Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Суслов В.,
Росін В.
ОСТАННІЙ РЕЙС

Малюнки М. Штаєрмана

_{ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ}

_{Якось навесні ми побували у восьмому класі на уроці літератури. Учні працювали над твором: «Ким ти хочеш бути?» Над зошитами схилилося тридцять дві голови. У вікна зазирали облиті піною біло-рожевого цвіту яблуні шкільного саду. Сяяло блакиттю високе небо. Якийсь джміль, заблудившись, залетів у клас і наповнив його гудінням, але відразу ж, ніби образившись, що на нього ніхто не звертає уваги, шугнув через вікно.}

_{Щоб не заважати, ми влаштувались на порожній задній парті і замислились: ким збираються стати ці хлопчаки і дівчата, які шляхи намічають у своєму житті, до чого прагнуть…}

_{Усі ці Петрики і Тані, Грицьки і Надійки, Андрії й Наталі можуть не турбуватися про своє майбутнє. Воно в них світле і променисте, як квітучий весняний сад. Перед ними відкрито всі шляхи. Вибирай будь-який. Вчись, працюй, дерзай. Але кожний обере свій шлях. Ми були впевнені, що добра половина класу мріє стати космонавтами, такими ж відважними, як Гагарін і Титов, Ніколаєв і Попович, Биковський і Терешкова, й освоювати невідомі світи Галактики. Інші вже бачать себе лікарями і педагогами, агрономами і сміливими моряками, невтомними геологами і хоробрими полярниками… Але непогано споруджувати заводи й мости, фабрики й дороги, житлові будинки й палаци культури… А скільки героїзму й мужності потрібно для того, щоб приборкати могутню непокірну ріку та збудувати на ній електростанцію! Одне слово, як говорив Володимир Маяковський:}

 
_{… Намотай себе на ус –
все работы хороши,
выбирай
на вкус!}
 

_{… На столі купка зошитів. Ми з хвилюванням гортаємо їх. Хлопчик мріє на фотонній ракеті вирушити до далеких зірок, що знаходяться на відстані кількох десятків світлових років від Землі… Одна з дівчаток бажає присвятити себе благородній меті – звільнити людство від ракових захворювань… Ще один зошит… Хлопчик твердо вирішив стати, як і його батько, токарем на заводі…}

_{Але нас особливо зацікавили твори Олекси Свиридова та Віктора Сахна. Обидва хлопчики збираються працювати в міліції.}

_{Ми зустрілися з ними. Як виявилося, мрія цих хлопців не випадкова. Вітя та Олекса розповіли одну історію. На їхньому шляху зустрілися підступні, нещадні злочинці. Життя хлопчиків було під загрозою, і лише самовідданість, героїзм працівників міліції врятували їх від, здавалося б, неминучої загибелі. Розмовляли ми і з працівниками міліції. Ось вона, ця історія.}

Частина перша
ЗАДАЧА З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ

ЗАМАХ

Другий тиждень нещадно палило сонце, і місто знемагало від спеки. Біля автоматів з газованою водою і кіосків з морозивом вишиковувалися довгі черги. З ранку до пізнього вечора на міському пляжі важко було знайти вільне місце. Повно людей було в тінистих парках і скверах. Задушне повітря наче застигло. Всі з надією поглядали на небо, але на ньому наче навмисне, не було ані хмаринки.

І от сьогодні, вже смерком, повіяв слабкий вітер. Він з часом дужчав, набирав сили. Десь далеко сяйнула блискавка, почувся приглушений гуркіт грому… Гроза наближалась до міста.

Спочатку, ніби нехотя, на землю падали скупі краплі дощу, та з кожною хвилиною вони все гучніше й гучніше ляпотіли по дахах, і незабаром розходилася справжня злива. Бурхливі потоки, вируючи й пінячись, стрімко помчали вулицями. Відразу стало свіжіше. Наче артилерійська канонада, бахкав грім. Сині сліпучі спалахи блискавок вихоплювали з темряви низько навислі над землею кошлаті хмари.

… Злива захопила дільничного уповноваженого міліції Щербину і дружинників Гавриша та Дорошенка на вулиці. Пробігли трохи, гадаючи сховатись під смугастим наметом «Овочів», але дощ припустив, і вони вскочили в найближчий під'їзд.

– Добре періщить, – зіщулився Гавриш. – Години дві литиме, не менше, – додав він, дивлячись, як на калюжах вискакують великі бульбашки.

– Та що це ти, Артеме! – заперечив Дорошенко. – Хвилин за тридцять він перестане, а тоді й додому пора.

– Наче ранувато, – зауважив Щербина. – Нам ще добрих дві години патрулювати.

– Товаришу лейтенант! Щоб у таку погоду хтось з дому визирнув?! Хіба у невідкладній справі. А шахраєві поспішати нема куди.

– Сказав, – похитав головою Щербина. – Така погода їм саме на руку. Вони гадають, що працівники міліції зараз сидять собі в затишних місцях…

– От послухай, Василю, – перебив Гавриш, – минулої зими ми з Олексою Михайловичем патрулювали. Сніг валив – за два кроки нічогісінько не видно… Так, приміром, близько години ночі він зайшов на хлібозавод перевірити охорону, а я лишився на вулиці… Слухаю – іде хтось. Раптом перед самісіньким носом людина. В руках величезний чемодан і клунок. Здоровенний чолов'яга, а ледве тягне речі, аж зігнувся… «Закурити не знайдеться? – питає. – А то я, – каже, – кілометрів п'ять, видно, відмахав з вокзалу і всі цигарки скурив. Не хочуть таксисти їхати на окраїну…» Не курець, – відповів я і спитав, звідки він. Виявилося, з Сум. «Стривай, стривай, – думаю, – я сам тиждень тому повернувся звідти, але о пів на восьму ранку, а не вночі. Виходить – людина цілий день пробула у місті, а. каже, що оце саме з вокзалу… Для чого це йому?» Я за ним, а він обернувся та як бахне кулачиськом. Кулак же у нього – два моїх.

– Так, – підтвердив лейтенант. – Здоровий, як бик. Довелося поморочитися.

– Я беркиць у сніг, – вів далі Гавриш, – проте встиг схопити його за пальто… Він мене за горло… В очах зарябіли червоні кола, та все ж мені вдалося гукнути на допомогу… Вже потім дізнався, що Олекса Михайлович почув мене і вибіг на вулицю. Тільки-но бандит побачив його, як вихопив з-за халяви кинджал та до нього…

– Чим же все скінчилось?

– Затримали ми його з товаришем Гавришем і привели в райвідділ… Чемодан та клунок були напхані краденими речами…

– Як же ви його затримали? – знову спитав Дорошенко.

– Дуже просто: скрутив руки, забрав ніж…

– То, виходить, ви один затримали…

Гавриш побачив, що його друг здивований, як щуплий, невеликий на зріст лейтенант справився із здоровенним і озброєним злочинцем, і пояснив:

– У Олекси Михайловича перший розряд з боксу. Я сам бачив, як на рингу…

– Ну, ось і дощ перестав, – перебив його Щербина. – Можна йти.

… Стрілки на циферблаті годинника над магазином показували чверть на першу. Панувала тиша. У вологому нічному повітрі плавав запашний дух липового цвіту. В калюжах погойдувалися вогні ліхтарів.

Щербина уважно подивився уздовж вулиці.

– Тут начебто спокійно. Давайте заглянемо ще на Загорську.

Вони звернули на Загорську. Поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її. Ще недавно це була околиця міста, а зараз тут виросли перші багатоповерхові будинки.

В застиглому повітрі почувся шум, і невдовзі з провулка вискочила «Победа» і промчала повз них.

– От лихач! – обурився Щербина. – Жене кілометрів сто за годину… Асфальт мокрий і, на випадок чого, не відразу загальмуєш…

Минувши один квартал, «Победа» різко заскрипіла гальмами.

– Елементарних правил вуличного руху не дотримується, – сердито сказав лейтенант. – А потім аварії, нещасні випадки… Пішли, перевіримо права. Чи не якийсь жевжик…

З машини виглянув чоловік, озирнувся на всі боки й важко виліз.

Клацнули другі дверці, й проворно вискочив інший пасажир, відчинив багажник.

– Швидше! – почувся нетерплячий голос зсередини. – Чого вовтузитесь?

– Застряг… Здай трохи правіше… Досить.

Вони витягли з багажника громіздкий тюк і, зігнувшись, винесли його на тротуар.

– Перепочинемо, – попрохав один з них. – Здоровий, дідько.

– Ану, хлопці, бігом, – кинув Щербина, розстібаючи кобуру. – Тут щось нечисто…

Загупали чоботи, й ті двоє на тротуарі оглянулись.

– Стій! Стій! – закричав лейтенант, побачивши, що один, в білій сорочці, метнувся у темний провулок, а другий гулькнув у машину.

– Ви за тим, – наказав Щербина дружинникам, – а я до машини.

Дорошенко та Гавриш зникли в провулку.

Щербина вже порівнявся з машиною, як скажено заревів мотор. Ще мить, і міліціонер опинився б під колесами, та якимсь незбагненним акробатичним стрибком він встиг вискочити на капот.

Але водій так рвучко кинув машину убік, що Щербина, дряпнувши руками по склу, злетів на брук.

В нічній тиші лунко вдарив постріл.

Дружинники різко зупинились, стривожено перезирнулись і, не змовляючись, рвонули назад.

– Олексо Михайловичу! Олексо Михайловичу! – закричав Гавриш. Ніхто не озивався, лише долинав шум автомашини, що швидко віддалялася.

– Де лейтенант? – сполошився Дорошенко. Ввімкнувши ліхтарик, почав водити ним навколо. Вузький сніп світла, перескочивши калюжі, несподівано вихопив з темряви Щербину, що лежав горілиць на дорозі. Тоненька цівка крові стікала з куточка його рота, очі були заплющені.

Гавриш і Дорошенко обережно перенесли Олексу Михайловича на лавку.

– Артеме, що робити! – розгублено питався Дорошенко. – Як бути?

– Я викличу міліцію і швидку допомогу, а ти побудь тут…

НА МІСЦІ ПОДІЇ

Невдовзі примчала темно-синя «Волга» з червоною смугою на кузові і з високо піднятою антеною. Слідом за нею під'їхали машина швидкої допомоги і міліцейський автобус.

З «Волги» вискочив високий підполковник.

– Луговий, – відрекомендувався він. – Ви нам дзвонили?

– Так, я.

Вислухавши дружинника, Луговий послав групу працівників на чолі з лейтенантом Олійником переслідувати пішого злочинця, а оперуповноваженому Якименку та експерту Ткачову доручив оглянути місце події.

Під'їхала чорна «Волга». З неї вийшов комісар міліції Єлізаров.

Підполковник коротко доповів про подію.

– А що з Щербиною? – нетерпляче спитав комісар.

– Ми знайшли його на дорозі і перенесли он на ту лавку під ліхтарем, – показав рукою Гавриш.

– Андрію Остаповичу, ви все з'ясували з товаришем Гавришем?

– Ні… Дещо потрібно уточнити.

– Гаразд, уточнюйте, а я піду дізнаюсь, в якому стані Щербина.

– Слухаю, товаришу комісар.

Тьмяно мерехтів закритий кронами дерев вуличний ліхтар, і в його світлі халат лікаря, що клопотався біля Щербини, здавався плямистим.

– Ну як? – з тривогою поспитав комісар у лікаря в пенсне.

– Щось схоже на струс мозку… Звичайно, я був би радий, коли б мій попередній діагноз не підтвердився, але… Стан важкий… Пульс слабкого наповнення…

Дорошенко, який не відходив од Щербини, здивувався, чого лікар мовчить про вогнестрільні поранення. Адже вони з Гавришем чули постріл. Тремтячим голосом, переступаючи з ноги на ногу, він спитав про це.

– Вогнестрільних поранень, молодий чоловіче, у вашого колеги немає, – відрубав лікар. І, повернувшись до машини швидкої допомоги, гукнув:

– Агей, санітари…

Коли Єлізаров побачив знекровлене обличчя Щербини, нерухомо повислу, наче батіг, руку, у нього боляче защеміло серце. Комісар не бачив особливої героїки в своїй праці: це була для нього звичайна повсякденна робота. Як і кожна робота, вона мала свої особливості, свої радощі, труднощі й тривоги. Та бувало й так, що їх товариш ішов (як і сотні разів до цього йшли вони самі) усміхнувшись, кивнувши на прощання, і як було важко почути, що його вже більше немає серед живих. Він загинув від рук бандитів…

… Зовсім недавно, 27 грудня 1961 року, під Києвом, затримуючи озброєного злочинця-рецидивіста, загинув підполковник міліції Антон Миколайович Герасименко. Вже смертельно поранений, стікаючи кров'ю, він встиг убити бандита.

За дорученням працівників свого міста Кирило Романович Єлізаров поїхав віддати останню шану підполковнику Герасименку. Непорушно стоячи в почесній варті біля труни, він, зціпивши зуби, дивився в скорботному мовчанні на знайомі риси навіки заснулого товариша. Не хотілося вірити, що більше не побачиш його привітної усмішки, не потиснеш його міцну руку, не почуєш його м'якого баритона… І от сьогодні в небезпеці життя лейтенанта Щербини. І хто знає, чи вдасться лікарям відвоювати його у безжальної смерті?..

Голос лікаря вивів комісара із задуми.

– Пораненого я відправляю в Першу міську лікарню. В хірургічне відділення…

… А в цей час підполковник Луговий продовжував розпитувати Гавриша.

– Скількох ви бачили злочинців?

– Двох… Ні, пробачте, трьох… Щоправда, третій не виходив з машини… Голос чув…

– Чи впевнені ви в тому, що їх було троє?

– Не знаю… До машини побіг лейтенант, а ми кинулися за тим, що зник в провулку.

– Як він був одягнений? Прикмети?

– Гладкий, невисокий на зріст… В білій сорочці… Штани чорні… Лисий…

– Як же вам вдалося все це розгледіти? Адже вулиця напівтемна.

Я увімкнув ліхтарик.

А другий злочинець?

Гавриш розвів руками.

– Звернули увагу, якої марки, кольору автомашина?

– «Побєда»… Начебто сірувата, – невпевнено мовив Гавриш. – Одним словом, світла…

– Номер помітили?

Гавриш заперечно похитав головою. Підійшли комісар та Дорошенко.

– Як Щербина? – спитав Луговий.

– Лікар побоюється, що струс мозку. Взагалі стан дуже важкий, – зітхнув Єлізаров, – хоч вогнестрільних поранень і немає. Стріляв не Щербина. Ствол його пістолета змащений… запаху порохових газів немає. Стріляли злочинці… Ви закінчили розмову з товаришем Гавришем?

– Так. Але, на жаль, він не розгледів ані кольору, ані номера автомашини.

– Її номер 54–21, – стиха промовив Дорошенко.

– Що ти, Васю! – заперечив Гавриш. – Коли ми прибігли, від машини і сліду не лишилось.

– Ти пам'ятаєш, як вона вискочила з провулка?

– Звичайно.

– Ось тоді я й помітив номер.

– А серія?

– Що? Що?

– Літери, що стоять спереду цифр, – пояснив Єлізаров.

– Ні, літер… Пробачте, серії не розгледів.

– Невелика біда, – втрутився Гавриш. – Чи не правда? Ви тепер швидко розшукаєте бандитів…

– Як вам сказати… В місті та області всього сім серій номерних знаків, але можуть бути машини з інших областей з такими самими номерами. Тоді справа ускладнюється і доведеться перевірити не сім, а значно більше.

– Так-так…

Луговий обернувся до Дорошенка.

– Ви не помилились, добре запам'ятали номер? Самі розумієте, наскільки це важливо.

– Можете не сумніватись. Я ще подумав про себе: який збіг! Перші дві цифри – 54 – номер нашого будинку, а 21 – номер моєї квартири…

– Андрію Остаповичу, – сказав комісар, – зв'яжіться з управлінням, хай зорієнтують по селектору всі райвідділи, пости і по радіо – патрульні машини, мотоцикли. Попередьте, що злочинці озброєні і можливий опір.

Луговий підійшов до «Волги» і наказав сержантові викликати чергового міського управління. Клацнула ручка настройки, почулось тріскотіння передавача, загорівся зелений вогник.

– Десна! Десна! Я – Прип'ять! Прип'ять! Ви мене слухаєте? Переходжу на прийом, – і сержант простягнув Луговому мікрофон.

Закінчивши передачу радіограми про затримання злочинців, підполковник попросив чергового:

– Запишіть адресу Щербини: Гоголівська, 69, квартира 11… Записали? Гаразд… Пошліть вашого помічника повідомити дружину Щербини – Ольгу Якимівну – про нещастя. Звичайно, обережно, щоб не завдати їй травми. Тільки-но звільнюсь, заїду до неї… Подзвоніть в державтоінспекцію, хай терміново виберуть для мене облікові картки всіх автомашин з номером 54–21.

Луговий вийшов з машини, переступив через прогумований, з палець завтовшки, кабель, що тягнувся від міліцейського автобуса до штатива переносної лампи з рефлектором.

– Андрію Остаповичу, – покликав комісар, що стояв там разом з дружинниками, – Ткачов знайшов гільзу і кулю… Калібр 6,35 міліметра. У злочинців, я вважаю, пістолет вальтер або браунінг… – Комісар показав коробочку, в якій на ваті виблискувала гільза; поруч лежала деформована куля.

Взявши лупу, Луговий уважно розглянув гільзу.

– Маркіровочні позначення на денці іноземні… Мабуть, і пістолет теж закордонної марки… Очевидно, браунінг зразка 1906 року… Характерні сліди залишили відбивач та бойок ударника.

– Авжеж, я теж помітив. Це допоможе Ткачову під час експертизи.

– До речі, а де ж він?

– Разом з Якименком і понятими пішов розшукувати слід передніх протекторів. Задні уже сфотографували.

В кінці вулиці з'явилися старший лейтенант Якименко та майор Ткачов. За ними йшли вусатий чоловік в зсунутому на потилицю солом'яному капелюсі й жінка в квітчастій хустці.

– Як, знайшли сліди? – поцікавився комісар, коли вони наблизились.

– Так… Сфотографував, – відповів майор. – На правому передньому скаті тріщина у вигляді тупого кута. Колеса потрапили в калюжу і залишили на дорозі свою «візитну картку».

Якименко попрохав у комісара дозволу скласти протокол огляду місця події і, одержавши згоду, спитав:

– Як бути з ратином?

– Так у тюці ратин? – звів брови Луговий.

– Так точно. На тротуарі, між четвертим і третім під'їздами будинку номер вісім на Загорській вулиці, – чітко доповідав старший лейтенант, – знайдено тюк. Коли його розпакували, в ньому виявилося сорок два метри ратину. Один відріз кольору маренго, другий – морської хвилі…

Комісар кивнув Луговому, і вони одійшли убік, про щось стиха заговорили.

– А я вважав, – розчаровано сказав Дорошенко, – що бандити витягли вбитого…

– І я, – признався Гавриш.

– Нічого нема дивного, – обернувся до них майор Ткачов. – Пам'ятаю, в 1943 році я був на Калінінському фронті в 4-й ударній армії… Послали нас з товаришем у розвідку. Саме точилися бої за місто Духовщину. А ліси там непролазні… Стемніло… Раптом бачимо: хтось попереду курить. Цигарка то спалахне, то згасне, то знову спалахне… Ми завмерли. Минула хвилина, друга… Що за величезна цигарка в нього, хай їй дідько?! Ну скільки можна чекати? Намацав я сук – і туди. Мовчить. Лише тоді ми здогадалися, що то світиться гнилючок. Потім…

Але що було потім, так і лишилось нез'ясованим. Ткачова і Якименка покликав комісар.

– Минулої п'ятниці в універмазі на площі Перемоги, – обізвалась жінка, – мій чоловік купив ратинове пальто. Заплатив двісті карбованців, отже, ратин коштує карбованців шістдесят метр, не менш… Так що сорок два коштують… коштують… – ворушачи губами, вона стала підраховувати.

– Дві тисячі п'ятсот двадцять, – підказав Дорошенко.

– Багато вкрали, – протяг чоловік, погладжуючи пишні вуса. – Тепер спробуй знайди їх…

Повернувся Якименко і запросив понятих в автобус.

– А нам що робити? – спитав Дорошенко у Гавриша.

– Зараз узнаю, – відповів той і підійшов до Єлізарова, який усе ще й досі розмовляв з Луговим. – Ми не потрібні? Нам можна йти додому?

– Можна. А живете далеко?

– На Курській.

– Де це? Щось не пригадаю…

– Звідси добрих п'ять кілометрів, як не більше, – сказав підполковник. – Ідіть, хлопці, передайте шоферові, щоб одвіз вас додому. А то ось-ось знову лине дощ, – поглянув він на стемніле небо. – Тільки попрошу вранці, о десятій годині, бути у мене. Мій кабінет номер сімнадцять, на другому поверсі. Чекаю на вас…

ЗАДАЧА З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ

– Певно, ви маєте рацію, Андрію Остаповичу, – згодився комісар. – Щоправда, тут є одне «але» і досить істотне: за нашими даними учасники зграї, про яку ми говорили, не мають зброї, а тут з'явився пістолет.

– Так, до останнього часу зброї в них не було, – роздумливо протяг Луговий, – все ж треба перевірити…

– Доручіть Кульбичу скласти розгорнутий план заходів, – вів далі Єлізаров… – Розслідуванням цієї справи доведеться зайнятись вам разом.

Мигнула блискавка, й одразу почувся оглушливий гуркіт, наче якийсь велетень з люттю вдарив у литаври, нагло припустив густий дощ. Єлізаров і Луговий заспішили в автобус.

– Протокол я склав, – доповів Якименко. – Поняті вже підписали, і я їх відпустив.

Комісар одягнув окуляри, почав зосереджено читати списані дрібним каліграфічним почерком сторінки.

Прочинилися двері автобуса, і хтось, важко дихаючи, спитав:

– Комісар тут?

Кирило Романович відірвався од протоколу.

– Так, я тут.

На приступку скочив мокрий, забризканий від ніг до голови старшина.

– Я від Олійника…

Старшина доповів про результати погоні. Собака-шукач звернула в глухий провулок, повела через будівельну площадку, повз склади, потім вибралась на Кузнечну вулицю, до цементного заводу. Там опергрупа зустріла охоронника, котрий сказав, що недавно до нього підходив якийсь чоловік, просив сірники.

– Як він одягнений? – спитав Луговий.

– В білій сорочці… Так охоронник сказав.

– Як гадаєш, Андрію Остаповичу, це він? – спитав комісар.

– Начебто…

– Охоронник додав, що громадянин дуже квапився… Він охоронникові не сподобався. Це дійсно він, не може бути сумніву. Обов'язково б наздогнали, та як на гріх – тільки-но поминули завод, а тут вівчарка наскочила на скло. Лейтенант послав доповісти… Він веде далі переслідування, просить прислати іншого шукача.

– Сідайте в чергову машину, допоможете провідникові одвезти собаку у ветеринарну лікарню.

– Слухаю, товаришу підполковник. А як же з проханням лейтенанта?

– Дощ змив сліди і посилати іншу собаку немає рації.

… Комісар сів за відкидний столик і, тарабанячи пальцями по блискучому чорному дермантину, коротко, підсумував: – Отже, нам відомо, що злочинців було не менше трьох. Також відомо, – пригладжуючи чорне, ледь посріблене сивиною волосся, вів далі Єлізаров, – що злочинці озброєні. У них пістолет калібру 6,35 міліметра, певно, іноземної марки. Знайдено гільзу і кулю… Сфотографовано відбитки протекторів… Гадаю, вдало? – глянув він на експерта.

– Треба сподіватись, – сказав Ткачов.

– Коли ви зможете подати висновок і фотознімки?

– Думаю закінчити на годину дня.

– Добре. Судячи з того, що злочинці зупинились саме біля будинку номер… вісім, є підстави припустити, що хтось із злочинців або посібників живе саме тут. Товаришу Якименко, візьміть на допомогу Шовкопляса і разом з ним з'ясуйте: по-перше, чи не бачив хто з жильців раніше автомашину «Победа» під номером 54–21, по-друге, пильно огляньте горище, підвали, сараї, приватні гаражі. Можливо, злочинці переховують тут крадене. Я не випадково посилаю вас з Шовкоплясом. Він кілька років був дільничним уповноваженим в цьому районі і добре знає людей. Перевірку ведіть обережно, щоб не сполохати шахраїв. Ви щось додасте, Андрію Остаповичу?

– Мені здається, не слід обмежуватися лише будинком номер вісім. У дворі ще два чотириповерхових будинки; проїхати до них з вулиці автомашиною неможливо: подвір'я перекопане ровом. Крім того, треба обов'язково перевірити будинки десять і шість, бо злочинці могли навмисне зупинитися біля іншого номера, щоб не привертати до себе уваги. Оце, власне кажучи, і все.

– Згоден з вашими доповненнями. Завдання зрозуміле, товаришу Якименко?

– Так точно.

– Ви, Андрію Остаповичу, постарайтесь встановити повний номер автомашини і прізвище власника. А найголовніше – якомога швидше з'ясуйте, звідки вкрадено ратин. Тут, гадаю, два варіанти: шахраї орудують на одній із швейних фабрик, кравецьких ательє, баз… Можливо також інше: тканину вкрадено з магазину або складу. Поки що задача з багатьма невідомими… Ясно одне: злочинці небезпечні, не новачки. Праці попереду, передчуваю, немало… А тепер, коли запитань немає, – за працю…

Дощ уже вщух. Сірі клапті хмар квапливо бігли на захід, ніби злякалися сонця, що висунуло рожеве обличчя з-за ламкого обрію. Перевалюючись і туркочучи, бродили в калюжах голуби. Біля них, задерикувато цвірінькаючи, стрибали горобці. Зашурхотів шинами перший тролейбус. Йому навздогінці помчав хлібний фургон. Десь заскреготів на стиках рейок трамвай. З'явилися перехожі. Місто прокидалось.