Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

6. Нові прикрощі

Та ось настала дивовижна мить, і Жан Вальжан почув неймовірні слова: «Ти вільний!» Здавалося, сліпучий промінь світла раптово осяяв його повиту мороком душу. Але цей промінь дуже скоро потьмянів. Спершу Жан Вальжан був приголомшений відчуттям волі і повірив у нове життя. Та незабаром він побачив, що таке воля для людини з жовтим паспортом.

Перше розчарування спіткало його ще на порозі в’язниці. Він підрахував, що за своє перебування на каторзі заробив сто сімдесят один франк. Правда, у своїх підрахунках він забув про вимушений відпочинок у неділю та на свята, який обійшовся йому в двадцять чотири франки. Були й інші відрахування, і на руки йому видали лише сто дев’ять франків п’ятнадцять су.

Він нічого не зрозумів і почув себе одуреним. Висловлюючись точніше – обікраденим.

Наступного дня після свого звільнення, проходячи через Грас, він побачив біля воріт винокурні чоловіків, які розвантажували паки товару. Він запропонував свої послуги. Робітників не вистачало, його взяли. Він був кмітливий, дужий і спритний. Він старався, хазяїн був явно задоволений. Поки він працював, мимо проходив жандарм і зажадав від нього документи. Довелося показати свій жовтий паспорт. Після цього Жан Вальжан знову взявся до роботи. Незадовго перед тим він запитав у одного з робітників, скільки їм платять у день. Той відповів: «Тридцять су». А що вранці Жан Вальжан мав вирушати далі, то ввечері він підійшов до хазяїна винокурні й попросив заплатити йому. Той мовчки відрахував йому двадцять п’ять су. Жан Вальжан запротестував. Винокур відповів: «Для тебе добре й це». Він наполягав далі. Хазяїн подивився йому просто у вічі й сказав: «Хочеш знову за ґрати?»

І в цьому випадку він почув себе обікраденим.

Суспільство й держава пограбували його, врізавши йому платню.

А тепер і окрема людина вчинила йому дрібний грабунок.

Звільнення – це ще не воля. Можна вийти з в’язниці, проте й далі почувати себе засудженим.

Таке сталося з ним у Грасі. Ми вже знаємо, як зустріли його в Діні.

7. Подорожній прокинувся

Отож коли дзиґарі на соборній дзвіниці пробили другу годину ночі, Жан Вальжан прокинувся.

Прокинувся він через те, що під ним була м’яка постіль. Майже двадцять років він не спав у ліжку, і, хоча й ліг одягнений, відчуття було надто нове, щоб не порушити його сон.

Він проспав понад чотири години. Втома його минула. Він не звик спати довго.

Жан Вальжан розплющив очі і якусь мить дивився в темряву, потім знову опустив повіки і спробував заснути.

Коли людина пережила за день багато вражень, коли у голові в неї повно думок, засинає вона відразу, проте вдруге заснути їй не щастить. Сон приходить легко, але повертатися не бажає. Таке сталось і з Жаном Вальжаном. Він не зміг заснути вдруге і став думати.

Він був у тому стані, коли все у голові перемішане. В його мозку щось спалахувало, щось згасало. Давні спогади й спогади сьогоднішні переплутувались, розмивалися, неймовірно збільшувалися, а потім раптово зникали, мов поринали у розхвильовану каламутну воду. Багато думок виникало в нього, але одна поверталася знов і знов, витісняючи всі інші. Це був спогад про те, як Маглуар розклала на столі шість срібних приборів і срібну супову ложку.

Те срібло не давало йому спокою. Воно було зовсім поруч, за кілька кроків. Коли він проходив через сусідню кімнату, стара служниця складала його в шафку над узголів’ям ліжка. Він добре роздивився ту шафку. Праворуч, коли заходиш із їдальні. Ложки й виделки були масивні, зі старовинного срібла. Із суповою ложкою вони коштують франків двісті. Удвічі більше, ніж він заробив за дев’ятнадцять років каторги.

Цілу годину зблискувала і згасала в його голові ця думка, долаючи певний опір. Пробило третю. Він розплющив очі, рвучко підвівся на ліжку й намацав свій заплічний мішок, який кинув у куток алькова. Потім спустив ноги й сів.

Якийсь час він сидів, снуючи невиразні думки, а тоді раптом нахилився, скинув черевики й обережно поставив їх на килимок біля ліжка. Потім випростався і ще довго сидів, нерухомий, замислений.

Знову й знову, мов наслання, поверталась до нього та сама думка; вона зникала, з’являлася, зникала і знову з’являлася. Крім того, він машинально думав, сам не знаючи чому, про одного в’язня на ім’я Бреве, свого товариша по тулонській каторзі; у того Бреве штани трималися тільки на одній шлейці, і видиво тієї шлейки знову й знову зринало в уяві Жана Вальжана.

Він усе сидів і сидів не ворушачись і, може, просидів би так до світанку, якби годинник не пробив один удар – чи то чверть, чи то половину години. Здавалося, той удар сказав йому: «Рушай!»

Він став на ноги і вагався ще кілька хвилин дослухаючись. В домі панувала глибока тиша; тоді він нечутно підійшов до вікна, обриси якого ледь вирізнялися в сутіні. Ніч була не дуже темна; в небі висів місяць, раз у раз ховаючись за гнаними вітром хмарами. Через те надворі то яснішало, то поночіло, а в домі стояв мовби густий присмерк.

Підступивши до вікна, Жан Вальжан оглянув його. Воно було незаґратоване, виходило в сад, і стулки зачинялися на засувку, як заведено в тих краях. Жан Вальжан розчахнув вікно – та порив холодного вітру, що залетів до кімнати, змусив його знов зачинити стулки. Пильним поглядом він окинув сад. Його оточував низький мур, через який неважко було перелізти. За муром стояли в ряд дерева – однакові проміжки між ними свідчили, що там вулиця.

Оглянувши садочок і мур, Жан Вальжан обернувся з рішучістю людини, яка на щось зважилася, підійшов до алькова, взяв свій заплічний мішок, відкрив його, порився в ньому, вийняв якусь річ, поклав ту річ на ліжко, сунув черевики в одну з кишень мішка, зав’язав його, закинув за плечі, надів кашкета, насунувши дашок на самісінькі очі, навпомацки знайшов свою палицю й поставив її на підвіконня, прихиливши до лутки, а тоді вернувся до ліжка й рішуче схопив покладену туди річ. То був короткий залізний прут, загострений на кінці, мов спис.

У сутінках годі було роздивитися, що то за гостряк. Відмичка? Чи, може, зброя?

На світлі легко було б розпізнати, що то свічник рудокопа. За тих часів каторжники нерідко працювали в каменярнях поблизу Тулона, і тому знаряддя рудокопів потрапляло до їхніх рук. Свічник рудокопа виготовлено з масивного заліза, і він загострений з того кінця, яким його встромляють у розколини каменю.

Жан Вальжан узяв той свічник у праву руку і, стримуючи подих, намагаючись ступати нечутно, попрямував до дверей у сусідню кімнату, в якій, ми знаємо, спав єпископ. Підійшовши, він побачив, що двері прочинені. Єпископ навіть не потурбувався зачинити їх як слід.

8. Що він зробив

Жан Вальжан прислухався. Жодного шереху.

Він штовхнув двері.

Він штовхнув їх пальцем з обережністю кота, який хоче увійти до кімнати, але остерігається, що його вижбурнуть геть.

Двері подалися ледь помітно.

Він зачекав хвилину і штовхнув їх уже сміливіше.

Двері розчинилися ширше і знов нечутно. Тепер отвір став досить широкий, і він міг би пройти. Але столик біля дверей загороджував прохід.

Жанові Вальжану довелося штовхнути двері втретє. Цього разу погано змащена завіса гучно зарипіла в темряві.

Жан Вальжан затремтів. Рип незмащеної завіси відлунив у його вухах, наче грім сурми, що кличе на Страшний суд.

Жаскі видіння зринули перед ним у ту мить. Йому навіть здалося, що дверна завіса раптом ожила й гавкає, мов собака, застерігаючи про небезпеку і будячи поснулих людей.

Він завмер на місці, приголомшений, і важко опустився з пальців на п’яти. Йому здавалося, що кров стугонить у нього в скронях, мов два ковальські молоти, а дихання вилітає з грудей зі свистінням вітру, який вихоплюється з тунелю. Він не сумнівався, що це роздратоване рипіння поставить на ноги весь дім, що двері підняли тривогу й покликали на поміч. Зараз підхопиться на ноги старий, жінки знімуть крик, збіжаться сусіди; не мине й чверті години, як усе місто гудітиме, мов розтривожений вулик. Уся жандармерія буде на ногах. Жан Вальжан уже вважав себе пропащим.

Він завмер там, де стояв, застигши, мов соляний стовп, не наважуючись ворухнутися.

Збігло кілька хвилин. Двері були розчинені навстіж. Він осмілився заглянути в кімнату. Ніщо там не ворухнулось. Він нашорошив вуха. В домі не чутно було жодного шереху. Рип незмащеної завіси не розбудив нікого.

Перша небезпека минула, але Жан Вальжан усе ще не отямився від страшної тривоги. Проте він не відступив. Він думав тепер тільки про одне – зробити задумане якомога скоріше. Ступивши крок уперед, він увійшов до кімнати.

Там панував цілковитий спокій. Подекуди проступали невиразні обриси якихось речей, що вдень були розкиданими на столі паперами, розгорнутими фоліантами, стосиком складених на табуреті книжок, кріслом, на якому висів одяг, стільчиком для моління – усе це тепер мало вигляд розмазаних плям, темніших або світліших.

Жан Вальжан просувався вперед обережно, щоб не наскочити на меблі. Він чув у глибині кімнати рівне і спокійне дихання. Єпископ спав.

Нараз Жан Вальжан зупинився. Він уже стояв біля ліжка. Він дійшов туди скоріше, ніж сподівався.

Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: «Спершу подумай, а тоді роби». Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо.

Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа.

Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому. То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям – обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.

Жан Вальжан нерухомо стояв у тіні, стискаючи свій свічник, і злякано дивився на осяяного старого. Ніколи в своєму житті не бачив він нічого подібного.

Ніхто не вгадав би, що діялося в його душі, навіть він сам. Щоб спробувати це збагнути, слід уявити собі людину шалену й дику, перед людиною, яка є втіленням доброти. Навіть на Жановому обличчі годі було щось прочитати. Воно висловлювало тупий подив. Він дивився – і більш нічого. Але що він думав? Невідомо. Одне безперечно: він був схвильований і стривожений.

Його погляд не відривався від старого. Дивна нерішучість опанувала його. Здавалося, зараз він або провалить цю голову, або поцілує цю руку.

Через якусь хвилю ліва рука Жана Вальжана повільно піднялася, і він скинув кашкета; потім так само повільно рука опустилась, і каторжник знову втупився в єпископа з кашкетом у лівій руці і страшною зброєю в правій; волосся стояло сторч над насупленим лобом.

Єпископ і далі спокійно спав під цим жахливим поглядом.

Нараз Жан Вальжан надів кашкета і, не дивлячись на єпископа, підступив до шафки, яку розгледів над узголів’ям. Він підняв залізний свічник, певне, щоб зламати замок, але в замку стримів ключ. Він відчинив шафку; кошик зі сріблом одразу впав йому у вічі. Він узяв його, потім широкими кроками, не остерігаючись, перетнув кімнату, дістався до дверей, увійшов у молельню, відчинив вікно, схопив свою палицю, переступив через підвіконня, поклав срібло в мішок, викинув кошика, перебіг через сад, перестрибнув, наче тигр, через мур і кинувся навтіки.

9. Як трудився єпископ

Наступного ранку монсеньйор Б’єнвеню прогулювався в садочку, коли до нього підбігла вкрай схвильована Маглуар.

– Ваша превелебносте, ваша превелебносте! – кричала вона. – Ви не знаєте, де кошик, у який я складаю срібло?

– Знаю, – відповів єпископ.

– Слава Богу! – вигукнула служниця. – А то я не могла збагнути, куди він подівся.

Єпископ щойно підняв кошика з грядки. Він подав його Маглуар.

– Ось він.

– Отакої! Таж кошик порожній! А де срібло?

– А! – сказав єпископ. – То вас цікавить срібло? Я не знаю, де воно.

– О Господи! О Боже! Срібло вкрадено! Це ваш учорашній гість його прихопив!

Як оком змигнути, стара метнулася до молельні, заглянула в альков і повернулась у сад. Єпископ саме нахилився над рідкісним екземпляром варешниці гільйонської, зламаної, коли кошик упав на грядку. Почувши крик служниці, він випростався.

– Ваша превелебносте, той чоловік зник! Срібло вкрадено!

У цю мить її погляд упав на куток огорожі, де виднілися сліди втечі. Дашок над муром в одному місці був зірваний.

– Погляньте! Він переліз через мур! Ой лишенько! Він украв наше срібло!

Єпископ якусь мить мовчав, потім подивився на Маглуар лагідним і серйозним поглядом.

– А власне, хіба те срібло належало нам? – запитав він.

Маглуар була спантеличена. Після короткої мовчанки єпископ провадив:

– Пані Маглуар, я припустився помилки, так довго користуючись тим сріблом. Воно належало бідним. А хто такий наш учорашній гість? Безперечно, бідняк.

– Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?

Єпископ подивився на неї здивовано.

– Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?

Маглуар знизала плечима.

– Оливо має запах.

– То їстимемо залізними.

Служниця скривила промовисту гримасу.

– Залізо має присмак.

– Тоді дерев’яними, – сказав єпископ.

Незабаром він снідав за тим самим столом, за яким учора сидів Жан Вальжан. За сніданком монсеньйор Б’єнвеню весело сказав, звертаючись до сестри, котра сиділа мовчки, і до Маглуар, яка глухо бурчала, що немає потреби ні в ложці, ні у виделці, навіть дерев’яних, для того, щоб умочити кусень хліба в чашку з молоком.

– Подумати тільки! – казала сама до себе Маглуар, ходячи від кухні до столу. – Пустити отакого на ніч! Яке щастя, що він тільки скоїв крадіжку!

Коли брат і сестра вже підводилися з-за столу, в двері постукали.

– Заходьте, – сказав єпископ.

Двері відчинилися. Дивний гурт збуджених людей з’явився на порозі. Троє чоловіків тримали за комір четвертого. Троє були жандарми. Четвертий – Жан Вальжан.

Унтер-офіцер, який, певно, був начальником дозору, підійшов до єпископа і по-військовому віддав честь.

– Ваша превелебносте… – почав він.

На ці слова Жан Вальжан, який стояв похмурий і пригнічений, здивовано підвів голову.

– Ваша превелебність… – прошепотів він. – А я думав, кюре…

– Помовч! – наказав жандарм. – Це його превелебність єпископ.

Тим часом монсеньйор Б’єнвеню підійшов до гурту так швидко, наскільки дозволяв йому похилий вік.

– А, це ви! – вигукнув він, звертаючись до Жана Вальжана. – Я радий бачити вас. Але чому ви не взяли свічники – я ж вам віддав і їх? Вони теж срібні і коштують франків двісті, не менше.

Жан Вальжан витріщив очі й глянув на єпископа з виразом, який годі було описати людською мовою.

– Виходить, цей чоловік сказав правду, – мовив унтер-офіцер. – Він біг так, наче втікав від когось. Ми затримали його й обшукали. Знайшли у нього це срібло…

– І він сказав вам, – перебив єпископ усміхаючись, – що срібло дав йому старий священик, у якого він провів ніч? Так воно і є. Це непорозуміння, що ви його затримали.

– То ми можемо відпустити його? – спитав унтер-офіцер.

– Звичайно, – сказав єпископ.

Жандарми пустили Жана Вальжана, і той поточився назад.

– Мене й справді відпускають? – пробелькотів він.

– Авжеж, відпускаємо, ти що, оглух? – відповів один із жандармів.

– Мій друже, – озвався єпископ, – перед тим як піти, візьміть ваші свічники. Ось вони.

Він підійшов до каміна, взяв свічники й подав їх Жанові Вальжану. Обидві жінки дивилися на все це без жодного слова, руху або погляду, які могли б перешкодити єпископові.

Жан Вальжан тремтів усім тілом. Машинально, з розгубленим виглядом він узяв свічники.

– А зараз, – мовив єпископ, – ідіть собі з миром. До речі, друже, коли ви завітаєте до мене ще, вам нема потреби йти через сад. Ви завжди можете вийти крізь парадні двері. Вони зачинені тільки на клямку і вдень, і вночі.

Потім він обернувся до жандармів:

– Панове, ви можете йти.

Жандарми пішли.

Здавалося, Жан Вальжан от-от знепритомніє.

Єпископ підступив до нього і сказав тихим голосом:

– Не забувайте, ніколи не забувайте, що ви обіцяли мені використати це срібло на те, щоб стати чесною людиною.

Жан Вальжан, який нічого не обіцяв, приголомшено дивився на нього. Єпископ вимовив свої слова з особливим притиском. А тоді додав урочистим голосом:

– Жане Вальжане, брате мій, ви більше не належите злу, ви належите добру. Я купую вашу душу: я забираю її в духа тьми і передаю Богові.

10. Малюк Жерве

Жан Вальжан вийшов з міста так поквапно, ніби за ним гналися. Він швидко йшов полями, обираючи дороги і стежки, які траплялися, й не помічаючи, що кружляє майже на місці. Так він проблукав цілий ранок, нічого не ївши й не відчуваючи голоду. Жан Вальжан був під владою безлічі нових почуттів. Його душив глухий гнів. Проти кого? Цього він не знав. І не міг би збагнути, почував себе зворушеним чи приниженим. Часом його опановувало дивне розчулення, яке він гнав від себе, протиставляючи йому всю озлобленість, накопичену за останні двадцять років. Цей стан виснажував Жана Вальжана. З тривогою він бачив, як ламається жахливий спокій, викуваний у ньому жорстокою несправедливістю, і запитував у себе: що ж прийде на зміну цьому спокою? Іноді йому здавалося, що краще б жандарми знову відвели його до в’язниці: до такого він звик, і це менше схвилювало б його, ніж те, що сталося. Хоч і була вже пізня осінь, а проте на кущах досі траплялися квіти, і пахощі пелюсток нагадували Жанові Вальжану дитинство. Ці спогади були майже нестерпні – надто давно вони не зринали.

Такі невиразні думки й почуття мучили його цілий день.

Коли сонце вже схилилося на захід, і навіть найменший камінчик відкидав довгу тінь, Жан Вальжан сів відпочити за кущем посеред широкої пустельної рівнини. Усе навколо було забарвлене в рудий колір, на обрії мріли тільки Альпи. Ніде не стриміла навіть дзвіниця якої-небудь сільської церкви. Жан Вальжан був десь за три льє від Діня. За кілька кроків від куща бігла стежка, яка перетинала рівнину.

Заглиблений у свої роздуми, від чого цей обшарпаний волоцюга, певно, здався б випадковому перехожому ще страшнішим на вигляд, Жан Вальжан раптом почув веселий спів.

Він повернув голову й побачив, що стежкою йде хлопчик савояр років дванадцяти з музичною катеринкою на боці і з ученим байбаком у скриньці за спиною – один із тих лагідних та веселих хлоп’ят, які мандрують по всій Франції, блискаючи голими коліньми крізь дірки на штанцях.

Час від часу хлопець спинявся і, мовби граючи в крем’яхи, підкидав на долоні кілька монеток – мабуть, усе своє багатство. Серед тих монет була одна в сорок су.

Хлопчина зупинився біля куща, за яким сидів Жан Вальжан, і підкинув свої монетки, які досі вправно ловив тильним боком долоні.

Та цього разу монета в сорок су впала на землю й покотилася за кущ, у напрямку до Жана Вальжана.

Жан Вальжан наступив на неї ногою.

Але хлопець стежив за монетою й побачив незнайомця.

Він анітрохи не здивувався і підійшов просто до нього.

Місце було безлюдне. Тишу порушували тільки далекі крики зграйки птахів, що летіли високо в небі.

Хлопець обернувся спиною до сонця – воно позолотило йому волосся і кривавим відблиском лягло на люте обличчя Жана Вальжана.

– Віддайте мою монету, – сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.

– Як тебе звати? – спитав Жан Вальжан.

– Малюк Жерве, добродію.

– Іди собі, – сказав Жан Вальжан.

– Віддайте мою монету, – повторив хлопець.

Жан Вальжан опустив голову й нічого не відповів.

– Віддайте мою монету, добродію! – не вгавав хлопець.

Погляд Жана Вальжана не відривався від землі. Здавалося, він нічого не чує. Хлопчик смикнув його за комір і водночас спробував зіпхнути важкий, окутий залізом, черевик зі свого скарбу.

– Мені потрібна моя монета! Мої сорок су!

Хлопець заплакав. Жан Вальжан підвів голову. Очі його були затьмарені. Він здивовано втупився в малого, тоді простяг руку до палиці й крикнув страшним голосом:

– Хто тут?

– Я, добродію, – відповів хлопець. – Малюк Жерве. Я! Я! Віддайте мої сорок су! Приберіть, будь ласка, свій черевик!

Зрештою хлопець розсердився і вигукнув майже погрозливо:

– Ану, приберіть ногу! Приберіть ногу, кажу, ви чуєте?

– Це й досі ти! – сказав Жан Вальжан; він рвучко підвівся, але ногу з монети не зняв. – Геть звідси, поки живий!

Хлопець злякано глипнув на нього й весь затремтів. Якусь мить він стояв приголомшений, а тоді чимдуж кинувся навтіки, жодного разу не осмілившись обернутися або скрикнути.

Та незабаром він засапався і був змушений зупинитися. Крізь свою задуму Жан Вальжан почув, що малий схлипує.

Ще через кілька хвилин хлопець зник.

Сонце зайшло. Навколо Жана Вальжана почав гуснути присмерк. Він не їв від самого ранку. Схоже, його лихоманило.

Він стояв на ногах і не змінив пози, відколи хлопець кинувся навтіки. Дихаючи важко й уривчасто, він, здавалося, пильно розглядав синій фаянсовий черепок, який лежав у траві. Та ось Жан Вальжан затремтів, відчувши вечірній холод.

Він низько насунув на лоб кашкета, машинально застебнув блузу, ступив крок і нахилився підняти свою палицю.

У цю мить він помітив монету в сорок су – вона блищала між кремінцями, вдавлена в землю підошвою його черевика.

Його мов ударило гальванічним струмом.

«Що це?» – пробурмотів він крізь зціплені зуби й відступив на три кроки назад. Проте не міг відірвати погляду від блискучої монети, що в темряві здавалася розплющеним оком, яке пильно дивилося на нього.

Так збігло кілька хвилин. Аж раптом він судомно кинувся до монети, схопив її й, випроставшись, став озиратися на всі боки, тремтячи, мов наполоханий звір.

Він не побачив нічого. Сутеніло, пустельна рівнина дихала холодом. Фіолетовий туман клубочився у відсвітах вечірньої заграви.

Тоді Жан Вальжан швидко подався в той бік, куди втік хлопець. Через сотню кроків він став, розглянувся і не побачив нікого.

– Малюче Жерве! Малюче Жерве! – голосно заволав він.

Ніхто йому не відповів.

Навкруги була тільки неозора рівнина і густий присмерк, у якому губився його погляд, і тиша, що поглинала його голос.

Дув крижаний вітер, і все навкруг оживало, мов у жаскому сні. Кущі вимахували вітами, як розлючені привиди. Так ніби комусь погрожували.

Жан Вальжан рушив далі, потім кинувся бігти. Час від часу він зупинявся і в нестямі кричав страшним голосом:

– Малюче Жерве! Малюче Жерве!

Якби хлопець і почув його, він би, звісно, побоявся показатись йому на очі. Проте він був, либонь, уже далеко.

Жан Вальжан перестрів священика, який їхав верхи на коні. Він підійшов до нього й спитав:

– Пане кюре, ви не бачили малого хлопця?

– Ні, – відповів священик.

– Його звати малюк Жерве.

– Я не бачив нікого.

Жан Вальжан дістав зі своєї торби дві п’ятифранкові монети й подав священикові.

– Пане кюре, це для ваших бідняків. Я шукаю хлопця років десяти, з байбаком і катеринкою. Один із тих савоярів…

– Я не стрічав його.

– Малюк Жерве. Може, ви знаєте, в якому селі він живе?

– Коли ви правильно описали його, друже, то це хлопець не з місцевих. Вони ходять від села до села. Ніхто не знає їх.

Жан Вальжан у нестямі подав священикові ще дві п’ятифранкові монети.

– Для ваших бідняків, – сказав він.

І з глухим розпачем у голосі додав:

– Пане абат, заарештуйте мене. Я злодій.

Священик приострожив коня і помчав геть, дуже наляканий.

Жан Вальжан побіг далі в тому самому напрямку, куди кинувся бігти спочатку.

Він ще довго роздивлявся навколо, гукав, кричав, але більш не зустрів нікого. Двічі або тричі підбігав до темної плями, що в сутінках здавалася лежачим або сидячим хлопцем. Проте щоразу то був кущ або камінь. Нарешті він зупинився на роздоріжжі трьох стежок. Місяць уже зійшов. Жан Вальжан подивився в далечінь і востаннє гукнув:

– Малюче Жерве! Малюче Жерве! Малюче Жерве!

Його крик розтанув у тумані, не відбившись навіть луною. Він ще раз пробурмотів: «Малюче Жерве!» – але голос його ослаб. То було останнє зусилля; ноги його підігнулись і, мов придавлений нечистим сумлінням, він опустився на камінь, вчепився руками у волосся, припав обличчям до колін і крикнув:

– Який же я негідник!

А тоді серце його переповнилось, і він заплакав. Уперше за останні дев’ятнадцять років.

Коли Жан Вальжан вийшов від єпископа, він не розумів, що діється в його душі. Підсвідомо він з усієї сили опирався доброті й лагідним словам старого: «Ви обіцяли мені стати чесною людиною. Я купую вашу душу. Я забираю її в духа тьми і передаю Богові». Ці слова знову й знову лунали у його вухах. Він протиставляв небесній доброті єпископа гординю, яка в людині є оплотом зла. Він не хотів розлучатися зі своєю ненавистю до людей, яку виплекав за останні роки, бо ця ненависть дарувала йому гірку втіху, і він розумів, що почалася нещадна боротьба між його злобою і добротою єпископа, що тепер йому лишається одне з двох: або піднятись вище, ніж сам єпископ, або впасти нижче за послідущого каторжника. Іншого вибору не було. Проте навряд чи Жан Вальжан міг виразно збагнути, що з ним діється. Він скоріше відчував, ніж усвідомлював подібні думки, і вони сповнювали його нестерпною, майже болісною тривогою. Він зустрівся з єпископом, тільки-но вибравшись зі страшної ями, яка зветься в’язницею, і сліпуче світло його праведної доброти відбилось у очах недавнього каторжника різким болем. Хто вийшов із темряви, той боїться яскравого світла… Як він житиме далі? Думаючи про це, Жан Вальжан тремтів від жаху. В одному тільки сумніву не було: після зустрічі з єпископом він став зовсім іншою людиною.

Перебуваючи в такому стані, Жан Вальжан здибав малюка Жерве і забрав у нього сорок су. Навіщо? Він і сам не зміг би цього пояснити. Власне, то не він пограбував малого, а звір, який жив у ньому; скоряючись своєму дикому інстинкту, той звір поставив ногу на монету, тим часом як розум Жана Вальжана борсався в плутанині нових відчуттів і думок. Коли розум пробудився і побачив, що накоїв звір, Жан Вальжан закричав від жаху.

Бо, відібравши в хлопця гроші, він, по суті, вчинив те, на що вже був нездатний.

Хай там як, а цей останній злочин справив на Жана Вальжана вирішальний вплив. Він пронизав його збурену свідомість і чітко розділив хаос у його душі на морок і світло.

У першу мить, ще й не усвідомивши як слід свого вчинку, він кинувся шукати хлопця, щоб повернути йому гроші, та скоро зрозумів, що всі його зусилля марні. Тоді він крикнув у розпачі: «Який же я негідник!» і в цю мить раптом побачив перед собою страшного й бридкого каторжника Жана Вальжана з палицею в руках, з мішком, у якому лежали крадені речі, з похмурим обличчям, з огидними думками в голові.

Отак Жан Вальжан дивився на самого себе, і водночас крізь цей образ, створений галюцинацією, він помітив у таємничій глибині слабкий вогник. Пильніше придивившись до того вогника, який засяяв у його свідомості, він побачив людську постать – то був єпископ.

Він по черзі роздивлявся цих двох людей, що маячили перед його внутрішнім зором: єпископа і Жана Вальжана. Аж ось єпископ почав рости і все яскравіше сяяти, а Жан Вальжан зменшувався і тьмянів. Зрештою він перетворився на тінь і через мить щез. Залишився один єпископ.

Він наповнив душу цього нещасного чудотворним сяйвом.

Жан Вальжан довго плакав. Він проливав гарячі сльози, він схлипував розпачливіше, ніж слабка жінка або нажахана дитина.

Поки він плакав, свідомість його все дужче прояснювалась. Його перша провина, його довготривала спокута, його зовнішнє отупіння, його внутрішнє очерствіння, вихід на волю з планами помсти у голові, зустріч із єпископом і останній злочин – пограбування малого хлопця (злочин тим огидніший, тим страхітливіший, що він скоїв його після прощення єпископа), – усе це постало перед Жаном Вальжаном у зовсім новому світлі. Він згадав своє життя, і воно здалося йому жахливим; він подивився собі в душу і побачив, що вона бридка. А проте якесь чудесне світло проливалося на це життя і на цю душу. Він мав таке відчуття, ніби бачить диявола в промінні райського сонця.

Скільки годин Жан Вальжан отак проплакав? І що зробив він потім? Куди пішов? Це лишилося невідомим. Правда, один возій, який доставляв вантажі з Гренобля і прибував у Дінь о третій ранку, запевняв, ніби тієї самої ночі, проминаючи єпископське подвір’я, він бачив якогось чоловіка, що стояв у темряві навколішки біля дверей будинку монсеньйора Б’єнвеню.