Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

5. Несподівана зустріч у церкві

Маріус зберіг релігійні звички свого дитинства. Однієї неділі він прийшов на месу до церкви Сен-Сюльпіс, у той самий бічний неф перед вівтарем Святої Діви, куди водила його тітка, коли він був маленький. Будучи того дня неуважнішим і замисленішим, ніж звичайно, він опустився навколішки, сам того не помітивши, на оббитий утрехтським оксамитом стільчик для моління, на бильці якого було написано: «Пан Мабеф, церковний староста». Відправа тільки-но почалася, коли з’явився якийсь старий і сказав Маріусові:

– Добродію, це моє місце.

Маріус поквапно підвівся й відійшов, а старий опустився навколішки на свій стільчик.

Коли відправа скінчилася, Маріус стояв, поринувши у свої думки. Старий знову підійшов до нього і сказав:

– Пробачте, добродію, що я вас недавно потурбував і оце знову турбую. Може, ви розгнівалися на мене, і тому я хочу пояснити вам, у чому тут річ.

– Ну, що ви, не варто, – сказав Маріус.

– Ні, варто! – заперечив старий. – Я не хочу, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене. Розумієте, мені дуже дороге це місце. Ви спитаєте, чому? Зараз я вам скажу. Саме тут протягом багатьох років я бачив одного бідолашного батька, який раз на два або три місяці приходив сюди, щоб побачити свого сина, бо за якоюсь там родинною домовленістю він був позбавлений права з ним зустрічатися. Він приходив на ту годину, коли хлопчика приводили слухати месу. Малий і не здогадувався, що його батько тут. Може, він, сердешний, і не знав, що в нього є батько. А той ховався за цю колону, щоб його не побачили. Він дивився на сина й плакав. Він без тями любив своє дитя, бідолаха! Я бачив усе те, і тому це місце стало для мене мовби святе, і я взяв собі за звичку слухати месу тут, хоч як церковний староста маю право молитись на лаві причту. Я навіть познайомився з тим безталанним чоловіком. Його тесть, багата тітка чи ще хтось із родичів, достоту не знаю, погрожували позбавити хлопця спадщини, якщо він, батько, буде з ним бачитися. І тоді він пожертвував собою, щоб його син у майбутньому був багатий і щасливий. Батька розлучили із сином через політичні незгоди. Я шаную політичні переконання, але є люди, які не знають почуття міри. О Господи! Якщо чоловік бився під Ватерлоо, це не означає, що він страховище. Хіба можна через таке забирати в нього сина? Той чоловік був полковником у Бонапарта. Здається, він уже помер. Він жив у Верноні, де я маю брата кюре. Його прізвище чи то Понмарі, чи то Моперсі… На щоці в нього, як зараз бачу, величезний шрам від шабельного удару…

– Понмерсі? – запитав Маріус, збліднувши.

– Так, так. Понмерсі. А ви його знали?

– Це мій батько, добродію, – сказав Маріус.

Старий сплеснув руками й вигукнув:

– То ви той самий хлопчик! Авжеж, він і справді має вже бути дорослий. О, бідолашний юначе! Знайте ж принаймні, що ваш батько любив вас до нестями!

Маріус провів старого аж до його дому. Наступного дня він сказав панові Жільнорману:

– Ми з друзями домовились поїхати на полювання. Ви дозволите мені відлучитися на три дні?

– Хоч на чотири! – відповів дід. – Їдь собі, розважайся.

І, підморгнувши, прошепотів дочці:

– Якась любовна інтрижка!

6. До чого може призвести знайомство з церковним старостою

Куди їздив Маріус, ми довідаємося трохи згодом.

Три дні його не було в Парижі, а повернувшись, він пішов до бібліотеки свого факультету й замовив підшивку «Монітера».

Він перечитав «Монітер», перечитав усі історичні твори про Республіку та Імперію, прочитав «Спогади», продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, переглянув щоденники очевидців, воєнні зведення, заклики й відозви. Коли Маріус уперше натрапив на батькове прізвище у воєнних зведеннях великої армії, він цілий тиждень після того ходив наче в лихоманці. Він навідав генералів, під чиїм началом служив Жорж Понмерсі, і серед них графа Г. Церковний староста Мабеф, якому він зробив візит, розповів йому про життя полковника у Верноні, про його самотність, про квіти. Маріус таким чином до кінця пізнав свого батька – людину тонких почуттів і лагідної вдачі, рідкісне поєднання ягняти й лева.

А тим часом, захопившись розслідуваннями, що забирали весь його час і всі його помисли, Маріус майже не бачився з Жільнорманами. Він з’являвся на сніданок або обід і потім відразу зникав. Тітка бурчала. Старий Жільнорман усміхався:

– Ба! Настала пора дівчаток!

Іноді старий додавав:

– Ну й чортівня! Я думав, ідеться про інтрижку, а це, виявляється, справжня пристрасть.

І справді, то була пристрасть.

Маріус почав боготворити свого батька.

Різко змінились і його погляди. Минуле, в яке він заглянув, приголомшило і спершу навіть засліпило його.

Республіка, Імперія – раніше ці слова здавались Маріусові жахливими. Республіка ввижалася йому гільйотиною в сутінках. Імперія – шаблею посеред темної ночі. Та ось Маріус заглянув туди, й там, де сподівався знайти тільки хаос і морок, він із неймовірним подивом, до якого домішувалися радість і страх, розгледів сліпучі зорі: Мірабо, Верньйо, Сен-Жюста, Робесп’єра, Каміля Демулена, Дантона[34]34
   Видатні діячі Великої французької революції.


[Закрыть] – і сонце, що виходило з-за обрію, – Наполеона. Коли минуло перше засліплення, він побачив Республіку й Імперію у зовсім іншому світлі, ніж бачив їх досі: Республіку як торжество громадянського права, повернутого народові; Імперію як торжество французького духу, поширеного на всю Європу. За Революцією він побачив образ народу, а за Імперією – образ Франції.

І тоді Маріус збагнув, що досі він не розумів ні своєї країни, ні свого батька. Його мучило каяття й проймав розпач при думці, що він прозрів так пізно, що тільки могилі він може вилити свою душу. О, якби його батько був живий, він, Маріус, кинувся б йому на груди й сказав: «Батьку! Це я, твій син! У нас одне серце!» Він би обняв його й окропив слізьми його сиву голову, він би милувався батьковим шрамом, поклонявся його одежі, тиснув йому руки й цілував ноги! О, чому батько помер так рано, помер, не дочекавшись, ні справедливості, ні любові сина!

Виправдавши батька, Маріус, природно, змінив свій погляд і на Наполеона.

Хоч це йому далося не так легко.

З дитинства він чув про Бонапарта тільки погане. Партія Реставрації ненавиділа Наполеона ще дужче, ніж Робесп’єра. Вона досить уміло скористалася втомою нації й ненавистю матерів, чиї сини полягли на полях битв. Отож Бонапарта перетворили майже на страховище, й Маріус ніколи не мав про цього чоловіка якогось іншого уявлення.

Та ось він почав читати книги з історії, переглянув багато документів, і завіса, яка затуляла від нього Наполеона, розчахнулася. Маріус побачив перед собою щось грандіозне і помалу став усвідомлювати, що його уявлення про Бонапарта було хибне. З кожним днем неприязнь танула, і на зміну їй прийшов захват.

Однієї ночі Маріус був сам-один у своїй мансарді. Горіла свічка. Він читав, сидячи біля відчиненого вікна. Як зачаровує твоє видовище, ніч! Дивні звуки долинають невідомо звідки, розпеченою жариною блимає Юпітер, у тисячу двісті разів більший за нашу Землю, чорне небо мерехтить блискучими зорями!

Маріус читав зведення великої армії, ці героїчні рядки, написані на полях битв. Іноді йому потрапляло на очі прізвище батька і постійно – ім’я імператора. Уся велика імперія постала перед його зором. Поступово Маріус поринув у якийсь дивний стан. Він чув гуркіт барабанів, гарматні постріли, звуки сурми, розмірену ходу батальйонів, важкий чвал кінноти. Час від часу він підводив очі до неба й бачив, як у незглибимому просторі палахкотять грандіозні сузір’я, потім опускав погляд на книжку і там теж помічав якісь невиразні громаддя, що перебували в постійному русі. Серце йому стислося. Він був у нестямі, тремтів і задихався. Несподівано, сам не розуміючи, що з ним відбувається, Маріус підхопився на ноги, простяг руки у відчинене вікно, втупився у темряву, в тишу, в повиту мороком нескінченність, у вічну неозорість і вигукнув: «Слава імператору!»

Від тієї миті усе змінилося. Корсиканський людожер, узурпатор, тиран, комедіант, що брав уроки в Тальма,[35]35
   Тальма Франсуа Жозеф (1763–1826) – відомий французький актор.


[Закрыть] африканський отруювач, тигр, Буонапарте – усе це розвіялось, і натомість виник осяйний образ Цезаря. Для Жоржа Понмерсі імператор був тільки улюбленим полководцем, яким захоплюються і за якого йдуть на смерть; для Маріуса він став чимось більшим – творцем могутньої французької держави, яка прийшла на зміну Стародавньому Риму й підкорила світ. Наполеон мав, звичайно, свої вади, він припускався помилок й навіть чинив злочини – тобто був людиною, але царственою навіть у своїх помилках, величною у своїх вадах, могутньою у своїх злочинах. Він утілював у собі Францію, яка мечем підкорила Європу. Наполеон став для Маріуса людиною-народом подібно до Ісуса, що був людино-богом.

Як і кожен навернений у нову віру, Маріус п’янів від неї й заходив у своїй прихильності надто далеко. Така була його вдача; покотившись під укіс, він уже не міг зупинитися. Фанатичне захоплення наполеонівським мечем змішалося в його уяві з відданістю наполеонівській ідеї. Він не помічав, що, схиляючись перед генієм, водночас схиляється перед грубою силою. Він припустився і багатьох інших помилок. Як у своїй оцінці злочинів старого режиму, так і в своєму захваті перед славою Наполеона, він ішов до кінця, не визнаючи ніяких застережень.

Хай там як, а неймовірно важливий крок було зроблено. Там, де раніше Маріус бачив падіння монархії, тепер він бачив піднесення Франції. Кут його зору змінився. Він дивився віднині у протилежний бік.

Родичі й не здогадувалися, яка в ньому відбулася зміна.

Коли після всіх цих роздумів Маріус остаточно скинув із себе стару шкуру прихильника Бурбонів, коли він перестав бути аристократом та роялістом і перетворився на завершеного революціонера, переконаного демократа і майже республіканця, Маріус пішов до гравера на набережній Орфевр і замовив сотню візитних карток із написом: «Барон Маріус Понмерсі».

Цілком природно, що в той час як Маріус привертався серцем до батька і тієї справи, за яку полковник воював протягом двадцяти п’ятьох років, він усе більше віддалявся від діда. Власне кажучи, старечий гумор Жільнормана ніколи не подобався онукові. Між ними вже існував розлад, який виникає між серйозними молодими людьми і фривольними дідами. Поки їхні політичні переконання збігалися, це перекидало між ними ніби місточок. Та коли цей місточок упав, між паном Жільнорманом і Маріусом розверзлася прірва. І крім усього, онук не міг подарувати дідові, що той із безглуздих міркувань розлучив його з батьком.

Проте зовні Маріус нічим не виказував себе. Тільки ставав дедалі мовчазніший, і все рідше бачили його вдома. Коли тітка бурчала, він лагідно вибачався, посилаючись на лекції, іспити, семінари і таке інше. Дід не відступав від свого непомильного діагнозу:

– Закохався! Мене не одуриш!

Час від часу Маріус кудись їздив і не з’являвся по кілька днів.

– Де це він пропадає? – дивувалася тітка.

Під час одного з таких від’їздів Маріус навідався до Монфермея, щоб виконати посмертну волю батька й відшукати колишнього сержанта Ватерлоо, а нині корчмаря Тенардьє. Корчма стояла зачинена, а Тенардьє зник невідомо куди. Заклопотаний тими пошуками, Маріус з’явився додому тільки на четвертий день.

– Розважається, – сказав дід.

А тим часом удома помітили, що Маріус носить на шиї якийсь медальйон, підвішений на чорній стрічечці.

7. Якесь дівчисько

Ми вже згадували про улана. Це був троюрідний онук старого Жільнормана по батьківській лінії. Лейтенант Теодюль Жільнорман задовольняв усі вимоги, щоб мати право називатися вродливим офіцером. Він мав «дівочу» талію, шаблю носив із якимсь особливим шиком і хвацько закручував догори вуса. Він служив по різних гарнізонах і в Парижі бував рідко, тому Маріус ніколи й не бачив його. Двоє кузенів знали один одного тільки на ім’я. Теодюль, як читачеві вже відомо, був улюбленцем тітки Жільнорман. Річ у тім, що вона з ним рідко зустрічалась, а отже наділяла його всіма можливими перевагами.

Одного ранку панна Жільнорман-старша повернулась до своєї кімнати вельми збуджена, хоч і була досить спокійної вдачі. Маріус знову звернувся до діда, щоб той дозволив йому здійснити невелику подорож, додавши, що хоче виїхати цього ж таки вечора. «Їдь!» – сказав Жільнорман і кинув убік, промовисто піднявши брови: «Приохотився пропадати ночами». Панна Жільнорман була страшенно заінтригована: «Це вже занадто! – пробурмотіла вона. – Але куди він усе-таки їздить?» Їй увижалася любовна пригода, якась таємниця, і вона була не проти стромити туди свого довгого носа.

Щоб погамувати цікавість, яка неабияк доймала її, стара панна заходилася вишивати на бавовняній тканині один із тих візерунків, властивих добі Імперії та Реставрації, де так багато кабріолетних коліс. Вона вже просиділа за цією роботою кілька годин, коли раптом двері відчинилися. Панна Жільнорман підняла ніс. Перед нею стояв лейтенант Теодюль і по-військовому віддавав їй честь. Вона радісно скрикнула. Навіть будучи старою, цнотливою і побожною, навіть будучи тіткою, приємно бачити у себе в кімнаті красеня-улана.

– Це ти, Теодюлю! – вигукнула вона.

– Проїздом, тітонько.

– Поцілуй же мене.

– З радістю! – сказав Теодюль.

І він поцілував її. Тітка Жільнорман підійшла до свого секретера й відкрила його.

– Ти пробудеш у нас бодай тиждень?

– Сьогодні ввечері від’їжджаю, тітонько.

– Залишся, любий Теодюлю, прошу тебе.

– Я б із радістю, тітонько, але наказ є наказ. Нас переводять до іншого гарнізону, з Мелена в Гайон. Ми їдемо через Париж, і я сказав собі: піду провідаю любу тітоньку.

– Ось тобі за твій клопіт.

І вона поклала йому в руку десять луїдорів.

– Ви хотіли сказати – за мою втіху, тітонько.

Теодюль поцілував її вдруге, і стара панна спізнала невимовно приємне відчуття, коли галуни мундира злегка дряпнули їй шию.

– Ти їдеш верхи зі своїм полком? – запитала вона.

– Ні, тітонько. Я хотів неодмінно побачитися з вами і дістав особливий дозвіл. Денщик веде в ескадроні мого коня, а я їду диліжансом. До речі, я хочу запитати у вас про одну річ.

– Що саме?

– Мій кузен Маріус Понмерсі теж кудись їде?

– Звідки тобі відомо? – спитала тітка, загорівшись цікавістю.

– Приїхавши до Парижа, я пішов у контору диліжансів, щоб залишити за собою місце в кареті.

– І що?

– Один пасажир уже був там переді мною і замовив місце на імперіалі. Я бачив у списку його прізвище та ім’я.

– І хто ж це такий?

– Маріус Понмерсі.

– От поганець! – вигукнула тітка. – Твій кузен не такий слухняний хлопець, як ти. Он що вигадав – провести ніч у диліжансі!

– Як і я.

– Ти по службі. А він із розбещеності.

– Гультяй! – сказав Теодюль.

Тут із панною Жільнорман сталося справжнє диво, у неї виникла думка. Якби вона була чоловіком, то ляснула б себе по лобі.

– Тобі відомо, що кузен не знає тебе? – спитала вона.

– Відомо. Я не раз його бачив. Але він мене просто не помічав.

– Отже, ви поїдете разом?

– Він на імперіалі, а я в кареті.

– Куди прямує диліжанс?

– В Анделі.

– То це туди зібрався Маріус?

– Він може вийти й раніше. Я, наприклад, зійду у Верноні – взяти пошту на Гайон. А куди їде Маріус, мені не відомо.

– Послухай-но, Теодюлю…

– Я слухаю, тітонько.

– Ти знаєш, Маріус віднедавна кудись пропадає.

– Хе-хе!

– Він часто не ночує вдома.

– Ого-го!

– Ми хотіли б довідатися, що під цим криється.

– Якесь дівчисько! – з виглядом знавця відповів Теодюль.

– А хто ж іще! – вигукнула тітка, яку остаточно переконало те, що Теодюль дослівно повторив припущення старого Жільнормана. І вона провадила: – Зроби нам послугу. Постеж трохи за Маріусом. Він не знає тебе, й тобі це буде неважко. Спробуй побачити те дівчисько. Ти нам про все напишеш. Це розважить твого діда.

Теодюль не мав особливої охоти виконувати роль шпига, але був розчулений десятьма луїдорами і сподівався одержати ще. Отож він сказав:

– Я до ваших послуг, люба тітонько.

Панна Жільнорман розцілувала небожа.

– Ти, Теодюлю, такого не вчинив би. Ти скоряєшся дисципліні, ти людина честі й обов’язку, і ти ніколи не покинув би своєї родини, щоб бігати за якоюсь дівкою.

Улан скорчив задоволену гримасу, мов розбійник Картуш, якого похвалили за чесність.

Того ж таки вечора Маріус піднявся на диліжанс, не здогадуючись, що за ним стежать. А шпиг насамперед потурбувався міцно заснути. Невсипущий Аргус[36]36
   Аргус – у грецькій міфології багатоокий велетень, який за наказом богині Гери стеріг коханку Зевса Іо.


[Закрыть] хропів усю ніч.

Удосвіта кондуктор диліжанса вигукнув: «Вернон! Хто до Вернона – виходьте!» – і лейтенант Теодюль прокинувся.

– Чудово, – пробурмотів він, іще напівсонний. – Мені якраз сюди.

Помалу в голові йому прояснилось, і він згадав про тітку, про десять луїдорів і про те, що йому доручено простежити за Маріусом. На думку про все це він тільки засміявся.

«Мабуть, він давно зійшов, – подумав Теодюль, застібаючи ґудзики мундира. – Він міг вийти в Пуасі, в Трієлі, в Мелані, в Манті, в Рольбуазі. Спробуй наздожени його, люба тітонько. Що я в біса напишу тій старушенції?»

У цю мить за вікном карети промайнули чорні штани – хтось спускався з імперіалу.

«Невже Маріус?» – здивувався лейтенант.

То був справді Маріус.

Селянська дівчинка, що сновигала між коней та візників на каретній зупинці, пропонувала пасажирам квіти. «Купіть квіти своїм дамам!» – вигукувала вона.

Маріус підійшов до дівчинки й узяв у неї найгарніший букет.

«Ну й чортівня, – подумав Теодюль, стрибаючи з підніжки диліжанса. – Кому ж він понесе ці квіти? Мабуть, то з біса гарна дівчина, коли їй дарують такий чудовий букет. Я хочу її побачити».

І Теодюль пішов за Маріусом, не так за дорученням, як підштовхуваний цікавістю.

Маріус не звернув найменшої уваги на Теодюля. З диліжанса виходили елегантні дами – він навіть не подивився на них. Здавалося, він нічого навколо себе не бачив.

«Він закоханий», – подумав Теодюль.

Маріус попрямував до церкви.

«Чудово! – сказав собі Теодюль. – Побачення, приправлене службою Божою, – це ж краса!»

Але Маріус не зайшов у церкву, а обминув її і зник за абсидою.

«Отже, побачення не в церкві, а біля церкви, – сказав собі Теодюль. – Ану подивлюся на дівчинку».

І він навшпиньки обійшов той виступ храму, за яким зник Маріус.

Там він завмер від подиву.

Затуливши обличчя долонями, Маріус стояв навколішки біля могили. Букет він обірвав і обсипав пелюстками надгробок. На чорному дерев’яному хресті білими літерами було написано: «ПОЛКОВНИК БАРОН ПОНМЕРСІ». Маріус плакав.

«Дівчисько» виявилося могилою.

8. Мармур проти граніту

Це сюди їздив Маріус, коли він уперше відлучився з Парижа. Це сюди він приїздив щоразу, як старий Жільнорман казав: «Бач, розважається ночами».

Лейтенант Теодюль геть розгубився, так несподівано зіткнувшись із могилою. До того ж смерть з’явилася перед ним у полковницьких еполетах, і він поштиво й дисципліновано відступив, залишивши Маріуса самого на цвинтарі. Не знаючи, що написати тітці, він вирішив узагалі нічого їй не писати. І відкриття Теодюля, певне, не призвело б до жодних наслідків, але сталось непередбачене.

Маріус повернувся до Парижа уранці третього дня і, стомлений після двох ночей, перебутих у диліжансі, захотів освіжитися купанням, тому швидко піднявся до себе, скинув дорожній редингот, зняв із шиї чорну стрічечку і вирушив у басейн.

Пан Жільнорман прокинувся рано, як і всі старі люди з чудовим здоров’ям. Він почув, що Маріус повернувся, і поспішив до його мансарди, щоб обняти онука, а заодно, може, й випитати, куди він їздив.

Але юнак спускається сходами вмить, а старий підіймається ними довго, отож коли Жільнорман увійшов до мансарди, Маріуса там уже не було.

На нерозібраній постелі лежали редингот і чорна стрічечка.

– Тим краще, – сказав Жільнорман.

І через кілька хвилин він уже заходив до вітальні, де сиділа його дочка, вишиваючи свої кабріолетні колеса.

У одній руці він тримав редингот, у другій – чорну стрічечку.

– Перемога! – вигукнув старий. – Зараз ми проникнемо в таємницю нашого хитруна! У мене портрет дівчини.

І справді, на стрічці висів футлярчик із чорної шагреневої шкіри, схожий на медальйон.

Старий узяв цей футлярчик і якийсь час роздивлявся його не відкриваючи, з виразом голодного бідолахи, що дивиться на розкішний обід, поданий не йому.

– Звичайно, тут портрет. Знаю я ці штучки! Його носять біля серця. Та, можливо, на цю дівку й дивитися страшно. У нинішньої молоді нікудишній смак!

– Ану, погляньмо, тату, – сказала стара панна.

Футлярчик відкривався, коли натиснути на пружинку.

Всередині вони не знайшли нічого, крім акуратно згорнутого папірця.

– Он воно що! – засміявся старий. – Любовна цидулка.

– Прочитаймо ж її! – сказала тітка, надіваючи окуляри.

Вони розгорнули папірець і прочитали таке: «Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі».

Неможливо передати словами, що відчули батько й дочка. Їх наче обдало крижаним подихом смерті. Вони не обмінялися й словом. Пан Жільнорман тільки прошепотів, мовби сам до себе:

– Це почерк рубаки.

Тітка оглянула папірець, покрутила його в руках і поклала назад у футляр.

У ту саму мить із кишені редингота випав якийсь пакетик, загорнутий у синій папір. Панна Жільнорман підібрала його й розгорнула. Це були візитні картки Маріуса. Вона подала одну батькові, і той прочитав: Барон Маріус Понмерсі.

Старий подзвонив у дзвіночок. З’явилася Ніколетта. Жільнорман узяв стрічечку, футлярчик і редингот, кинув усе це на підлогу посеред вітальні й сказав:

– Віднесіть цей мотлох.

Добра година минула в глибокій мовчанці. Старий батько і стара діва сиділи, відвернувшись одне від одного, але думали про одне й те саме. Нарешті тітка Жільнорман подала голос:

– Чудово – нічого не скажеш!

За кілька хвилин з’явився Маріус. Ще й не переступивши поріг вітальні, він помітив, що дід тримає в руці одну з його візитних карток. Побачивши онука, він глузливо вигукнув:

– Отже, ти барон! Ну, вітаю. Тільки поясни, що це означає!

Маріус зашарівся й відповів:

– Це означає, що я син свого батька.

Старий перестав сміятися і суворим тоном сказав:

– Твій батько – я!

– Мій батько, – мовив Маріус, не підводячи погляду, – був чоловіком скромним і мужнім. Він славно служив Республіці й Франції, він власноручно творив історію, він чверть століття жив на бівуаках, удень під картеччю й кулями, вночі – під снігом і дощем, він здобув у битвах два ворожі прапори, він дістав двадцять ран, він помер усіма забутий і припустився в житті тільки однієї помилки: занадто любив двох невдячних – свою вітчизну й мене!

Це було більше, ніж старий міг витримати. На слові «Республіка» він підхопився на ноги. Кожне вимовлене Маріусом слово відбивалося на обличчі старого рояліста, як подмух ковальського горна на розжареному залізі. З темного воно стало багровим, з багрового – ясно-червоним, з ясно-червоного – палахкотючим.

– Маріусе! Негідний хлопче! – закричав він. – Я не знаю, хто був твій батько! І не бажаю знати! Але всі ті люди були покидьки! Босяки, душогуби, якобінці, грабіжники! Ти мене чуєш, Маріусе? Ти такий самий барон, як моя пантофля! Робесп’єрові служили самі лиш бандити! Буо-на-пар-то-ві – лиш розбійники! Запроданці, які зрадили свого короля! Боягузи, що драпали від пруссаків та англійців під Ватерлоо! Ось це я знаю. А якщо твій батько потрапив у ту компанію – тим гірше для нього!

Тепер уже Маріус перетворився на шматок розжареного заліза, а пан Жільнорман – на ковальський міх. Юнак тремтів усім тілом, він не розумів, що з ним діється, голова його палала. Він почував себе, як священик, на чиїх очах викидають облатки, як факір, на чиїх очах плюють у обличчя його ідола. Він не міг допустити, щоб таке говорили при ньому безкарно. Але що було робити? Його батька топтали в нього на очах, але хто топтав? Його рідний дід. Як помститися за одного й не образити другого? З одного боку – священна могила, з другого – сиве волосся. Голова в Маріуса пішла обертом, і на кілька хвилин він наче очманів. А тоді підвів погляд, подивився своєму дідові просто в очі й громовим голосом вигукнув:

– Геть Бурбонів! І того гладкого кнура Людовика Вісімнадцятого!

Людовик Вісімнадцятий уже чотири роки як помер, але це Маріуса не обходило.

З ясно-червоного старий раптом став біліший за своє волосся. Він обернувся до бюста герцога Беррійського, який стояв над каміном, і з якоюсь дивною урочистістю вклонився йому. Потім двічі пройшовся, повільно й мовчки, від каміна до вікна й від вікна до каміна. Повертаючись від вікна удруге, нахилився до дочки, що спостерігала цей двобій із тупим подивом старої вівці, і сказав їй, усміхаючись майже спокійно:

– Барон в особі цього панича і буржуа в моїй особі не можуть далі жити під одним дахом.

І, враз випроставшись, мертвотно-блідий, тремтячий, грізний, він простяг руку до Маріуса й крикнув:

– Геть звідси!

Маріус покинув дім Жільнорманів.

Наступного дня старий сказав дочці:

– Ви посилатимете кожні півроку по шістдесят пістолів цьому кровопивці й більш ніколи мені про нього не згадуйте.

У нього лишилося стільки нерозтраченого гніву, що він, не знаючи, куди дівати його, ще три місяці казав дочці «ви».

Маріус пішов із дому, теж обурений до глибини душі. Одна обставина підсилила його роздратування. Похапцем відносячи Маріусів «мотлох» у його мансарду, Ніколетта десь загубила на темних сходах футлярчик із запискою полковника. Ні футлярчик, ні записка так і не знайшлися. Маріус був переконаний, що «пан Жільнорман», – віднині він називав діда тільки так, – кинув у вогонь «заповіт його батька». Він знав напам’ять кілька рядків, написаних полковником – отже, нічого не було втрачено. Але записку вважав святою реліквією. Що з нею зробили?

Маріус не сказав, куди йде, та він, власне, цього й не знав. При ньому було тридцять франків, годинник і дорожній мішок із деякими пожитками. Він найняв на годину кабріолет і рушив навмання у напрямку Латинського кварталу.

Що станеться з Маріусом?