Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ

Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.

«От прокляття! – важко відхекуючись, лаявся Макогон. – Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, – зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. – Та ще й поштарка».

Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.

Хвіртку відчинив сам Тетеря.

– Години три вже блукаю, – буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. – Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…

– На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, – згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: – Фу! На місце, Пірат! На місце!

З притишеним гарчанням пес поліз в будку.

Макогон озирнувся і широко розкрив очі.

Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…

Макогон не приховував свої заздрощі.

– Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.

– Живемо помаленьку…

– Навіщо тобі стільки птиці?

– Це не все, – самовдоволено ошкірився Тетеря. – Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…

– І як ви вправляєтесь усе це зжерти?

– Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…

– Ваша справа, тільки гляди – зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..

– Я… я… – почав було хазяїн.

– Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, – урвав Макогон. – Наші всі зібрались?

– Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.

– Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.

Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.

– Куди нам?

Тетеря запобігливо вхопився за ручку.

– От сюди, сюди, будь ласка.

Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка – грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким височів торшер. Зі стелі звисала непомірно велика люстра з безліччю гранчастих скляних підвісків. В кутку стояли поруч тахта з півдюжиною подушок і заслане серветками піаніно.

– Граєш? – кивнув головою Макогон на піаніно.

– Одним пальцем чижик-пижик…

– А дружина?

– Пил стирає… Купили випадково. Сусід під'їжджав, продав дуже дешево… Хай стоїть, їсти не просить. Здасться на чорний день.

Тетерю дратувало, що Макогон з оцінюючим виглядом, ніби купуючи, розглядав кожну річ. «Навіщо згодився, щоб у мене збирались? – дорікав він собі. – Приходять, грязюки наносять, з безглуздими запитаннями лізуть! Яке кому діло, граю я чи не граю?! Я ж його не питаю, нащо влаштувався провідником? Не тицяю пальцем на зацеровані штани та злинялий китель… А грошенят більш ніж у мене разів у три…»

Макогон підняв кришку піаніно.

– «Біккер»… Цінна марка.

– Не «Біккер», а «Беккер», – сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід до сусідньої кімнати.

– Скільки можна на тебе чекати? – напустився Чернушкін, побачивши Макогона. – Домовилися на дев'яту, а зараз? – він глянув на золотого годинника. – Дивись! Пів на десяту.

– Я тут з восьмої години тиняюсь… Та чого це ти напосівся? Я щойно з поїзда, навіть переодягтися не встиг… Скажи краще, що скоїлось. І де всі інші?

– Зажди, не поспішай. Зараз про все дізнаєшся… Тетеря, чи не знайдеться в тебе склянки води?

– І для мене прихопи скляночку! – крикнув навздогін Макогон.

Тільки-но Тетеря зник за портьєрами, Чернушкін тихо сказав:

– Не хотів при ньому говорити, але справи, здається, кепські.

– Що таке? – ввібрав голову в плечі Макогон.

– На фабриці ревізія. Добре, коли з іншої причини, але боюся, що… – Він замовк, почувши кроки. Увійшли Тетеря, Шкарбун та Поніманський.

Шкарбун – гладкий чоловік з ледь-ледь зачепленим віспою червоним обличчям, важко плюхнувся на стілець.

– Здоровий ти, Гнате Онупрійовичу, – позаздрив Макогон. – Тобі боксером треба бути чи принаймні борцем… Пудів вісім є?

– Не знаю… Не важився, – прогудів басом Шкарбун.

– Гнат, коли розходиться, звалить собі на плечі рулон драпу, кілограмів на сто, і тільки сопе, – сказав Поніманський, пригладжуючи синяво-чорне волосся. – А вже ж дід, онуки бігають…

– Мені о дванадцятій на роботу, – урвав Чернушкін. – Ну, хто з вас до ладу розповість? Давай ти, Михайле.

– З чого почати? – граючись запальничкою, замислився Поніманський. – Так от: в п'ятницю двадцятого числа прибігає до мене наш вельмишановний Петро Борисович… Схвильований, очі невеселі, я б сказав, навіть засмучені, – явно милуючись своїм красномовством, Поніманський зиркнув на пригніченого Тетерю, – і відразу виливає мені на голову цебер холодної води: директор нашої фабрики викликав його до кабінету і познайомив з трьома досить симпатичними громадянами, професія яких, гай-гай, виявилася зовсім несимпатичною. Це були, на превеликий жаль мого друга, ревізори. Ці скрупульозні люди відразу ж забрали всю документацію і, не гаючи ні хвилини, почали вишукувати, як мені здається, маленькі пустощі нашого шановного хазяїна. Не забули вони і нашого мужнього Шкарбуна… Зацікавились і діяльністю вашого покірного слуги. – Він церемонно вклонився.

– Досить кривлятись! – не витримав Макогон.

Та Поніманський удав, ніби не дочув, і продовжував у тому ж тоні.

– Насмілюсь вас запевнити, що за чотири роки роботи на фабриці я не пам'ятаю такої висококомпетентної ревізії. Можливо, побоювання наші даремні, безпідставні, – усмішка враз збігла із смаглявого, чисто виголеного обличчя Поніманського, – ревізія планова, передбачена десь у вищих інстанціях… Але коли міліція пронюхала, що ратин з нашої фабрики… Гадаю, пояснення не потрібні…

– Вони мене примусили зробити контрольний розкрій, – обізвався Шкарбун. – Молодий хлопець, але проноза… Усміхається, ввічливий такий… Будь ласка, каже, прошу вас, не відмовте… Хочу, каже, подивитись, як ваші закройщики працюють. Бачу, м'яко стелить, та на твердому спати доведеться. Я довідувався, він якесь цабе з інституту легкої промисловості.

Макогон став темніший за хмару.

– От тобі, бабо, і Юрія! І все цей клятий рулон! І треба ж отаке… Мені здається, Сергію, треба оту штуку утяти… Пам'ятаєш, я тобі в ресторані казав.

– А що нам це дасть?

– Як то що? Спробуємо, може, і вийде. Вже й підхожа людина є на прикметі…

Тетеря, Шкарбун і Поніманський лише перезирались, не розуміючи, про що йде мова. Нарешті Тетеря не витримав.

– «Не тягніть, бога ради. Викладайте, що у вас… За кого, за кого, а за мене першого візьмуться! Уже накладні вимагали, переміряли весь матеріал.

– Знову скиглиш, – зморщився Чернушкін. – З документами, сподіваюсь, гаразд?

– Начебто гаразд, а там хто його зна… Робив, як Поніманський радив.

– Уявляю, чого він там нарадив, – пробуркотів собі під ніс Макогон.

Але Поніманський розчув його слова.

– Що інше, а на бухгалтерії знаюсь і оформляти документи вмію. І не тобі мене вчити, – одрубав він. – Теж мені розумник знайшовся. Всіх за йолопів вважає.

– Це ти себе вище за всіх ставиш! – спалахнув Макогон, і його масивне підборіддя затремтіло.

– Я?

Чернушкін вдарив кулаком об стіл.

– Припиніть! Знайшли час!

Суперечка згасла. Чернушкін підвівся і, заклавши руки за спину, поволі пішов до вікна.

На кілька хвилин запала напружена тиша. Шкарбун і собі встав, обсмикав френч кольору хакі і, порипуючи чобітьми, підступив до Чернушкіна. Нахилившись, він щось зашепотів на вухо Чернушкіну, але той заперечно хитнув головою. Шкарбун здвигнув широкими плечима і опустився на оббитий червоним плюшем диван.

Чернушкін різко обернувся, аж гойднулись кактуси на вікні, і заговорив:

– Опанасе… Либонь, ти маєш рацію. Кращого виходу немає. Розкажи їм усе, що ми надумали…

– Все просто. Ми пишемо листа від імені якогось там Іванова чи Петрова, ніби він знає, хто вкрав ратин, і надсилаємо в міліцію.

– В міліцію?! – перелякався Тетеря. – Самі на себе?!

– Зажди, не перебивай. Раніш треба вислухати до кінця, а потім лізти із своїми безглуздими запитаннями… Ми напишемо, що ратин украв, припустимо, Сидоров і що до нього не раз привозили додому крадене.

– Ну, написали, – Поніманський пропік Макогона зневажливим поглядом. – А далі що? Приїде міліція і нічого не знайде. Мало того, там живе людина, до якої не підкопаєшся. Тоді як?

– Ти не присікуйся, – зупинив Поніманського Чернушкін. – Він до діла каже. Тільки треба так зробити, щоб у цієї людини знайшли ратин. Тоді все буде розіграно, як по нотах… Добре б того, хто судився… Знаєте таких?

– Та що шукати? – озвався Макогон. – Є в мене такий. Молодий хлопець, нічого йому не станеться, якщо й посидить. Судимий він, а тут ще й крадений ратин знайшли. Чого міліції треба? Докази, як кажуть, всі в наявності. Бувай здоров. Відмагайся чи не відмагайся, а суд припаяє строк. Жаліти його нема чого. Нас ніхто не жаліє.

– Ніхто і не збирається його жаліти, – помітно пожвавішав Тетеря. – Здорово придумано, нічого не скажеш!

– Все це добре, тільки як, Опанасе Степановичу, ратин йому підсунути? – підвівши важкі повіки, пробасив Шкарбун.

– Думаєш, я над цим голови не сушу?.. Еге! Можна б підкинути, то живе, падлюка, на третьому поверсі, ні городу в нього, ні палісадника…

– Давайте гуртом поміркуємо, – тоном наказу мовив Чернушкін, – час не жде. Ось ти, Петре Борисовичу, що скажеш?

– Я? – збентежився Тетеря. – Я… Я ще нічого не встиг придумати.

– Наварив з Яшком каші, а тепер чекаєш, поки інші їстимуть?.. – примружився Чернушкін. І обернувся до Шкарбуа. – А ти що скажеш? Чи теж язик потягнуло?

– Придумати придумав, та не підходить, – насилу видушив із себе Шкарбун і втупився в носки своїх наглянсованих до блиску хромових чобіт.

– А ти, Михайле Семеновичу? Ти ж у нас професор, майстер художнього слова.

– Яв принципі проти цієї оригінальної вигадки… Що, в міліції дурники сидять? Повірять отим писулькам? – Поніманський зневажливо показав на Макогона, який щось писав недогризком олівця.

– Ти мастак усіх критикувати… Опанасе! Що ти там строчиш?

– Чернеточку накидаю, – підвів голову Макогон. – Начебто нічого виходить… Цілком підхоже… – Він знову схилився над папером.

Погляд Чернушкіна впав на книжкову шафу.

– От би ніколи не подумав, що ти, Петре Борисовичу, такий книголюб. Погляньте – і Жюль Берн, і Гончаров, і Майн Рід, і Паустовський, і Гоголь, і Купрін… Тритомник Шевченка… Навіть філософська енциклопедія! Ха-ха-ха! – схопився Чернушкін за живіт. – Невже ти все це читаєш?

– Купив гарнітур меблів… Не хотів брати книжкової шафи, навіщо вона мені… А в магазині кажуть: «Берете гарнітур, – забирайте все». Поставив шафу, стоїть порожня. Ні туди ні сюди. І покласти нічого не покладеш. Довелося через неї потрусити гаманцем… Вибирав, щоб книжки були якнайкращі…

Чернушкін дістав з шафи томик в оранжевій оправі і почав його перегортати.

– Обов'язково прочитай цю річ, Петре Борисовичу, не пошкодуєш. Варта уваги книжка… Ільф і Петров… «Дванадцять стільців» і «Золоте теля».

– Нам би сюди великого комбінатора, – промовив з жалем Поніманський. – Хто-хто, а Остап Бендер швидко знайшов би вихід.

– Друзі-голуб'ята! Опанасе, припини на мить, будь ласка. А що, коли нам скористатися методом Олександра Івановича Корейко?

ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК

Після тривалої і кропіткої перевірки було виявлено, що ратин кольору маренго та морської хвилі є на фабриках «Спартак», «Труд», в шістьох ательє мод, чотирьох базах і одинадцяти магазинах. Щоб встановити, звідки ж вкрадено тканину, зразки ратину з усіх цих організацій були направлені в науково-дослідний інститут криміналістики для порівняння їх з краденим ратином. Технологічна експертиза зробила висновок, що одержаний фабрикою «Спартак» ратин за способом виробництва та інтенсивністю забарвлення тотожний ратину, виявленому на Загорській вулиці. За дорученням управління міліції на фабрику направили досвідчених ревізорів.

У підполковника Лугового вже виробилася звичка – яке б розслідування він не провадив, якою б справою не займався, глибоко вивчати особливості тієї чи іншої галузі виробництва, куди пролізли злочинці. Марина Тихонівна звикла до того, що час від часу на письмовому столі чоловіка з'являлась література, яка на перший погляд не мала відношення до його безпосередньої роботи. То Андрій Остапович штудіював пухлі томи бухгалтерського обліку, то його цікавила кераміка, то технологія виготовлення емалевих фарб, то виробництва плавлених сирів…

В суботу після закінчення роботи Андрій Остапович заїхав в бібліотеку інституту легкої промисловості і попросив підібрати йому підручники, інструкції, циркуляри, накази щодо технології пошиття одягу з драпу. Літератури з цього питання виявилось багато. Дома підполковник обклався книжками і просидів за ними до глибокої ночі, йому треба було розібратись, чітко уявити собі, де і як злочинцям вдалося знайти лазівку, щоб розкрадати народне добро.

Коли Андрій Остапович прокинувся, дружини вже не було. Цієї неділі вона чергувала в лікарні. На очі йому потрапила записка, притулена до вази з польовими квітами. «Андрюшо, не хотіла тебе будити. Прошу, якщо матимеш час, прибери і віднеси в ремонт натирача підлоги. Марина».

Андрій Остапович підвівся і за давньою звичкою зазирнув у листок календаря. «Вісімнадцять років тому, 22 липня 1944 року, почалося звільнення Польщі від гітлерівських загарбників. Цей день відзначається як день відродження Польщі».

22 липня, 22 липня. Знайомий, пам'ятний день…

Разом із своєю гвардійською танковою бригадою він увірвався на плечах відступаючого ворога в невелике польське містечко. В розпалі бою його танк наскочив на міну. Злетів правий трак, і танк безпорадно завертівся на місці. Німецька батарея відкрила ураганний вогонь. Через хвилину болванкою заклинило башту, і грізна бойова машина перетворилася на мішень. Андрій Остапович наказав механікові-водієві і стрільцю-радистові вибиратись через аварійний люк. Сам командир лишав машину останнім. Не встиг він відповзти кількох метрів, як розлігся оглушливий вибух. Ворожий снаряд попав у бак з пальним… Луговий прийшов до пам'яті уже в польовому госпіталі. Місяць Андрій Остапович відчував нестерпний біль, і лікарі дивувались з його витримки. Тільки восени він повернувся до своїх однополчан і в складі цієї ж бригади брав участь у штурмі Берліна.

Хтось подзвонив. Андрій Остапович труснув головою і пішов до дверей. Поштар. Він вручив свіжі газети, останні номери журналів

«Соціалістична законність», «Огонёк» і листа від доньки. Андрій Остапович швидко пробіг його. Лист вмістився на половині аркуша з учнівського зошита. Наталя писала, що в таборі їй усе подобається, дуже весело і просила тата й маму приїхати до неї наступної неділі, на відкриття табору.

Вони вперше відправили доньку в піонерський табір. Андрій Остапович, не гаючись, подзвонив дружині, прочитав їй невелике послання доньки.

– Андрію, я оце тільки сама хотіла подзвонити тобі. Твоє прохання виконала – була в хірургічному… Вночі йому несподівано стало гірше. Але ти не хвилюйся. Сьогодні вранці скликали консиліум. Був академік Мурашко, професори Столбцов і Швидкий. Їхня думка: побоюватись за Щербину немає особливих причин. Зараз він спить.

– Заспокоюєш мене?

– Та що ти? Я лише передаю те, про що довідалась.

– Як ти, Марино, вважаєш, зручно буде, якщо я зараз під'їду?

– Мені здається – не слід. Хірурги і так скаржаться. Немає дня, щоб до Щербини не приходила яка-небудь делегація. Десятки разів на день питають про його здоров'я. Так що врахуй…

– Я дзвоню лише вранці і ввечері, – виправдовувався Андрій Остапович.

– Вважаєш, мало? Уяви собі, що буде, коли про кожного хворого питатимуть так само часто, як ти. Адже нам ніколи буде лікувати… Пробач, кличуть…

Луговий увімкнув пилосос і заходився прибирати кімнату, але дзвінок знову обірвав його роботу. Зайшов Єлізаров.

– Кириле Романовичу, я чекав на вас у середу.

– А я взяв та й раніше приїхав.

– Як Київ? Що нового? Як минула нарада?

– Кажучи правду, я цього разу Києва і не бачив. Цілими днями працювали. А новини я привіз. Підготовлено проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про встановлення «Дня радянської міліції». Святкуватимуть його щороку 10 листопада. Саме в цей день за вказівкою Володимира Ілліча було прийнято Закон про створення міліції. Розроблено і нове «Положення про радянську міліцію», встановлено присягу, запроваджуються прапори… Урядом додатково виділяються автомашини, мотоцикли, засоби зв'язку та інша техніка… Схвалено пропозицію ЦК ВЛКСМ про направлення комсомольців для роботи в наші органи… Як здоров'я Щербини? Що взагалі нового? Адже цілий тиждень мене не було.

– Йому зовсім погано. Я за нього дуже турбуюсь. Сьогодні вранці був консиліум. На думку професури, не слід втрачати надії на одужання. Хочеться вірити, що це так.

– Поїдемо зараз до нього, – запропонував комісар. – Як ви на це дивитесь?

– Я й сам збирався, але професор заборонив побачення з ним.

– Тут уже нічого не зробиш. Вони, медики, народ суворий. Доведеться підкоритись. А вдома ви були у Олекси Михайловича? Може, чим-небудь треба допомогти?

– Вчора був, та й сама Ольга Якимівна приходила в управління. Особливих прохань в неї немає. Було єдине: у їхнього синочка щось з носоглоткою не гаразд. Лікарі радили повезти до моря. Так ми виділили путівку в дитячий санаторій в Євпаторію…

Після невеликої паузи Луговий розповів комісарові, що ратин вкрадено з фабрики «Спартак». Там уже провадиться ревізія, і очолює її Сахно.

– Сахно? Чи не з управління легкої промисловості раднаргоспу?

Андрій Остапович ствердно кивнув головою.

– Валентина Филимоновича я давно знаю. Досвідчений ревізор… Авжеж бачу, перешкодив вам займатись генеральним прибиранням. Де Марина Тихонівна? Певно, чергує?.. Що ж ви гадаєте робити після прибирання?

Луговий підійшов до письмового столу і взяв одну з розкладених на ньому книжок.

– «Техніка розкрою і моделювання верхнього чоловічого одягу», – прочитав він. – Цього разу доводиться опановувати основи швейного виробництва.

– Відпочиньте сьогодні, друже. Давайте махнемо разом на футбол. Повинна бути цікава гра: наші зустрічаються з одеським «Чорноморцем».

… Андрій Остапович та Кирило Романович поверталися із стадіону в чудовому настрої. Ще б пак! Сьогодні після кількох поразок їхня команда нарешті-таки розігралася і розгромила противника! Всю дорогу додому вони пожвавлено обговорювали всі перипетії сьогоднішнього матчу.

– Квартира зустріла Лугового лункою тишею. Без дружини і Наталочки вона здавалась зовсім порожньою. Андрію Остаповичу стало трохи сумно, і він увімкнув телевізор. Кімната сповнилася урочистою мелодією. Луговий впізнав увертюру до опери «Тарас Бульба». Андрій Остапович, забувши про вечерю, присунув стілець до екрану. Цю оперу він особливо любив – за хвилюючий драматизм, за чудові українські мелодії… Змовкли заключні акорди увертюри, і на екрані ожили образи козаків Запорозької Січі…

Різко задзвонив телефон. Луговий досадливо одмахнувся, але телефон не вгавав.

… Будинок міського управління міліції стояв огорнутий темрявою, лише в одному вікні сяяло світло.

– Що трапилось? – спитав Андрій Остапович у відповідального чергового. – Чого викликали?

– Серйозний сигнал, – простягнув той конверт. – Щойно знайшли в урні для заяв.

НЕЗНАЙОМЕЦЬ

Вітя аж тремтів з цікавості: хто ж прийшов до Півня.

– Альошо! Альошо! Дай і я подивлюсь, – свистячим шепотом просив він.

Альоша одмахнувся, не відриваючись від замкової щілини. На площадці сходів стояв незнайомець у білому, бездоганно випрасуваному костюмі, білих модних сандалетах і в білому ж капроновому капелюсі. «Франт! Чого йому треба від Матвійовича?» – спантеличено запитував себе Альоша, не знаючи, що й подумати.

Виглянув Півень і розплився в усмішці.

– А-а! Давненько, давненько не навідувався.

– Не заважатиму? – ввічливо спитав незнайомець.

– Та що ти, добродію мій! Ласкаво прошу. Завжди радий.

Коли вони зникли за дверима, Альоша випростався.

– Ну, що там, що? – допитувався Вітя. – Так і не дав мені подивитись. Усе сам, сам… Товариш називається…

– От дивак! Коли ж я міг? Всього хвилина проминула. Ані ти, ані я нічого б не встигли побачити. Пішли на подвір'я. Там чекатимемо знайомого Касторки.

– Може, краще в тебе пождати?

– А ти знаєш, скільки він там пробуде? Візьме і дві години просидить, а то й більше. Не будеш же весь час стовбичити біля замкової щілини.

Вітя погодився з другом, і вони вийшли на подвір'я.

– Вітько! Альошко! – загаласували хлопці, що стовпились у маленькому скверику, – ми якраз розбиваємось на команди. Гайда з нами!

– Я ногу підвернув, – удавано зашкутильгав Альоша.

– А в мене… в мене горло болить, – услід за товаришем вигадав Вітя. – Мабуть, застудився. Вчора цілий день у річці просидів.

Футболісти побігли, а Вітя й Альоша провели їх заздрісними поглядами. Зітхнули й опустились на лавку. Минуло п'ятнадцять, тридцять хвилин, година, а незнайомець усе не виходив.

– Ночувати він зібрався, чи що? – обурювався Вітя. – Може, ми проґавили його?

– Та що ти? Адже вихід один, через двір. Не вистрибнув же він з другого поверху. І про що вони можуть так довго розмовляти? От би дізнатись!

– Цей тип, – заокруглив Вітя сірі і без того великі очі, – найголовніший. Він, певно, і записку писав… Давай з'ясуємо, де він живе.

– Для цього ми тут і сидимо. Якщо зараз його пропустимо, то коли ще побачимо? А те, що він їхній керівник – згоден. Ти знаєш, як він одягнений?

– Звідки я знаю? Ти ж не дав подивитись.

– Весь у білому: і костюм, і черевики, і капе… – Альоша затнувся. На ґанку з'явився незнайомий з великим пакунком в цупкому жовтому папері. – Вийшов! Вийшов! Та не дивись! Тобі кажуть! – засичав Альоша і неприродно голосно зареготав. – Здорово мені вчора пощастило! З першого разу отакенного окуня витягнув. Всі ахнули. Кілограмів п'ять або навіть шість.

– Коли ж встиг? – не зрозумів Вітя. – Що ти заливаєш?

– А щук скільки! Ого-го! – моргаючи спантеличеному приятелеві, заторохтів Альоша.

Нарешті Вітя втямив.

– А ми вчора волоком ловили, – не лишився він у боргу. – Теж здоровенну щуку вицупили, а потім судаків… Йоржів… лящів і ще… в'язів, – перелічував він перші-ліпші породи риб, що спадали йому на думку. – Юшку варили! М-м! Така смачна!..

Незнайомець, не звертаючи уваги на хлопців, пройшов мимо них на вулицю. Друзів наче вітром підхопило.

Навіть і гадки не маючи про це, незнайомець завдав Альоші та Віті багато клопоту. Він не пропускав жодного магазину, подовгу простоював біля прилавків, розглядав тканини, капелюхи, галстуки, навіть приміряв макентоші, черевики; особливо довго затримався у магазині грампластинок.

Через вітрину хлопці бачили, як незнайомець, поклавши пакунок на прилавок, допомагаючи собі руками, щось переконливо доводив продавцеві. І раптом, схопивши пакунок, стрімголов вискочив на вулицю.

Вітя та Альоша ледве встигли відскочити убік. Але незнайомець нічого не помітив, сердито буркотів собі під ніс: «Неподобство! Коли це припиниться? Можу ж я кінець кінцем купити те, що мені до душі! Не розумію, що в тім поганого, коли мені подобається твіст або рок-мамбо?»

Перетнувши вулицю, він зайшов до невеликої перукарні, де нікого не було, лише перукар нудьгуючи стояв на дверях.

– Диви, вони один одного знають, – шепотів Вітя, спостерігаючи, як незнайомець потис руку майстрові, що вибіг йому назустріч, розплившись в шанобливій усмішці.

– Завтра ми повинні знати все про цього перукаря, – рішуче сказав Альоша. – Вони в одній компанії.

– Як же ти узнаєш?

– Та мало як? Підемо, наприклад, підстригатися, попросимо книгу побажань. Бажаємо, мовляв, написати подяку. Тут він, хоч-не-хоч, назве своє прізвище, ім'я та по батькові. Потім в першому-ліпшому кіоску міськдовідки дадуть його адресу.

– Ми ж учора підстригались, – скривився Вітя.

– Та ну тебе! Ти слона виведеш з терпіння! Скажемо, нам під машинку треба.

Вітя аж голову похилив.

– Я сам пострижусь під машинку, – мужньо заявив Альоша. – Можеш не переживати за свою чуприну.

А тим часом перукар підрівняв незнайомцеві волосся на потилиці і скронях, чимось намастив його і уклав модною зачіскою. Потім, не кваплячись, дбайливо почистив щіткою піджак клієнта і відступив, милуючись ділом своїх рук.

На подив товаришів, незнайомець не збирався йти і, розвалившись у кріслі, вів розмову з майстром. Заклавши руки в кишені куцого халата, з-під якого виглядали вузенькі модні штани, перукар, довгов'язий, з прищавим, нахабним обличчям, посміхався і заперечно хитав головою. Жестикулюючи, незнайомець в чомусь гаряче його переконував; нарешті відчайдушно махнув рукою і дістав гаманця.

– Дивись, дивись, гроші дає! – доповів товаришеві Альоша, що спостерігав цю сцену крізь щілину між фіранками.

Перукар зник за перегородкою, виніс невеликий пакунок і подав його незнайомцеві.

– Все! Виходить! – повідомив Альоша і, побоюючись, що їх помітять, разом з Вітею пристроївся до черги, яка стояла біля кіоска з морозивом.

Друзів весь час переслідувала думка – що за пакунок виніс незнайомець од Матвійовича? Спочатку вони вирішили – Півень передав пістолети, а можливо, навіть гранати або вибухівку. Та потім обидва відмовились од свого припущення. Вже надто тонким був шпагат, яким перев'язано пакунок, для такого вантажу. І пакунок незнайомець ніс легко, без помітних зусиль, невимушено розмахуючи ним, а в перукарні навіть недбало кинув на стілець. Може, там документи? Але які? А може, фальшиві гроші?.. Тепер до цього так і не вирішеного питання приєдналися ще нові. Який зв'язок між незнайомцем і перукарем? Випадково чи навмисне зайшов він у цю непоказну перукарню? І що в новому пакунку?

Незнайомець підійшов до триповерхового цегляного будинку з химерними, подекуди вже обваленими кахляними прикрасами. В палісаднику чоловіки грали в доміно, азартно стукаючи по столі кісточками.

– Салют козлятникам! – кинув незнайомець.

– Здоров, здоров, Михайле Семеновичу! – відповів один з гравців. – Сідай до компанії.

– Ніколи. Поспішаю.

– Ну, як хочеш… Тільки додому не потрапиш. Твої пішли, а ключ у мене.

Сумніву не було – незнайомець живе тут. Ім'я та по батькові вже відомі, – зосталось узнати прізвище. План визрів умить. Підкликали двох дівчаток, що стрибали через скакалку, спитали, як їм знайти Михайла Семеновича. На жаль, дівчатка такого жильця не знали. Довелося зайти до двірника. Лише після того, як Вітя описав зовнішність незнайомця, двірник здогадався, про кого йде мова.

– А-а! З вусиками, кажеш? Смаглявий? То це, певно, Поніманський… Його квартира чи то п'ятнадцята, чи то шістнадцята… На третьому поверсі.

– Може, Поніманський – зовсім не та людина, що нам потрібна? – висловив сумнів Вітя. – А що, коли тут ще є хтось з вусиками і теж Михайло Семенович? Тоді як?

– Це ти вже занадто…

– Ну, а раптом?! – не здавався Вітя. – Треба точно дізнатись. Давай підійдемо до них, – показав він на гравців, – і спитаємо, де живе Поніманський Михайло Семенович.

– Ми почнемо питати, а він візьме та й вийде.

– Еге, – згодився Вітя. І відразу ж запропонував: – Можна постукати в п'ятнадцяту, а потім в шістнадцяту квартиру… Скажемо, що нам потрібен, ну, припустимо, Кривенко Петро Іванович…

Ось і третій поверх. На оббитих чорним дермантином дверях квартири номер п'ятнадцять висіла алюмінієва поштова скринька з зазначенням її власника:

Поніманський М. С.

Вітя простягнув руку до білої кнопки дзвоника.

– Зажди, не поспішай, – зупинив його Альоша, – Я зійду вниз.

– Чого?

– Сам знаєш, який я примітний! Тільки-но мене раз побачать і все… одразу запам'ятовують. Ось той, кажуть, білобрисий, з ластовинням. Був такий випадок…

– Ти історій тут не розповідай, – урвав Вітя. – Біжи. Тільки дай окуляри.

Вітя постояв трохи, надів темні окуляри і рішуче натиснув кнопку.

Хоч як він готувався, але все ж розгубився. Просто перед ним стояв незнайомець.

– Мені… нам… пробачте, тут живе Петро Іванович?..

Прізвище «Кривенко», як на гріх, вилетіло в нього з голови, а іншого Вітя ніяк не міг придумати.

– Ніяких Петрів Івановичів тут немає і не було. Треба читати, молодий чоловіче, перш ніж турбувати людей. Чорним по білому написано, – Поніманський постукав пальцем по поштовій скриньці, – хто тут живе.

– Пробачте, я помилився… – пробурмотів Вітя і, перестрибуючи через двоє східців, помчав униз. Поніманський іще щось гукнув услід, та він уже не розчув.

– … Все склалось якнайкраще, – явно задоволений, похвалив Альоша, занотовуючи в блокноті: – Поніманський М. С, вулиця Радянська, 91, кв. 15.

– Додому як: пішки чи трамваєм? – повертаючи окуляри, спитав Вітя.

– Додому? – здивувався Альоша. – А Поніманський?

– Що Поніманський? Він удома. Може спокійнесенько і до понеділка сидіти.

– Гадаєш, мені так уже кортить! Але він, коли ключі брав, сказав, що поспішає. Отже, скоро вийде. Треба зачекати.

– Гаразд… Хай уже буде так, – з кислою міною погодився Вітя. – Тільки треба кудись сховатися…

– Отак би й давно… Бачиш пошту? Вона якраз напроти. Все буде видно, ми його не пропустимо.

В поштовому відділенні вони примостились біля вікна. Місце для спостереження вибрали вдало: будинок як на долоні. Годинник на стіні тихо відцокав годину, звернув на другу, а Поніманського усе не було.

«Даремно я послухався, – злостився Вітя. – Марно час гаю. Сиди не сиди, а він напевне не вийде… Касторка і перукар передали йому секретні донесення. Він читає їх, а тут чекай… От налічу до шестисот і піду. Хоч хай Альоша і ображається, йому, звичайно, все одно: тато в санаторії, мама повернеться з чергування увечері… Та й їсти хочеться… Наші вже давно пообідали…»

Не лише Вітю, але й самого Альошу взяв сумнів.

– Зачекай ще хвилин п'ять, – ніби між іншим, сказав він, – та й іди… Удвох тут робити нічого. Я сам залишусь…