Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

5. Пані Віктюрніан витрачає тридцять п’ять франків в інтересах моралі

Коли Фантіну взяли на роботу, її опанувала невимовна радість. Жити чесно своєю працею – яка благодать Божа! Вона купила дзеркало й милувалася в ньому своєю молодістю, пишним волоссям і чудовими зубами. Вона забула про всі прикрощі, думала тільки про Козетту, про те, як у майбутньому їхнє життя влаштується, і була майже щаслива. Вона найняла кімнатку й умеблювала її в кредит, який сподівалася виплатити з майбутніх заробітків.

Не будучи заміжньою, Фантіна остерігалася розповідати будь-кому про свою доньку.

Спочатку, як ми вже знаємо, вона акуратно надсилала Тенардьє гроші. Сама вона вміла тільки розписуватись, отож, щоб написати їм, мусила звертатися до громадського писаря.

Вона ходила до нього часто, й це помітили. У жіночій майстерні почали шепотітися, що Фантіна «пише листи» і що вона завела «шури-мури».

Як відомо, існують люди, котрі не пошкодують ані грошей, ані часу, щоб розгадати ту чи ту таємницю, яка, зрештою, анітрохи їх не стосується.

За Фантіною почали стежити.

Крім того, не одна з жінок заздрила її білявим косам і сніжно-білим зубам.

Помітили, що в майстерні під час роботи вона часто відверталася і втирала сльозу. Це було в ті хвилини, коли вона згадуввала своє дитя; а може, й того чоловіка, якого колись кохала.

З’ясували, що принаймні двічі на місяць вона посилає листи й завжди за однією адресою. Вивідали й ту адресу: «Вельмишановному добродію, панові Тенардьє, власникові корчми в селищі Монфермей». Громадський писар, старий добряга, надто полюбляв червоне вино, і коли якось його добре пригостили в шинку, не зміг утримати при собі чужу таємницю. Коротше кажучи, стало відомо, що Фантіна має дитину. Знайшлася дама, яка умисне поїхала до Монфермея, поговорила з Тенардьє і, повернувшись, заявила: «Недарма я витратила тридцять п’ять франків. Тепер усе ясно. Я бачила її дитину!»

Даму, яка поїхала до Монфермея, звали пані Віктюрніан. Ця мегера вважала за свій обов’язок охороняти мораль і плекати доброчесність усюди, де тільки могла. То була вдова п’ятдесяти шести років, і старість ще дужче спотворила її бридкі риси. Голос у неї неприємно деренчав, вдачу вона мала уїдливу й дратівливу. А все ж таки ця жінка колись була молодою – у що дуже важко вірилось. Худа, злюща, груба, сварлива, отруйна, вона нагадувала жалючу кропиву, прикриту каптуром черниці. Отож ця сама пані Віктюрніан, повернувшись із Монфермея, сказала: «Я бачила її дитину».

Усе це забрало чимало часу. Фантіна вже понад рік працювала на фабриці, коли одного ранку наглядачка майстерні викликала її до себе, повідомила, що з роботи її звільнено, дала їй від імені мера п’ятдесят франків і порадила, теж від імені пана мера, покинути місто.

Це сталося якраз того місяця, коли Тенардьє, домігшися, щоб вона надсилала дванадцять франків замість сімох, зажадали від неї п’ятнадцять.

Фантіну охопив жах. Вона не могла покинути місто, бо заборгувала за помешкання й меблі. П’ятдесяти франків було замало, щоб повернути цей борг. Вона пробелькотіла кілька благальних слів. Наглядачка звеліла їй негайно покинути майстерню. Зрештою, робітниця з Фантіни була абияка. Страждаючи більше від сорому, ніж від розпачу, бідолашна повернулася до своєї кімнати. Отже, про її гріх тепер знають усі!

Вона нездатна була захищатися. Хтось порадив їй звернутися до мера, але Фантіна не посміла. Пан мер дав їй п’ятдесят франків, бо він був добрий, і вигнав її з роботи, тому що був справедливий. Вона впокорилася перед цим вироком.

6. Чого досягла пані Віктюрніан

Отже, доброчесна вдова недарма старалася.

Тим часом Мадлен нічого про це не знав. Такі збіги обставин трапляються в житті на кожному кроці. Мадлен узяв собі за звичку майже ніколи не заходити до жіночої майстерні. Він поставив керувати цією майстернею стару діву, рекомендовану йому місцевим кюре, і в усьому поклався на неї, бо, зрештою, то була справді достойна особа – рішуча, справедлива, непідкупна і сповнена милосердя, але її милосердя, обдаровуючи вбогих милостинею, не піднеслося до того, щоб розуміти й прощати. Отож ця жінка засудила й покарала Фантіну, цілком певна своєї правоти.

Що ж до п’ятдесяти франків, то вона взяла їх із суми, яку Мадлен виділив для допомоги робітницям, котрі терпіли нужду.

Фантіна спробувала найнятися служницею, проте ніхто не хотів її брати. Покинути місто вона не могла. Торговець мотлохом, у якого вона взяла на виплат старі меблі, пригрозив їй: «Якщо ви виїдете, я звернуся в поліцію, і вас заарештують як злодійку». Домовласник, у якого вона наймала помешкання, сказав: «Ви молода й гарна, ви зможете заплатити». Фантіна розділила п’ятдесят франків між тими двома, повернула торговцеві три чверті своїх меблів і залишилася без роботи, без будь-яких засобів до життя; тепер у неї було тільки ліжко і ще близько ста франків боргу.

Вона стала шити грубі сорочки для солдатів місцевого гарнізону, заробляючи по дванадцять су в день. Утримувати доньку коштувало їй десять. Саме тоді вона почала нерегулярно надсилати гроші Тенардьє.

Тим часом одна стара, до якої Фантіна ввечері ходила запалювати свічку, навчила її жити в убогості.

І Фантіна довідалася, як узимку обходяться без дров, як із ковдри роблять собі спідницю, а зі спідниці – ковдру, як заощаджують свічку, вечеряючи при світлі, що падає з вікна протилежного дому. Важко навіть уявити собі, скільки всякої всячини вміють добути з одного су деякі знедолені, що постаріли, проживши життя убого й чесно. Це вміння зрештою перетворюється на справжній талант. Фантіна розвинула в собі цей високий талант і трохи підбадьорилася.

У той час вона сказала сусідці: «Ет! Я собі думаю так: якщо я спатиму п’ять годин на добу, а решту часу шитиму, то якось зароблю собі на шматок хліба».

Бачити біля себе Козетту було б для Фантіни невимовним щастям у її розпачливому становищі. Поїхати по неї? Але хіба це можливо? Щоб дитина розділила її злидні? А крім того, вона багато заборгувала Тенардьє – і як із ними розрахуватися! І де взяти грошей на дорогу?

У перші часи Фантіна так соромилася, що не сміла з’явитись на люди.

Коли вона виходила на вулицю, то відчувала, що всі обертаються й показують на неї пальцем. Усі дивилися на неї, проте ніхто її не вітав. Ядуча й холодна зневага перехожих проникала їй у тіло й душу, наче крижаний вітер.

Треба було звикати до загального презирства, як вона вже звикла до вбогості. Мало-помалу Фантіна змирилася з долею. Через два-три місяці вона відкинула сором і стала виходити на люди, мов нічого й не сталося. «Мені байдуже», – казала вона і ходила з високо піднесеною головою, з гіркою посмішкою на устах, відчуваючи, що стає зухвалою й безсоромною.

Пані Віктюрніан іноді бачила, як Фантіна проходила повз її вікно, бачила, в якому жалюгідному становищі опинилася «ця тварюка», завдяки їй «поставлена на своє місце», – бачила й торжествувала. Радість негідника завжди чорна.

Фантіна дуже перевтомлювалась, і в неї з’явився сухий кашель, що дедалі посилювався. Не раз вона казала своїй сусідці, старенькій Маргариті: «Помацайте, які в мене гарячі руки».

Але вранці, коли Фантіна розчісувала старим поламаним гребінцем свої прегарні коси, що струменіли по її плечах, наче пухнастий шовк, вона переживала мить кокетливого щастя.

Сяк-так вона перебилася до кінця зими. Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо – наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь – і небесну вологу, і людське серце.

Фантіна заробляла дуже мало. Її борги зростали. Тенардьє, нерегулярно отримуючи гроші, надсилали листи, читаючи які, Фантіна впадала в розпач. Одного дня вони написали, що Козетта ходить зовсім гола на холоді, що їй конче треба купити вовняну спідницю, тож мати повинна прислати бодай десять франків. Фантіна отримала листа і цілий день жмакала його в руках. Увечері вона зайшла по перукаря, чий заклад стояв на розі вулиці, й розпустила перед ним волосся. Чудові біляві коси вкрили її до пояса.

– Які гарні коси! – вигукнув перукар.

– А скільки ви мені дали б за них? – спитала Фантіна.

– Десять франків.

– Відрізайте.

Фантіна купила плетену спідничку й послала Тенардьє.

Отримавши ту спідничку, Тенардьє розлютилися. Їм потрібні були гроші. Вони віддали спідничку Епоніні. Бідолашний Жайворонок і далі тремтів від холоду.

А Фантіна думала: «Моя дитина більше не мерзне. Я вдягла її своїми косами». Вона стала носити круглі капелюшки, які ховали її стрижену голову і в яких вона ще була гарною.

Чорні хмари збиралися в серці Фантіни. Втративши останню радість – розчісувати свої коси, вона зненавиділа все на світі. Тривалий час вона поділяла загальну пошану до дядечка Мадлена; проте знов і знов повторюючи собі, що це він вигнав її з роботи і став призвідцем усіх її нещасть, Фантіна зненавиділа і його – його більше, ніж усіх. Проходячи перед брамою фабрики, вона тепер умисне сміялася й співала.

Почувши якось цей сміх і спів, одна стара робітниця сказала: «Ця дівчина закінчить погано».

Та чим похмурішим робився світ навколо Фантіни, тим яскравіше сяяв у глибині її душі образ доньки – цього маленького янгола. «Коли я забагатію, – казала вона, – я візьму свою Козетту до себе». І радісно сміялася. Вона не переставала кашляти, спина в неї тепер часто пітніла, й одного дня від Тенардьє надійшов такий лист: «Козетта захворіла на висипну пропасницю, їй потрібні дорогі ліки. Якщо протягом тижня ви не надішлете сорок франків, дитина помре».

Фантіна голосно засміялась і сказала своїй старій сусідці:

– Отакої! Сорок франків! Аж два наполеондори! Де мені їх узяти? Які ж вони тупі, ті селюки!

Але вона вийшла на сходи, стала під слуховим віконцем і ще раз перечитала листа.

Потім вибігла на вулицю, підстрибуючи і сміючись.

Якийсь перехожий спитав у неї:

– Чого ви так радієте?

– Та оце написали мені із села дурного листа! Просять надіслати їм сорок франків. Мужва та й годі! – відповіла Фантіна.

Проходячи через майдан, вона побачила натовп людей, що з’юрмився навколо якогось дивного повоза. На імперіалі стояв чоловік у всьому червоному і щось говорив. То був бродячий дантист, який пропонував публіці штучні щелепи, зубні пасти, порошки та еліксири.

Фантіна затесалась у ту юрму і стала сміятися разом з усіма, слухаючи чоловіка в червоному, який щедро сипав вуличним жаргоном – для простолюду – та вченою тарабарщиною – для поважної публіки. Зубодер побачив цю гарну дівчину, що так весело сміялась, і раптом вигукнув:

– У вас гарні зуби, кралечко! Віддайте мені два свої різці, і я дам за кожен по наполеондору.

– Які різці? – спитала Фантіна. – Звідки вони у мене?

– Різці, – відповів ескулап-дантист, – це передні зуби, два верхні.

– Який жах! – вигукнула Фантіна.

– Два наполеондори! – прошамкотіла якась беззуба баба. – Ото щастить людям!

Фантіна втекла, затикаючи вуха пальцями, щоб не чути хрипкого голосу мандрівного зубодера, який гукав їй навздогін:

– Поміркуйте, кралечко! Два наполеондори – це чималі гроші. Якщо надумаєтесь, приходьте ввечері до заїзду «Срібна палуба», я буду там.

Фантіна повернулась додому і, трусячись від люті, розповіла про все своїй старенькій сусідці:

– Ви собі уявляєте? Який нелюд! І дозволяють же таким їздити по країні! Видерти мої передні зуби! Волосся відростає – але зуби! Краще я стрибну з п’ятого поверху на тротуар! Він сказав мені, що буде ввечері в «Срібній палубі».

– І скільки він запропонував тобі? – спитала Маргарита.

– Два наполеондори.

– Це сорок франків.

– Так, – сказала Фантіна, – це сорок франків.

Вона замислилась і взялася за своє шитво. Через чверть години вона поклала голку і вийшла на сходи перечитати листа від Тенардьє.

Повернувшись, вона запитала в Маргарити, що шила поруч із нею:

– Що таке висипна пропасниця?

– Це така хвороба, – відповіла стара.

– І багато треба ліків, щоб вилікуватись від неї?

– О, дуже багато.

– А ця хвороба чіпляється до дітей?

– До дітей якраз найчастіше.

– А від неї помирають?

– Скільки завгодно, – сказала Маргарита.

Фантіна знову вийшла на сходи перечитати листа.

Увечері вона пішла з дому; бачили, як вона звернула на Паризьку вулицю, де були заїзди.

Наступного ранку Маргарита ще вдосвіта зайшла в кімнату Фантіни, бо вони працювали разом, щоб не палити зайвої свічки. Фантіна сиділа на своєму ліжку, бліда, заціпеніла. Вона не лягала спати. Капелюшок упав їй на коліна. Свічка горіла всю ніч, і від неї лишився куций недогарок.

Маргарита стала, мов укопана, приголомшена цим неймовірним марнотратством.

– Господи! – вигукнула вона. – Свічка майже згоріла! Певно, сталося щось жахливе.

Фантіна повернула до старої свою стрижену голову. Від учорашнього дня вона постаріла на десять років.

– Ісусе! – мовила Маргарита. – Що з тобою, Фантіно?

– Нічого особливого, – відповіла та. – Навпаки, все гаразд. Тепер моя дитина не помре від тієї жахливої хвороби.

І вона показала старій два наполеондори, що сяяли на столі.

– Христе-Боже! – вигукнула Маргарита. – Скільки грошей! Де ти їх узяла?

– Дістала, – відповіла Фантіна.

І вона посміхнулася. То була крива посмішка. Рожева слина блищала в кутиках губ, а в роті зяяла чорна дірка.

Два передні зуби були видерті.

Фантіна послала сорок франків у Монфермей.

А з боку Тенардьє то була хитрість – щоб видурити гроші. Козетта нічим не хворіла.

Фантіна викинула дзеркало у вікно; вона вибралась зі своєї комірчини й оселилася в мансарді під самісіньким дахом, яка зачинялася тільки на клямку; стеля там утворювала кут із підлогою, і пожилець щохвилини бився об неї головою. Зайти вглиб свого помешкання бідолашна могла, тільки зігнувшись у три погибелі. В неї не було більше ліжка; лишилася тільки подерта лахманина, яку вона називала ковдрою, матрац, покладений просто на підлогу, та обскубаний стілець. У кутку стояв глек на воду, яка взимку замерзала – в посудині надовго залишалися кружальця льоду. Фантіна втратила сором, утратила жіночу кокетливість. Вона виходила в брудних капелюшках, перестала латати свою білизну. Панчохи внизу протерлись, і вона підгортала їх під п’яти – це було видно по брижах над черевиками. Свій зношений корсет вона латала клаптями коленкору, які дерлися чи не за кожним рухом. Кредитори не давали їй спокою ні на мить. Вони перестрівали її на вулиці, підстерігали на сходах. Ночами Фантіна плакала й марила. Очі в неї блищали, і вона відчувала постійний біль під лівою лопаткою. Її мучив кашель. Вона глибоко ненавиділа пана Мадлена й не нарікала на свою долю. Сімнадцять годин на добу вона шила. Але підприємець, на якого за безцінь працювали жінки-в’язні, несподівано знизив платню вільним найманим робітницям до дев’яти су на день. Сімнадцять годин безперервної праці за дев’ять су! Кредитори ставали дедалі невблаганніші. Фантіна почувала себе зацькованою, мов дикий звір. Десь тоді Тенардьє написав їй, що він виявив завелику добрість, так довго чекаючи плати, що йому треба сто франків – і то негайно. Якщо він не одержить їх, то виставить Козетту за двері, хоч вона ще й не одужала від тяжкої хвороби, виставить її на холод, нехай іде куди хоче, нехай робить що знає, нехай хоч і здохне.

«Сто франків, – подумала Фантіна. – Але яким ремеслом можу я заробляти по сто су на день?»

– Ну що ж, – сказала вона. – Продам своє останнє.

І бідолашна стала повією.

7. Жартівлива витівка пана Баматабуа

Через вісім-десять місяців після подій, описаних у попередньому розділі, десь на початку січня 1823 року один елегантний і явно знуджений молодик у пошитому за останньою модою теплому плащі розважався, дражнячи жінку, яка походжала перед вікнами офіцерського кафе у відкритій бальній сукні. Елегантний молодик курив сигару, бо курити тоді було модно.

Щоразу, як ця жінка проходила повз нього, він пахкав на неї димом і кидав зауваження, що здавалися йому дотепними й веселими, як наприклад: «Ну й страхопудка. Ліпше б ото заховалася! Та ти ще й беззуба!» – і таке інше, і таке інше. Знудженого молодика звали пан Баматабуа. Жінка, жалюгідна виряджена примара, ходила під снігопадом і не відповідала йому, навіть не дивилась на нього; машинально й похмуро снувала вона туди-сюди, що п’ять хвилин потрапляючи під новий дотеп. Ця незворушність, мабуть, допекла гультяєві, і, коли жінка відвернулася, він навшпиньки підкрався до неї, нахилився, набрав у жменю снігу і сунув їй за сукню між голі лопатки. Вона люто загарчала, обернулась і, мов пантера, стрибнула на кривдника, угородивши нігті йому в обличчя й обкладаючи його найдобірнішою солдатською лайкою. Ці жахливі слова, викрикувані хрипким від перепою голосом, вилітали з рота, в якому справді зяяла дірка на місці двох передніх зубів.

То була Фантіна.

На галас із кафе висипали офіцери, позбігалися перехожі, й навколо живого клубка, в якому не так просто було розгледіти чоловіка й жінку, утворився цілий гурт роззяв, що реготали й плескали в долоні; чоловік відбивався як міг, капелюх його впав на землю, а жінка стусала його ногами та кулаками, розлючена, беззуба й обстрижена, мертвотно-синя, жахлива.

Зненацька з натовпу вийшов високий чоловік, ухопив жінку за обляпаний грязюкою корсаж її атласної сукні й звелів:

– Ходи за мною!

Жінка підвела голову. Крик застряг у неї в горлі, очі раптом оскліли, мертвотно-синє обличчя зблідло, і вся вона затремтіла від страху. Вона впізнала Жавера.

Елегантний молодик скористався з цієї нагоди й утік.

8. Де кінчається влада муніципальної поліції

Жавер розштовхав юрму і сягнистою ходою рушив до поліційного відділка, що був на протилежному кінці майдану, тягнучи за собою Фантіну. Вона не опиралась. Ні він, ні вона не мовили й слова. Гурт роззяв, охоплений бурхливою радістю, посунув за ними, сиплячи грубими дотепами. Глибоке нещастя завжди дає привід до непристойних жартів.

Дійшовши до відділка, Жавер відчинив двері й, пройшовши з Фантіною досередини, одразу зачинив їх за собою, на превелике розчарування цікавих, які стали витягувати шиї й заглядати у вікна, сподіваючись щось побачити.

Увійшовши до кімнати, Фантіна відступила в темний закутень і скулилася там, мов наполохана дворняга.

Сержант приніс запалену свічку й поставив на стіл. Жавер сів, дістав із кишені аркуш гербового паперу й почав писати.

Жавер здавався незворушним, проте думка його працювала з урочистим піднесенням. Це був один із моментів, коли він повною мірою виявляв свою жахливу владу, звітуючи тільки перед власним сумлінням, що схвалювало його невблаганність. У цю мить він уособлював високий трибунал. Він творив суд і оголошував вирок. Що більше міркував він про сьогоднішній випадок, то дужче обурювався. Сумніву не лишалося: на його очах відбувся злочин. Там, на вулиці, він бачив, як суспільство в особі громадянина, наділеного власністю й виборчим правом, зазнало нападу від найнікчемнішого створіння. Повія вчинила замах на буржуа. І він, Жавер, це бачив на власні очі. Поліційний наглядач мовчки писав.

Закінчивши, він поставив свій підпис, згорнув аркуш і, подавши його сержантові, наказав:

– Візьміть трьох солдатів і відведіть цю дівку до буцегарні. – Й, обернувшись до Фантіни, оголосив: – Ти відсидиш півроку.

Бідолашна затремтіла.

– Півроку! Шість місяців в’язниці! – вигукнула вона. – Шість місяців я зароблятиму тільки сім су на день! А що станеться з Козеттою? З моєю дитиною! Я ж і так заборгувала Тенардьє понад сто франків, чи ви знаєте про це, пане наглядач?

Благально склавши руки, вона навколішки поповзла до Жавера по кам’яній підлозі, заляпаній грязюкою від поліційних чобіт.

– Пане Жавер, змилуйтесь наді мною! – простогнала вона. – Запевняю вас, я не винна. Мабуть, ви не бачили, з чого все почалося. Я не винна, присягаюся Богом! Той, якого я зовсім не знаю, сунув снігу мені за сукню. Хіба є таке право, щоб нам кидати сніг за сукню, коли ми спокійно собі походжаємо, нікого не зачіпаючи? Тож мені урвався терпець. Я трохи хвора, а він уже до того намагався мені дошкулити. «Ти страхопудка, та ще й беззуба», – сміявся він. Я й сама знаю, що в мене нема двох зубів. Я терпіла мовчки, я казала собі: цей пан, певно, хоче розважитись. І тоді він сунув мені за спину сніг. Пане Жавер, невже ніхто не бачив, як усе було, щоб сказати вам правду? Може, я трохи погарячкувала. Знаєте, коли тобі вкинуть снігу за спину, а ти цього не чекаєш, ти в першу мить не володієш собою. Дарма я зірвала капелюх із того добродія. Я попрошу в нього пробачення. Помилуйте мене цього разу, пане Жавер. Адже у в’язниці заробляють тільки сім су на день, а мені треба виплатити сто франків боргу, інакше вони пришлють мені мою крихітку. О Боже, я не годна взяти її до себе! Це так гидко – те, що я тепер роблю! О, моя Козетто, о, моє янголятко, що з тобою станеться, доню! Не садіть мене до в’язниці! Бо мою дівчинку виженуть тоді на мороз – пожалійте її, пане Жавер! Я в душі не така вже й погана жінка. Не від розбещеності стала я такою, яка є. Згляньтеся на мене, пане Жавер!

Фантіна белькотіла все це, трясучись від ридань, заламуючи руки і бухикаючи уривчастим сухим кашлем. Горе іноді, мов божественний промінь, осяває лиця нещасних. У ту мить Фантіна знову стала вродливою. Час від часу вона замовкала і цілувала у шпига полу редингота. Вона пом’якшила б і гранітне серце; але дерев’яне серце пом’якшити неможливо.

– Ти все сказала? – запитав Жавер. – А зараз марш до в’язниці! Ти відсидиш свої шість місяців – тут і Бог нічого вже не змінить.

Почувши ці слова, Фантіна зрозуміла: вирок їй оголошено. Вона осіла на підлогу, прошепотівши:

– Згляньтеся!

Жавер відвернувся.

Солдати схопили Фантіну за руки.

За кілька хвилин перед тим до відділка, ніким не помічений, увійшов якийсь чоловік. Причинивши за собою двері, він прихилився до них спиною і чув розпачливі благання Фантіни.

У ту мить, коли солдати стали силоміць підводити нещасну, той чоловік ступив крок уперед, вийшов із тіні й сказав:

– Зачекайте хвилинку!

Жавер підвів погляд і впізнав Мадлена. Він скинув капелюха і вклонився йому з притлумленим роздратуванням.

– Пробачте, пане мер… – почав він.

Почувши слова «пане мер», Фантіна дивно перемінилася. Вона миттю підхопилась на ноги, схожа на привид, який виріс із-під землі, відштовхнула солдатів і, перш ніж її встигли затримати, підступила до Мадлена, уп’явшись у нього безумним поглядом:

– А, то це ти – пан мер! – вигукнула вона.

І, зареготавши, плюнула йому межи очі.

Мадлен утерся і сказав:

– Інспекторе Жавер, відпустіть цю жінку на волю.

Жаверові на мить здалося, що він збожеволів. Бачити, як повія плює в обличчя мерові, – це було таке жахливе блюзнірство, якого він просто не міг собі уявити. Та коли він побачив, як мер, високий представник влади, спокійно втирається й каже: «Відпустіть цю жінку на волю», – його наче громом ударило. Такого струсу глузд Жавера не витримав, і він мовчав, як онімів.

Не менше вражена була й Фантіна. Вона вхопилася за дверцята печі, мов не могла утриматись на ногах, розгублено оглянулась навколо і тихо, мов звертаючись до самої себе, заговорила:

– На волю? То мені не доведеться сидіти у в’язниці шість місяців! Хто це сказав? Мабуть, я недочула. Отой душогуб мер не міг такого сказати! Любий пане Жавер, це ви звеліли відпустити мене на волю, так? Ви зрозумійте, в усьому винен отой старий недолюдок мер. Уявіть собі, пане Жавер, він вигнав мене з роботи, бо кілька мегер почали плескати про мене язиками. Який жах! Вигнати на вулицю бідну дівчину, що чесно робить своє діло! Відтоді я стала зовсім мало заробляти і докотилася до такого життя. Дев’ять су на добу – хіба на це проживеш? А в мене є моя маленька Козетта… От і довелося мені стати на погану стежку. Тепер ви знаєте, хто в усьому винен. Правда, я розтоптала капелюх того пана біля офіцерського кафе. Але ж і він зіпсував мені сукню грудкою снігу. А в таких, як я, є тільки одна шовкова сукня на вечірній вихід. Я не мала на думці нічого поганого, повірте, пане Жавер, а скільки я бачила жінок, гірших за мене, яким, проте, ведеться багато краще. О, пане Жавер, це правда, що ви мене відпускаєте? Розпитайте в людей, поговоріть із моїм домовласником, тепер я плачу за помешкання, вам скажуть, що я жінка чесна. О, пробачте, я неумисне зрушила заслінку печі й напустила диму.

Пан Мадлен слухав Фантіну з глибокою увагою. Поки вона говорила, він дістав гаманець і розкрив його. Гаманець був порожній. Він поклав його назад до кишені і спитав у Фантіни:

– Скільки ви, кажете, заборгували?

Фантіна, яка дивилась на Жавера, обернулась до нього.

– Я говорю не з тобою!

Потім звернулася до солдатів:

– Бачили, як я плюнула йому в пику? Ага, старий душогубе мер, ти прийшов сюди налякати мене, але я тебе не боюся. Я боюся тільки пана Жавера. Мого доброго пана Жавера!

І знову звернулася до поліційного наглядача:

– О, я розумію вас, пане інспектор, ви чоловік справедливий. Той пан просто захотів трохи розважитись, сунувши снігу жінці за сукню, це насмішило офіцерів, а ми для того й існуємо, щоб розважати чоловіків. І тут з’являєтеся ви, ваш обов’язок – стежити за порядком, ви ведете мене до відділка, бо я винна, але, добре обміркувавши справу, ви мене відпускаєте, бо якщо я сяду на шість місяців до в’язниці, хто потурбується про мою дівчинку! О, я більше не розгніваю вас, пане Жавер! Нехай роблять зі мною, що хочуть, – я навіть не ворухнуся. А сьогодні, бачте, я не чекала, що той пан укине мені грудку снігу за сукню, та й погано я себе почуваю, кахикаю. І під грудьми щось тверде, і дуже пече. Дайте вашу руку й не бійтесь, отут воно.

Фантіна не плакала, голос її звучав лагідно, і вона притулила до своїх ніжних білих грудей грубезну долоню Жавера, дивлячись на нього з ласкавою усмішкою.

Аж раптом вона поквапно обсмикнула на собі сукню й рушила до дверей, прощаючись із солдатами дружнім кивком голови.

– Пан інспектор мене відпускає, хлопці, я йду додому.

Вона поклала руку на клямку. Ще крок, і вона була б на вулиці.

До цієї миті Жавер стояв нерухомо, дивлячись у землю. Брязкіт клямки привів його до тями.

– Сержанте! – вигукнув він, підводячи голову. – Ви що, не бачите? Ця хвойда втікає! Хто вам дозволив її відпустити?

– Я, – сказав Мадлен.

Почувши Жаверів голос, Фантіна затремтіла і випустила клямку, як ото спійманий злодій випускає з рук украдену річ. На голос Мадлена вона обернулась і від цієї миті, не мовлячи й слова, не сміючи навіть дихати, переводила погляд із Мадлена на Жавера і з Жавера на Мадлена, залежно від того, хто говорив.

Коли Мадлен чітко й виразно сказав: «Я», – поліційний наглядач Жавер обернувся до мера. Він був блідий, закляклий, в очах – розпач.

– Пане мер, це неможливо, – сказав він, не підводячи погляду.

Неймовірно, але Жавер осмілився заперечити представникові влади!

– Чому? – запитав Мадлен.

– Ця нікчема образила достойного городянина.

– Інспекторе Жавер, – сказав Мадлен примирливим тоном. – Ви чоловік порядний, і ми легко порозуміємося з вами. Я проходив через майдан якраз тоді, коли ви повели цю жінку, люди ще не розійшлись, я розпитав їх, як усе було, і довідався, що винен той пан і саме його слід було привести в поліцію.

– Ця потіпаха образила вас, пане мер, – заперечив Жавер.

– Образа стосується тільки мене, – сказав Мадлен. – Я можу поставитись до неї на свій розсуд.

– Даруйте, пане мер, але образа вашої особи стосується не тільки вас, вона стосується правосуддя.

– Інспекторе Жавер, – заперечив Мадлен, – найвище правосуддя – совість. Я вислухав цю жінку, і я знаю, що роблю.

– А я, пане мер, не вірю власним очам і вухам.

– Тоді виконуйте наказ і задовольніться цим.

– Я виконую свій обов’язок. А мій обов’язок вимагає посадити цю жінку на шість місяців у тюрму.

Пан Мадлен лагідно відповів:

– Затямте собі добре: вона не сидітиме в тюрмі жодного дня.

Почувши цей остаточний вирок, Жавер осмілився глянути мерові просто у вічі й сказав глибоко шанобливим тоном:

– Мені дуже прикро суперечити панові меру, зі мною таке трапляється уперше в житті, проте дозвольте нагадати вам, що я дію в межах своїх повноважень. Вернімося до сьогоднішнього випадку. Я сам був на майдані. Ця дівка накинулась на пана Баматабуа, виборця і власника триповерхового будинку з балконом. Крім того, пане мер, це вулична бійка, яка стосується безпосередньо мене, і саме тому я затримав жінку на ім’я Фантіна.

Тоді Мадлен склав руки на грудях і сказав таким суворим тоном, якого ще ніхто в місті від нього не чув:

– Випадок, про який ви згадали, стосується муніципальної поліції. На підставі статей дев’ятої, одинадцятої, п’ятнадцятої і шістдесят шостої карного кодексу судити такі справи належить мені. Наказую відпустити цю жінку на волю.

Жавер зробив останню спробу:

– Але ж, пане мер…

– Я змушений нагадати вам про статтю вісімдесят першу закону від тринадцятого грудня тисяча сімсот дев’яносто дев’ятого року про самовільний арешт.

– Пане мер, дозвольте…

– Ні слова більше.

– Однак…

– Вийдіть, – звелів Мадлен.

Жавер прийняв удар просто в груди, не опустивши погляду, наче російський солдат. Він низько вклонився панові меру і вийшов із відділка.

Фантіна відступила від дверей і провела його розгубленим поглядом.

Дивне хвилювання опанувало її. Щойно вона була свідком того, як змагалися між собою дві могутні сили. Двоє чоловіків, один із яких тягнув її в морок, а другий виводив на світло. Вони ввижалися їй двома велетами, один в образі демона, а другий – доброго янгола. Янгол здолав демона, і дрож пробирав Фантіну, коли вона думала, що цей янгол виявився тим, кого вона досі ненавиділа, кого вважала причиною всіх своїх нещасть! І він заступився за неї тоді, коли вона так страшенно його образила! І не тільки заступився, а й порятував її! Виходить, вона помилялася? Тупо й злякано дослухалася Фантіна до кожного слова, яке говорив Мадлен, і відчувала, як розвіюються у неї в душі сутінки ненависті, як розгоряється там вогник радості, довіри й любові.

Коли Жавер вийшов, пан Мадлен обернувся до неї і сказав, говорячи ніби через силу, як стриманий чоловік, що не хоче дати волю сльозам.

– Я вірю, що ви розповіли правду. Я нічого не знав про те, що вас звільнили з роботи. Чому ви не звернулися тоді просто до мене? А зараз зробимо так: я заплачу ваші борги, і ви скоро побачите свою дитину. Ви житимете з нею тут або в Парижі. Я беру під свою опіку вашу дитину й вас. Я даватиму вам стільки грошей, скільки знадобиться. Ставши щасливою, ви знову станете чесною. Хоч, судячи з вашої розповіді, ви завжди лишалися чесною і святою перед Богом. О, бідолашна жінка!