Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

5. По небіжчиці й могила

Жавер відпровадив Жана Вальжана до міської в’язниці.

Арешт пана Мадлена вразив і приголомшив жителів Монтрея-Приморського. На превеликий жаль, ми не можемо приховати, що після слів: «Це колишній каторжник», – усі відвернулися від нього. Менше ніж за дві години люди забули про добро, яке він зробив, і він став для них тільки «каторжником».

Ось так розвіявся в Монтреї-Приморському привид, званий паном Мадленом. На все місто тільки троє або четверо людей зберегли добру пам’ять про нього – і серед них стара воротарка, яка прислуговувала йому.

Надвечір того самого дня ця достойна бабуся сиділа у своїй комірчині, розгублена й засмучена. Фабрика була зачинена від самого ранку, ворота на засуві, на вулиці – жодної душі. В усьому будинку тільки й людей було, що сестра Перпетуя та сестра Симпліція, які читали молитви біля тіла Фантіни.

Близько тієї години, коли пан мер мав звичай повертатися додому, поважна жінка машинально підвелася, дістала з шухляди ключ від Мадленової кімнати і свічник, яким він присвічував собі, коли підіймався сходами. Ключ воротарка повісила на цвях, де він його звичайно брав, а свічник поставила поруч. Потім знову вмостилася на стілець і поринула у свої думки. Старенька проробила все це цілком бездумно.

Тільки години через дві вона отямилась від своєї задуми і вигукнула:

– О Господи! А я ж почепила його ключ на цвях!

У цю мить віконечко комірчини прочинилось, у отвір просунулася чиясь рука, взяла ключ та свічник і запалила свічку від лойового каганця, який горів на столі.

Воротарка підвела погляд і завмерла з розкритим ротом, придушивши готовий вихопитися з горла крик.

Вона впізнала цю руку, впізнала рукав редингота.

То був пан Мадлен.

– Господи! – вигукнула старенька. – А я думала, пане мер, що ви…

– …у в’язниці, – докінчив він її думку. – Я там і був. Я виламав ґрати у вікні, стрибнув із даху, й ось я тут. Зараз я підіймуся в свою кімнату, а ви пришліть до мене сестру Симпліцію. Вона, мабуть, сидить біля тіла небіжчиці.

Старенька поквапно підкорилася.

Жан Вальжан піднявся до своєї кімнати. Він поставив свічник на сходи, тихо відчинив двері й навпомацки опустив віконницю; тоді повернувся, узяв свічник і знову зайшов у кімнату.

Ця обережність була не зайва; як ми пам’ятаємо, вікно його кімнати виходило на вулицю.

Він роззирнувся навколо, подивився на стіл, на стілець, на ліжко, яке стояло застелене ось уже третю добу. Не лишилося жодних слідів від безладу позаминулої ночі. Воротарка прибрала в кімнаті. Вона ж таки знайшла в попелі й поклала на стіл обидва залізні наконечники його палиці і потемнілу від вогню монету в сорок су.

Він узяв аркуш паперу й написав на ньому: «Ось два наконечники моєї палиці і монета в сорок су, яку я силоміць відібрав у малюка Жерве і про яку згадувалося на суді». Потім поклав на записку обидва наконечники й монету, так щоб ці речі зразу впали у вічі тому, хто зайде до кімнати. Діставши із шафи стару сорочку, він роздер її й обмотав тими клаптями обидва срібні свічники. Втім, у його рухах не було ні поквапу, ні хвилювання, й, загортаючи свічники, він водночас надкусив шматок чорного хліба. Можливо, то була тюремна пайка, яку він прихопив із собою.

У двері тихо постукали.

– Заходьте, – сказав він.

Це прийшла сестра Симпліція.

Вона була бліда, з почервонілими від сліз очима, свічка тремтіла в її руці.

Жан Вальжан написав кілька рядків на аркуші паперу і віддав записку черниці, сказавши:

– Сестро, це ви передасте священикові.

Він не згорнув аркуша. Сестра глянула на написане.

– Можете прочитати, – сказав Жан Вальжан.

Вона прочитала: «Я прошу пана кюре розпорядитися всім, що я тут залишаю. Прошу сплатити судові видатки в моїй справі й поховати жінку, яка сьогодні померла. Решту – біднякам».

– Чи не хотіли б ви, пане мер, востаннє глянути на ту бідолашну? – ледь чутно пробелькотіла сестра.

– Ні, – сказав він. – За мною погоня, і якби мене схопили біля неї, це потривожило б її спокій.

Тільки-но він договорив, як на сходах загупали важкі кроки; і водночас почувся крикливий голос воротарки.

– Ні, добродію, Богом присягаюся, що сюди не заходила жодна душа, я ж бо й на хвилину не відлучалася від дверей!

– Одначе в кімнаті світиться, – відповів чоловічий голос.

Вони впізнали голос Жавера.

Кімната була розташована так, що двері, відчиняючись, прикривали правий куток. Жан Вальжан дмухнув на свічку і став у той куток.

Сестра Симпліція впала навколішки біля столу.

Двері відчинилися.

Увійшов Жавер.

З коридора долинув гомін кількох голосів і запевняння воротарки.

Черниця не підвела очей. Вона молилася.

Її свічка стояла на каміні й відкидала дуже тьмяне світло. Жавер побачив сестру й розгублено спинився на порозі.

Згадаймо, що Жавер глибоко шанував усяку владу. Причому це був характер цілісний, який не знав ні сумнівів, ні вагань. І не дивно, що влада церкви була для нього найавторитетнішою владою. У його очах священик не міг помилитися, а черниця – вчинити бодай найменший гріх.

Побачивши сестру, він хотів був піти геть.

Але не менш сильне почуття службового обов’язку штовхало його в протилежному напрямку. Тому він не пішов відразу, а зважився на запитання.

Перед ним була сестра Симпліція, яка не збрехала жодного разу в житті, і Жавер це знав.

– Сестро, ви одна в кімнаті? – запитав він.

То була жахлива мить, протягом якої бідолашна воротарка мало не знепритомніла.

Сестра підвела очі й відповіла:

– Так.

– Пробачте, що турбую вас, – провадив Жавер, – але це мій обов’язок, бо ми розшукуємо злочинця на ім’я Жан Вальжан, який щойно втік із в’язниці. Ви не бачили цієї особи?

– Ні, – відповіла сестра.

Вона збрехала. Вона збрехала двічі підряд, не вагаючись, як людина, що вирішила принести себе в жертву.

– Пробачте, – сказав Жавер і пішов геть, шанобливо вклонившись.

О свята сестро! Тебе вже немає на цьому світі, ти давно возз’єдналася зі своїми братами-янголами. То хай же цей обман зарахують тобі в раю!

Слова черниці були для Жавера таким вирішальним доказом, що він навіть не поцікавився свічкою, яка чадила на столі, тільки-но погашена.

Через годину в нічному тумані від Монтрея-Приморського швидко йшов у напрямку Парижа якийсь чоловік. То був Жан Вальжан. За словами двох або трьох возіїв, які його перестріли, він ніс згорток, і на ньому була робоча блуза. Звідки він її взяв? Хтозна. Але кілька днів тому в фабричній лікарні помер старий робітник, не лишивши по собі нічого, крім своєї блузи. Можливо, на Жанові Вальжанові була та сама блуза.

Ще кілька слів про Фантіну.

У всіх нас одна мати – земля. Цій матері й повернули Фантіну.

Кюре вирішив, – і, мабуть, він учинив правильно, – віддати біднякам якомога більшу частину з тих грошей, які залишив Жан Вальжан. Зрештою, про кого йшлося? Про каторжника й повію. Ось чому він не став надто витрачатись на похорон, і Фантіну поховали в братській могилі, в тому куточку кладовища, яке належить усім і водночас нікому. Там закопують бідних. На щастя, Бог знає, де шукати душу. Отже, Фантіна лягла в землю серед невідомо чиїх кістяків. Її могила мало чим відрізнялась від її від її ложа.

Частина друга
Козетта

Книга перша
Корабель «Оріон»

1. Номер 24601 стає номером 9430

Жана Вальжана заарештували знову.

Ми дуже коротко зупинимося на сумних подробицях цього випадку. Обмежимося тільки тим, що подамо два повідомлення, надруковані в тогочасних газетах через кілька місяців після дивовижних подій, які сталися в Монтреї-Приморському.

Перше повідомлення ми взяли з «Драпо блан». Датоване воно 25 липня 1823 року:

«В одній окрузі департаменту Па-де-Кале нещодавно відбулися досить незвичайні події. Чоловік на ім’я Мадлен, що з’явився в тому краї невідомо звідки, винайшов новий і дуже успішний спосіб виробництва у традиційному місцевому промислі – виготовленні чорного бурштину й оздоб із чорного скла. Він і сам збагатився, і сприяв збагаченню всієї округи. У знак подяки за його послуги пана Мадлена обрали мером. Але поліція розкрила, що то був не хто інший, як колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан, засуджений 1796 року за крадіжку. Жана Вальжана знову відправили на каторгу, оскільки він порушив закон, так і не з’явившись по звільненні на призначене йому місце проживання. Ходять чутки, ніби перед арештом він устиг забрати в банку Лаффіта свій вклад – понад півмільйона франків, які він нажив, зрештою, цілком законно, з прибутків свого підприємства. Нікому не відомо, де Жан Вальжан заховав ці гроші, перед тим як його повернули на тулонську каторгу».

Друге повідомлення, трохи докладніше, ми взяли з «Журналь де Парі» за те саме число.

«Колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан нещодавно став перед судом присяжних у Варі за обставин, які не могли не привернути уваги. Цей злочинець зумів одурити пильність поліції; він змінив прізвище й навіть став мером одного з наших маленьких міст на півночі Франції. Він відкрив у тому місті досить велике підприємство. Та зрештою його було викрито й заарештовано, завдяки невсипущій пильності прокурорського нагляду. Цей негідник жив із повією, яка померла від переляку в ту саму мить, коли його заарештували. Наділений геркулесівською силою, він зумів утекти з-під арешту; але днів через три-чотири поліція затримала його в Парижі в ту мить, коли він збирався сісти в диліжанс, який ходить між столицею і селищем Монфермей (департамент Сена-й-Уаза). Ходять чутки, ніби він скористався своїми трьома чи то чотирма днями на волі, щоб забрати значну суму, вкладену до одного з наших провідних банків. Ту суму оцінюють у шістсот – сімсот тисяч франків. Якщо вірити обвинувальному акту, він заховав гроші в тільки йому відомому місці, і вилучити їх не пощастило. Вищеназваний Жан Вальжан був осуджений судом присяжних у Варі за збройне пограбування, жертвою якого став вісім років тому один малий хлопчина-савояр. Цей бандит відмовився від захисту. Зусиллями прокуратури було доведено, що Жан Вальжан здійснив пограбування за співучастю цілої банди злодіїв. Його визнали винним і засудили до смертної кари. Від подачі касаційної скарги злочинець відмовився. У своєму невичерпному милосерді король пом’якшив вирок, і страту замінили на довічні примусові роботи. Жана Вальжана відправлено на тулонську каторгу».

На каторзі Жанові Вальжану змінили номер. Тепер він став номером 9430.

Щоб уже більше до цього не повертатися, відзначмо: разом із Мадленом зникло й процвітання Монтрея-Приморського. Здійснилося все те, що він і передбачив у ту ніч, коли його мучили сумніви. Пан Мадлен був душею міста, і коли цієї душі не стало, усе швидко покотилося до занепаду. Фабрику закрили, будівлі перетворилися на руїни, робітники розбрелися хто куди. Не стало організатора, і між майстрами почалися чвари; спосіб виробництва стали міняти, якість виробів різко впала, отже, зменшився збут, знизилася заробітна платня, майстерні простоювали, і зрештою настав повний крах. Убогим більше нізвідки було чекати допомоги. Все зникло, мов розвіялося за вітром.

2. Кого бачив у лісі дорожній сторож Довбня

Як ми вже знаємо, прокурор на суді твердив, ніби після втечі з-під першого арешту Жан Вальжан блукав у околицях Монфермея; так от, через якийсь час після тих подій люди в цьому селі помітили, що дорожній сторож на прізвисько Довбня чогось учащає до лісу. Ходили чутки, ніби той Довбня колись був на каторзі, через те поглядали на нього косо.

Отож було помічено, що від якогось часу Довбня ще завидна кидав роботу по впорядкуванню відданої під його нагляд дорожньої дільниці між Ганьї та Ланьї і йшов зі своєю киркою в ліс. Його не раз зустрічали надвечір у хащах або на пустельних галявинах – здавалося, він шукав чогось. Такі зустрічі явно дратували Довбню, і він щоразу намагався сховатись. Було очевидно, що в цьому криється якась таємниця.

Потім блукання Довбні до лісу припинились, і в селі перестали про це балакати. Та кількох людей і далі мучила цікавість. Серед них були шкільний учитель і шинкар Тенардьє, який приятелював з усіма й анітрохи не вважав принизливим для себе водитися з Довбнею.

– Він був на каторзі? – казав Тенардьє. – Ну то й що? Одному Богові відомо, хто там тепер і кому там судилося бути.

Одного вечора шкільний учитель сказав, що рано чи пізно правосуддя зацікавиться, чого б то Довбні було нишпорити в лісі, і, мовляв, куди він дінеться, заговорить, а надто як піддадуть його тортурам, скажімо, катуватимуть водою.

– Ану покатуймо його вином, – запропонував Тенардьє.

Отож якось вони спробували підпоїти старого дорожнього сторожа. Довбня пив багато, а розмовляв мало. Але Тенардьє і шкільний учитель знову й знову вперто розпитували його, і ось що вони зрозуміли з небагатьох туманних слів, які злетіли з уст Довбні.

Одного ранку, йдучи на роботу, той побачив у кущах лопату й кирку – здавалося, хтось умисне їх там заховав. Він тоді подумав, що то лопата й кирка старого на прізвисько Шість-Нещасть, який доставляв у Монфермей воду. Але ввечері того самого дня він побачив, як із дороги зійшов і попрямував у найгустіші хащі «один чоловік не з тутешніх, але йому, Довбні, добре знайомий. «Товариш по каторзі», – витлумачив Тенардьє. Довбня відмовився назвати його ім’я. Той чоловік ніс у руках щось квадратне, схоже на ящичок або скриньку. Довбня так здивувався, що йому не зразу спало на думку простежити, куди подався його «знайомець». Коли він до цього додумався, минуло хвилин сім-вісім, знайомець зник у гущавині, стояла вже ніч, і Довбня не зміг його відшукати. Тоді він вирішив почекати на узліссі. Було місячно. Через дві або три години Довбня побачив, як той чоловік вийшов із кущів. Скриньки в його руках уже не було, натомість він ніс кирку й лопату. Довбня й не подумав підходити до нього, бо той був утричі дужчий, ніж він, та ще й з киркою в руках і міг убити небажаного свідка, який його впізнав. Але лопата й кирка наштовхнули Довбню на здогад; він побіг до куща, повз який ішов уранці, – ні лопати, ні кирки там уже не було. Отож він подумав, що його знайомець, заглибившись у ліс, вирив десь киркою яму, поклав туди скриньку і закопав яму лопатою. Труп у тій скриньці не помістився б, отже, в ній були гроші. Після того Довбня й почав свої пошуки. Він оглянув, обстежив весь ліс, копав скрізь, де земля була нещодавно зрушена. Але марно.

Більш ніхто про це в Монфермеї не згадував.

3. Очевидно, кільце ланцюга уже було підпиляне, якщо зламалося від одного удару молотком

Наприкінці жовтня того самого 1823 року жителі Тулона побачили, як до їхнього порту ввійшов корабель «Оріон», що дістав під час шторму пошкодження й потребував ремонту.

Хоч «Оріон» і був пошарпаний бурею, його поява на рейді привабила в порт великий натовп. Бо поява такого корабля – це видовище, а юрба видовища любить.

На «Оріоні» майорів вимпел, який згідно з військово-морським етикетом мають вітати в порту одинадцятьма гарматними пострілами. На кожен постріл корабель відповідає – отже, всього гримить двадцять два постріли.

Лінійний корабель – це яскравий приклад того, як людський геній змагається з могутністю природи.

Лінійний корабель виготовлено водночас із найважчих і найлегших матеріалів, бо йому доводиться долати опір зразу трьох середовищ – твердого, рідкого й повітряного. Він має одинадцять сталевих кігтів, якими чіпляється за граніт на морському дні, і безліч крил, якими ловить вітер. Дихає він крізь жерла ста двадцяти гармат і гордо відповідає грому й блискавці. Океан прагне збити його зі шляху жахливою одноманітністю своїх хвиль, але корабель має душу – компас, який постійно вказує на північ і допомагає йому обрати потрібний напрямок. Темними ночами його ліхтарі замінюють зорі. Проти вітру він має такелаж і вітрила, проти води – дерево, проти граніту – залізо, мідь і свинець, проти темряви – світло, проти неозорого простору – стрілку компаса.

І щоразу, коли така грандіозна машина заходить у гавань, на березі юрмиться тлум цікавих, які самі не могли б пояснити, що їх сюди приваблює.

Отож щодня з ранку до вечора на набережних тулонського порту юрмився натовп роззяв, які витріщалися на «Оріон».

«Оріон» уже давно був пошкоджений. На днище налип товстий шар черепашок, від того швидкість корабля вдвічі зменшилась, і рік тому його витягували на сухе, щоб обшкребти черепашки, але обшкрябування порушило зовнішню обшивку підводної частини; неподалік від Балеарських островів вона тріснула, і корпус почав протікати. Потім на корабель налетів шторм, яким із лівого борту вибило решітку в гальюні, розламало гарматний порт і пошкодило ванти фок-щогли.

Отож «Оріон» увійшов до тулонського порту і кинув якір біля арсеналу. Він став на переозброєння та ремонт.

Одного ранку юрма, що видивлялася на корабель, стала свідком нещасного випадку.

Команда кріпила не реях вітрила. Марсовий матрос, який прив’язував з правого борту верхній ріжок грот-марселя, втратив рівновагу. Він раптом похитнувся, натовп на березі зойкнув; матрос обкрутився навколо реї, проте, падаючи, він устиг ухопитись за перт[14]14
   Перт – трос, натягнутий угорі на щоглі, лежачи на якому матроси закріплюють вітрила.


[Закрыть] – спершу однією рукою, потім другою – і завис над безоднею. Від різкого посмику перт розгойдався. Людина метлялась на тій мотузці, наче камінь у розкрученій пращі.

Ніхто не зважився кинутись йому на допомогу. Це було надто ризиковано. А тим часом бідолаха втрачав сили. Його обличчя знизу не було видно, але нелюдська напруга відбивалася в усіх його рухах. Він докладав неймовірних зусиль, щоб вибратись угору, та тільки дужче розгойдував снасть. Він не кричав зі страху втратити останні сили. Усі чекали, що ось-ось бідолаха пустить мотузку, і раз у раз відверталися, щоб не дивитись, як він полетить униз.

Раптом юрма побачила, як один чоловік зі спритністю леопарда лізе вгору по такелажу. Червона куртка на ньому свідчила, що це каторжник; зелена шапка – що він осуджений довічно. Коли він доліз до марса, шапку зірвало вітром, і всі побачили біле волосся. Отже, той сміливець був уже не молодий.

А сталося от що: коли марсовий зірвався з реї, і всіх охопила паніка, до вахтового офіцера підбіг каторжник із робочої бригади, яка працювала на борту корабля, і попросив дозволу ризикнути своїм життям і спробувати врятувати матроса. Коли офіцер ствердно кивнув, він одним ударом молотка розбив ланцюг, приклепаний до кільця на його нозі, схопив мотузку і поліз угору по вантах. У ту мить ніхто не звернув уваги, з якою легкістю переламалося кільце ланцюга. Про це згадали тільки пізніше.

Водномить він уже був на реї. Там зупинився на мить, ніби прикидаючи, що робити далі. Ці секунди, протягом яких вітер шалено розгойдував марсового над безоднею, здалися вічністю тим, хто дивився знизу. Нарешті каторжник звів очі до неба і ступив крок уперед, потім побіг по реї, дістався до кінця, прив’язав там мотузку, яку прихопив із собою, і почав спускатися по ній. Усіх опанувала гостра тривога: тепер замість однієї людини над прірвою розгойдувалися двоє.

Здавалося, павук наготувався схопити муху; тільки що цей павук ніс життя, а не смерть. Десять тисяч поглядів прикипіли до тих людей. Жодного крику, жодного слова, усі затамували дух, ніби боялися найменшим подихом підсилити вітер, який розгойдував двох приречених.

Тим часом каторжник уже дістався до марсового. І якраз вчасно; ще мить – і бідолаха, втративши сили й віру на порятунок, полетів би в безодню. Каторжник міцно обв’язав його мотузкою, за яку тримався однією рукою, поки працював другою. Потім спритно видерся на рею й витяг туди матроса; давши йому трохи передихнути, він підхопив його на руки і, ступаючи по реї, відніс до марсової площадки, де передав у руки товаришів.

Натовп на березі вибухнув оплесками. Навіть старі наглядачі-тюремники плакали, жінки радісно обіймалися, і всі голоси злилися в один могутній і розчулений крик: «Помилувати його! Помилувати!»

А він, певно, бажаючи скоріше приєднатись до своєї бригади, ковзнув по мотуззі такелажу до нижньої реї й побіг по ній. Та, мабуть, він дуже втомився, а може, йому запаморочилось у голові, бо раптом усім здалося, ніби він похитнувся. Несподівано юрма зойкнула – каторжник полетів у море.

Це падіння загрожувало йому загибеллю. Біля самого «Оріона» стояв на якорі фрегат «Альжезірас», і нещасний упав якраз між двома кораблями. Його могло затягти течією під те або те судно. Четверо чоловіків стрибнули в шлюпку. Натовп їх підбадьорював, усіх знов охопила тривога.

Каторжник так і не виплив на поверхню. Його шукали до самого вечора, навіть пірнали під воду. Та ані живого, ані мертвого його не знайшли.

Наступного дня тулонська газета надрукувала такі рядки: «17 листопада 1823 року. Учора один каторжник із робочої бригади на борту «Оріона», рятуючи матроса, упав у море й утопився. Тіло знайти не пощастило. Припускають, що його затягло між палі під причал арсеналу. Той чоловік був занесений до каторжного списку під номером 9430, і звали його Жан Вальжан».