Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

НА ДРУГІЙ ДАЧНІЙ

Втягнувши голову в плечі, глибоко заклавши руки в кишені, Тетеря простував вулицею. Поминувши зоопарк, він вийшов на Кузнечну. Альоша тримався на відстані двадцяти-тридцяти кроків позаду. Коли вони наблизились до цементного заводу, вже посутеніло. Тепер Альоша лише по білій плямі піджака здогадувався, де незнайомець. Боячись спустити його з ока, Альоша скоротив відстань.

А коли з-за величезних, застиглих темним громаддям корпусів заводу величаво виплив щербатий диск місяця, заливши все довкола сріблястим світлом, хлопець відстав. «Дивно, він начебто йде до мене, – розмірковував Альоша. – Певно, Поніманський послав його до Матвійовича з якимсь завданням…»

Коли вони опинились біля університету, в Альоші вже не було сумніву: Тетеря прямує до Півня. Але, на його подив, Тетеря пройшов мимо.

«Хитрий… Не відразу завернув до Матвійовича. Пройде трохи далі і повернеться», – подумав Альоша і, наче тінь, прослизнув у підворіття, сховався за напіввідчинені чавунні ворота. Секунда, друга, третя… Альоша занепокоївся і, притиснувшись до теплої стіни, яка не встигла охолонути після денної спеки, обережно визирнув. Невідомий наче в воду впав… Хлопець метнувся в один бік, у другий. Нарешті біля перехрестя він побачив білий піджак. Саме в цей час Тетеря звертав на Червонозоряну. Альоша знав тут кожний будинок, мало не кожну дірку в паркані. Адже цією вулицею вже не один рік він ходить до школи.

«З усього видно, Півень тут ні при чім, – зметикував Альоша, – але все ж таки, куди він? Може, тут поблизу мешкає хтось з їхньої зграї?..»

Тетеря проминув огорнуту темрявою школу. Через кілька будинків він зупинився і подивився на номер. Вулиця, і вдень тиха, цієї пізньої пори була зовсім безлюдна, і до Альоші долинуло: «Сорок п'ятий… Отже, на другому боці…»

«Чого зупинився біля Вітьчиного будинку? Невже він до Валентина Филимоновича? Ну що в того спільного з монархістами?! Та що я? Зовсім з глузду з'їхав, всіх гуртом у монархісти записую. Просто шпіономанія якась…» Незнайомець пройшов повз палісадник і зупинився. Альоша завмер. Страшний здогад приголомшив його: Поніманський вистежив Вітю! Авжеж!.. Так воно і є… Адже він розмовляв з Поніманським, а той, досвідчений конспіратор, відразу розкусив, в чім справа, і послав цього головоріза розправитися з Вітею… Що робити?

В скрутному становищі був не лише Альоша. Вагався і Тетеря. Він пішов від Макогона з непохитним наміром примусити ревізора віддати компрометуючі його накладні. Дорога від Загорської до Червонозоряної була не близька, і Тетеря мало-помалу взяв себе в руки, заспокоївся. Становище вже не здавалося таким страшним і безнадійним. На думку йому спали припущення Чернушкіна. Може, справді обшук не пов'язаний з ревізором, а винна у всьому його дружина?.. Сам того не помітивши, Тетеря спрямував свій гнів на неї. Підійшовши до будинку Сахна, він вирішив, що даремно гарячкував. Перш за все треба дізнатись, чим викликано обшук; якщо навіть дружину арештували, це ще не біда. Але в міліції вона може розповісти, де сховані коштовності і ощадні книжки! Ця думка так злякала його, що Тетеря, забувши про все, заквапився до себе додому.

… Альошу врятувало те, що він передбачливо сховався за трансформаторною будкою, а то б він і Тетеря зіткнулись. «Що з ним? – спантеличився хлопець. – Неначе когось злякався. Але на вулиці порожньо… Мабуть, свої сліди замітає… Не вийде! Не втечеш! Цілу ніч стежитиму за тобою. Мені не страшно: мама на нічній зміні…»

Не підозрюючи, що його супроводить Альоша, Тетеря через півгодини вже був на Другій Дачній. Відразу йти додому він побоювався і спершу зайшов до тьоті Паші. Альоша сховався за деревом.

Тьотя Паша зустріла Тетерю непривітна і далі коридора не пустила.

– Катерину повезли в міліцію… Сама бачила, йди собі, ненароком хто помітить – не минути мені лиха.

– Вони що-небудь знайшли? Забрали?! – весь подавшись уперед, мало не викрикнув Тетеря.

– Звідки я знаю? Там не була.

Не мовлячи більше ні слова, Тетеря вийшов. Звістка про арешт дружини приголомшила його. До самого останнього моменту він сподівався, – може, якось обійдеться. Тепер його думки зосередились на одному: як проникнути в будинок, як забрати коштовності і ощадкнижки.

Сховавшись у затінку напроти свого будинку, він затаївся. «Чи не піджидають мене за парканом? – з острахом подумав. – Ввійду, а там – хап! – і в тюрму». Він підняв камінь і шпурнув за паркан. Гомінкий звук порушив нічну тишу.

«Когось викликає, – вирішив Альоша. – Розгалужена організація… Лише на цій вулиці до другого спільника заходить…»

Тетеря підкрався до хвіртки і обережно натиснув на клямку. Хвіртка не піддавалась. Тетеря пошарив по кишенях і спересердя пошепки вилаявся. Ключ залишився на роботі. В такий пізній час, коли чути кожний шерех, виламати хвіртку він побоявся. А шлях через паркан був відрізаний: він сам обтягнув його колючим дротом і понабивав гвіздків. Поряд, за його власним парканом, у його власному будинку, в його власному садку лежать портсигар, платинові запонки, перстень з рубіном і ощадні книжки, а він не може забрати їх.

Від злості Тетеря у розпачі кусав губи і боляче бив кулаком об кулак.

Альоша сидів навпочіпки за кущем бузку. Коли Тетеря обернувся до нього спиною, він випростався, розминаючи занімілі ноги. Зненацька в сусідньому будинку рипнули двері. Долинули голоси:

– Коли тепер вас чекати, Маріє Федорівно?

– Через тиждень обов'язково забіжу.

Почувся тупіт квапливих кроків. Вони швидко віддалялися й невдовзі завмерли. Знову настала тиша, лише вітер, налетівши невідомо звідки, зашелестів листям дерев. Впало кілька яблук. Одне попало в плече Тетері. Іншим разом Тетеря неодмінно підняв би яблуко, вилаяв би дружину за те, що вона не дивиться за садком. Зараз же він з якоюсь несамовитою люттю розчавив спілу антонівку. І, чомусь заспокоївшись, згадав: вчора він побачив відірвану дошку в паркані. Збирався навіть прибити, але забув.

Він одразу знайшов те місце. Протиснув голову, до болю напружуючи очі, вдивлявся в темряву. З-за хмар визирнув місяць, освітивши садок ніжним сріблястим світлом. На траву лягли химерні зеленкуваті тіні від дерев, а груші та яблуні своїм крислатим гіллям нагадували казкових багаторуких велетнів.

Тетеря перекинув ногу через планку і спробував було протиснутись крізь дірку. Та ба. Щілина виявилась замалою. Чортихнувшись крізь зуби, він потягнув до себе суміжну дошку. Але та ні з місця. Тоді Тетеря смикнув сильніше. Той самий наслідок. Розлютившись і забувши про обережність, він уперся ногою в нижню планку і щосили рвонув дошку. Почувся пронизливий скрегіт гвіздків, і разом з дошкою Тетеря повалився на землю.

Події розгорталися з запаморочливою швидкістю. Як на гріх, нічна мошка залетіла Альоші в ніс, і він голосно чхнув. Тетеря зірвався на ноги, вихопив з кишені пістолет, не цілячись, вистрелив у бік Альоші і щодуху кинувся навтікача.

Щось боляче вдарило Альошу в обличчя. Він помацав щоку: вона була липка й мокра. Пальці натрапили на щось гостре. Смикнув – наче тріска.

«Мене поранено!» – жахнувся хлопець і, боячись нового пострілу, клубком скотився в кювет.

Сергієнко і Шовкопляс, почувши шум і постріл, кинулися в садок. Вони вибігли на вулицю, але довкола вже було тихо, і лише чувся стривожений гавкіт собак.

ТРИВОЖНА НІЧ

Через десять хвилин після пострілу Тетері на Другу Дачну приїхали Луговий, Кульбич і Ткачов. Вислухавши розповідь Шовкопляса, Кульбич суворо спитав:

– Як же так сталося, що злочинець не бачив вас, ви не бачили його, а він стріляв і зник? Щось тут не гаразд. Очевидно, ви видали себе, самі того не помітивши.

Сергієнко і Шовкопляс виправдувалися. Вони сиділи біля будинку в зарослях смородини, не розмовляли, не курили, одним словом, жодним рухом не видали своєї присутності. Здається, й не куняли… Спочатку почули якийсь скрегіт, і відразу ж за цим пролунав постріл. Коли прискочили, нікого вже не було.

Залишивши Кульбича і Ткачова з Сергієнком та Шовкоплясом, Луговий, освітлюючи кишеньковим ліхтариком кожну дошку, поволі оглядав паркан. На одній з дощок була свіжа розколина. Андрій Остапович складеним ножиком обережно виколупав кулю.

– Олегу Гарасимовичу, – сказав, повернувшись, Луговий. – Шовкопляс і Сергієнко не винні, і дарма ви напосілись на них.

Кульбич здивовано звів брови.

– Тетеря приходив за своїми скарбами, – мовив далі Андрій Остапович. – Це, звичайно, ні в кого з нас не викликає сумніву. Інше питання, чого Тетеря стріляв. Ми зараз біля пролому в паркані, тобто біля того місця, звідки, очевидно, стріляв Тетеря. А ось там, – показав рукою Андрій Остапович, – я знайшов кулю в паркані. Вона попала в гвіздок і застрягла… Виходить, Тетеря стояв спиною до наших працівників…

– Але чого тоді він стріляв? – спитав Кульбич.

– Видно, хтось налякав його, – висловив припущення Ткачов. – Або вистрілив якось випадково… Андрію Остаповичу, ви вийняли кулю?

– Ось вона.

– Рідна сестра тій, що на Загорській, – зауважив Ткачов. – Але для ідентифікації зброї вона нам не допоможе, адже на Загорській знайдено деформовану кулю і порівняти їх неможливо. Треба шукати гільзу.

– Розшукуйте, а я викличу рацією провідника з собакою-шукачем, – сказав Луговий. – Пустимо її по сліду, від пролому в паркані…

… Тетеря біг, сам не знаючи куди, якимись городами, косогорами, перелазив через паркани, стрибав через рови, аби втекти якнайдальше від свого будинку. Від шаленого бігу він стомився і хитався, як п'яний. Остаточно знесилившись, ледве не падаючи від втоми, прихилився до дерева, насилу стримуючи дихання, що із свистом виривалося крізь зціплені зуби. Голова йшла обертом, перед очима миготіли оранжеві кола, серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей…

На щастя, валідол був з собою, і Тетеря вкинув таблетку під язик. Поволі прийшовши до пам'яті, провів кілька разів долонею по спітнілому лобі і оглядівся. Він був у якомусь занедбаному садку. Переконавшись, що за ним ніхто не женеться, насилу переліз через невисоку огорожу і вибрався на вулицю. Виявляється, не так далеко забіг. Це ж Вербна.

Сумнівів більше не було. Сахно повідомив про хабар у міліцію. Та дарма! Він помститься, розправиться з ревізором. Адже це він забрав у нього будинок, гроші, майно… Перевірив браунінг. В магазині лишилось п'ять патронів. Розпалюючи в собі злобу і ненависть до ревізора, Тетеря майже бігом подався на Червонозоряну… Ось і будинок Сахна. М'яке світло з вікна падало в палісадник, вихоплюючи з темряви рожу, пахучий тютюн, левкої. В освітленому з вікна квадраті квіти здавалися особливо гарними. З кімнати лилися тужливі звуки скрипки.

«Радіо слухаєш, кровопивець! – заскреготів зубами Тетеря. – Занапастив людину, а тепер розважаєшся, час культурно проводиш… Зараз я тобі влаштую концерт. Завтра по тобі самому зіграють похоронний марш… Тільки віддихаюсь трохи»… Але минула хвилина, друга, п'ята, а Тетеря усе стояв біля палісадника. «В піжмурки я граю, чи що?! – сам на себе розсердився. – Вже пізно, ще спати завалиться… Тоді що? Робити, то робити. А якщо ні – нема чого тут стовбичити».

Тремтячими пальцями Тетеря відсунув вертушку і тихенько відчинив хвіртку. Зігнувшись, поволі, щомиті зупиняючись, він наблизився до вікна. Воно на добрих півметра було вище від його голови. Зіп'явшись навшпиньки, він ухопився за підвіконня і, намацавши ногою виступ на цегляному фундаменті, обережно підтягнувся. Через завіску, що ледь-ледь погойдувалася від подиху вітерця, було видно всю кімнату. За столом, спиною до нього, сидів Сахно і, схилившись, щось швидко писав.

«Новий донос строчиш на мене, – осатанів Тетеря. – Та постривай, тепер більше не строчитимеш! – Він зняв праву руку з підвіконня і засунув у кишеню. – А сто чортів! Пістолет у лівій кишені»…

Довелося повторити все спочатку. Тільки зараз це завдання було далеко важчим. Треба було вивільнити ліву руку, вийняти з кишені пістолет і перекласти його в праву руку. Простіше було б злізти на землю, але Тетеря не наважився, боячись зчинити шум. Перемагаючи біль (бляха підвіконня врізалася в долоню правої руки), Тетеря сунув ліву в кишеню. Він уже намацав гранчасту холодну поверхню рукоятки браунінга. Треба було лише ледь-ледь перегнутися, і зброя у нього в руці. Але це виявилось зовсім не легким ділом. Тетеря силкувався і так і сяк, але витягти браунінг не міг. Терпець йому урвався і, забувши про обережність, він різко повернувся ліворуч. Порушивши рівновагу, з шумом повалився на землю, боляче вдарився головою об одну з цеглин, що обрамляли клумбу.

– Хто там? – закричав Сахно. Кинувся до вікна, відхилив фіранку.

Почувся стогін, потім тріск гілок, жалібно заскрипіла огорожа.

Тетеря перевалився через огорожу і озирнувся. В яскраво освітленому вікні чітко вимальовувалася постать Сахна. Не роздумуючи, Тетеря прицілився в свого ворога і натиснув на спуск. Сухо клацнувши, бойок ударив у капсуль, але пістолет мовчав. Натиснув удруге – те саме. «Осічка!» – розлютився Тетеря. Він схопив камінь, шпурнув у вікно і кинувся навтікача.

Сахно скинув піжаму і почав поквапно одягатися. «Зараз же в міліцію… А може, почекати до світанку… Якщо вони чатують на мене…»

Він погасив світло, зачинив раму і, озброївшись мисливською рушницею, сів у крісло.

Стінний годинник, наганяючи сон, монотонно цокав. Сам того не помітивши, Валентин Филимонович задрімав. Зненацька його наче щось штовхнуло. Під вікном чулося невиразне шурхотіння, приглушені голоси. Стискуючи двостволку, Сахно притулився до простінка і ледь-ледь відхилив фіранку. В палісаднику ходили якісь люди.

«Що робити? – похолов Сахно. – Чого зразу не заявив у міліцію…» Ще він не встиг зміркувати, що йому чинити далі, як під'їхала машина. Світло її фар ковзнуло по формених, картузах, по погонах. Сахно полегшено зітхнув. Він вибіг на вулицю і зіткнувся з Луговим.

– Куди ви зібрались, Валентине Филимоновичу? Та ще з рушницею.

Лише зараз Сахно помітив, що в руках у нього рушниця, і, зніяковівши, почав розповідати про нічну подію.

– Так… так… – тільки і промовив Андрій Остапович, потираючи щоку.

– Дивно, як ви дізнались? – спитав Сахно. – Я ж збирався вам подзвонити лише вранці.

– Нічого немає дивного. Сьогодні вночі Тетеря намагався забратись до себе в будинок, але чогось вистрілив і втік. По його сліду пустили собаку-шукача, і він привів до вас. Так що у вас «у гостях» побував Тетеря.

– Тетеря? Чого йому треба? Що я йому заподіяв?

– Хтось передав Тетері, що ви були в нас. Він кинув роботу і зник. Як бачите, на жаль, я мав рацію.

– Хто ж це зробив?

– Поки що невідомо. Перевіряємо. Ну, а причина відвідин Тетері не викликає сумніву: він хоче помститись вам.

По спині Сахна пробігли мурашки.

– Я за себе не боюсь, але в мене сім'я, діти…

Наче з-під землі виріс Кульбич.

– Товаришу підполковник, прийнято радіограму: собака довів до платформи, приміського вокзалу. Видно, Тетеря поїхав електричкою. За останню годину поїзди пішли в напрямах Кам'янки, Зеленопольська і Ясного.

– Негайно відрядіть оперативні групи в цих трьох напрямах. – Кульбич повернувся. – Ще одне, Олегу Гарасимовичу. Встановіть бригади провідників цих поїздів і допитайте. Можливо, хтось із них помітив, на якій станції зійшов Тетеря… Олійник же хай почекає мене в управлінні.

Постать Кульбича розтанула в нічній темряві.

– Валентине Филимоновичу, – помовчавши, сказав Луговий, – немає часу та й потреби доводити вам, що Тетеря ладен піти на все. Для вашої безпеки, а тим більше безпеки вашої сім'ї, я б хотів до того часу, поки Тетеря не буде заарештований, поселити до вас на квартиру нашого співробітника… припустімо, під виглядом вашого далекого родича… Про деталі, гадаю, домовимось. Важлива ваша згода в принципі. Вас це не обтяжить?

– Чи варто? Я сам ще начебто можу постояти за себе.

– Із зброєю ви вмієте поводитись?

– Капітан запасу. У війну командував стрілецьким батальйоном.

– Вам дамо пістолет для самооборони. Але ж може трапитися й таке, що вас не буде вдома…

– Що я маю на це сказати? Вам, товаришу підполковник, видніше.

– Отже, домовились. Вранці лейтенант Олійник буде у вас.

НПВБ ТРЕБА ЛІКВІДУВАТИ

Чернушкін ще спав, коли постукав Поніманський.

– Чого прийшов? – позіхаючи, незадоволено сказав Чернушкін. – Адже знаєш – не люблю, коли до мене ходять. Міг подзвонити в цирк, і домовилися б про зустріч.

Поніманський удав, ніби нічого не почув.

– Сергію Олександровичу, вся надія на вас, – схвильовано почав. – Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.

– Тетеря, виходить, нічого не зробив…

– Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.

– Ну, що далі? – Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.

– Як – що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…

Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..

«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»

– Цей пігмей не викинув пістолет? – різко спитав Чернушкін.

– При мені… Він передав через Шкарбуна.

– На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…

– Тепер Сахно остерігається, – сказав Поніманський. – Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.

– Може, і взяла… Дізнатись треба.

– Як дізнаєшся? – криво посміхнувся Поніманський.

– Це я беру на себе.

– Яким чином?

– Не твоє діло. Готуй гроші.

– Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?

– По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.

– П'ять?! – охнув Поніманський.

– Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.

– А менше?

– П'ять і ні копійки менше, – відрізав Чернушкін. – Нема чого торгуватись.

Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.

– Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю – вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?

– Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.

– Тоді інше питання… А якщо він не поїде?

– Поїде. Мій клопіт.

– Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.

– Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?

– Не більш.

– По руках?

– А може, на чотирьох зійдемось?

Терпець Чернушкіну увірвався.

– А я не рискую?! Гадаєш, так просто заманити Сахна? До твого відому, я його навіть в обличчя не знаю! Спускати не збираюсь. Згоден – клади гроші! Ні – до побачення!

– Щоб ні по-вашому, ні по-нашому, – примирливо сказав Поніманський, – щоб нікому не було кривдно, давайте так: зараз ми даємо половину, а повний розрахунок, коли… – він красномовно рубнув ребром долоні по столу.

– Не довіряєш?

– Чого… – затнувся Поніманський. – Адже мова йде не про п'ять копійок… Гроші немалі.

– Гаразд, – змилосердився Чернушкін. – Щоб надвечір було три тисячі. Решту потім. Останній раз питаю: домовились?

Поніманський на знак згоди хитнув головою.

… В цей час, коли відбувалася розмова між Поніманський і Чернушкіним, Альоша прокинувся. Ще злиплими від сну очима він глянув на годинник. Було двадцять хвилин на дев'яту. Він швидко одягнувся, вмився і вибіг на вулицю. Треба поспішати. Адже хлопці напевне зібрались і чекають на нього. За кілька хвилин він дістався трамваєм до пам'ятника Івану Франку.

Цього погожого сонячного ранку сквер був пустинний, лише садівник у білому фартусі поливав клумби і рівно підстрижені газони з шовковистою травою. Хлопців біля пам'ятника не було. «Спізнився, – журився Альоша. – Мабуть, не дочекались і розійшлися».

Вперше за час існування НПВБ він спізнився…

Несподівано почувся голос Володі Бабченка. Він сидів на лавці у затінку лип, і Альоша відразу не помітив його.

– Що з тобою? – здивувався Володя, пильно розглядаючи обличчя товариша. – На себе не схожий. Ти хворий? Очі запали і губи зовсім білі. А на щоці що? – помітив пластир.

Альоша запнувся. Розповісти, в яку халепу він потрапив учора вночі? Чи має він право ризикувати життям товаришів? Ні, він сам один спробує справитись.

– Впав… – відповів Альоша. – Пусте… Знаєш, – без усякого переходу почав він, – я вчора все думав, думав…

– Про що ж ти думав? – квапливо спитав Володя.

– Історія з монархістами – дурниці. І Матвійович у нас монархіст, і Поніманський…

– Зажди, зажди! – примружився Володя. – А таємні збори?

– Ну що з того? – втупився Альоша в носки сандалій. – Може, зібралися горілки випити? – І раптом голосно розсміявся. – Сьогодні проходжу повз відчинені двері Матвійовича і чую: тра-та-та…

– Невже радіопередавач? – весь подався вперед Володя, і очі в нього загорілись.

– Зайшов, а Матвійович строчить на звичайнісінькій швейній машині… Ось тобі і монархісти! Ось тобі і радіопередавач.

Побачивши розчарування на Володиному обличчі, Альоша почервонів за свою брехню і насилу поборов у собі бажання розповісти всю правду.

– От іще, згадав! – враз зрадів Володя. – Ти мені просто голову задурив. Вчора, коли ви з Дімою пішли, я своїми вухами чув, як Макогон сказав Поніманському: «На випадок чого ні ти, ні я один одного не знаємо… Зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе». А потім про щось пошепотіли і відразу розійшлись.

– Поніманський куди пішов? – мимоволі вихопилось в Альоші.

– Додому, – відмахнувся Володя і вів далі: – Ця розмова теж, по-твоєму, нічого не значить?.. Ех, коли б ми могли цілу добу стежити, вже давно б викрили їх. Та якби… – він урвав сам себе. На доріжці показався Діма.

– Ху-у… – важко відхекувався він. – Цілу дорогу біг. Поспішав, поспішав і все одно спізнився… Ну й новини в мене!