Текст книги "Знедолені"
Автор книги: Віктор Гюго
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]
Біля церкви Сен-Медар на цямрині забитого громадського колодязя завжди сидів жебрак, якому Жан Вальжан часто подавав милостиню. Заздрісники казали, що він «із поліції». То був колишній церковний сторож років сімдесяти п’яти.
Одного вечора, проходячи там без Козетти, Жан Вальжан побачив жебрака на його звичному місці, під щойно засвіченим ліхтарем. Як і завжди, той старий, мабуть, молився і сидів, низько похиливши голову. Жан Вальжан підійшов до нього і подав йому кілька су. Раптом жебрак пильно глянув на Жана Вальжана й відразу опустив голову. Це сталося блискавично, але Жан Вальжан здригнувся. Йому здалося, ніби у світлі ліхтаря він побачив не смиренне обличчя старого жебрака, а страшну і добре йому знайому пику. Він мав таке відчуття, ніби на мить опинився в темряві віч-на-віч із тигром. Жан Вальжан відступив, закам’янівши від жаху, не осмілюючись ні дихнути, ні заговорити, ні залишитися, ні втекти, і дивився на жебрака, який похилив голову, пов’язану ганчіркою і, здавалося, забув, що хтось перед ним стоїть. У ту мить таємничий інстинкт самозбереження, певне, остеріг Жана Вальжана, й він не озвався. Жебрак був такий, як і завжди: ті самі лахміття, та сама згорблена постать. «Ет! – сказав собі Жан Вальжан. – Я збожеволів! Мені приверзлося! Такого бути не може!» І він повернувся додому, глибоко стурбований.
Він не зважувався признатися навіть самому собі, що страшне обличчя, яке йому привиділося, було обличчям Жавера.
Вночі, думаючи про це, він пожалкував, що не заговорив до жебрака – тоді тому довелося б іще раз підвести голову.
Наступного вечора він знову пішов туди. Жебрак сидів на своєму місці.
– Вітаю тебе, чоловіче добрий, – рішуче сказав Жан Вальжан, подавши жебракові су.
Той підвів голову і відповів жалібним голосом:
– Дякую, ласкавий пане.
Це явно був старий церковний сторож.
Жан Вальжан відразу заспокоївся. «Де в біса міг побачити я того Жавера? – подумки посміхнувся він. – Мабуть, у мене починає псуватися зір». І він перестав про це думати.
Десь через кілька днів, годині о восьмій вечора, коли вони були вдома, й Козетта голосно читала по складах, Жан Вальжан почув, як відчинились і потім зачинилися двері будинку. Це здалося йому дивним. Крім них, у домі жила тільки стара, й вона завжди вкладалася спати завидна, щоб не палити свічку. Жан Вальжан подав Козетті знак замовкнути. Кроки були важкі, чоловічі. Жан Вальжан погасив свічку.
Він пошепки сказав Козетті, щоб вона тихенько вкладалася спати. Тим часом кроки спинилися. Жан Вальжан мовчав і не ворушився, сидячи в темряві спиною до дверей і тамуючи подих. Через якийсь час він нечутно обернувся й помітив у замковій шпарині світло. Хтось стояв за дверима зі свічкою в руці й дослухався.
Минуло кілька хвилин, і світло зникло. Але Жан Вальжан не почув кроків – отже, той, хто слухав під дверима, скинув черевики.
Жан Вальжан упав на своє ложе одягнений і всю ніч не склепив очей.
Удосвіта, коли він задрімав, зморений втомою, його розбудило скрипіння дверей десь у глибині коридора, і він знову почув ті самі кроки, що й учора. Жан Вальжан підхопився з ліжка і припав оком до замкової шпарини. Якийсь чоловік, не спиняючись, пройшов повз двері його кімнати. У коридорі було ще темно, та коли незнайомець дійшов до сходів, промінь світла знадвору виразно окреслив його силует зі спини. Він був високий, у довгому рединготі, з кийком під рукою. То була жахлива постать Жавера.
Жан Вальжан міг краще роздивитися його з вікна, яке виходило на бульвар. Але він не наважився відчинити віконницю.
Було ясно, що той чоловік відчинив учора двері ключем і зайшов у будинок, як до себе додому. Хто йому дав ключ? Що все це означало?
О сьомій ранку, коли стара прийшла прибрати кімнату, Жан Вальжан пильно глянув на неї, але нічого не запитав. Жінка була така, як і завжди.
Підмітаючи, вона сказала:
– Ви, може, чули, пане, як уночі хтось приходив?
– Справді, – відповів він спокійним голосом. – Хто ж то був?
– Це новий пожилець, – сказала стара.
– А звати його?…
– Точно не пам’ятаю. Пан Дюмон чи Домон. Якось так.
– І хто він, цей пан Дюмон?
Стара глянула на нього своїми пронозливими очицями й відповіла:
– Він рантьє – як і ви.
Вона, можливо, сказала це без усякої прихованої думки. Але Жанові Вальжану вчувся в її словах якийсь натяк.
Коли стара пішла, він склав у стовпчик сотню франків, які тримав у шафі, загорнув їх і поклав у кишеню. Хоч як обережно він це робив, одна монета в сто су вислизнула у нього з руки і з дзенькотом покотилася по підлозі.
На смерканні Жан Вальжан спустився сходами і пильно розглянувся навкруги. Він не побачив нікого. Бульвар здавався безлюдним. Правда, можна було сховатися за деревами.
Він повернувся до кімнати, взяв Козетту за руку й сказав:
– Ходімо.
Обоє вийшли на вулицю.
Книга п’ята
Нічне полювання з німою зграєю хортів
1. Втеча навпомацкиЖан Вальжан відразу покинув бульвар і заглибився у вулички, намагаючись завертати якомога частіше й іноді виходячи на свій власний слід, – переконатися, що за ним не стежать.
Тієї ночі світив повний місяць. Жан Вальжан був навіть задоволений із цього. Місяць ще висів над самим обрієм і ділив кожну вулицю на смугу темряви й смугу світла. Жан Вальжан міг іти попід будинками й мурами в затінку і спостерігати освітлений бік. Певно, він не подумав про те, що затіненої сторони йому не видно.
Козетта йшла мовчки, нічого не запитуючи. Страждання, що їх вона терпіла цілих шість років, притупили її вразливість. Крім того, вона вже звикла до крутих поворотів долі і до дивної поведінки свого благодійника. З ним вона почувала себе в безпеці.
Жан Вальжан знав не більше, ніж Козетта, куди вони йдуть. Він звірився на Бога, як Козетта звірилася на нього. Він не мав ніякої чіткої мети. Він навіть не знав напевно, чи то був Жавер. А як і Жавер, то чи він упізнав його, Жана Вальжана? Хіба він не змінив свого вигляду? Хіба його не вважали мертвим? А проте останнім часом відбулося кілька дивних подій, і Жан Вальжан вирішив більш не повертатися в дім Горбо. Наче сполоханий зі свого лігва звір, він шукав собі якоїсь тимчасової криївки, певний, що згодом знайде, де оселитись.
Коли на церкві Сент-Етьєн-дю-Мон видзвонило одинадцяту, він перейшов через вулицю Понтуаз перед самим відділком поліції. Через кілька хвилин інстинкт змусив його обернутися. В цю мить у світлі ліхтаря, який горів перед відділком, він виразно побачив трьох чоловіків, які йшли слідом за ним по затіненій стороні вулиці. Один із трьох звернув до відділку. Той, хто йшов першим, видався Жанові Вальжану дуже підозрілим.
– Ходімо, дитино, – сказав він Козетті й поквапився покинути вулицю Понтуаз.
Він зробив коло, обминув пасаж Патріархів, зачинений о цій пізній годині, пройшов вулицю Дерев’яного Меча й вулицю Арбалетну і звернув на вулицю Поштову.
Там було перехрестя, звідки починалася вулиця Нев-Сент-Женев’єв.
Місяць заливав перехрестя яскравим світлом. Жан Вальжан заховався в якесь підворіття, розрахувавши, що коли ті люди досі переслідують його, він неодмінно побачить, як вони перетинатимуть цю освітлену місцину.
Справді, не минуло й трьох хвилин, і переслідувачі вийшли на перехрестя. Тепер їх було четверо: усі високі, в довгих темних рединготах, у круглих капелюхах, із грубими кийками в руках.
Вони зупинилися на перехресті й стали радитись. Мабуть, вагалися. Той, хто йшов попереду, обернувся і показав правицею туди, де ховався Жан Вальжан; інший не менш уперто показував у протилежний бік. У ту мить, коли перший обернувся, місяць освітив його обличчя, і Жан Вальжан упізнав Жавера.
Для Жана Вальжана непевність закінчилася; на щастя, вона тривала для переслідувачів. Поки ті четверо вагалися, він вийшов зі своєї схованки в підворітті й швидко рушив Поштовою вулицею в напрямку Ботанічного саду. Козетта стомилась, він узяв її на руки й поніс. Перехожих ніде не було, а ліхтарі не запалили, бо світив місяць.
Жан Вальжан прискорив ходу.
Позаду лишилася вулиця Ключова, потім фонтан Сен-Віктор. Повз Ботанічний сад він вийшов на набережну і розглянувся навкруги. Набережна була безлюдна. Позаду – нікого.
Він зітхнув із полегкістю й попрямував до Аустерліцького мосту.
В той час іще брали плату за перехід.
Жан Вальжан підійшов до будки сторожа й подав одне су.
– З вас два су, – сказав інвалід, що сидів у будці. – Ви несете дитину, яка може йти сама. Платіть за двох.
Він заплатив, невдоволений, що звернув на себе увагу. Той, хто втікає, повинен прослизати непомітно.
Якраз тоді через Сену переїздив великий віз, і це стало Жанові Вальжану в пригоді. Він міг перейти міст у затінку того воза.
Десь посеред мосту Козетта, в якої затерпли ноги, захотіла йти. Він опустив її і знову повів за руку.
Перейшовши міст, він помітив праворуч дров’яні склади й попрямував до них. Щоб дістатися туди, треба було перетнути відкриту й освітлену місцину. Жан Вальжан не став вагатися. Переслідувачі, очевидно, загубили його слід, і Жан Вальжан повірив, що уникнув небезпеки.
Між двома мурами, за якими були дров’яні склади, загубилась вуличка під назвою Зелена дорога. Вузька й темна, вона була мов умисне створена для нього. Перщ ніж увійти в неї, Жан Вальжан оглянувся назад.
З того місця, де він стояв, було видно весь Аустерліцький міст.
Чотири тіні щойно з’явилися на мосту. Вони прямували на лівий берег.
Жан Вальжан затремтів, як зацькований звір.
Йому лишилася одна надія. Можливо, переслідувачі ще не вийшли на міст, коли він з Козеттою переходив через освітлену місцину, й не помітили його.
У такому разі, якщо він увійде в цю вуличку й поміж дров’яних складів дістанеться до боліт і пустирищ, вони будуть урятовані.
Йому здалося, що можна вірити цій тихій вуличці, і він заглибився в неї.
Через три сотні кроків вуличка розгалужувалась. Куди тепер звернути: праворуч чи ліворуч?
Жан Вальжан не вагався і звернув праворуч.
Чому?
Бо ліве відгалуження вело до передмістя, тобто в місця заселені, а праве в поля, тобто в місця безлюдні.
Тим часом ішли вони не дуже швидко. Козетта затримувала Жана Вальжана, і він знову взяв її на руки. Дівчинка схилила голову йому на плече і не казала ні слова.
Коли-не-коли він оглядався, пильнуючи, щоб весь час іти в затінку. Двічі або тричі не побачив за собою нікого й почув себе трохи впевненіше. До того ж стояла глибока тиша. Та ось, обернувшись, Жан Вальжан помітив далеко в темряві, там, де він уже пройшов, якийсь рух.
Він кинувся бігти, сподіваючись натрапити на якусь бічну вуличку, звернути в неї і ще раз заплутати свій слід.
Він натрапив на мур.
Цей мур, одначе, не перепиняв йому шлях – він обмежував поперечну вуличку, в яку виходила та, що нею прийшов Жан Вальжан.
Тут знову треба було вирішувати: іти праворуч чи ліворуч. Він подивився праворуч. Вуличка тяглася ще на якусь відстань між будівлями, схожими на сараї або клуні, а далі впиралась у високу білу стіну.
Він подивився ліворуч. Там вуличка була відкрита і десь кроків через двісті вливалася в іншу вулицю. Саме з того боку був порятунок.
Та коли Жан Вальжан уже звернув ліворуч, він помітив попереду, на перехресті, якусь чорну нерухому постать.
Той чоловік, безперечно, стояв там, щоб відрізати йому шлях до відступу.
Жан Вальжан відсахнувся назад.
Сам про те не знаючи, він опинився у кварталі, відомому під назвою Малий Пікпюс і схожому своїм монастирським виглядом на іспанське місто. Дороги там були погано вимощені, вулиці майже незабудовані. Скрізь височіли суцільні мури та стіни. Жодної крамниці, жодного екіпажа. Садки, монастирі, дров’яні склади, болота; рідкі будинки й дуже високі мури.
На той час, про який ми розповідаємо, Малий Пікпюс мав систему вулиць у вигляді літери v: вулиця Зелена дорога роздвоювалася на дві, з яких ліва називалася вуличкою Пікпюс, а права – вулицею Полонсо. Обидва розгалуження літери v з’єднувалися на кінцях так званою вулицею Прямої стіни. Той, хто, йдучи від Сени, добирався в кінець вулиці Полонсо, бачив ліворуч від себе вулицю Прямої стіни, попереду – огорожу цієї вулиці, а праворуч – її обрубок, який не мав виходу й називався тупик Жанро.
Отам і стояв тепер Жан Вальжан.
Як ми вже згадували, він відсахнувся, побачивши чорну постать на перехресті вулиці Прямої стіни і вулички Пікпюс. Сумніву не було: той привид чатував на нього.
Що робити?
Відступати назад було пізно. Жавер зі своїми людьми, напевне, вже звернув у вулицю, в кінці якої стояв Жан Вальжан. Мабуть, Жавер добре знав цей маленький лабіринт і вжив заходів перестороги, пославши одного зі своїх охороняти вихід із нього. Ці думки й припущення хором закружляли у зболеному мозку Жана Вальжана. Він пильно оглянув тупик Жанро – там глуха стіна. Він звернув погляд у вуличку Пікпюс – там вартовий. Його чорна постать чітко виділялася на залитому місячним сяйвом хіднику. Йти вперед – означало наскочити на того чоловіка. Відступати назад – потрапити просто в руки Жаверові. Жан Вальжан відчув, що навколо нього невблаганно стягується сіть. Він у розпачі підвів погляд до неба.
Щоб зрозуміти подальші події, треба чітко уявити собі вулицю Прямої стіни, а надто ріг, який лишався по ліву руч людини, що виходила з вулиці Полонсо. Праворуч по вулиці Прямої стіни стояли досить убогі будинки, а з протилежного боку – одна велика будівля з кількох корпусів, дуже високих від провулка Пікпюс і багато нижчих від вулиці Полонсо, де будівля була врівень із муром. Цей мур не утворював кута на розі вулиць Полонсо і Прямої стіни, а виходив туди широкою зрізаною гранню. Від двох кутів тієї грані мур тягся по вулиці Полонсо аж до будинку номер 49, а по вулиці Прямої стіни, де його відрізок був значно коротший, – до похмурої будівлі, у бічний фасад якої він упирався, утворюючи на вулиці ще один внутрішній кут. Зрізану грань цілком займали якісь величезні двері з трухлявих вертикальних дощок, скріплених залізними поперечинами. Поруч були ворота звичайних розмірів, пробиті, певне, не давніше, як півсотні років тому.
У цьому місці над муром здіймалися віти липи, а з боку вулиці Полонсо його обвивав плющ.
Опинившись у безвихідному становищі, Жан Вальжан пильно оглянув похмуру будівлю, що була ліворуч від нього. Він подумав, що якби йому пощастило туди проникнути, може, він урятувався б. У нього з’явилась надія.
На фасаді будівлі, що виходив на вулицю Прямої стіни, біля всіх вікон на всіх поверхах були старі свинцеві лійки, до яких вело від центрального жолоба ціле розгалуження ринв. Цей химерний візерунок із бляхи й заліза насамперед і впав у вічі Жанові Вальжану. Він посадив Козетту спиною до вуличної тумби і звелів їй мовчати, а сам побіг туди, де ринви опускались до самої бруківки. Можливо, вдасться якось видертися по них і проникнути в дім. Але старі ринви ледь трималися на стіні. Крім того, всі вікна цієї мовчазної оселі були забрані товстими залізними ґратами. А до всього ще й місяць яскраво освітлював фасад, і чоловік, який стояв на тому кінці вулиці, побачив би, як Жан Вальжан лізе по стіні. І нарешті, що робити з Козеттою? Як підняти її на висоту триповерхового будинку?
Жан Вальжан відмовився від думки видертись по ринвах і повернувся на вулицю Полонсо.
Оглянувши зрізаний ріг кварталу, де він залишив Козетту, Жан Вальжан виявив, що цей затінений закутень не видно ні з тієї вулиці, ні з тієї. І тут були двері й ворота. Може, вдасться крізь них проникнути. Мур, над яким здіймалося гілля липи, явно обгороджував сад, у якому можна було б сховатись і дочекатися ранку.
Час минав. Треба було діяти швидко.
Жан Вальжан обмацав ворота і зрозумів, що вони міцно забиті – і зсередини, і ззовні.
З більшою надією він підступив до високих дверей. Вони були зовсім розхитані, дошки погнили, залізні поперечники поржавіли. Здавалося, ці ветхі двері можна легко проламати.
Та уважно їх роздивившись, Жан Вальжан помітив, що це ніякі не двері. Вони не мали ні завіс, ні замка. Крізь щілини й тріщини в дошках він побачив кам’яне мурування. Жан Вальжан здригнувся від жаху, зрозумівши, що це тільки дерев’яна обшивка суцільної кам’яної стіни. Дошку віддерти було б неважко, але він би опинився віч-на-віч зі стіною.
2. Що було б неможливо здійснити при газовому освітленніУ цю мить віддалік почувся розмірений і глухий шум. Жан Вальжан наважився виглянути з-за рогу. Сім чи вісім солдатів увійшли у вулицю Полонсо. Він побачив, як блищать багнети. Усе це насувалось на нього.
Солдати, на чолі яких ішов Жавер, – він упізнав його високу постать, – наближались повільно і з осторогою. Вони часто зупинялися, заглядаючи в усі закутні й підворіття.
Мабуть, Жавер перестрів і забрав із собою якийсь патруль.
Двоє Жаверових помічників теж ішли з ним.
Просуваючись такою повільною ходою, вони мали дійти до місця, де ховався Жан Вальжан, через чверть години. Це була жахлива мить. Ще кілька хвилин – і перед Жаном Вальжаном уже втрете розкриється страшна безодня. Причому каторга тепер буде не просто каторгою, а й означатиме для нього втрату Козетти; тобто його чекає життя, мало чим краще від перебування в могилі.
Йому лишалося тільки одне.
Жан Вальжан мав ту особливість, що ніби носив із собою дві торбини: в одній були думки святого, в другій – таланти каторжника. Він заглядав у обидві – залежно від обставин.
Як ми пам’ятаємо, він не раз утікав із тулонської каторги і розвинув у собі неймовірне вміння видиратись угору, навіть на висоту шостого поверху, упираючись потилицею, плечима, стегнами й коліньми у стіни, які сходяться під прямим кутом.
Жан Вальжан зміряв поглядом мур, за яким росла липа. Він мав футів вісімнадцять[20]20
Французький фут дорівнює 32,4 сантиметра.
[Закрыть] заввишки. Кут, який він утворював із бічною стіною великої будівлі, був заповнений унизу кам’яним муруванням трикутної форми, заввишки футів у п’ять.
Але що робити з Козеттою? Козетта не вміла видиратися по кам’яній стіні. Покинути її? Жан Вальжан про це навіть не думав. Нести її було неможливо. Йому знадобиться вся його сила, щоб здійснити цей неймовірний підйом. Найменший вантаж порушив би його центр ваги, й він зірвався б униз.
Йому потрібна була мотузка. Мотузки Жан Вальжан при собі не мав. Де знайти мотузку – опівночі, на вулиці Полонсо? Якби в ту мить Жан Вальжан володів королівством, він віддав би його за мотузку.
За надзвичайних обставин життя людина бачить усе навколо наче освітленим блискавкою.
Розпачливий погляд Жана Вальжана упав на стовп вуличного ліхтаря в тупику Жанро.
У ту пору на паризьких вулицях ще не було газових ріжків. Коли сутеніло, запалювали вуличні ліхтарі, що підіймались і опускалися за допомогою мотузки. Котушка, на яку намотувалася ця мотузка, була прикріплена під ліхтарем і зберігалась у залізній шафці; ключ від тієї шафки був у ліхтарника.
В нелюдському напруженні сил Жан Вальжан одним стрибком опинився в тупику Жанро, відкрив замок шафки кінчиком свого ножа і через мить уже вернувся до Козетти. Тепер він мав мотузку.
Ми вже згадували, що ліхтарі в ту ніч не були засвічені. Отож можна було пройти під самим ліхтарем у тупику Жанро й навіть не помітити, що він зрушений з місця.
А тим часом ніч, безлюддя, темрява, тривога Жана Вальжана, його біганина туди-сюди – все це почало непокоїти Козетту. Інша дитина давно б заплакала. Козетта ж тільки смикнула Жана Вальжана за полу. Усе ближче й ближче чулися кроки патруля.
– Тату, мені страшно, – прошепотіла дівчинка. – Хто там іде?
– Тихо! – відповів їй бідолаха. – То тітка Тенардьє.
Козетта затремтіла. Він додав:
– Мовчи й не заважай мені. Якщо ти заплачеш, Тенардьє схопить тебе.
Потім, не кваплячись, але й не гаючи часу, упевненими й точними рухами, – це було тим більш дивно, що з хвилини на хвилину міг з’явитися патруль із Жавером, – він розв’язав свою нашийну хустку, обгорнув її навколо тіла Козетти під пахвами – так, щоб вона не зробила дитині боляче, прив’язав хустку до одного кінця мотузки морським вузлом, узяв другий кінець у зуби, скинув черевики та шкарпетки і закинув їх за мур, вибрався на трикутну кам’яну кладку і почав підійматися вгору в кутку між муром та бічною стіною будинку з такою впевненістю, наче ліз по драбині. Не минуло й півхвилини, як він уже стояв навколішки на мурі.
Козетта дивилась на нього, приголомшена, не кажучи й слова. Страх перед тіткою Тенардьє скував дитину крижаним холодом.
Раптом вона почула, як Жан Вальжан тихо гукнув їй:
– Прихилися спиною до стіни.
Вона послухалась.
– Мовчи й не бійся, – сказав Жан Вальжан.
І дівчинка відчула, що підіймається в повітря.
Перш ніж Козетта встигла щось зрозуміти, вона вже була на мурі.
Жан Вальжан схопив її, посадив собі на спину, взяв обидві її ручки в свою ліву руку, ліг на живіт і поповз до зрізаної грані муру. Як він і думав, там стояла якась будівля – її дах полого спускався майже до землі, торкаючись стовбура липи.
Він іще був на гребені муру, коли оглушливий шум і гамір сповістили про появу патруля. Почувся громовий голос Жавера:
– Обшукайте тупик! Вулиця Прямої стіни охороняється, провулок Пікпюс теж. Я певен, він у тупику!
Солдати кинулись у тупик Жанро.
Жан Вальжан, тримаючи Козетту, ковзнув униз по дахові, дістався до липи і стрибнув на землю. Чи то від страху, чи то завдяки винятковому для дитини самовладанню, але Козетта не видала й звуку. Руки в неї були трохи подряпані.
