Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

3. Загадковий сад

Жан Вальжан опинився у великому й досить дивному на вигляд саду. Він був видовжений, у глибині тяглася алея тополь, по кутках височіли дерева, а посередині виднілися якісь плодові кущі, овочеві грядки, теплиця для динь, де блищали під місяцем скляні ковпаки, і стічна яма. То там, то там стояли почорнілі від моху кам’яні лави.

Поруч із Жаном Вальжаном була споруда, по даху якої він спустився на землю, купа хмизу, а під стіною – кам’яна статуя з понівеченим обличчям.

Споруда являла собою стару руїну з рештками колишніх кімнат; одна з них, завалена всякою всячиною, правила за сарай.

Велика будівля, що виходила на вулицю Прямої стіни і завертала в провулок Пікпюс, була обернута до садка двома своїми фасадами, розташованими під прямим кутом. Ці внутрішні фасади здавалися ще похмурішими, ніж зовнішні. Усі вікна були заґратовані. Ніде не пробивалося світла. Одне крило будівлі відкидало густу тінь, яка стелилася по саду величезним чорним укривалом.

Годі було уявити собі щось непривітніше й пустельніше, ніж цей сад. У ньому не виднілося жодної душі, що не дивно для такої пізньої пори. Але не схоже було, щоб тут хтось прогулювався навіть удень.

Насамперед Жан Вальжан знайшов свої черевики і взувся, потім зайшов із Козеттою в сарай. Утікач ніколи не почуває себе в безпеці. Дівчинка, яка весь час думала про тітку Тенардьє, поділяла його прагнення заховатись якомога краще.

Козетта тремтіла й горнулась до Жана Вальжана. Чутно було крики патруля, який обнишпорював тупик і вулицю, удари прикладів об бруківку, вигуки й лайку Жавера.

Десь через чверть години цей гамір ніби почав стихати. Жан Вальжан затамував подих і лагідно поклав долоню на рот Козетти.

А втім, їх оточувала така дивна й глибока тиша, що той шум на вулиці, хоч який несамовитий і близький, начебто зовсім не турбував її.

Аж ось посеред цієї тиші почулися нові звуки – звуки божественні, невимовно прекрасні. В нічній темряві співали жіночі голоси, що звучали з дівочою чистотою й дитячою наївністю, ті неземні голоси, які ще чує новонароджений і вже вловлює умирущий. Спів долинав із похмурої будівлі, яка охоплювала сад. Тільки-но почав стихати гамір демонів, як у темряві заспівав янгольський хор.

Козетта й Жан Вальжан упали навколішки.

Поки звучали ці голоси, Жан Вальжан не думав більше ні про що. Ніч зникла, і він бачив над собою блакитне небо. Йому здавалося, душа його зараз змахне крильми й полетить.

Спів замовк. Тихо стало на вулиці, тихо в саду. Вітер шарудів сухими бадилинками на гребені муру.

Незабаром вітер подужчав. Певне, було десь близько другої ночі. Бідолашна Козетта сиділа, прихилившись до Жана Вальжана голівкою, і він подумав, що дитина задрімала. Він поцілував її й подивився на неї. Очі в Козетти були широко розкриті, а їхній напружений вираз стривожив Жана Вальжана.

Вона тремтіла.

– Тобі хочеться спати? – спитав Жан Вальжан.

– Мені холодно, – сказала дівчинка і через мить запитала:

– Вона досі тут?

– Хто?

– Пані Тенардьє.

– А! – сказав Жан Вальжан. – Вона вже пішла. Не бійся.

Козетта зітхнула, наче з неї спав великий тягар.

Земля була волога, сарай відкритий з усіх боків, вітер ставав усе холодніший. Жан Вальжан зняв із себе редингот і закутав Козетту.

– Так тобі тепліше?

– Тепліше.

– Гаразд, зачекай мене хвилинку. Я зараз вернуся.

Він вийшов із руїн і пішов попід великою будівлею, шукаючи кращого пристановища. Йому траплялися двері – але замкнені. На всіх вікнах першого поверху були ґрати.

Проминувши внутрішній кут будівлі, він побачив овальні вікна і помітив якесь світло. Жан Вальжан зіп’явся навшпиньки і зазирнув у одне з тих вікон. Усі вони виходили в простору, вимощену плитами залу з аркадами й колонами. Тьмяне світло лилося від нічника, що горів у кутку. Зала була порожня, і він не помітив у ній ніякого руху. Одначе, добре придивившись, розгледів на підлозі щось ніби прикрите саваном і схоже на людське тіло. Розпростерте долілиць на плитах, з розкинутими хрестом руками, воно було нерухоме і здавалося неживим. Біля тіла на підлозі тяглася наче змія – та зловісна постать лежала з мотузкою на шиї.

Вся зала тонула в імлі – так буває у великих, тьмяно освітлених приміщеннях – і від цього здавалася ще моторошнішою.

Жан Вальжан знайшов у собі мужність, щоб притиснутися чолом до шибки й почекати, чи не заворушиться розпростерте тіло. Та воно не ворухнулося – хоч він і дивився довго. Зненацька його опанував неусвідомлений жах, і він кинувся навтіки, не наважуючись оглянутися назад. Йому здавалося, що коли він обернеться, то побачить, як іде за ним та постать, вимахуючи руками.

Жан Вальжан добіг до сараю, ноги його підгинались. Він важко відсапувався, і піт стікав у нього по скронях.

Від холоду, тривоги, переживань і хвилювань цього вечора у нього почалася гарячка, думки його мішалися.

Він підійшов до Козетти. Вона спала, поклавши голову на камінь.

Жан Вальжан сів і став дивитись на неї. І потроху почав заспокоюватись, опановувати себе.

Він ясно усвідомлював, що віднині його життя належить їй. Він прагнутиме тільки того, що потрібно Козетті, і боятиметься лише того, що загрожуватиме їй. Він навіть не відчував холоду, хоч і скинув редингот, щоб закутати дівчинку.

Аж ось крізь свою задуму він раптом почув якийсь звук. Ніби десь дзеленчав дзвіночок.

Жан Вальжан оглянувся й побачив, що в саду хтось є.

Якась істота, схожа на людину, ішла між скляними ковпаками теплиці, то нахиляючись, то випростуючись.

Жан Вальжан здригнувся. Таким бідолахам, як він, усе здається ворожим. Вони бояться дня, бо вдень їх видно, і бояться ночі, бо ніч допомагає заскочити їх зненацька. Недавно його лякало те, що сад порожній, а тепер – те, що в ньому хтось є.

Від уявного страху він перейшов до цілком реального. Мабуть, Жавер залишив своїх людей стежити за вулицею, і якщо цей чоловік натрапить на нього, він крикне: «Злодій!» – і видасть його.

Жан Вальжан обережно підняв Козетту й відніс її в найдальший куток сараю, за якісь старі меблі. Козетта не ворухнулась.

Звідти він почав спостерігати за чоловіком, який ходив по теплиці. Дивно, але дзвіночок дзеленчав на кожен його рух, ніби був до нього прив’язаний. Що це могло означати? Навіщо прив’язали дзвіночок тому чоловікові, наче барану або бику?

Міркуючи про це, Жан Вальжан помацав Козеттині руки. Вони були холодні як лід.

– О Боже! – прошепотів він і тихенько покликав: – Козетто!

Дівчинка не розплющила очей.

Жан Вальжан струснув її, але вона не прокинулась.

«А що, як вона померла?» – подумав він і випростався, затремтівши з голови до ніг.

Найжахливіші припущення промайнули у нього в голові. Він раптом згадав, що сон на холоді може бути смертельним.

Бліда й нерухома, Козетта лежала на землі біля його ніг.

Він притулив вухо до її грудей; дитина дихала, але слабко. Здавалося, ось-ось дихання урветься.

Як зігріти її? Як розбудити? Усі інші думки, крім цих, вилетіли в нього з голови. В нестямі вибіг він із сараю.

Вкрай необхідно було, щоб через чверть години Козетта лежала в ліжку і грілась біля вогню.

4. Чоловік із дзвіночком

Жан Вальжан пішов просто до чоловіка, якого побачив у саду. В руці він тримав стовпчик монет, що його вийняв з кишені камізельки.

Той стояв, опустивши голову. Кілька кроків, і Жан Вальжан опинився перед незнайомцем.

– Сто франків! – вигукнув він.

Незнайомець здригнувся і підвів голову.

– Плачу сто франків, якщо ви дасте мені притулок на ніч!

Місяць яскраво освітлював стривожене обличчя Жана Вальжана.

– Як! Це ви, дядечку Мадлен? – вигукнув незнайомець.

Це ім’я, вимовлене опівночі, в зовсім незнайомому місці, змусило Жана Вальжана відсахнутися.

Він сподівався чого завгодно, тільки не цього. Перед ним стояв згорблений і кульгавий дід у селянській одежі, зі шкіряним наколінником, з якого звисав величенький дзвінок. Обличчя його Жан Вальжан не бачив, воно було в тіні.

А тим часом старий скинув шапку і схвильовано вигукував:

– О Господи! Звідки ви взялися, дядечку Мадлен? Як ви сюди увійшли? Ви, певно, впали з неба! І на кого ви схожі! На вас навіть сурдута немає!

– Хто ви такий і що це за будинок? – спитав Жан Вальжан.

– Отакої! – вигукнув старий. – Таж ви самі прилаштували мене сюди! То ви мене не впізнали?

– Ні, – сказав Жан Вальжан. – А ви звідки мене знаєте?

– Ви врятували мені життя, – мовив старий.

Він повернувся, місяць освітив його профіль, і Жан Вальжан упізнав старого Фошлевана.

– А! – сказав Жан Вальжан. – То це ви. Тепер я вас упізнав.

– Слава Богу! – вигукнув старий з докором у голосі.

– І що ви тут робите?

– Накриваю свої дині.

Старий Фошлеван і справді тримав у руці краєчок солом’яної мати, яку щойно розстелив на теплиці. Він уже працював так із годину, і саме за цим ділом і побачив його Жан Вальжан.

– Я подумав собі: «Ніч місячна, може вдарити приморозок. Мабуть, одягну я свої диньки тепліше». Але звідки ви тут узялися?

Проте Жан Вальжан волів сам ставити запитання:

– А що це за дзвіночок у вас на нозі?

– Дзвіночок? – перепитав Фошлеван. – А це щоб мене обминали.

– Обминали? А чого б то вас обминали?

Старий лукаво підморгнув.

– У цьому домі багато молодих дівчат, і вони вважають, що зустрічатися зі мною небезпечно. Дзвіночок остерігає їх. Коли я підходжу, вони втікають.

– А що це за дім?

– Отакої! Таж ви знаєте!

– Нічого я не знаю.

– Це ж ви прилаштували мене сюди садівником!

– Відповідайте так, мовби я нічого не знаю.

– Гаразд. Це монастир Малий Пікпюс!

Жан Вальжан нарешті почав пригадувати. Випадковість чи провидіння закинули його саме в той монастир, куди він два роки тому прилаштував старого Фошлевана, почавленого своїм возом.

– І все ж таки, як ви сюди потрапили, дядечку Мадлен? Хоч ви й святий, але ви чоловік, а чоловікам сюди дороги нема.

– Ви ж тут.

– Тільки я один.

– А проте, – сказав Жан Вальжан, – мені треба тут залишитися.

– О Господи! – вигукнув Фошлеван.

Жан Вальжан підступив до нього і сказав серйозним голосом:

– Дядечку Фошлеван, я врятував вам життя.

– Я про це згадав перший, – відповів старий.

– Так от, тепер ви можете віддячити мені тим самим.

Фошлеван узяв дужі руки Жана Вальжана у свої зморшкуваті й тремтячі руки і кілька секунд, здавалося, не міг мовити й слова. Нарешті він вигукнув:

– О, я буду щасливий, якщо з ласки Божої мені вдасться повернути вам борг! Пане мер, розпоряджайтеся мною.

Обличчя старого сяяло, і він весь наче перемінився.

– Що я можу для вас зробити? – запитав він.

– Я вам усе поясню. Ви маєте кімнату?

– Я живу в окремій хижці, за руїнами старого монастиря. Того куточка звідси не видно. У мене там три кімнатки.

– Гаразд, – сказав Жан Вальжан. – А зараз у мене до вас два прохання.

– Які, пане мер?

– По-перше, нікому не розповідайте того, що ви про мене знаєте. По-друге, не намагайтеся взнати більше.

– Як собі хочете. Я знаю, що ви святий і не можете зробити нічого поганого. До того ж це ви влаштували мене сюди. Розпоряджайтеся мною.

– Домовились. А зараз ходімо зі мною. Ми заберемо дитину.

– Он як? – сказав Фошлеван. – То тут є ще й дитина!

Він не додав більш нічого і поплентав за Жаном Вальжаном, мов собака за своїм хазяїном.

Не минуло й півгодини, як Козетта, чиї щоки порожевіли біля вогню, спала в ліжку старого садівника. Обидва чоловіки сиділи за столом, на який Фошлеван поклав кусень сиру і ситний хліб, поставив пляшку вина і дві склянки. Поклавши руку Жанові Вальжану на коліна, старий сказав:

– Ох, дядечку Мадлен, ви впізнали мене не відразу! Ви рятуєте людині життя, а потім її забуваєте! Ви чоловік невдячний!

5. Розповідь про те, як Жавер спіймав облизня

Події, на які ми поки що подивилися тільки з одного боку, розвивалися дуже просто.

Коли Жан Вальжан, заарештований у Монтреї-Приморському біля ліжка Фантіни, утік із в’язниці, поліція припустила, що він подасться до Парижа. Париж – це водоверть, у якій усе губиться. Жоден ліс не ховає людину так надійно, як юрба. Кожен утікач знає про це і тому прагне в Париж. Знає про це й поліція, отож саме в Парижі шукає вона тих, кого загубила десь-інде. Там шукала вона й колишнього мера Монтрея-Приморського. Жавера викликали в столицю керувати розшуком, і він справді дуже допоміг у вистеженні Жана Вальжана. Службова ревність і кмітливість, виявлені Жавером у цій справі, були помічені паном Шабуйє, секретарем префектури при графі Англесі, і пан Шабуйє, який і раніше протегував Жаверові, перевів його до столичної поліції, де він швидко здобув належний авторитет.

Жавер більше не думав про Жана Вальжана, аж поки випадково натрапив на його ім’я в одній газеті, де повідомлялося, що каторжник Жан Вальжан загинув. Форма того повідомлення була настільки офіційною, що Жавер не піддав його найменшому сумніву.

Через якийсь час у паризьку префектуру надійшов рапорт із префектури Сени й Уази про викрадення дитини, яке сталося за досить незвичайних обставин у Монфермеї. Викрадено дівчинку семи-восьми років, мовилося в рапорті, довірену матір’ю місцевому корчмареві; дівчинку звуть Козетта; вона дочка такої собі Фантіни, яка померла невідомо коли й де.

Цей рапорт потрапив на очі Жаверові й примусив його замислитись.

Ім’я Фантіни було добре йому відоме. Він пригадав, як Жан Вальжан просив у нього три дні, щоб поїхати по дитину тієї дівки. Він пригадав також, що Жана Вальжана заарештували в Парижі в ту мить, коли він сідав у диліжанс до Монфермея. Чого йому треба було в тому селі? Тоді поліція так і не змогла збагнути цього. Тепер Жавер усе зрозумів. Жан Вальжан хотів знайти дочку Фантіни, яка була в Монфермеї. І ось тепер ту дитину викрадено. Хто її викрав? Жан Вальжан? Але Жан Вальжан мертвий.

Нічого нікому не кажучи, Жавер сів у диліжанс і поїхав до Монфермея.

Він сподівався знайти там роз’яснення, а натомість знайшов повну невідомість.

Першими днями роздратовані Тенардьє багато базікали, і тому зникнення Жайворонка наробило шуму в селі. Відразу ж виникло кілька історій про викрадення – звідси й рапорт поліції. Та коли роздратування минуло, Тенардьє з його гострим розумом швидко збагнув, що ніколи не варто привертати до себе увагу королівського прокурора і що балачки про викрадення Козетти насамперед спрямують зірке око правосуддя на нього, отже, й на багато його темних оборудок. Тому він круто змінив поведінку, заткнув жінці рота і вдавав здивованого, коли з ним заговорювали про «викрадену дитину». Він нічого не розуміє. Звичайно, в якусь мить він міг побідкатися, в нього «викрали» його дороге дитя, бо йому шкода було розлучатися з ним; але ж дівчинку забрав її рідний дідусь, і тут нічого не вдієш. Причому дідусь, якому добре ведеться. Саме цю історію й почув Жавер, приїхавши до Монфермея.

Жавер поставив Тенардьє кілька запитань. «Хто він, той дідусь, і як його звати?» Тенардьє відповів дуже просто: «Він багатий землевласник. Я бачив його паспорт. Здається, його звуть пан Гійом Ламбер».

Ламбер – прізвище, яке звучить солідно. Жавер повернувся до Парижа. «Жан Вальжан мертвий, – сказав він собі. – А я йолоп».

Він почав забувати про всю цю історію, коли в березні 1824 року до нього дійшли чутки про старого дивака, який жив поблизу церкви Сен-Медар і дістав прізвисько «жебрак, що дає милостиню». Казали, ніби це рантьє, чийого імені ніхто до пуття не знав, і що він живе з дівчинкою восьми років, про яку відомо тільки те, що вона з Монфермея. Монфермей! Це слово змусило Жавера насторожитись. Колишній церковний сторож, а тепер поліційний шпиг під машкарою жебрака, якому той «дивак» подавав милостиню, розповів ще кілька подробиць. «Цей рантьє дуже потайний, виходить він тільки ввечері, ні зі ким не розмовляє, ні до кого не підходить. Він носить жовтий редингот, весь підшитий банкнотами». Це остаточно розбудило цікавість Жавера. Щоб побачити того фантастичного рантьє зблизька й не наполохати його, він одного вечора перевдягся в лахміття церковного сторожа і сів на його місце.

«Дивак» підійшов до перевдягненого Жавера й подав йому милостиню. В ту мить Жавер підвів голову і пережив не менше потрясіння, ніж Жан Вальжан, бо якщо тому здалося, ніби він упізнав Жавера, то Жаверові здалося, ніби він упізнав Жана Вальжана.

Тим часом у темряві він міг і помилитися. Смерть Жана Вальжана була засвідчена офіційно. У Жавера лишалися сумніви, а в таких випадках Жавер, людина честі й обов’язку, ніколи нікого не затримував.

Він простежив підозрюваного до самої халабуди Горба й там розпитав стару. Стара підтвердила легенду про редингот, підшитий мільйонами, і розповіла про випадок із банкнотою в тисячу франків. Жавер найняв у неї кімнату і того ж таки вечора оселився в ній. Він підслуховував під дверима, сподіваючись почути голос таємничого пожильця, але Жан Вальжан не озвався.

Наступного вечора Жан Вальжан подався навтіки. Але дзенькіт п’ятифранкової монети привернув увагу старої, і вона поквапилася попередити Жавера, що пожилець, певно, збирається переселитись. На смерканні, коли Жан Вальжан вийшов із дому, Жавер з двома своїми помічниками чекав його, сховавшись за деревами.

Жавер ішов за Жаном Вальжаном від дерева до дерева, від вулиці до вулиці. Навіть коли Жан Вальжан був цілком певен, що він у безпеці, Жавер не спускав із нього очей.

Чому Жавер не заарештував Жана Вальжана? Бо він іще сумнівався.

Слід нагадати, що в ті часи поліція не почувала себе зовсім вільно: їй доводилось остерігатися преси. Газети підняли бучу в зв’язку з кількома невиправданими арештами, історія дійшла до палати депутатів, і відтоді префектура стала побоюватися. Зазіхнути на свободу особи вважалося тяжким злочином. Агенти поліції боялися помилитись – помилка означала втрату посади. Варто тільки уявити собі, яке враження справило б на весь Париж коротеньке повідомлення, передруковане в двадцятьох газетах: «Учора один поважний сивоголовий рантьє, прогулюючись зі своєю восьмирічною онукою, був заарештований і відведений до відділку як збіглий каторжник!»

Повторимо, що Жавер мав і власні принципи: вимоги його сумління в даному випадку збігалися з розпорядженнями префекта. У нього справді лишався сумнів.

Сум, тривога, пригніченість, прикра необхідність утікати вночі й шукати нове пристановище для себе й для Козетти, – усе це дуже змінило зовнішній вигляд Жана Вальжана і надало його ході й постаті таких старечих рис, що сам Жавер не міг напевне його впізнати. До того ж він добре пам’ятав і розповідь Тенардьє про Козеттиного дідуся, й офіційне повідомлення про смерть Жана Вальжана на каторзі.

На якусь мить у нього майнула думка зажадати, щоб незнайомець показав документи. Але якщо то був не Жан Вальжан і не старий поважний рантьє, він міг виявитися небезпечним бандитом, котрий має в Парижі спільників і потаємні притулки, в один із яких він зараз і прямує. Його кружляння вулицями нібито підтверджувало, що це не звичайний собі городянин. Затримати його надто рано означало те саме, що «зарізати курку, яка несе золоті яйця». Краще не квапитись. Жавер був певен, що переслідуваний від нього не втече.

Отак і йшов він, трохи спантеличений, ніяк не можучи збагнути, хто ж він, цей загадковий старий.

Тільки на вулиці Понтуаз, у яскравому світлі, що падало з одного шинку, Жавер остаточно впізнав Жана Вальжана.

У ту мить Жавер затремтів, наче тигр, що перестрів свою жертву. Але перед ним був Жан Вальжан, грізний каторжник, і Жавер подумав про те, що їх тільки троє. Тоді він послав по підмогу у відділок на вулиці Понтуаз.

Через цю затримку та нараду на перехресті зі своїми помічниками він мало не загубив слід. Та Жавер відразу вгадав, що Жан Вальжан захоче, аби від переслідувачів його відокремила річка, і, скоряючись непомильному інстинкту, пішов прямо до Аустерліцького мосту. Він спитав у збирача мита: «Тут пройшов старий із малою дівчинкою?» – «Я взяв із нього два су», – відповів той. Жавер вийшов на міст саме вчасно, щоб побачити, як утікачі на протилежному березі переходять через освітлену місцину. Коли Жан Вальжан увійшов у вулицю Зелена дорога, Жавер згадав про тупик Жанро, розташований там, наче пастка. Отож він поквапно послав одного зі своїх людей перекрити єдиний звідти вихід на перехрестя вулиці Прямої стіни й вулички Пікпюс. Перестрівши патруль, що прямував на зміну варти до Арсеналу, Жавер затримав його і прихопив із собою. Після цього, знаючи, що Жан Вальжан опинився між тупиком Жанро праворуч, його агентом ліворуч і ним, Жавером, позаду, він дозволив собі взяти дрібку тютюну.

А потім він розпочав свою гру. Жавер відчував пекельну радість, знаючи, що жертва досі на волі, але нікуди вже від нього не втече. То була радість павука, який дозволяє дзижчати спійманій у павутину мусі, радість кота, що грається з мишею.

Жавер торжествував. Сіть його невблаганно стягувалась. Йому лишалося тільки простягти руку.

Він посувався вперед повільно, обшукуючи всі закутні й підворіття, наче кишені злодія.

Та коли він дістався до центру павутини, мухи там не виявилося.

Легко собі уявити його досаду.

Він допитав вартового, що стояв на перехресті вулиці Прямої стіни та провулка Пікпюс. Той нікого не бачив.

Як Наполеон наробив помилок під час російської кампанії, Александр Македонський – у війні з Індією, Цезар – в африканській війні, Кір – у війні зі Скіфією, так і Жавер припустився не однієї помилки у своєму поході проти Жана Вальжана. Звичайно ж, він повинен був відразу впізнати старого каторжника. Йому мало б вистачити й одного погляду. І даремно він не заарештував його ще в халабуді Горбо або принаймні тоді, коли вже остаточно впізнав на вулиці Понтуаз. А особливо він дав маху в самому кінці полювання, намагаючись утримати такого чоловіка, як Жан Вальжан, на кінчику нитки, він переоцінив свої сили, граючись у кота-мишки з левом.

І на великих стратегів находить затемнення.

Хай там як, а побачивши, що Жан Вальжан вислизнув від нього, Жавер не розгубився. Певний, що той не міг утекти далеко, він розставив поліційні пости, влаштував засідки і нишпорив по кварталу всю ніч. Він одразу помітив непорядок із вуличним ліхтарем, де було обрізано мотузку. Але це спрямувало його пошуки в тупик Жанро. Там є досить низькі музи, і садки за тими мурами межують із пустирищами. Жан Вальжан мав утекти саме туди. Певно, він так і зробив би, якби проник трохи далі в тупик Жанро, і це стало б його погибеллю. Жавер так обнишпорив ті садки й пустирища, ніби шукав голку в копиці сіна.

Удосвіта він залишив на варті двох своїх тямущих людей і повернувся в префектуру, присоромлений, наче шпиг, який потрапив у пастку, наставлену злодієм.