Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

ПОМИЛКА

Луговий та Олійник уважно слухали. Засмаглий парубок, раз у раз відкидаючи непокірне пасмо темно-русявого волосся, розповідав:

– … Ми з товаришем вступаємо. до автодорожного інституту на заочне відділення. Вчора увечері я прийшов до нього… У нас так уже заведено: щодня готуємось. Засиділися до дванадцятої години. Помучилися над тригонометрією. Призабули тангенси, синуси, косинуси… Зібрався було йти, а тут злива…

Коли вона вщухла, я й пішов. На тролейбус спізнився, довелося пішки. Біля будинку мене зупинили… Відвели в Жовтневий райвідділ міліції, а звідти сюди… Сталося якесь непорозуміння… Прошу скоріше розібратись. У мене завтра екзамен.

– Не хвилюйтесь, розберемось, – сказав Луговий. – Все у вас, громадянине Пасько?

– Начебто все.

– У мене до вас кілька запитань.

– Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.

«Стріляний горобець, – Олійник сердито глянув на затриманого– Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»

– Отже, до автодорожного вступаєте? – перепитав Луговий, розглядаючи документи Паська.

– Так. За спеціальністю… Адже я шофер…

– Де працюєте?

– В таксопарку.

– Якої марки ваша автомашина?

– «Победа».

Андрій Остапович щось швидко написав.

– Товаришу Олійник, віднесіть це Петрові Гарасимовичу. – І, вже звертаючись до Паська, поцікавився.

– Як прізвище вашого товариша?

– Леонід Козир. Разом працюємо. Мій напарник.

– Ви виходили з квартири Козиря?

– Ні. Весь час штудіювали конспекти.

– Хто може підтвердити?

– Перш за все сам Льоня. Хто ще? – замислився Пасько. – Його мати, батько… Увечері приходив старший брат Льоні з дружиною. Ми ще разом пили чай. Але вони пішли раніш. Перед дощем.

– Якого кольору ваша машина?

– Раніш була сіра, а…

– Як це «була»! – перебив Олійник, що повернувся.

– Машину списали. Відбігала вже своє. В гараж днями прибуває партія нових «Волг». Нам з Козирем обіцяли дати одну з них.

– Вам доводилося бувати в гаражі автодорожного інституту?

Олійник засовався на стільці, чекаючи відповіді.

– Бував. Коли? Дайте подумати… Останній раз… якщо не помиляюсь, взимку.

– Не можете пригадати, чого саме?

– Гальма відмовили. Якраз біля гаража. Я зайшов подзвонити, щоб вислали буксир.

– На якій вулиці живе Козир?

– На Донецькій, сімдесят два, квартира двадцять п'ять.

– Як ви од нього поверталися додому? – запаливши, спитав підполковник і простягнув Паськові коробку «Казбека».

– Дякую, не палю. Спочатку я йшов Донецькою… А біля цементного звернув на Кузнечну… Ближче, звичайно, Михайлівською, та її всю перекопали – прокладають теплоцентраль. А після такої зливи, як учора, там не пройдеш. І штани в мене білі. Потім не відпереш.

– Ви кого-небудь зустрічали по дорозі додому?

– Кого ж у такий час можна зустріти?

– А сторожа цементного заводу?

– Хто його зна… Може, бачив, а може, й ні. Повірте, просто не пам'ятаю… Скажу невлад, а ви мене в чомусь запідозрите… Пробачте, навіть гаряче стало… Дозвольте, я скину піджак. – Лишившись у тенісці, він обтер обличчя і шию хусточкою.

Увійшов майор Кульбич.

– Ваше завдання виконано. – Він передав Луговому червону папку і відразу вийшов. Андрій Остапович заглибився в папери. Настала тиша, і лиш крізь відчинене вікно долинав різноголосий вуличний шум.

– Все ясно… – підвів очі підполковник.

Обличчя у Паська витяглося.

– Повірте… я не винен…

– Тепер, товаришу Пасько, жодних сумнівів у цьому немає. Повинен вибачитися від себе особисто і від імені лейтенанта за непорозуміння. Ви вільні… Бажаю успішно скласти екзамени. Як кажуть, ні пуху ні пера. Візьміть ваші документи.

– Дякую, що швидко розібрались… – і, вже посміхнувшись, додав: – Найголовніше, товаришу начальник, правильно розібратись. А претензій у мене жодних немає… Я не ображаюсь…

Олійник не знав, що й думати. Як же так? Підполковник Луговий відпускає небезпечного злочинця?.. Ні, це, звичайно, неспроста…

– Товаришу підполковник, – не витримав Олійник, тільки-но вони лишились удвох, – самі знаєте, я недавно в міліції… Мені вчитись і вчитись… Цікаво, як ви вирішили з ним? Якийсь хитрий хід?

– З Паськом? Він не має ніякого відношення до справи. Тому і звільнений.

– Не має? – щиро здивувався лейтенант.

– Зараз поясню. Зі слів дружинників Дорошенка і Гавриша, на злочинцеві, що зник в провулку, була біла сорочка та чорні штани. Такі самі свідчення і охоронника цементного заводу. Ось протокол: «До мене підійшов невідомий громадянин у білій сорочці й чорних штанях»…

– Досвідчений злочинець міг для маскування переодягти штани…

– Припустимо… Але слухайте далі. «… Він середній на зріст, огрядний, голений. Коли прикурював, то я помітив у роті золоті зуби». І дружинники запевняють, що злочинець був лисий, огрядний, середній на зріст. Згодьтесь, що – Пасько не індійський факір, не містифікатор і не міг так змінити свою зовнішність.

– Тоді чому ви одразу не звільнили його?

– Судячи з наявних у нас даних, злочинців було троє. Один з них учора викрав номери в гаражі автодорожного інституту. Він уміє водити машину і таких самих, приміром, років, як Пасько…

– От бачите! – вихопилося в Олійника. – Виходить, я не помилився.

– Не поспішайте з висновками. «Audiatur et altera pars» – слід вислухати і супротивну сторону, як любив говорити наш ректор. У злочинця на руках татуїровка, а в Паська її немає. І не те найголовніше. Кульбич перевірив свідчення Паська. Вони відповідають дійсності. Вчора він справді пробув у Козиря до дванадцятої ночі. Обидва працюють в таксопарку, відгуки про них лише позитивні. А втім, ознайомтеся самі із свідченнями дружинників, Балашова, відповіддю секретаря комсомольської організації таксопарку, взагалі, з усіма матеріалами.

Підперши голову руками, Олійник подовгу затримувався на кожній сторінці. Нарешті він закінчив і тяжко зітхнув.

– Виходить, Пасько – хороший хлопець, а я в шахраї його записав… Як же це так сталося, – журився лейтенант. – Запідозрив чесну людину, а злочинця проґавив?

– Витратили б зайвих дві-три хвилини, щоб розпитати охоронника, і помилки, я певен, не сталося б.

– З кожним може трапитись… Інша хазяйка суп варить. Здається, що мудрого? І, буває, пересолить, що й у рот не візьмеш…

– Звідки таке панство?.. – обурився Андрій Остапович. – Зневага, байдужість до людей. В нашій роботі не повинно бути помилок. Партія і уряд нам довіряють, дали великі права… Але навіть стосовно злочинців, не кажучи вже про чесних людей, ми не повинні допускати ані найменших порушень конституційних прав громадян. – Луговий підійшов до книжкової шафи, пробіг очима червоні корінці праць Леніна, взяв 29 том і прочитав: «… Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку є вже діра, яку негайно використають вороги трудящих…» Діра! Ось як Володимир Ілліч ще в дев'ятнадцятому році оцінював послаблення радянської законності…

– Ви мене відчитуєте, немов я сам вчинив злочин, – образився Олійник. – Зрештою, нічого страшного з Паськом не трапилося.

– Як би ви реагували, коли б цілком безпідставно затримали не його, а вас! Ми поставлені захищати громадян. Про це слід пам'ятати вдень і вночі. – Андрій Остапович запалив цигарку і, заспокоївшись, додав: – За безпідставне затримання оголошую вам сувору догану. І ще от що, – спохмурнів Луговий. – Чого це не зволили повідомити мене про затримання Паська і взагалі, де ви, що з вами? Шість годин ми про вас нічого не знали.

– Товаришу підполковник, двічі дзвонив, але ніхто не відповідав.

– Я був у лікарні. Треба було подзвонити черговому.

– Випустив з уваги… Винен…

– Хай це буде востаннє.

НЕВЖЕ ВІН ДВОРЯНИН?

Зустріч з Макогоном справила на друзів гнітюче враження. Обидва довго мовчали. Першим не витримав Вітя.

– Не сподобався мені Макогон…

– Ти помітив, які в нього оченята? Маленькі, а шарять, шарять по тобі… Знаєш, – Альоша стишив голос майже до шепоту, – тут щось неспроста…

– Що неспроста?

– Тихше! Не горлай на всю вулицю.

Вітя ображено насупився і, нахилившись над рулем велосипеда, натиснув на педалі.

– Не сердься, – сказав Альоша, наздогнавши друга. – Поговорити треба. Завернемо в цей сквер. Га?

Вітя згодився, і вони звернули у сквер, в центрі якого на п'єдесталі з червоного граніту височіло бронзове погруддя Івана Франка.

Альоша попрямував на лавку, щедро освітлену сонцем.

– Чого там смажитись? Он є вільне місце, – показав Вітя на лавку під крислатим каштаном, де сиділа жінка з дитиною на руках.

– Не бачиш, лавка зайнята.

– І для нас місця вистачить.

– Дивак! Нам по секрету треба. Зрозумів?

Вітя зітхнув і неохоче сів поряд з товаришем на розігріту лавку.

– Матвійович… – озирнувшись на всі боки, зашепотів Альоша, – не Матвійович!

– Матвійович не Матвійович? – У Віті від здивування поповзли догори чорні, наче намальовані вуглем, брови. – Про що ти говориш?

– Скажи, будь ласка, чого він називає себе Сергієм?

Вітя у відповідь лиш зітнув плечима.

– Невже ти не можеш зрозуміти? – розпалився Альоша. – Він колишній дворянин і приховує своє минуле.

– Матвійович – дворянин! – Вітя пирснув у кулак. – Спека на тебе вплинула. Адже, що не кажи, 30 градусів.

– Я серйозно, а тобі все жарти… Чув, як він говорить? Замість квартира – фатера… не магазин, а магазин… Пам'ятаєш, позавчора ми грали у волейбол, що він тобі сказав? – І Альоша, випнувши губи, скопіював: – «Шкілет, а за м'ячем ганяєшся…» Велосипед лисапетом називає, трамвай – транваєм… А сьогодні забув, що малописьменного з себе удає, і пообіцяв презентувати мені півкарбованця на морозиво, якщо я відвезу листа.

– Ну й що з того?

– Ти знаєш, що таке «презентувати»? – запитанням на запитання відповів Альоша.

– Ні.

– От бачиш, у восьмий перейшов, а не знаєш. Почитай книжки. Російські дворяни розмовляли між собою тільки по-французьки. А презентувати – слово французьке. Означає – подарувати. Отже, малограмотний Матвійович знає французьку мову… І навіть латинь…

– Латинь?

– Адже постскриптум – по-латині – написати опісля. Тепер зрозуміло, хто він такий? Шкілет, магазин, транвай, лисапет – все це прикиди, маскування, щоб збити з пантелику.

– Еге ж… – розгублено мовив Вітя. – Ну й справи… І як це тобі вдалося розплутати? Я б ніколи в житті не додумався, що він дворянин!

– Дворянин! Чом би не так. Граф, мабуть, а то й князь. Не менш. Тепер ми його…

– Гаразд, – перебив Вітя. – Згоден. Хай Матвійович граф або навіть князь. А далі що?

– Як то що?

– Вже скільки років Радянській владі! Нічого йому не буде за те, що він граф. Він зараз нічого поганого не робить.

– Нічого поганого?! – вигукнув Альоша і, спохватившись, нахилився до вуха товариша. – А Макогон? А записка? Пам'ятаєш, що в ній написано? «Чекаємо в умовленому місці». Че-ека-ємо! В умовленому місці! Це тобі не просто так, це не випадково. Він не один. Вони змовники. Таємно збираються… І «ЯА» зовсім не ліки, а кличка їхнього ватажка. Тепер дійшло?

– Чого ж ми сидимо?! Треба повідомити в міліцію.

– А хто нам повірить? Засміють. Скажуть – начиталися шпигунських книжок, от і вигадуєте різні нісенітниці. Скрізь шпигуни ввижаються.

– Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…

– Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.

– Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.

– Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.

– Навіщо ти віддав записку? – дорікнув Вітя.

– Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.

– Як же бути?

– Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, – тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.

– Не маленький. Розумію, але…

– Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!

– Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?

– Звідки ти взяв, що він шпигун?

– Сам казав.

– Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!

– Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.

– І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.

– Все одно, – не згоджувався Вітя. – Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.

– Не будемо сперечатись, – примирливо сказав Альоша. – Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?

– Важко… – зітхнув Вітя. – Це тобі не голи забивати.

– Звичайно, важко, – погодився Альоша. – За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…

– Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.

– Віденко?

– Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?

– Обійдемось без нього, – насупився Альоша. – Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…

– Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все обміркуємо.

– Давай до мене: у вас Оля, бабуся, а в мене нікого. Мама на роботі. Ніхто не заважатиме.

Вони не встигли вийти із скверу.

– Стій! – схопив Вітя Альошу за рукав. – Бачиш, Макогон? Он він, он! На тому боці. В блакитній тенісці і солом'яному брилі.

– Ага, бачу.

– Альошо, бери мій велосипед, а я за ним.

– Чому ти? Давай разом.

– Я за ним, а ти їдь додому, стеж за Матвійовичем.

Доводи приятеля були цілком слушні, і Альоша більше не заперечував.

– На, – простягнув він світлозахисні окуляри. – Надінь. Так краще. Маскування.

Макогон зайшов у трамвай, що саме зупинився. Вітя, не звертаючи уваги на автомобілі, що сновигали туди й сюди, перебіг через дорогу і, розштовхавши чергу, скочив у задній вагон.

– Ох і діти зараз пішли, – поскаржилась літня жінка, звертаючись до інших пасажирів. – Піонер, певно. Чого їх тільки навчають? Мало того, що без черги, так іще й штовхнув мене.

– Пробачте, я не хотів, – тихо сказав Вітя, побоюючись, що в цьому вагоні Макогон.

– Ввічливий став! – підхопила кондукторка. – Вони ладні цілими днями кататись. Через нього, може, зайнята людина лишилась…

– Зрозумійте, ніколи мені, – пояснював Вітя. – Дідусь захворів. За ліками я…

Пасажири в переповненому трамваї розділилися на два табори. Одні захищали хлопця, інші – осуджували.

«Спробую пролізти до виходу, – вирішив Вітя. – Щось його не видно. Певно, в передньому вагоні… Візьме та й вийде на першій же зупинці, а я залишусь». Працюючи ліктями, він насилу протискувався вперед.

– Обережніше! – пролунало над його головою.

– Пробачте, я… – підвів очі Вітя і запнувся… Перед ним стояв Макогон.

– Чи ба! Оце так зустріч! – Похмуре обличчя Макогона розпливлося в усмішці. —Недарма кажуть – світ тісний. Далеко зібрався? А приятель де?

– Я… я… – силкувався Вітя зібратись з думками.

«Пізнав мене, і окуляри не допомогли. Як пояснити, чого тут? Навіть не знаю, яким маршрутом іде трамвай. Тут ходить і одинадцятий і двадцятий… Скажу в кінотеатр «Славу», а коли я в двадцятому?»

Виручила кондукторка. Вона об'явила: «Вулиця Грибоєдова. Наступна зупинка – Прозорівська». Тепер ясно: трамвай іде одинадцятим маршрутом.

– Ми в кіно. Альоша по гроші поїхав… Забули…

– Що ж, кіно справа хороша, – глибокодумно зауважив Макогон і сів на місце, що звільнилося.

«От невдача, – досадував Вітя. – Нащо про кіно вигадав? А він візьме та й вийде раніш. Чого відразу не спитав, куди він їде? Розгубився».

З кожною зупинкою людей ставало все менше й менше.

– Йди сюди, – покликав Макогон. – Місце вільне.

Вітя сів поруч. Повз вікна промайнула сіра будівля університету. «Зараз аптека, а за рогом Альошин будинок, – міркував Вітя. – Цікаво, дома уже він? Ні, напевно… Що не кажи, два велосипеди… Але тут і Півень живе! А Макогон не вийшов! Від Прозорівської йому йти два зайвих квартали… Може, їде по ліки. Та ліків же ніяких немає! І Вітя аж смикнувся од несподіваної думки, – Макогон не знає Касторку. Ну, звичайно! Сам же прохопився словом. Збрехав, що ходив з Півнем до школи. А ми й вуха розвісили. Нічого собі однокласники. Макогону десять, Півню – сорок і за однією партою сидять… Обов'язково треба буде Льошці розповісти…»

ЙОГО ТРЕБА ПРИСТРАХАТИ

– Все гаразд, Серього. Твою записку віддав, – доповів Півень. – Хлопчисько обіцяв миттю відвезти. А куди дівся той проноза? – спитав він, не побачивши Чистякова.

– Поїхав. Я наказав йому поставити машину на місце.

– Вірно зробив, – схвалив Півень.

– Спасибі, Матвійовичу, за те, що дав нам притулок. Бувай здоровий! А те заховай негайно, – Чернушкін показав очима на тюк Драпу.

– Не турбуйся.

Через годину Чернушкін і Тетеря сиділи в невеликому літньому ресторанчику на березі річки. Час тягся поволі. Обидва мовчали, аж поки до столика не підійшов Чистяков.

– Повний порядочок… Загнав у двір і накрив брезентом.

– На калим поки що не виїжджай, – попередив Чернушкін.

– Не збираюсь… Давно тут?

– З півгодини… Гм, де ж це Макогон?

– Певно, заарештували, – висловив припущення змарнілий за ніч Тетеря.

– Облиш! Біду накаркаєш, – урвав Чистяков.

Розмова не в'язалась.

– За Макогона не боюсь, – почав Чернушкін. – Впевнений, як у самому собі. От Яшко… Якщо міліція злапає, ця лемішка…

– Чим вам Яшко поганий? – огризнувся Чистяков, відсуваючи од себе тарілку з салатом. – Для вас усі п'яниці, ледарі й дурні…

– Твій дружок тебе першого з тельбухами продасть! І треба було мені з ним зв'язуватись! Не хотів же… Інстинктом чув… Все ти! Мовляв, Яшко комбінатор, світла голова, величезні зв'язки. А тепер що? Що?!

– Та він кремінь! – відпарирував Чистяков. – І голова в нього працює, дай боже кожному.

– Твій «кремінь» так переполошився, що забув про все на світі і кинувся куди очі світять.

– Будьте певні, хто-хто, а Яків Архипович завжди вийде сухим із води. Битий жук. Коли гроші вам робив, був хороший, а тепер… – І він одним духом вихилив склянку вина.

– Йому особливо втрачати нічого. Більш як п'ятнадцять не одержить. А нас за вбивство міліціонера в розход виведуть. Забув новий указ? Може, тебе тішить, що твій друг через п'ятнадцять років принесе квіти на твою могилу, а мене це не влаштовує.

– Невже нас розстріляють? – тремтячим голосом спитав Тетеря. – Я ж не хотів… Сам не збагну, як це вийшло… А якщо піти розповісти? Можуть врахувати?..

«Слизняк! – з роздратуванням подумав Чернушкін. – Треба його пристрашити, а то, чого доброго, справді побіжить заявляти». – І втупився очима в Тетерю.

– Чого ти вважаєш, що нас з Жорою розстріляють разом з тобою? Одного тебе, зрозумів, од-но-го ухекають, – зловтішно підкреслив. – Ти вбив міліціонера! Нас не питав. Може, я або Жора наказали тобі стріляти? А може, ще скажеш, ми дали тобі пістолет? Жоро, ти дав йому пістолет?

– Та ви що, смієтесь? – витріщився той. – Йому ж Мишко підкинув… Поніманський.

– Ми з Жорою, звичайно, не святі, але у всякому разі не вбивці. Суд розбереться, можеш мені повірити… Як, по-твоєму, Жоро, врахується нам, коли ми, як чесні, благородні люди, повідомимо… Ні, краще віддамо в руки правосуддя убивцю. – Чернушкін під столом штовхнув спантеличеного Чистякова ногою, даючи зрозуміти, що всю розмову затіяно лише для того, щоб залякати Тетерю. – Признаюсь, ця думка мені все більше й більше подобається… Судді беруть до уваги як зізнання, так і допомогу у викритті злочинців.

– Це точно, – підтакнув Чистяков. – Коли мене заарканили за спекуляцію, майор Новохатній зачитав таку статтю.

– То як? Вирішено? Допоможемо міліції?

– Треба б, – випустивши через ніс струмінь диму, згодився Чистяков, скоса зиркнувши на спільника, що як неживими пальцями м'яв скатерку.

– Братці, – заблагав Тетеря. – Невже ви мене?.. Та я не навмисне. Простіть…

І Чернушкін вирішив припинити спектакль.

– Так і бути, – сказав він, – повіримо, забудемо все. Як ти вважаєш, Жоро? Простимо його?

– Давайте, начебто хлопець наш в доску, – погодився той. – Трохи злякався… Буває… На випий, все минеться. – Взявши карафку, Чистяков налив повний фужер вина. Тетеря жадібно випив, і обличчя його порожевіло.

Вино розв'язало Тетері язика.

– Шкода мені… Кожний з нас втратив не менш як чотириста карбованців…

– Дай боже, щоб на цьому скінчилося, – замислено промовив Чернушкін. Він з гуркотом відсунув стільця, підвівся. – Пройдуся трохи, ноги затерпли… І може, Опанаса Степановича зустріну.

Постеживши очима за ватажком і переконавшись, що він вийшов на вулицю, Чистяков покликав офіціантку.

– Пляшку коньяку! П'ять зірочок. Тільки швидше.

– Навіщо коньяк? – зморщився Тетеря. – Вина ще півграфина. Марно гроші витрачаємо. Та й старий…

– Наплювати мені на нього! Подумаєш, начальник знайшовся! – Офіціантка принесла коньяк, і Жора потягся до пляшки. – Давай краще вип'ємо. За дружбу, за успіх, щоб добре скінчилося. Ми ж сьогодні з тобою вперше за столом зустрілися. Щоправда, бачив тебе кілька разів, коли ратин передавав, а хто такий – не знав. Почував, хлопець наш… І не помилився.

– І ти теж молодця, – промурмотів Тетеря. – А старий… Матвійович… погань.

– Досить базікати! Давай швидше перехилимо, доки Сергій Олександрович не повернувся.

– Наливай! За дружбу! Дай боже, щоб не остання.

– Вранці ти казав, – копирсаючи пальцем у зубах, розсівся Чистяков, – що в тебе свій будинок. Великий?

– Не дуже. П'ять кімнат. Вісімдесят сім квадратних метрів.

– Ого! Нічого собі! Сім'я чимала?

– Удвох ми. Я та дружина.

– То якого дідька ще й тягнеш? Мало? Скупердяга ти, як я бачу.

– Машину хочу… Гараж давно збудував… От і доводиться… Сам розумієш… – Тетеря несподівано образився. – Чого ти мене злодієм обзиваєш?! Я, наприклад, в житті ні в кого копійки не вкрав, чужого ніколи не брав, а ти «злодій» та «злодій»!

– А ратин твій, чи що! – ошкірився Чистяков.

– Не мій… І не твій… Державний. А чого ти до мене причепився? Чого тобі від мене треба?

– Кінець! Аллах з тобою! Більше не буду. Не ображайся… Ти мені з першого погляду сподобався…

– І ти… мені… – гикаючи, признався помітно сп'янілий Тетеря. – Коли хочеш, доведу, як я тебе люблю… поважаю… З сьогоднішнього дня… ні, зараз… переходь до мене… Місця вистачить…

– Оце так друг! – І Чистяков так ударив співрозмовника рукою по кволих грудях, що той аж похлинувся.

– Я такий! Я добрий… Ти ще не знаєш Петра Борисовича… За місяць з тебе… братиму всього півсотні… О! І все!

– За що?

– За кімнату… буде тур… турбота… То ти прийдеш, то ти… підеш… А мені ходити… хвіртку відчиняти, зачиняти… людина я хвора… У мене легені… серце…

– Та-ак… Бачу, ти штучка… Півсотні хочеш здерти! Та згинь, пропади із своїми хоромами! У мене є де жити. Ще в друзі лізе! Таких, як ти…

– Пожартував! Даю дві кімнати… ні, три… І ні копійки… Не віриш? Візьми піджак. Мені не шкода.

– Не потрібен мені твій ментик. За нього в базарний день щербатого п'ятака не дадуть.

– Тоді годинник.

– І годинник мені не потрібен. А коли ти справжній друг, замов ще пляшку коньяку.

– Будь ласка! – і Тетеря на увесь ресторан загорлав. – Офіціантка! Офіціантка!

До столика підійшла молода дівчина в білому фартусі і в мереживній наколці на густому чорному волоссі.

– Нам, баришня, цього… як його… – хихикнув Тетеря, – коньячку… ще пляшечку…

– Мені здається, вам уже досить, – зауважила офіціантка.

– Давай, тобі кажуть! – Тетеря вдарив кулаком по столику. Забрязкотів посуд. – Тягни книгу скарг! Клич сюди начальство!

– Петю… Петре Борисовичу, припиніть, – почав умовляти Чистяков. – Дівчина хороша, розуміє…

– Ну, гаразд… – схиливши неслухняну голову на стіл, пробуркотів Тетеря. – Гаразд…

– Краще тихо, мирно… Для чого зчиняти шум? Завжди можна по-хорошому домовитись. Зараз нам принесуть… – Чистяков осікся.