Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Змальовані в четвертій частині роману члени «Друзів абетки» – це ті республіканці 30-х рр. ХІХ століття, котрих колись Ф. Енгельс атестував як справжніх революціонерів того часу й «представників народних мас». Даючи їм узагальнену характеристику, Гюго пише: «В усіх цих молодих людей, таких різних, була одна спільна релігія – прогрес. Усі вони були благородними синами французької революції (кінця ХVIII ст. – Д. Н.), продовжувачами й зачинателями, вони незримо плекали ідеал». Але письменник не наділяє їх індивідуальними рисами й характерами, власне, всі вони – це персоніфікації певних граней і «стихій» революції: Анжольрас – це «логіка революції», Комбефер – «її філософія», Прувер – її поезія, ідеальні устремління, Фейї – втілення її інтернаціонального духу і т. д. Домислом є поширене в радянському літературознавстві твердження, що роман містить «реалістичне змалювання революційної молоді Парижа». Скоріше «Друзі абетки» – це своєрідний збірний романтичний образ духовної сутності революції, уособлення її духовної стихії.

З темою революції пов’язаний образ Гавроша, який належить до найуславленіших персонажів, створених Гюго. Цей паризький вуличний хлопчина подається письменником з повною життєвою достовірністю, можна навіть сказати, з точністю реалістичного малюнка. Але разом з тим Гаврош – щось незрівнянно більше, ніж гамен, він – своєрідний символ народного Парижа, який протягом XIX ст. здійснив три революції й багато разів піднімав повстання. Він у Гюго – «породження не тільки бруду, але й високих ідеалів», «краса нації і водночас її недуга», «забруднений кристал», який в усій красі й величі подвигу спалахує на барикадах. В ньому втілюється «душа» народного Парижа, його героїзм і самовідданість, його розуміння соціальної справедливості й готовність накласти за неї головою.

Отже, «грізна краса» революційної боротьби глибоко хвилювала Гюго, і в «Знедолених» немало сторінок присвячено її патетичному відтворенню. Але семантико-тематичним центром роману не випадково виступає Жан Вальжан, послідовник і продовжувач Мірієля. Саме в цьому уособлюється вищий моральний закон, який Гюго вважав засадничим не тільки для суспільства, але й для природи – згідно з романтичною «теорією відповідностей».

В образі Жана Вальжана Гюго втілює один із своїх улюблених ідейно-тематичних мотивів: мотив душі, яка з глибин соціально-морального мороку підноситься до світла й добра, на висоту моральної й духовної досконалості. Разом з тим, будучи представником світу знедолених, трудового народу, Жан Вальжан є втіленням його безмежних потенцій і можливостей. У цьому образі з особливою виразністю дає себе знати своєрідне «народництво» Гюго, про яке вже йшлося вище. Нагадаємо, що народ для Гюго був не тільки основою суспільства, але й носієм його вищої істини. «Вдивіться глибше в народ, і ви знайдете істину», – закликає письменник в «Знедолених». За його задумом, Жан Вальжан, який «уособлює весь народ», і мав виступати вираженням цієї істини. Після зустрічі з Мірієлем і переродження він стає завершеним втіленням людяності й доброти, моральної чистоти й справедливості. Він живе, скоряючись лише голосу морального обов’язку, не заради вдоволення егоїстичних інтересів та пристрастей, а заради ближніх. Власне, весь його подальший життєвий шлях – це безперервні діяння на благо інших людей, що майже постійно переходять в самопожертву. Зрештою, в цьому образі знайшла художнє втілення та концепція народу як ідеального носія вищої істини й справедливості, що її розвивали у той час Жюль Мішле й Луї Блан, Жорж Санд і соціалісти-утопісти, зокрема близькі письменникові Ламенне й Леру. За своїм концептуальним змістом цей образ із «Знедолених» Гюго перегукується з образами подвижників «релігії альтруїзму» із романів Жорж Санд, такими, як Поль Арсен із роману «Орас», П’єр Гюгенен із роману «Мандруючий підмайстер» та іншими.

За своєю художньою структурою образ Жана Вальжана не є образом-характером з безперервною лінією розвитку, що відбувається в діалектичній взаємопов’язаності з соціальним середовищем. В романі, власне, маємо кілька іпостасей образу, які дуже різняться між собою: Вальжан – підрізальник дерев не має нічого спільного з «паном Мадленом», мером Монтрея, від нього, в свою чергу, істотно відрізняється «пан Білий» і т. д. В переважній більшості герої роману – це герої-символи, носії авторських ідей, що загалом характерно для творчості Гюго. Повною мірою це стосується й образу Жана Вальжана, в основі якого – щойно схарактеризований ідейний комплекс. Рух образу, його зміни й метаморфози насамперед підпорядковуються логіці розвитку цього ідейного комплексу, завданням його максимально яскравого художнього вираження.

З Жаном Вальжаном співвіднесені інші герої роману, передусім ті, що втілюють протилежні начала життя та ідейні принципи. Якщо Жан Вальжан є втіленням вищого, морального закону людяності й справедливості, то Жавер представляє юридичний закон, несумісний з природою і сутністю людського єства, закон формальний і жорстокий у своїй бездушності; за висловом дослідника Л. Некори, це «живий символ кодексу, грізний в своїй буквальності». Жавер не любить і не вміє думати – набагато простіше й зручніше слідувати в усьому статтям та параграфам, втиснувши в їхнє прокрустове ложе все розмаїття життя. «Він звів, – пише Гюго, – до однієї прямої лінії всі найскладніші лінії людського життя. Він займався шпигуванням, доносами й розшуками з релігійним запалом, з почуттям внутрішнього задоволення». Він боготворить порядок, особливо ж йому імпонує такий, в якому більше заборон та обмежень. На свій лад він порядний і чесний, але його вузькі казенні чесноти страшніші від найгірших пороків.

Через весь твір проходить поєдинок Жана Вальжана і Жавера, на його зовнішніх, подійних проявах – переслідуванні слугою закону злочинця – передусім тримається сюжет «Знедолених», в якому «перевернуто» трафарет детективного роману. Але є й інший, внутрішній план цього поєдинку – між істинно людськими моральними законами і бездушним юридичним кодексом, що фактично стоїть на охороні суспільного зла й несправедливості. Гюго неухильно приводить Жавера до повного краху й самознищення. Переможений моральною величчю Жана Вальжана, він відпускає «злочинця», і тут же його охоплює жах: «Що ж це таке?! Творяться такі страхітливі речі, і ніхто не буде покараний!» І Жавер карає сам себе, рятуючи непогрішність закону. Така прямолінійно повчальна розв’язка має дискредитувати юридичні закони суспільства і воднораз звеличити закони моральні як істинно людяні й органічні.

В романі маємо ще одне протиставлення, підняте на висоту філософсько-морального узагальнення. Жану Вальжану як абсолютному втіленню добра протиставлений Тенардье – абсолютне втілення зла. Малюючи цей образ, Гюго наголошує, що Тенардьє – закінчений негідник, порочний від природи, сіяти навколо себе зло для нього так само природно, як для Жана Вальжана – творити добро. Він «з тих карликових натур, які легко стають потворами… Є душі, схожі на раків, – зворотний розвиток, в темряву, до тваринності й підлості». За своїм соціальним станом Тенардьє належить до нижніх верств, до народу, але у випадку з ним маємо справу не з дією соціуму, а природи, це, сказати б, її готовий продукт. Тут Гюго наближається до сфери питань, якими в час написання «Знедолених» почали цікавитися натуралісти, стверджуючи концепт людини як істоти, що формується подвійною дією природних і соціальних чинників. Проте Гюго поспішно відмежовує свого антигероя від народу і наголошує, що з ним Тенардьє не має нічого спільного. За визначенням автора, це «невдалий буржуа», дрібний хижак, що прагне будь-якою ціною розбагатіти, розуміючи комерцію як обман і здирство.

Отже, ідейно-композиційним центром «Знедолених» є Жан Вальжан. На складних перипетіях його долі тримається сюжет, в співвіднесеності з ним інших героїв розвивається «ідейна формула» роману, його глибинний соціофілософський смисл. Це місце Жана Вальжана в структурі твору не випадкове: адже він уособлює той вищий моральний принцип, який Гюго вважав основоположним законом не тільки для суспільства, але й для всієї світобудови. Тому й фінал роману, смерть Жана Вальжана перетворюється на справжній його апофеоз, в якому оприявнюється згадуваний агіографічний код твору, набуваючи особливої виразності. Тут герой постає як завершене втілення християнської доброчесності, й автор прямо називає його «святим» у канонічному сенсі. Перед враженим Маріусом «постав образ неабиякої чесноти, образ високий і лагідний, смиренний при всій його величі. Каторжник перетворився у святого. Маріус був засліплений цим чудовним перетворенням, […], він не знав тільки, що побачив щось велике».

Звичайно, створивши «Знедолених», Гюго не досягнув тієї генеральної мети, про яку йшлося вище, – його роман не став «сучасним євангелієм», що відкриває шлях до істини й справедливості. Але в ньому знайшла вираження велика й болісна правда життя тогочасного суспільства, яка не могла полишити байдужими французьку і європейську громадськість. Тому Лев Толстой вважав «Знедолених» кращим французьким романом ХІХ ст., у чому з ним, зрештою, згоджувався й Достоєвський. В цій циклопічній будові немало наївного чи вже й застарілого, проте роман і тепер хвилює своїм щирим гуманізмом і високим моральним пафосом, гнівним засудженням соціального зла і палким емоційним поривом до людяного й справедливого світоустрою.

Д. С. Наливайко

Частина перша
Фантіна

Книга перша
Праведник

1. Єпископ Мірієль

У 1815 році Шарль-Франсуа-Б’єнвеню Мірієль був єпископом у місті Дінь. Цей старий сімдесятирічний чоловік правив Діньською єпархією з 1806 року. Пан Мірієль походив зі стану судової аристократії, батько його був радником окружного суду в Ексі. Розповідали, ніби старий, прагнучи віддати свою посаду в спадок синові, оженив його дуже рано, десь років у вісімнадцять-двадцять, за поширеним у родинах тогочасних судовиків звичаєм. Незважаючи на раннє одруження, Шарль Мірієль усю першу половину свого життя присвятив світським розвагам і галантним пригодам. Хоч і невисокий на зріст, він був дуже непоганий із себе – елегантний, граційний, дотепний. Коли почалася революція, він майже відразу виїхав до Італії. Його дружина померла там від грудної хвороби, якою мучилася давно. Дітей у них не було. Важко сказати, що саме пробудило в душі Мірієля думки про самозречення і самотність: крах колишнього французького суспільства, злигодні, які довелося пережити його власній родині, чи трагічні події революційного терору 1793 року, ще жахливіші, можливо, в очах емігрантів, бо вони спостерігали їх здалеку. Чи то в своєму особистому житті він зазнав одного з тих ударів, які влучають просто в серце і впливають на долю людини більше, ніж найграндіозніші соціальні струси? Ніхто достоту цього не знав. Відомо тільки, що з Італії він повернувся священиком.

1804 року пан Мірієль служив кюре в Бріньйолі. Він був уже старий і жив самотою.

Десь під час коронації Наполеона він приїхав у своїх церковних справах до Парижа. Серед інших впливових осіб він зробив також візит кардиналові Фешу. Одного дня імператор, приїхавши до свого дядька, звернув увагу на достойного кюре, що чекав у приймальні. Помітивши на собі сповнений цікавості погляд старого, Наполеон обернувся й гостро запитав:

– Чого ви, чоловіче добрий, так на мене дивитесь?

– Ваша величносте, – відповів Мірієль, – ви бачите перед собою чоловіка доброго, а я – великого. Обидва ми можемо мати від цього користь.

Того ж таки вечора імператор запитав у кардинала, як звуть старого кюре, і незабаром Мірієль із подивом довідався, що його призначено діньським єпископом.

Пан Мірієль приїхав у Дінь зі своєю сестрою Батистіною – старою дівою, молодшою від нього на десять років.

Їхню єдину служницю, ровесницю Батистіни, звали Маглуар.

Панна Батистіна була жінка висока, бліда, тендітна, лагідна.

Маглуар була метушлива бабуся – сива, товста, завжди заклопотана. Вона весь час відсапувалась – через те, що надто метушилась, і через свою астму.

Коли пан Мірієль приїхав у Дінь, його оселили в єпископському палаці з усіма почестями, передбаченими імператорським указом, що ставив єпископа в суспільній ієрархії відразу після маршала. Його негайно навідали мер та голова суду, а він, зі свого боку, зробив візити головному збирачеві податків і префектові.

Після цього місто стало чекати, як же поведеться його новий духовний пастир.

Єпископський палац у Діні, збудований на початку минулого століття монсеньйором Анрі Пюже, доктором богослов’я Паризького університету – він став тутешнім єпископом 1712 року – був справжньою великопанською оселею. Усе тут вражало розкішшю: покої єпископа, салони, кімнати, просторе подвір’я, криті галереї під аркадами у старовинному флорентійському стилі, великий сад із чудовими деревами.

Поруч із єпископським палацом стояла лікарня. Вона містилась у вузькому й присадкуватому одноповерховому будинку з невеликим садочком.

Через три дні по приїзді єпископ навідав лікарню. Відбувши візит, він запросив доглядача до себе.

– Пане доглядач, – звернувся він до нього, – скільки у вас нині хворих?

– Двадцять шість, ваша превелебносте.

– Я теж нарахував саме стільки, – сказав єпископ.

– Ліжка, – провадив доглядач, – стоять тісно впритул.

– Я теж це помітив.

– Палати у нас – зовсім малі кімнатки, і провітрювати їх важко.

– Так я й подумав.

– А наш садочок надто малий, і коли випадає сонячний день, тим, хто одужує, нема де гуляти.

– Так здалося й мені.

– Якщо спалахує пошесть – цього року ми мали тиф, а два роки тому сипняк – число хворих досягає сотні, і тоді ми опиняємося в безвихідному становищі.

– Це спало на думку й мені.

– Що ж тут удієш, ваша превелебносте? – сказав доглядач. – Треба миритися.

Ця розмова відбулася в їдальні нижнього поверху.

Єпископ помовчав якусь мить, а тоді рвучко обернувся до співрозмовника.

– Скільки, на вашу думку, ліжок поміститься в оцій залі?

– В їдальні вашої превелебності? – вигукнув приголомшений доглядач.

Єпископ окинув залу поглядом і, здавалося, подумки зробив якісь підрахунки.

– Тут поміститься двадцять ліжок, – сказав він, мовби сам до себе. І провадив, підвищивши голос: – Ось що я вам скажу, пане доглядач. Тут явно сталася помилка. У вас двадцять шість хворих, і вони туляться в п’ятьох-шістьох маленьких кімнатках. Нас тільки троє, а місця нам виділено на шість десятків персон. Сталася помилка, я вам кажу. Ви зайняли моє приміщення, а я – ваше. Поверніть мені мій будинок. Ваша оселя – тут.

Наступного дня двадцять шість хворих бідняків перебралися в дім єпископа, а єпископ оселився в будиночку лікарні.

Пан Мірієль не мав ніякого статку, його родина розорилась під час революції. Його сестра мала пожиттєву ренту в п’ятсот франків на рік – цього їй вистачало на особисті видатки. Як єпископ пан Мірієль отримував від держави платню в п’ятнадцять тисяч франків на рік. Того самого дня, коли переселився до лікарні, він раз і назавжди розписав, як витрачати цю суму. Ми наводимо тут пам’ятку, написану його власного рукою.

Пам’ятка для впорядкування моїх домашніх видатків

На семінарію – півтори тисячі ліврів

Місіонерам – сто ліврів

Отцям-лазаристам у Мондідьє… – сто ліврів

Паризькій семінарії чужоземних духовних місій… – двісті ліврів

Конгрегації Святого Духа… – сто п’ятдесят ліврів

Духовним закладам на Святій Землі… – сто ліврів

Товариствам сирітської опіки… – триста ліврів

Додатково товариству сирітської опіки в Арлі… – п’ятдесят ліврів

На поліпшення умов у в’язницях… – чотириста ліврів

На справу допомоги в’язням і їхнього дострокового звільнення… – п’ятсот ліврів

На викуп батьків родин, ув’язнених за борги… – тисяча ліврів

На допомогу бідним учителям шкіл єпархії… – дві тисячі ліврів

На хлібні гамазеї в департаменті Верхні Альпи… – сто ліврів

Жіночій конгрегації у містах Дінь, Манок і Сістерон на безкоштовне навчання дівчаток із убогих родин… – півтори тисячі ліврів

Біднякам… – шість тисяч ліврів

На мої особисті витрати… – тисяча ліврів

____________________

Усього п’ятнадцять тисяч ліврів

За весь час свого перебування в Діні єпископ Мірієль майже нічого не змінив у цьому розпорядку, яким він, так би мовити, «упорядковував свої домашні видатки».

Панна Батистіна прийняла такий розпорядок із мовчазною покірливістю. Для цієї святої жінки пан Мірієль був водночас і братом, і єпископом, другом у житті і наставником у вірі. Вона любила його і водночас глибоко шанувала. Коли брат говорив, сестра не заперечувала; коли він щось робив, вона безмовно погоджувалась. Проте служниця Маглуар таки трохи побурчала. Єпископ, як ми бачили, залишив собі тільки тисячу франків на рік. Разом із пенсією Батистіни це складало тисячу п’ятсот франків, на які й жили ті дві літні жінки і старий чоловік.

А коли в Дінь навідувався якийсь сільський кюре, монсеньйор єпископ ще й знаходив, чим почастувати його, завдяки суворій ощадливості Маглуар і розумному господарюванню сестри.

Одного дня – а він був у Діні вже місяців три – єпископ сказав:

– І все ж таки мені бракує коштів!

– Ще б пак! – вигукнула Маглуар. – Адже ви навіть не зажадали гроші, які має надати вам департамент для витрат на карету та роз’їзди по єпархії. Колишні єпископи користувалися цими грішми.

– Ага! – сказав Мірієль. – Ви маєте слушність, пані Маглуар.

І він написав відповідне клопотання.

Через якийсь час його прохання було розглянуто, і генеральна рада проголосувала виділити річну суму в три тисячі франків, занісши її до такої статті витрат: «Асигнування панові єпископу на власний екіпаж, поштові карети і пастирські відвідини».

З цього приводу місцеві буржуа зчинили були неабиякий галас, звинувачуючи єпископа в жадібності.

Зате служниця Маглуар щиро зраділа.

– Оце добре, – сказала вона Батистіні. – Його превелебність спершу подбав про інших, настав час подумати й про себе. Свої благодіяння він уже впорядкував. Тепер маємо три тисячі ліврів на власні потреби. Нарешті!

Того ж таки вечора єпископ написав і віддав сестрі ось яку пам’ятку:

Гроші на утримання карети й пастирські відвідини

На м’ясний бульйон для лікарняних хворих… – тисяча п’ятсот ліврів

Товариству сирітської опіки в Ексі… – двісті п’ятдесят ліврів

Товариству сирітської опіки в Драгіньяні… – двісті п’ятдесят ліврів

На дітей-підкидьків – п’ятсот ліврів

На сиріт п’ятсот – ліврів

____________________

Усього три тисячі ліврів

Такий був бюджет єпископа Мірієля.

Що ж до побічних єпископських прибутків – зі шлюбних оголошень, з хрестин, з проповідей, з освячення церков або каплиць, з вінчань, – то його превелебність дуже охоче брав гроші в багатих, щоб цілком віддавати їх біднякам.

Минуло небагато часу, і почали надходити грошові пожертви. Імущі й неімущі стукали в двері до пана Мірієля, одні йшли просити милостиню, інші – давати її. Вже через рік єпископ став скарбником усіх добродійників і касиром для тих, хто потребував допомоги. Великі суми грошей проходили через його руки. Проте він і не думав міняти свій спосіб життя чи дозволяти собі якусь надмірність.

Навпаки. Оскільки завжди більше злиднів унизу, ніж братської допомоги згори, то він усе роздавав навіть раніше, ніж устигав отримати. Це було те саме, що лити воду на пересохлу землю; нехай скільки жертвували йому грошей, він їх ніколи не мав. І віддавав тоді своє останнє.

Незабаром усі бідняки єпархії щиро полюбили свого єпископа й обрали те з кількох його імен, що несло в собі певний зміст. Відтоді вони називали його не інакше як «монсеньйор Б’єнвеню».[1]1
   Бажаний гість. (Тут і далі виноски– це примітки перекладача.)


[Закрыть]

Будинок, у якому він жив, мав два поверхи. Три кімнати на першому поверсі, три – на другому, зверху – горище. За будинком був садочок площею в одну чверть арпана.[2]2
   Тобто близько 1/10 гектара.


[Закрыть] Обидві жінки мешкали на другому поверсі. Єпископ – на першому. Кімната з дверима на вулицю правила йому за їдальню, друга – за спальню, у третій він обладнав молитовню. Щоб вийти з молитовні, треба було перетнути спальню, а зі спальні двері вели в їдальню. У глибині молитовні був запнутий альков, де стояло ліжко для гостей. Там нерідко ночували сільські кюре, які приїздили в Дінь у своїх особистих або в церковних справах.

Маленька прибудова від саду, де раніше була аптека лікарні, тепер стала кухнею.

А ось який вигляд мала єпископова спальня. Засклені двері в сад, навпроти – залізне лікарняне ліжко під зеленим саржевим балдахіном. Біля ліжка, за завіскою – туалетні речі, які свідчили про досі не забуті звички колишньої світської людини. Ще двоє дверей: одні, біля каміна, – до молитовні, другі, коло книжкової шафи – до їдальні. Книжкова шафа зі скляними дверцятами, повна книжок. Оздоблений деревом камін, пофарбований під мармур, майже завжди без вогню. Над каміном, де звичайно вішають дзеркало, – мідне розп’яття зі стертим сріблом на чорному потертому оксамиті в рамі з облупленою позолотою. Біля засклених дверей – великий стіл, а на ньому чорнильниця, купа паперів і товсті книги. Біля столу – плетене крісло. Коло ліжка – ослінчик для моління.

Тут треба принагідно згадати, що від колишнього статку панові Мірієлю лишилося шість срібних приборів і срібна супова ложка – Маглуар щодня тішилася, дивлячись, як виблискує це срібло на білій полотняній скатертині. А що ми зображуємо тут діньського єпископа таким, яким він був, то мусимо додати, що він не раз казав: «Мені було б нелегко відмовитися від звички їсти срібною ложкою та виделкою».

Крім того, йому дісталися в спадок від двоюрідної бабусі два масивні срібні свічники. Ті свічники стояли на каміні у спальні єпископа, і в них завжди були дві воскові свічки. Коли вони мали гостей, Маглуар запалювала свічки і ставила обидва свічники на стіл.

У головах єпископового ліжка була шафка, куди служниця Маглуар щовечора клала срібні прибори та супову ложку. Ключ від тієї шафки завжди стримів у дверцятах.

Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев.

Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:

– Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?

– Пані Маглуар, – відповів єпископ, – ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. – І помовчавши додав: – А може, навіть більше.

Цій грядці, розділеній на три-чотири клумби, єпископ приділяв не меншу увагу, ніж своїм книгам. Щодня він із великою радістю проводив там годину або дві, підрізаючи, прополюючи, видовбуючи ямки і кидаючи в них насіння. Проте він не вважав себе ботаніком, не цікавився жодними теоріями – він просто любив квіти. І щовечора поливав свої клумби з бляшаної зеленої поливальниці.

У домі не було дверей, які замикалися б на замок. Двері, що відчинялися з їдальні просто на Соборну площу, колись були обладнані замками й засувами, наче брама в’язниці. Єпископ звелів познімати всі ті запори, і тепер двері – як удень, так і вночі – зачинялися лише на клямку. О будь-якій годині перший-ліпший перехожий міг увійти в дім єпископа, тільки натиснувши на клямку й штовхнувши двері. Спочатку жінки дуже непокоїлися тим, що ці двері завжди незамкнені. Але єпископ сказав їм: «Поставте замки на двері своїх кімнат, як вам так хочеться». Кінець кінцем вони перейнялися його безтурботністю чи принаймні вдавали, ніби поділяють її. Тільки Маглуар іноді відчувала страх. Що ж до самого єпископа, то він так написав на берегах однієї з Біблій: «Ось у чому ледь помітна різниця: двері лікаря ніколи не повинні зачинятись; двері священика мають завжди бути відчинені».

Десь-інде він написав: «Не питайте, як звуть того, хто просить у вас притулку. Пристановища потребує саме той, кому не хочеться називати своє ім’я».

Якось у Діні сталася трагічна подія. Одного чоловіка засудили до страти за вбивство. Той бідолаха був ярмарковим штукарем і громадським писарем. Суд над ним схвилював і розтривожив усе місто. Напередодні страти тюремний капелан захворів. Бракувало священика, який би розрадив засудженого в його останні хвилини. Звернулися до кюре. Той відмовився, сказавши приблизно таке: «Це мене не стосується. Я не бажаю панькатися з тим паяцом. Я зараз хворий, і, зрештою, мені там не місце».

Про цю розмову розповіли єпископові. Він сказав: «Пан кюре має слушність. Те місце належить не йому, а мені».

Він тут-таки пішов до в’язниці, спустився в камеру до паяца, покликав його на ім’я, взяв за руку і заговорив до нього. Він пробув біля засудженого цілий день і всю ніч, забувши про їжу й сон, молячи Бога за душу приреченого і просячи приреченого помолитися за свою. Він розкрив перед ним найвищі й водночас найпростіші істини. Він був для нього батьком, братом, другом; він благословив його, розрадив і втішив. Той чоловік чекав смерті, охоплений розпачем. Смерть уявлялася йому чорною безоднею. Єпископ допоміг приреченому побачити там проблиски небесного сяйва.

Наступного дня на очах у всього натовпу єпископ у своїй ліловій мантії з хрестом на шиї сів на воза, яким нещасного повезли на страту. Разом із ним він піднявся на ешафот. Засуджений, такий пригнічений ще вчора, сьогодні просто сяяв. Душа його заспокоїлась, і він чекав зустрічі з Богом. Єпископ обняв бідолаху, і в ту мить, коли ніж гільйотини от-от мав упасти, сказав: «Убієнного людиною воскрешає Бог. Зацькований братами знаходить Отця. Молися і з вірою входь у життя вічне. Господь чекає на тебе». Коли єпископ зійшов з ешафоту, в його погляді було щось таке, аж люди розступилися перед ним. Повернувшись до вбогої оселі, яку він з усмішкою називав «своїм палацом», священнослужитель сказав сестрі:

– Я щойно відправив високу месу.