Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

ХАБАР

В цю ніч Валентин Филимонович майже не заплющував очей. Ледве почало світати, він устав і навшпиньки вийшов на вулицю. Ранок дихнув на нього приємною прохолодою. Сходило сонце, щебетали пташки, двірники, орудуючи шлангами, поливали ще огорнуті сном вулиці. Кожний звук цього прозорого ранку було виразно чути. Сахну здавалося, що його закаблуки неприродно лунко вистукують об тротуар, і він мимоволі почав обережніше ставити ногу, наче й справді міг розбудити місто.

З тієї пам'ятної хвилини, коли він розпечатав листа, тривожні думки не давали йому спокою. Непомітно для самого себе. він опинився біля управління міліції. Вздовж сірого будинку розмірено крокував міліціонер. Біля під'їзду застигла зелена «Волга». Супроводжуваний уважним поглядом постового, Валентин Филимонович вже піднявся гранітними сходами, але біля дверей повернув назад. Була всього шоста година ранку. І Сахно попрямував у сквер напроти управління міліції.

Не вперше він проводив ревізію. Частенько доводилось просиджувати дні й ночі за стосами документів. Часом за стовпчиками багатозначних цифр приховувалися шахрайські махінації. Махінації, які завдавали державі збитків в тисячі, десятки тисяч карбованців. Інколи шахраї за саме тільки мовчання пропонували і гроші, і цінні подарунки. Траплялося, що йому погрожували, посилали анонімні листи, повні лайок і нахвалянь. Всяке бувало. Але в такому безглуздому становищі він опинився вперше.

Стрілки годинника перейшли за восьму. Сахно подзвонив з автомата на фабрику «Спартак», щоб ревізори на нього не чекали і бралися до роботи, й повернувся в сквер. Тепер великі засклені двері управління міліції майже не зачинялись. Сахно не відводив очей од під'їзду, боячись пропустити Лугового. Але ось уже і дев'ята година, а підполковника все немає й немає.

«Певно, я його проґавив, коли ходив дзвонити», – занепокоївся Сахно і поспішив в управління.

Лугового він застав у кабінеті. Сахно був настільки зайнятий своїми думками, що не звернув уваги ні на вкриті щетиною широкі вилиці Андрія Остаповича, ні на запалі щоки. Цієї ночі Луговому знову не довелося відпочити. Управління міліції провадило операцію по ліквідації зграї валютчиків,

Побачивши Сахна, Андрій Остапович співчутливо спитав:

– Бачу, ваші відвідини не випадкові. Викладайте, що вас турбує.

Сахно мовчки простягнув аркуш паперу, до якого канцелярською скріпкою було приколено десять зелених п'ятдесятикарбованцевих купюр. Записка складалася всього з кількох слів.

«Спасибі за мовчання. П'ятсот – аванс. Решту, коли закінчиться ревізія. Скривджені не будете».

– Які негідники! Хабара накинули. Спільником зробили. «Спасибі за мовчання…» Ще й дякують, мерзотники! Ніби я покриваю їхні махінації!

– Заспокойтесь, не переживайте. Це ж провокація. Краще розкажіть про наслідки ревізії. Ви вчора мене питали?

– Так, так…. – підтвердив Сахно. Він усе ще не міг заспокоїтись. – Я хотів вас бачити. В фінансових документах на складі сировини є виправлення. Боюсь – підробка. – Сахно розгорнув папку. – От подивіться.

Андрій Остапович розглянув накладні через лупу.

– Ви маєте рацію… Хоча б ця. Іншою рукою дописано одиницю. А тут схже на те, що нуль переправили на вісімку. Але це досконально встановить експертиза. Хто був присутній, коли ви вилучали документи?

– Завскладом сировини Тетеря.

– Як він реагував?

– Як реагував? Спитав, навіщо я беру накладні. Я відповів, що хочу проглянути, звірити… Щось подібне до цього… Зараз точно не пам'ятаю.

– Як же вам передали хабара?

– Вчора ввечері якась жінка підійшла до нашого будинку і подала конверт матері моєї дружини. А в ньому записка і гроші.

– Ви бачили цю жінку?

– Ні. Я вибіг за хвіртку, а її і слід прохолов.

Луговий зіставив факти: щойно на фабриці «Спартак» почалась ревізія, відразу ж надійшов анонімний лист на Збаращенка. І тільки-но Сахно натрапив на зловживання, як одержав хабара. Це зайвий раз переконувало, що шахраї знаходяться в стінах фабрики і лише там їх треба шукати. Враховуючи, що інші ревізори нічого істотного не виявили, сам по собі напрошувався логічний висновок: Тетеря – ініціатор хабара. Андрій Остапович вирішив негайно затримати Тетерю. Він викликав майора Кульбича.

– Все ясно. Зараз же іду, – вислухавши, сказав Кульбич.

Слідом за ним підвівся і Сахно.

– А вам, Валентине Филимоновичу, доведеться трохи затриматись. Треба написати заяву з приводу цього випадку. Ось папір і ручка.

– Дякую, ручка в мене є своя.

Валентин Филимонович почав ритися в своїй папці.

– Загубив! – з досадою сказав він. – Вранці ж вона була, ще записував номер комутатора фабрики.

– Ви дзвонили на фабрику? Сказали, що в міліції?

– Так. А що, власне, тут страшного? На мою думку, це не таємниця.

– З ким ви розмовляли?

– Взагалі хотів з директором, але в нього якраз п'ятихвилинка. Довелось викликати секретаря.

Підполковник незадоволено поморщився.

– Я ж не казав, у якій справі йду, – виправдувався Сахно. – Вашого прізвища зовсім не називав.

– Лишається сподіватись, що ваш дзвоник не зашкодить.

Насупивши чоло, Валентин Филимонович обдумував кожне речення. Нарешті він закінчив. Луговий пробіг списані дрібним почерком сторінки.

– Ви не зазначили прізвища матері вашої дружини.

– Невже пропустив? Литвинчук Надія Миколаївна. Зараз допишу.

– Вона зможе приїхати до нас? Як її здоров'я?

– Хіба не досить того, що я написав? Жінка вона літня, хвороблива.

– Не турбуйтесь, ми направимо нашого працівника. Але поговорити з нею потрібно. Адже вона одна бачила ту жінку. Зараз важливо встановити, хто дав хабара. Разом з Тетерею працюють жінки? Обліковець, рахівник.

– Жінок на складі немає, а облік веде пін сам. За штатом не передбачений ні помічник, ні рахівник.

– Тоді, мабуть, допомагав хтось з його рідних. Він одружений?

– Еге ж. Так він мені казав.

Більше вас не затримую. До речі, Валентине Филимоновичу, коли розраховуєте закінчити ревізію?

– Через тиждень акт буде у вас на столі. До побачення.

Відразу ж, як Сахно пішов, Андрій Остапович розповів про хабара комісарові.

– Прошу вашого дозволу на обшук у квартирі Тетері, – закінчив він свою доповідь. – Щоправда, у нас поки що самі лиш припущення…

– Припущення, кажете? А це? – Єлізаров показав на гроші і записку. – А виправлені накладні?

Луговий вийшов віддати наказ провести обшук. Комісар, заклавши руки за спину, замислившись стояв біля вікна… Вчора лікарі, нарешті, дозволили відвідати Щербину. Хвороба страшенно змінила його. Від колись міцної, доладно збудованої людини лишився тільки спогад. Олекса Михайлович лежав блідий, змарнілий, з загостреними рисами обличчя. Кволо посміхнувшись, ніби вибачаючись за свою безпорадність, Щербина тихо привітався. Кирило Романович дав слово лікарям не розмовляти з хворим про службу. Але з цього нічого не вийшло. Першим запитанням Щербини було: чи затримано злочинців, чи не потерпіли дружинники Гавриш і Дорошенко… Єлізарову нічого не лишалося робити, як коротко відповісти на всі питання, які хвилювали хворого… Щербина злочинців не розгледів. В його пам'ять запав лише талісман – підвішена біля лобового скла фігурка Буратіно. Після того, як скотився з радіатора, нічого не пам'ятав…

Роздуми Єлізарова обірвав Луговий.

– Шовкопляс і Сергієнко вже виїхали, – доповів він. – Будинок Тетері на Другій Дачній. За довідкою адресного бюро разом з ним мешкає тільки його дружина – Катерина Трифонівна. Ніде не працює.

– Андрію Остаповичу, є в Тетері автомашина?

–: Олійник ще в суботу цим займався… У Тетері – нема. В дев'яти працівників фабрики є автомашини, з них дві «Победи». В інженера-економіста «Победа» кольору беж, в чергового електромонтера – темно-зелена.

– Та-ак… Отже, «Победи» виключаються… – комісар на якусь хвильку замислився. – Навряд чи злочинці наважаться користуватись випадковим транспортом. А з цього виходить…. виходить, що один з них має особисту машину. І ось чому так гадаю: вчора я відвідав Щербину. Криза, здається, минула, справа пішла на одужання… Він відкрив загадку Буратіно.

– Буратіно? – здивувався Луговий.

– Так. Ми з вами не звернули на нього уваги. Пам'ятаєте? Буратіно – це лялька, що висіла в машині злочинців. Тому я вважаю, що «Победа» належить якійсь окремій особі.

– Певно, ви маєте рацію. Треба на це орієнтувати наших працівників і дружинників…

– Я вже дав вказівку. І от іще одне… – Але закінчити йому не дав телефон.

По незадоволеному обличчю комісара Луговий зрозумів, що сталася якась неприємність. І він не помилився.

– Тетері на фабриці немає, – сказав Єлізаров. – Кульбич зараз виїжджає до нього на квартиру.

Частина друга
ОСТАННІЙ РЕЙС

ПОРАДИТИСЯ НІ З КИМ

Сподівання Тетері не справдилися. Анонімка Макогона не допомогла. Перевірка на фабриці продовжувалася.

Тетеря ходив наче у воду опущений. Він змарнів, все в нього з рук падало. Під час кожного виклику ревізорів його то обсипало жаром, то морозом, душа ховалася в п'яти. По кілька разів на день він приймав валідол і пірамеїн; кишені його піджака нагадували аптеку. Тетеря силкувався взяти себе в руки: міліція про нього нічого не знає, ревізія планова, жодною мірою не зв'язана з випадком на Загорській вулиці. Однак самовладання йому вистачало ненадовго. Знову закрадалися сумніви. Після роботи він поспішав додому з надією знайти там заспокоєння, позбутися настирливих, тривожних думок. Але й вдома було не легше.

Дружина, дивлячись, як він годинами сидить, втупившись в одну цятку, здогадувалась, що в нього якісь неприємності на роботі, і намагалася розважити чоловіка. Вона розповідала, що їй вдалося вигідно продати на базарі фрукти, що кури добре несуться, кабанці помітно збільшилися у вазі… Але всі її дипломатичні хитрощі не досягали мети. Тетері було не до господарства. Ночами його мучило безсоння. Лежачи з широко розплющеними очима, він насторожено прислухався. Від кожного шереху, гавкання Пірата серце починало калатати, на тілі виступав холодний піт… Вранці Тетеря вставав розбитий, в скронях стукало. Ковтнувши валер'янки і кілька таблеток пірамеїну, він, втягнувши голову в плечі, плентався на фабрику.

«Довго я так не протягну», – занепокоївся Тетеря і поділився своїми тривогами з Поніманським. Той підняв його на сміх.

– У тебе, шановний, нерви, теє… Здали… Завчасно, старий, рюмсаєш та скиглиш. Поніманський не один день крутить ручку арифмометра, має поняття про бухгалтерський облік. Пам'ятаєш ательє мод? Теж стогнав та ойкав. «Пропадемо! Неодмінно тюрма!» А я що казав? Буде все гаразд. Так і вийшло. Нас не арештували, а звільнили за власним бажанням. Одним словом, тримайся козирем, а на твоєму обличчі вже написано: «Я злодій! Садіть мене!» Вранці роби зарядку, потім – мокрим рушником. Бажано махровим… Дуже допомагає! Через тиждень, згадаєш мене, від хандри нічого не залишиться. Старий, не хнюпся! Все буде чудово! О'кей! Бери приклад з мене. Вже хто-хто, а я повинен турбуватись. Все ж таки головний бухгалтер. Невеликий, але начальничок. Фігура, так би мовити, керівна…

Поніманський відбив у Тетері будь-яке бажання виливати йому свою душу. Звернувся він і до Шкарбуна, але той лише відмахнувся.

– Я не лікар, Не спиш, апетиту немає – ступай до невропатолога… Але зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе. Попався, значить, така твоя доля. Сам і виплутуйся. А я тебе, запам'ятай, не знав і знати не знаю…

… У понеділок Тетеря приймав чергову партію драп-велюру, коли на складі з'явилася висока, ледь сутула, худорлява постать Сахна. Він терпляче чекав, поки автовантажник відвезе в глибину складу тюки драпу. Коли контейнер розвантажили, Сахно підійшов до Тетері.

– Будь ласка, чи не зможете ви мені приділити трохи часу?

Тетеря сполошився, не міг утримати зрадливих повік.

– По журналах бухгалтерії до вас на склад у лютому, квітні і травні надходив ратин. Хотів би подивитись приймально-здавальні документи на нього.

Тетеря тремтячими руками довго порпався в шухлядах столу. Як навмисне, потрібні накладні не попадалися на очі. На поміч прийшов Сахно. Нарешті вони були знайдені, і Сахно почав їх вивчати. Тетеря застиг за його спиною, не зводячи очей з накладних.

«Випадково чи не випадково перевіряє?» – гарячково міркував він.

Але тут ревізор, що до цього недбало перегортав папери, зупинився… Тетеря чудово пам'ятав накладну за № 120/12 від 3 квітня… В цей день за домовленістю з Шкарбуном і Поніманським він дописав у ній, здавалося б, невинну одиничку. Але вона, ця одиниця, відразу ж дала йому можливість взяти й вивезти сто метрів ратину на п'ять з чимось тисяч карбованців. Тетеря проклинав себе за недбалість. Тепер будь-кому, навіть недосвідченому оку, видно, що одиниця дописана. А раптом Сахно візьме копії, що знаходяться в бухгалтерії і в цеху розкрою, і зіставить їх?! Адже там одиницю дописали Поніманський і Шкарбун, а не він. Тільки зараз йому стало ясно, що ця необережність може згубити їх.

Сахно закінчив вивчення документів, відклав їх убік і написав розписку, що ним вилучені накладні від № 110/12 до 125/12 включно.

Язик у Тетері наче задерев'янів і, збліднувши, він спитав якимсь утробним, не своїм голосом:

– Ви забираєте їх? Навіщо?

– Ви ж не перший рік працюєте і добре знаєте, як провадяться ревізії. – І він вийшов.

Немов ужалений, Тетеря заметався по складу. «Сахно все розкопав!» Він кинувся порадитись до Поніманського, але того послали у відрядження. Засунувши під язик таблетку валідолу, тримаючись за серце, Тетеря почвалав в цех розкрою. Проте і там йому не пощастило. Шкарбун захворів і не вийшов на роботу. Їхати до Шкарбуна додому не було часу: жив він у дачному селищі Ясне за двадцять кілометрів від міста. Адреси ж Чернушкіна він не знав. Лишався один Макогон.

Збрехавши, що нездужає, Тетеря відпросився з роботи. І знову його підстерігала невдача. Макогон поїхав у черговий рейс в Баку. Доводилось покладатися тільки на самого себе. Що робити? Дочекатись, поки Сахно йтиме з фабрики, напасти, відібрати накладні? Але Тетеря знав себе, знав, що в нього не вистачить духу, сміливості… Пустити сльозу, розплакатись перед Сахном, впасти навколішки, пообіцяти тисячу, три тисячі карбованців, віддати все, все, що в нього є…

Віддати все, що він, ризикуючи своєю шкурою, накопичив?! Ні! Нізащо! Сяде на перший-ліпший поїзд і якнайдалі, світ за очі. Грошей на два-три роки з лихвою вистачить… А будинок? З собою не забереш… Ні, все-таки краще хабар… Аби тільки згодився, і тоді не треба переховуватись, кидати будинок… Небезпечно… А раптом заявить?.. Якщо дати якнайбільше – згодиться… Од грошей лише дурні відмовляються. Але скільки? Хоч би не прогадати… Сто? Замало… Тисячу? Жирно буде… Вистачить і п'ятсот. Дам п'ятсот, а Шкарбунові і Поніманському скажу – тисячу. Мовляв, усі витрати на трьох. Хай потрусять гаманцями. Нічого їх жаліти. Ні, погано ділиться… Скажу, що дав тисячу двісті. Тоді з кожного по чотири сотні… Значить, баришу в мене буде триста… Але як же сунути хабара?.. Послати Катю? Гм, справді! Так і зроблю…»

Взявши в ощадкасі п'ятсот карбованців, Тетеря помчав додому. Про свої неприємності він розповів дружині. Її кругле обличчя почервоніло, вона нервово почала перебирати коралове намисто товстими пальцями. В маленьких очицях застиг жах.

– Петрусику, що ж буде?

Тетеря пояснив їй свій план, і вона безмовно згодилась. Тетеря витягнув з бокової кишені хрусткі новенькі купюри, і тут її серце не витримало, з очей бризнули сльози.

– Перестань! Чого рюмсаєш, дурепо! Грошей тобі шкода, а мене ні?! Хай в тюрму запроторять?

– Петрусику, рідний ти мій! Та хіба ж я проти? Гроші дуже… великі… Жаль… Може, йому, сукиному сину… половини вистачить?

– Мені, думаєш, не жаль? Неси! Так треба! – цикнув Тетеря.

Ковтаючи сльози і боязко поглядаючи на чоловіка, Катерина швидко зібралась.

– Зажди, не поспішай! – зупинив Тетеря. – Гроші куди сховала?! Знаю тебе, роззяву…

– В сумку.

– Гляди мені! Загубиш, можеш додому не повертатись… А вулицю запам'ятала? Ще, чого доброго, переплутаєш і віддаси, кому не треба.

– Не терзай себе даремно. Все зроблю як слід. Ти краще ляж, а то, диви, як замучився: один ніс лишився.

– Баки не забивай! Кажи адресу!

– Червонозоряна, сорок вісім… Сахно Валентин Филимонович.

… Тетеря сновигав як неприкаяний. Все його дратувало. Ні з того ні з сього злісно копнув ногою Пірата, що хотів було в нападі собачої відданості лизнути руку хазяїнові. Пішов у дім, ліг на тахту. Але зробилося душно, і він почалапав розчинити вікно. Взявся за раму й скрикнув від болю: в руку, мов голки, вп'ялися колючки кактуса.

– Понаставляла різної погані! – спалахнув Тетеря. – Прибутків ніяких! Ходи, поливай та на горщики гроші витрачай. – І з люттю, ніби кактуси були в чомусь винні, почав шпурляти їх за вікно.

Знесилений, ницьма кинувся на тахту і так пролежав, поки не прийшла дружина.

– Ху-у… Ну й зморилась… – відхекувалась вона. – Задуха… Зробила, як ти казав.

– Ну, хвалити бога, – повеселішав Тетеря. – Завтра візьму накладні, і все тишком-нишком… Як він? Нічого не сказав?

Катерина Трифонівна зам'ялася.

– Та так… Узяв, подивився… Потім каже, можете йти.

– Питав, хто ти така і від кого?

– Ні.

– Треба було сказати, що я, мовляв, дружина Тетері.

– То ти ж мені…

– Я тобі! Сама повинна метикувати!

… У вівторок Тетеря прийшов на фабрику задовго до початку роботи. Він сподівався зустріти Сахна і сказати, що гроші передані від нього. Дочекатися Сахна йому не пощастило. Його покликали видати підкладкову тканину, волос і бортовку.

О дев'ятій годині на склад прибіг Шкарбун.

– У тебе все гаразд? Нічого не знайшли?

– А в чім справа? – похолов Тетеря. Сьогодні Шкарбун був сам на себе не схожий. Від його звичайної флегматичності не лишилося і сліду.

– Я тільки що від директора… Була п'ятихвилинка… Сидимо, обговорюємо всілякі там дурниці. Виконаємо, перевиконаємо… Заходить секретар і каже директорові: дзвонив Сахно… Затримується… пішов у міліцію… Тут наче обухом мене по голові. Чому його раптом потягло в міліцію? Не інакше, щось рознюхав.

– Накладні в мене на ратин забрав, – видушив з себе Тетеря, ледве повертаючи неслухняним язиком, – а там… там…

– Ну, вимучуй, вимучуй… Що там? Кажи! – позеленів Шкарбун.

– До-дописки…

– Розшелепа! Всіх згубив!

– Я ж казав… Ви з Поніманським не хотіли слухати. Відмахувались…

– «Казав, казав», – передражнив Шкарбун. – Зроблять зустрічну перевірку – і кінець… Читайте в газетах повідомлення: днями було заслухано справу групи розкрадачів з фабрики «Спартак» – Тетері Петра Борисовича, Поніманського Михайла Семеновича, Шкарбуна Гната Онуфрійовича та інших. Всіх їх засуджено на тривалі строки позбавлення свободи з повною конфіскацією майна. Вирок був зустрінутий оплесками присутніх у залі чесних радянських трудівників.

– Перестань блазня з себе удавати! Ти ж не Поніманський, – по-страдницькому зморщився Тетеря, якого кожне слово Шкарбуна шмагало, наче батіг. – Порадь, що робити.

– Закривай свою лавочку і бігом до Сергія Олександровича. Він щось придумає. На нього вся надія.

– Де він живе?

– Дніпровський бульвар, тридцять, квартира три. На першому поверсі. Він зараз має бути вдома.

ЗНОВУ БУРАТІНО

Останні дні Чистяков перебивався тим, що підвозив випадкових пасажирів, хоча Чернушкін якнайсуворіше заборонив йому виїздити на автомашині. Заробіток був непостійний. Сталося так, що в нього не лишилося грошей навіть на бензин, і останніх два дні його сніданок, обід та вечеря складалися з шматка хліба та кухля кип'ятку. Чистяков кілька разів принижувався перед Чернушкіним, але в нього випросити грошей було не так просто. Постійне безгрошів'я набридло, і Чистяков серйозно подумував, як і в минулі часи, зайнятися спекуляцією. Але чим спекулювати? Маслом? Цукром? Крамом? Взуттям? Але ж хто буде переплачувати, коли все це є в магазинах?., йти на роботу? Та він ніколи в житті не турбував себе подібним заняттям, зневажав будь-яку працю, воліючи краще вмерти з голоду.

Сьогодні вранці Чистяков виявив, що все його багатство дорівнює трьом копійкам. Розраховуючи на сніданок, він зайшов до бабусі – сусідки, гостинністю і добродушністю якої він користувався у важкі хвилини. Двері до кімнати були відчинені, але старенької вдома не було. Через вікно Чистяков побачив, що вона вішає у дворі білизну. В каструлі на газовій плиті щось булькотіло і апетитно пахло. Чистяков витрусив з кишені на стіл рештки тютюну, перемішані з кришками хліба, скрутив з клаптя газети козячу ніжку і закурив. Пускаючи сизі клуби диму, він сів на табуретку і став терпляче чекати повернення хазяйки, його увагу привернула блискуча кругла коробочка, в яких звичайно продають леденці. Чистяков чортихнувся: коробочка була порожня. Зате під нею лежала квитанція на сплату за квартиру і… п'ять карбованців… Рука якось сама по собі вмить заховала п'ятірку в кишеню.

Жора наче тінь шмигнув на вулицю і там зіткнувся з Чернушкіним. Тому потрібна була автомашина. Чернушкін відрахував дванадцять карбованців. Два – на бензин, а десять – платня за сьогоднішню роботу.

Чистяков миттю заправив машину біля бензоколонки і запобігливо відчинив Чернушкіну дверцята. Вони об'їздили півміста. Чистяков не раз бував у подібних поїздках і знав, що Чернушкін не любить розпитувань. Він зникав то в під'їзді одного будинку, то іншого, заходив в ювелірні магазини, в годинникові майстерні, в універмаг. Нарешті, вони зупинились біля пасажу.

Скориставшись зупинкою, Чистяков купив десяток пиріжків і пожадливо накинувся на них. «Навіщо Сергію Олександровичу потрібен Бабченко? – міркував він. – Адже після катавасії на Загорській пальт не шиють… А хто його зна? Може, Сергій Олександрович знову затіває справу… Ні з того ні з сього до Бабченка не поїде. Не така він людина… Ах, знову б усе закрутилося!..»

Поринувши у мрії, Чистяков не помічав, що вже кілька хвилин за ним уважно стежив лейтенант Олійник.

… Минула ніч для Олійника видалася тривожною. Разом з Шиловим та Якименком він брав участь в затриманні ватажка зграї валютчиків. Той жив на околиці міста у власному цегляному котеджі. Було відомо, що валютчик відправив сім'ю в Феодосію і сам щотижня літав у Крим, але цього дня він був у місті і мав з хвилини на хвилину приїхати додому на своїй «Волзі».

Години минали за годинами, а його все не було й не було. Вже пізніше стало відомо, шо в нього дорогою спустив скат. Приїхав він лише о другій ночі. Якименкові, Олійнику і Шилову довелося немало попрацювати. Ощадні книжки з вкладами на пред'явника, облігації трипроцентної виграшної позики, золоті браслети, брошки, годинники, персні з діамантами були заховані по тайниках. Американські долари, англійські фунти, царські золоті монети, п'ятірки й десятки, півімперіали та імперіали були знайдені в димарі…

Звільнився Олійник лише об одинадцятій годині ранку. І по дорозі додому зайшов у пасаж купити ультрамарину та свинцевих білил. У неділю їздив з етюдником на чудесний острівок і витратив ці фарби.

Отут він і звернув увагу на Чистякова. Лейтенант придивився. Ні, вони ніколи не зустрічались. І все-таки це тупе обличчя з нахабними витрішкуватими очима було знайоме.

В Олійника, як і в більшості художників, виробилась звичка тренувати зорову пам'ять. Досить було йому побачити кого-небудь один раз, щоб надовго запам'ятати. Але невже цього разу пам'ять зрадила? Олійник пройшов раз-другий, зупинився віддалік, знову пройшов повз Чистякова і раптом помітив на його правій руці витатуйованого орла, що тримає рятувальний круг з написом: «Жора 1937». Мимоволі пригадалися свідчення Балашова – сторожа з гаража автодорожного інституту. Напружуючи пам'ять, Олійник намагався відтворити портрет злочинця, що вкрав номери. Так, все разюче збігалося: зріст, колір волосся, татуїровка, фасон штанів, сорочка… А головне – машина! «Победа» блакитного кольору!

Це він!.. А якщо знову помилка, як з Паськом? Вдруге йому не пробачать… Але чи є в нього моральне право пройти мимо лише із страху перед неприємностями?! Звичайно, злочинця врешті арештують, та скільки, перебуваючи на свободі, він може завдати шкоди державі, людям… Адже він не побоявся наплети на озброєного працівника міліції… Але не можна ж затримати людину лише за те, що на пій зелені оксамитові штани, строката сорочка, татуїровка… І хіба мало у великому місті блакитних «Побед»?

Олійник підсвідомо зволікав остаточне рішення. Знову він пройшов, пильно вдивляючись у незнайомця. «Де ж мої очі! – дорікнув Собі Олійник, нарешті побачивши плюшевого Буратіно, що звисав біля лобового скла. – Вчора ж комісар орієнтував! – Олійник переклав пістолет з кобури в кишеню піджака і поспішив до машини, але зупинився. Схоже на те, що він когось чекає… Спільників?.. Непогано б застукати всіх…»

А Чистякова розморила спека, й він поліз у машину. «Збирається їхати», – стривожився Олійник і кинувся до «Победи».

– Я працівник міліції, – показав він посвідчення. – Прошу проїхати в управління.

– Навіщо? Я ніяких порушень не зробив.

– Приїдемо, розберемось.

– Даремно час гаєте, начальнику, – процідив Чистяков, нехотя включаючи мотор. – Відповідати будете за порушення прав громадянина.

Олійник промовчав.

«Чого він причепився? – неабияк перелякався Чистяков. – За машину? Таж номери в порядку і кузов уранці помив… Ану спробую пристрахати. А може, й вдасться…»

– Я не хто-небудь, а дружинник… І двоюрідний братуха в Києві у міліції працює… Може, доводилось чути, – Чистяков пригадав прізвище слідчого, що притягав його до кримінальної відповідальності за спекуляцію, – про майора Новохатнього Павла Арсеновича… – Ви не розмовляйте, – попередив Олійник. – Червоне світло! Дивіться за дорогою, отак буде краще.

Чистяков замовк. «Певно, в магазині засідку влаштували… Злапали Бабченка та Сергія Олександровича… Змитись би, а я чогось чекав… І як здихатися оцього. Так просто з ним не справишся, – кинув швидкий погляд на Олійника. – Здоровий… А якщо цюкнути по скроні гайковим ключем – тоді йому амба… Машина? Дідько з нею! Не моя. Рано чи пізно кидати…»

– Ви не туди звернули, – сказав Олійник. – Є коротша дорога.

– Знаю. Але там заборонений знак повісили, – збрехав Чистяков.

– Вранці проїжджав і ніякого знака я не бачив.

– Ви не бачили, а я бачив. На те й шофер. Порушу правила, то самі ж і присікаєтесь.

На цю малолюдну вулицю Чистяков звернув навмисно. Тут він знав один прохідний двір. «Зараз, гад, я тобі покажу!» – заскреготав він зубами і, зненацька круто вивернувши руль, на ходу вистрибнув.

Машина, втративши управління, врізалась у ліхтарний стовп. Почувся тріск, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла.

Гострий біль обпік обличчя Олійника, кров залила очі. Він щосили рвонув дверцята, їх заклинило. Насилу протиснувшись через розбите переднє вікно, Олійник виліз з машини І стрімголов кинувся в підворіття слідом за злочинцем. На ходу обтер кров хусточкою, і, важко дихаючи, оглянувся… Чистяков зник.