзал, Оленка купила… То тебе не допросишся, а сьогодні дивись… Якщо нудишся знічев'я, піди у палісадник і зріж сухі гілки на трояндах.

Вітя знехотя поплентався в палісадник. Тільки-но він відрізав садовими ножицями сухий пагін, як почув:

– Хлопчику, підійди, будь ласка.

Біля паркану стояв, широко усміхаючись, незнайомець у білій шовковій сорочці з галстуком-метеликом. В одній руці він тримав невеликий чорний чемодан, геть увесь обклеєний етикетками закордонних готелів, на другій недбало висів сірий картатий піджак. На голові хвацько сидів, трохи зсунутий на вухо, світло-коричневий берет.

Вітя теж посміхнувся. Надто вже кумедною здалася йому борідка клинцем у незнайомця. «Точнісінько у цапа», – подумав Вітя.

– Давно на цій вулиці живеш?

– Десять років.

– Чи, бува, не синок Миколи Івановича Нестеренка?

– Ні. Мій батько Сахно.

– Ти диви! Буває ж такий збіг! Ну викапаний Микола! А я спочатку так і вирішив – ти Миколин синок… Ох, і здорово ж сьогодні припікає… О ти, великий з великих, найдобріший з добрих, – жартома почав незнайомець, – пожалій, зглянься на бідного чужоземця, почастуй втомленого подорожнього склянкою живлючої вологи.

– Вам води?

– Атож, і якнайхолоднішої.

Вітя виніс наповненого по вінця кухля. Незнайомець, смакуючи, поволі сьорбав маленькими ковточками і примовляв:

– Добра… добра… водичка… Що ж, – повернув він кухля, – я твій неоплатний боржник. – Незнайомець поставив на землю чемодан і поклав піджак на паркан. – Айн, цвай, драй… – він тричі розвів руки. – Є щось у мене? – показав долоні.

– Нічого, – здивовано промовив Вітя. Тоді незнайомець стиснув долоні в кулаки.

– Аліус, метіус, міонус, фікіус… Фу! Фу! – дмухнув він по черзі в кулаки. – Прошу! – і простягнув враженому Віті два шоколадних батони. – Пригощайтесь, молодий чоловіче… На жаль, не знаю, як вас звати.

– Вітя… Спасибі, я не люблю цукерок.

– Що ж ви любите, Вікторе… не маю честі знати ваше по батькові.

– Валентинович.

– Якщо ви, Вікторе Валентиновичу, не любите шоколаду, то… Айн, цвай, драй! – і незнайомець вийняв з Вітиної кишені яблуко.

– Здорово! – не втримався Вітя. – Як це у вас виходить?

– Е! – погрозив незнайомець пальцем. – Це таємниця… Я все можу, я доктор чорної і білої магії. В моєму розпорядженні п'ять тисяч джіннів. Варто мені тільки наказати – і вони виконають будь-яке моє бажання… Ну що ж, час і познайомитись. Га?

– Давайте! – із задоволенням згодився Вітя.

– Власне, ти вже відрекомендувався, ну, а я – Чернушкін Сергій Олександрович, – і церемонно вклонився, – адміністратор цирку, в минулому відомий ілюзіоніст Нурад-Дін… Ти, видно, здивований з моєї появи на вашій вулиці? Нічого дивного немає. Є в мене задушевний друг, Нестеренко Микола Іванович… Коли обидва були хлопчиками, приміром, такими, як ти, виступали в цирку партерними акробатами. Потім він захопився дресируванням леопардів, а я зайнявся фокусами… Почалася війна, і радянське командування закинуло мене в тил до німців. У партизанському загоні знову зустрілись… Під час одного з одчайдушно сміливих рейдів у тил фашистів, коли наш загін розгромив штаб німецького корпусу, взяв у полон генерала, трьох полковників, Миколу було поранено, і на літаку його відправили на Велику Землю… Я залишився в партизанському загоні, потім з нашою армією дійшов до Берліна, розписався на стіні рейхстагу… Відгриміли гармати, і я знову повернувся в цирк. А з другом, – зітхнув він, – втратив зв'язок, ніяк не можу його знайти. До війни на вашій вулиці жили його батьки, забув, у якому номері… Не доводилось чувати таке прізвище?

Вітя заперечливо хитнув головою. – Видно, поїхали, – з жалем мовив Чернушкін. – Всю вулицю обійшов, тільки ваш будинок лишився. Навіть у тих питав, – кивнув Чернушкін в бік двох геодезистів, один з яких застиг біля теодоліта, а другий стояв з рейкою посеред вулиці.

– Спробуйте звернутись в адресне бюро, – порадив Вітя.

– Ідея! Молодець! Дуже вдячний. Ну, одержуй за пораду.

Вітя здивовано розглядав невеликий рожевий квадратик картону з круглою печаткою.

– Що це?

– Контрамарка на сьогоднішню виставу в цирк. Не забудь, початок о пів на восьму.

Вітя зітхнув і з жалем повернув контрамарку.

– Не пустять мене…

– Не пустять в цирк? Чого ж? – густі брови Чернушкіна звелися догори. – А-а!.. Здогадуюсь… завинив… покараний… А якщо я зайду, попрошу за тебе?

– З вами, звичайно, пустять…

– Отже, домовились: о шостій я зайду за тобою. Застану кого-небудь з рідних?

– Авжеж! Тато й мама в цей час уже вдома.

Тільки-но Чернушкін зник з очей, Вітя радісно застрибав на одній нозі і, побачивши сестричку, простягнув їй ножиці.

– Айн! Цвай! Драй! Будь ласка, забирай! А мені ніколи – в цирк треба збиратися!