Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

5. Подорожній дбає про те, щоби вчасно виїхати назад

Було близько восьмої вечора, коли у ворота поштового заїзду в Аррасі в’їхала двоколка. Чоловік, який у ній сидів, випряг білого коня й сам відвів його до стайні, потім увійшов до більярдної, що була на першому поверсі, й сів там, спершись ліктями на стіл. Він згаяв чотирнадцять годин на подорож, яку розраховував зробити за шість. В Едені довелося залишити легке тильбюрі, бо під час зіткнення з поштовим диліжансом зламалися шпиці колеса. У глибині душі він був тільки радий, що так запізнився. Зрештою, це сталося не з його вини.

Увійшла господиня заїзду.

– Ви заночуєте, добродію? Будете вечеряти?

Він заперечливо похитав головою.

– Конюх сказав, що ваш кінь геть виснажений.

Тут подорожній порушив свою мовчанку:

– То він не зможе виїхати завтра вранці у зворотну путь?

– Що ви, добродію! Він потребує зо два дні перепочинку.

Тоді подорожній зайшов на пошту і спитав, чи є змога виїхати сьогодні вночі в Монтрей-Приморський з поштовим диліжансом; місце поруч із кучером було ще вільне; він залишив його за собою й заплатив гроші.

– Не запізнюйтеся, – сказав поштар. – Диліжанс від’їздить рівно о першій ночі.

Зробивши це, подорожній вийшов у місто і незабаром заблукав у лабіринті вузьких вуличок. Після деякого вагання він вирішив звернутися до перехожого з ліхтарем.

– Добродію, де тут будинок суду?

– Я сам іду в той бік, пане, і проведу вас. Будинок суду нині на ремонті, і судові засідання відбуваються в префектурі. Але якщо ви хочете потрапити на якийсь процес, то ви спізнилися. Звичайно засідання закінчуються о шостій.

Та коли вони вийшли на широкий майдан, перехожий показав на чотири освітлені вікна, що виднілися на темному фасаді великої будівлі.

– А вам таки пощастило. Бачите освітлені вікна? Певне, справа затяглася, тож призначили вечірнє засідання. Бачите вартового? – там двері. Треба тільки піднятися сходами.

Він пішов туди, куди показав перехожий, і через кілька хвилин опинився в залі, де юрмився люд і шепотілися групки судовиків у мантіях. Двостулкові двері, в ту мить зачинені, відокремлювали її від приміщення, де відбувався суд присяжних.

У залі була напівсутінь, і він не побоявся звернутися до першого адвоката, який йому стрівся.

– Добродію, чи ще далеко до кінця? – запитав він.

– Уже скінчили, – відповів судовик.

– Скінчили! І який вирок?

– Довічні примусові роботи.

– Отже, особу встановлено? – тихо запитав подорожній.

– Яку особу? – здивувався адвокат. – Там не йшлося про з’ясування особи. Ця жінка вбила своє дитя, факт убивства доведено, і її засудили на довічне ув’язнення.

– То судили жінку?

– А кого ж? Дівчину Лімозен. А вас, власне, що цікавить?

– Та нічого. Але якщо суд закінчився, то чого в залі засідань світиться?

– Бо там розглядають іншу справу. Почали години дві тому.

– Яку справу?

– Теж досить очевидну. Судять колишнього каторжника, спійманого на крадіжці. Я не знаю, як його звуть. Але пика в нього бандитська. З такою пикою тільки на каторзі й місце.

– А в залу засідань можна пройти?

– Спробуйте. Хоч там повно народу.

– А де заходять?

– Он у ті великі двері.

Адвокат пішов собі. За кілька хвилин його співрозмовник пережив стільки, скільки інший не переживе й за ціле життя. Довідавшись, що нічого ще не закінчено, він глибоко зітхнув, сам не розуміючи, чи це втішило його, чи гірко засмутило.

Біля входу до зали засідань стояв дверник.

– Добродію, двері скоро відчиняться? – запитав подорожній.

– Вони не відчиняться, – відповів дверник.

– Чому?

– Тому що зала повна.

– Як? Невже там немає жодного місця?

– Жодного. – І, помовчавши, дверник додав: – Є два чи три місця за суддею, але туди пускають тільки службових осіб.

Подорожній похнюпив голову, перейшов вестибюль і став повільно спускатися сходами, ніби вагаючись на кожній приступці. Жорстока боротьба, яка тривала в його душі з учорашнього дня, досі не закінчилася. На майданчику сходів він прихилився спиною до поручнів, потім несподівано розстебнув редингот, дістав гаман, узяв звідти олівця й записник, відірвав аркуш паперу і при світлі вуличного ліхтаря написав на ньому: «Пан Мадлен, мер Монтрея-Приморського». Тоді швидко піднявся сходами, пройшов крізь натовп, підступив до дверника, подав йому аркуш і владним тоном сказав:

– Передайте це панові судді.

Дверник узяв аркуш, скинув на нього оком і підкорився.

6. Під тиском незаперечних доказів

Сам про те не здогадуючись, мер Монтрея-Приморського був своєрідною знаменитістю. Слава його давно перейшла межі краю і поширилася на два-три сусідні департаменти. Всюди з глибокою шанобою вимовляли ім’я пана Мадлена. Аррас і Дуе заздрили крихітному Монтрею-Приморському, якому так пощастило на мера.

Член королівської судової палати, який головував на суді присяжних у Аррасі, теж добре знав це ім’я, так глибоко повсюди шановане. Коли дверник передав йому папірця, сказавши: «Цей пан хоче бути присутнім на засіданні», – суддя схопив перо, написав кілька слів на тому ж таки папірці, повернув його дверникові й звелів: «Проведіть!»

Нещасний чоловік, чию історію ми розповідаємо, стояв там, де й покинув його службовець суду. Крізь свою задуму він почув слова: «Ласкавий пане, уклінно прошу вас іти за мною». Той самий дверник, який хвилину тому повернувся до нього спиною, тепер зігнувся перед ним до підлоги і подав йому папірця.

Подорожній розгорнув аркуш і прочитав: «Голова суду присяжних засвідчує свою повагу панові Мадлену».

Він зібгав папірця й рушив за дверником.

Через кілька хвилин він уже був у похмурому на вигляд кабінеті, освітленому двома свічками, які стояли на застеленому зеленим сукном столі. «Ласкавий пане, ви зараз у кімнаті для нарад, – сказав дверник. – Досить повернути ручку отих дверей, і ви опинитеся в залі, якраз за кріслом голови суду».

Дверник залишив його самого. Настала вирішальна мить.

Подорожній не їв уже понад добу, був змучений тряскою в двоколці, але не відчував ані голоду, ані втоми. Він тупо оглядав цю кімнату, де судді радилися й виносили вироки і де було знівечено стільки людських доль. Скоро тут пролунає і його ім’я.

Стоячи у глибокій задумі, він раптом поглянув на мідну ручку дверей, що відокремлювали його від зали засідань. На якусь мить він забув про ці двері. Спершу він подивився на них спокійно, але потім у його погляді проступив жах. Краплі поту заблищали у волоссі й заструменіли по скронях.

Та ось він зробив жест, який означав: «Та хто ж мене до цього силує?» – обернувся й вийшов у ті самі двері, в які щойно увійшов, опинившись у довгому вузькому коридорі, тьмяно освітленому ліхтарями, схожими на нічники біля ложа вмирущого. Він прислухався: жодного звуку ні попереду нього, ні позаду. Тоді він кинувся навтіки, мов за ним гналися.

Але незабаром став, прихилився до стіни і тяжко замислився.

Він думав усю вчорашню ніч, весь день – і тепер чув у собі тільки один голос, і той голос казав: «Дарма!»

Так збігло чверть години. Нарешті він похнюпив голову, зітхнув і рушив назад. Перше, що він помітив, знову опинившись у кімнаті для нарад, була дверна ручка, її начищена мідь блищала для нього, наче якась жахлива зірка. Він дивився на неї, як ягня дивиться в очі тигра.

Несподівано для себе самого він раптом ступив уперед і судорожно вхопився за ручку. Двері відчинилися.

Він машинально зачинив їх за собою і розглянувся довкола. Перед ним була зала засідань.

З того кінця, де він стояв, – судді в потертих мантіях, що гризли собі нігті або куняли. З протилежного – натовп людей у лахмітті. Адвокати в усіх можливих позах; солдати із суворими обличчями; старі заплямлені панелі, брудна стеля; столи, накриті сукном – колись зеленим, а нині жовтим; двері, замацані безліччю рук; на вбитих у панелі цвяхах – лампи, що більше чаділи, аніж світили; на столах свічки у мідних свічниках; півсутінь, просякнута духом чогось суворого й таємничого, – тобто духом закону і правосуддя.

Ніхто не звертав на нього уваги. Усі погляди були спрямовані на чоловіка, що сидів між двома жандармами на дерев’яній лаві, ліворуч від голови суду.

Тому, хто зайшов, здалося, ніби він побачив самого себе, тільки дуже постарілого; правда, обличчя трохи відрізнялося, але постать, манери, розкуйовджене волосся, дикий і неспокійний погляд, пошарпана блуза – усе було точнісенько таке, як у того чоловіка, що колись увійшов у Дінь із ненавистю в серці й страшними думками в душі, назбираними за дев’ятнадцять років каторги.

«Господи! – подумав він здригнувшись. – Невже я знову стану таким?»

Той бідолаха мав десь років під шістдесят. У ньому відчувалося щось грубе, тупе й розгублене.

Коли рипнули двері, голова суду й прокурор, якому доводилося бувати у Монтреї-Приморському в службових справах, обернулись і поклоном привітали пана Мадлена. Він ледь чи й помітив це. Він був під владою мовби галюцинації; він дивився на інше.

Судді, жандарми, бездушний у своїй цікавості натовп – він уже бачив усе це колись, двадцять сім років тому. Начебто наяву повторювався той найстрашніший день із його минулого.

Він жахнувся і прокричав десь у глибині душі:

«Ніколи!»

І яка трагічна витівка долі! На лаві підсудних він бачив ніби своє друге «я». Того чоловіка всі звали Жаном Вальжаном!

Усе було, як і тоді: та сама обстановка, та сама пізня година, майже ті самі обличчя суддів, солдатів і глядачів. Тільки тепер угорі висіло розп’яття, якого не було тоді, коли судили його. Тоді Бога не існувало – його скинули з престолу разом із королем Франції.

За ним був вільний стілець; він швидко сів, наляканий думкою, що його можуть побачити. Сівши, він сховався за стосом папок на суддівському столі й тепер спостерігав за всім, лишаючись невидимий. Потроху він опанував себе. Відчуття реальності повернулось до нього. Він заспокоївся і вже був здатен слухати.

Пошукав очима Жавера, але не побачив його. Стіл секретаря суду затуляв від нього лаву свідків. Крім того, як ми вже згадували, в залі було напівтемно.

Коли наш подорожній увійшов, захисник підсудного закінчував свою промову. Загальна увага була напружена до краю: засідання тривало вже три години. Протягом трьох годин присутні спостерігали, як усе нижче згинався під страшним тягарем неспростовних доказів нікому не знайомий чоловік, жалюгідний волоцюга, невимовно тупий чи то невимовно хитрий. Його схопили, коли він тримав у руці гілку з яблуками, зламану в садку, неподалік звідти. Хто ж він був, цей чоловік? Здійснили розслідування, знайшли свідків, і на підставі їхніх показань склали обвинувальний висновок: «Перед нами не просто дрібний злодій, а небезпечний бандит, колишній каторжник Жан Вальжан, якого давно розшукує правосуддя, бо вісім років тому, вийшовши з тулонської каторги, він пограбував хлопця на прізвисько малюк Жерве, тобто вчинив злочин, передбачений статтею 383 карного кодексу. Нині його зловлено на крадіжці. Тобто ми маємо справу з рецидивістом». Слухаючи такі звинувачення, підсудний начебто лише дивувався: він або заперечливо хитав головою, або тупо дивився в стелю. А тим часом хмари над ним згущувалися. В одному з випадків йому навіть загрожувала смертна кара, якщо особу буде встановлено, і його визнають винним у пограбуванні малюка Жерве. Хто він був, цей чоловік? Цілковитий ідіот чи великий хитрун? Розумів він усе чи нічого не розумів? Ці запитання хвилювали публіку, навіть дехто з присяжних вагався. Процес не тільки навіював жах, а й бентежив; похмура драма ховала в собі якусь загадку.

Адвокат почав свій виступ, наголосивши на тому, що крадіжку яблук не доведено. Його підзахисного затримали з гілкою в руках, але ж він пояснив, що підібрав її на землі. Ніхто не бачив, як він перелазив через мур і відламував гілку. Отже, чи є докази того, що Шанматьє злодій? Тільки один: він – колишній каторжник. Захисник не заперечував, що це припущення, на жаль, підтверджено досить ґрунтовно. Підсудний працював підрізальником; прізвище Шанматьє цілком могло утворитися від злиття «Жан» і «Матьє»; і нарешті четверо свідків не вагаючись упізнали Шанматьє як каторжника Жана Вальжана. Цим свідченням адвокат міг протиставити лише заперечення свого підзахисного, особи зацікавленої. Але навіть якщо вважати доведеним, що Шанматьє – це каторжник Жан Вальжан, то його причетність до крадіжки яблук лишається чистим припущенням. На жаль, – і «з поваги до істини» захисник мусить це визнати, – підсудний обрав дуже «невдалу систему захисту». Він затявся заперечувати геть усе: і свою причетність до крадіжки, і те, що він – колишній каторжник. Признавшись в останньому, він мав би більше підстав розраховувати на поблажливість правосуддя; захисник і радив йому вчинити так, але підсудний уперто відмовився. Він помиляється, та, зрештою, слід узяти до уваги обмеженість його інтелекту. Цей чоловік вочевидь недоумкуватий. Довгі роки страждань на каторзі, злиденне життя після ув’язнення вплинули на його глузд. Він захищається невдало, та хіба це причина, щоб його засудити? Щодо пригоди з малюком Жерве, то захисник не збирався торкатись її, вона безпосередньо не стосується сьогоднішнього процесу. На завершення своєї промови адвокат звернувся до присяжних із проханням, що в разі, якщо вони визнають особу Жана Вальжана доведеною, накласти на підсудного поліційну кару, передбачену для каторжника, який самовільно покинув визначене йому місце проживання.

Прокурор відповів захисникові промовою нещадною й кучерявою, як то завжди виступають у суді прокурори.

Він похвалив адвоката за «повагу до істини» і спритно скористався з цієї «любові до істини». Отже, його колега начебто згоден визнати, що підсудного звуть Жаном Вальжаном. А хто він такий, цей Жан Вальжан? Детальний опис Жана Вальжана. Огидне страховище і таке інше, і таке інше… І ось така людина, волоцюга, жебрак без жодних засобів до життя, і таке інше, і таке інше… звикши до злочинних дій і мало виправлений перебуванням на каторзі, як то доводить пограбування малюка Жерве і таке інше, і таке інше… І ось така людина, затримана майже на місці злочину, ще з украденою річчю в руках, заперечує свою очевидну причетність до крадіжки, заперечує навіть своє ім’я! Окрім сотні інших доказів, до яких ми не повертатимемося, його впізнали аж четверо свідків: троє його колишніх приятелів – каторжники Бреве, Шенілдьє та Кошпай – і Жавер, непідкупний поліційний наглядач Жавер! Що ж протиставив підсудний цій нищівній одностайності? Він заперечує. Яка затятість!

Поки прокурор говорив, підсудний слухав із розкритим ротом, з виразом подиву, в якому просвічувало своєрідне захоплення. Він був явно здивований, що людина може отак закручено балакати. Лише вряди-годи, коли красномовність прокурора вибухала особливо квітчастими зворотами та грізними звинуваченими, Шанматьє сумно й заперечливо хитав головою. Прокурор звернув увагу присяжних на цю вочевидь обмірковану поведінку обвинувачуваного, яка свідчила не так про тупість, як про давню й підступну звичку обманювати правосуддя. На завершення він згадав про пограбування малюка Жерве й вимагав суворого вироку.

Відповідна стаття закону, як ми знаємо, передбачала в подібних випадках довічну каторгу.

Адвокат підвівся, привітав пана прокурора з «блискучою промовою», потім навів свої заперечення, але не дуже впевнено; було ясно, що ґрунт вислизає в нього з-під ніг.

7. Невдала система захисту

Настав час припинити дебати сторін, і голова суду звернувся до обвинувачуваного зі звичайним запитанням:

– Підсудний, ви маєте щось додати на свій захист?

Шанматьє стояв, мнучи в руках свого жалюгідного кашкета, і, здавалося, нічого не чув.

Суддя повторив запитання.

Цього разу підсудний почув і начебто зрозумів, чого від нього хочуть. Він стрепенувся, як ото людина, що раптово пробуджується від сну, розглянувся навколо, подивився на публіку, на жандармів, на адвоката, на присяжних, на суддів, поклав на бар’єр величезний вузлуватий кулак і, втупивши погляд у прокурора, несподівано заговорив. Слова вихоплювались у нього безладно, плутались, чіплялися одне за одне, ніби хотіли вилетіти з рота усі зразу. Ось що він сказав:

– Так от, знайте. Я працював стельмахом у Парижі, в майстерні пана Балу. Це нелегко. У возоробному ділі доводиться трудитись просто неба; бува, під повіткою, коли в доброго хазяїна, але ніколи в закритому приміщенні, бо тут потрібен простір, самі розумієте. Взимку так мерзнеш, що ляпаєш у долоні, аби зігрітись, але хазяїн цього не любить – каже: ви гайнуєте час. Обробляти залізо, коли на бруківці крига – то вам не мед пити. На такій роботі людина довго не протягне. Замолоду ти вже старий, у сорок років тобі каюк. А я там дотяг до п’ятдесяти трьох, тож довелося не солодко. З мене стали знущатися, обзивати старим шкарбуном. Хазяїн платив мені тільки тридцять су на день. Була в мене дочка, вона прала людям білизну на річці. Дещо заробляла й вона, і вдвох ми якось перебивалися. Їй, сердешній, теж доводилося сутужно. Цілий день гнеш спину над ночвами, мокра до пояса, під дощем, під снігом, під холодним вітром; навіть як ударить мороз – однаково треба прати, декотрі люди мають небагато білизни і не можуть ждати; якщо не випереш їм, утратиш замовників. Ночви дерев’яні, дошки припасовані погано, і вода ллється просто на тебе. Спідниця наскрізь мокра. Холод пробирає до кісток. Вона поверталась додому о сьомій вечора і зразу лягала спати – дуже-бо стомлювалася. Чоловік бив її. Вона померла. Ось так. Я сказав правду. Спитайте у людей, якщо не вірите.

А в кого спитайте? Який же я дурний! Париж – це безодня. Хто там знає дядька Шанматьє? Але я ж назвав пана Балу. Знайдіть пана Балу. А то я зовсім не розумію, чого вам від мене треба.

Старий замовк, але лишився стояти. Він виговорив усе це хрипким і грубим голосом, з якоюсь простодушною дратівливістю. За кожною фразою він махав рукою, наче дроворуб, який розколює поліно. Коли він замовк, юрба вибухнула сміхом. Він витріщився на людей і, нічого не розуміючи, зареготав і сам.

То була зловісна картина.

Голова суду, чоловік співчутливий і доброзичливий, нагадав «панам присяжним», що вищезгаданого Балу, колишнього хазяїна возовні, на якого посилається підсудний, розшукати не змогли, оскільки він збанкрутував, де перебуває нині, з’ясувати не пощастило. Потім, обернувшись до Шанматьє, суддя сказав:

– Підсудний, ви повинні зрозуміти, що становище у вас тяжке. У ваших же інтересах я закликаю, щоб ви чітко відповіли зараз на два головні запитання. По-перше, чи перелізли ви через мур до чужого садка і вкрали там гілку з яблуками? По-друге, чи справді ви колишній каторжник Жан Вальжан?

Підсудний кивнув головою, наче зрозумів, чого від нього хочуть, розтулив рота, обернувся до голови суду і сказав:

– По-перше…

Потім він подивився на свого кашкета, подивився в стелю й замовк.

– Підсудний, – суворо мовив прокурор, – зважте, що ви не відповідаєте на поставлені запитання. Ваша розгубленість зраджує вас. Цілком очевидно, що ви не Шанматьє, що ви колишній каторжник Жан Вальжан, який спочатку сховався під прізвищем своєї матері «Матьє». Цілком очевидно, що ви вкрали яблука з чужого саду. Панове присяжні не дадуть себе ошукати.

Тут підсудний, який уже був сів, підхопився на ноги.

– Ви злий чоловік! – викрикнув він. – Ось що я вам скажу. Я нічого не крав. Я підібрав ту гілку з яблуками на землі, не знаючи, що вона завдасть мені стільки лиха. Ось уже три місяці я в тюрмі. І всі мені торочать: «Признавайся!» Я не знаю, чого від мене хочуть, я не вчився наук, я чоловік бідний. Я не знаю, хто такі Жан Матьє і Жан Вальжан. Я працював у пана Балу, на Лікарняному бульварі. Мене звуть Шанматьє. Я справді бував в Оверні й у Фаверолі. Ну то й що? Хіба в Оверні чи у Фаверолі живуть тільки ті, хто побував на каторзі? І чого ви всі напали на мене, мов скажені собаки?

Прокурор звернувся до голови суду:

– Пане голова, оскільки підсудний і далі уперто все заперечує, я прошу знову викликати ув’язнених Бреве, Кошпая та Шенілдьє й поліційного наглядача Жавера і востаннє допитати їх щодо тотожності особи підсудного з каторжником Жаном Вальжаном.

– Звертаю вашу увагу на те, – відповів голова суду, – що поліційний наглядач Жавер, маючи нагальні службові обов’язки в головному місті сусідньої округи, покинув засідання відразу ж по тому, як дав свої свідчення. Ми дозволили йому це зі згоди самого пана прокурора й захисника підсудного.

– Справді, пане голова, – відповів прокурор. – Тому вважаю за свій обов’язок нагадати присяжним, що сказав тут інспектор Жавер, відомий своєю чесністю й бездоганною службовою репутацією. Ось його слова: «Я впізнав підсудного. Це колишній каторжник, дуже небезпечний бандит на ім’я Жан Вальжан. Він відбув на каторзі дев’ятнадцять років за крадіжку зі зломом. П’ять або шість разів намагався втекти. Крім пограбування малюка Жерве та крадіжки яблук у садибі П’єрон, він ще, як я підозрюю, обікрав його преосвященство покійного єпископа Діньського. Я часто бачив цього чоловіка, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Повторюю: я впізнав його».

Ця заява, здавалося, справила велике враження і на публіку, і на присяжних. Далі прокурор поставив вимогу, щоб знову викликали й допитали свідків Бреве, Шенілдьє та Кошпая.

Голова суду дав відповідний наказ, і за хвилину з кімнати свідків до зали привели ув’язненого Бреве.

Бреве був чоловік років шістдесяти, схожий на ділка і водночас на пройдисвіта. Іноді таке поєднання зустрічається. Тюремне начальство казало про нього: «Це чоловік послужливий», – і його настановили у в’язниці воротарем.

– Бреве, – сказав голова суду, – ви відбуваєте покарання, і вас не можна привести до присяги. Проте навіть у людини, осудженої законом, має зберегтися почуття честі й справедливості. Саме до такого почуття і звертаюся я в цю вирішальну мить. Перш ніж відповісти, добре усвідомте собі, що одне ваше слово може згубити цього чоловіка, а з другого боку – допомогти з’ясуванню істини. Підсудний, встаньте. Бреве, придивіться до підсудного, напружте пам’ять і скажіть: це справді ваш колишній товариш по каторзі Жан Вальжан?

Бреве подивився на підсудного, потім обернувся до суду.

– Так, пане голова суду. Я перший упізнав його, і думка моя не змінилася. Це Жан Вальжан. Він був у Тулоні на каторзі з тисяча сімсот дев’яносто шостого по тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік. Я вийшов звідти на рік пізніше. Він добре підтоптався відтоді, проте я впізнав його, і сумнівів у мене нема.

– Сядьте, – сказав суддя. – А ви, підсудний, стійте.

Привели Шенілдьє, довічного каторжника, – про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти – жвавий, зморшкуватий, нахабний – він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.

Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.

Шенілдьє вибухнув сміхом:

– Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?

– Сядьте, – сказав голова суду.

Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.

Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.

– Це Жан Вальжан, – мовив Кошпай. – Ми ще називали його Жан Домкрат – такий він був сильний.

Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: «Знайшовся один!» Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: «Ну й спритник!» А третьому гукнув: «Брехня!»

– Підсудний, ви все чули, – звернувся до нього голова суду. – Що ви скажете?

– Я вже сказав – брехня! – відповів Шанматьє.

Гомін у залі посилився. Було ясно, що чоловік на лаві підсудних приречений.

– Закличте публіку до тиші, – сказав голова суду. – Я закриваю дебати.

У цю мить пролунав чийсь гучний голос:

– Бреве, Шенілдьє, Кошпай, погляньте сюди!

Усі, хто почув той голос, заціпеніли – стільки в ньому було горя й розпачу. Всі голови повернулись туди, звідки він пролунав. Чоловік, який сидів позад суду серед привілейованих осіб, звівся на ноги, штовхнув дверцята в перегородці, що відокремлювала суд від публіки, і вийшов на середину зали. Голова суду, прокурор і ще з двадцятеро людей упізнали його й хором вигукнули:

– Пан Мадлен!