Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Це було більше, ніж Фантіна могла витримати. Взяти до себе Козетту! Покінчити зі своїм ганебним життям! Яке блаженство! Вона розгублено дивилась на чоловіка, який говорив до неї, і не могла спромогтися на відповідь – тільки схлипувала. Ноги в сердешної жінки підігнулись, вона впала навколішки перед Мадленом і, перш ніж той устиг перешкодити їй, припала устами до його руки.

Потім Фантіна знепритомніла.

Книга п’ята
Жавер

1. Довгоочікуваний спочинок

Мадлен звелів перенести Фантіну до своєї лікарні, довіривши хвору сестрам. Вона металася в гарячці, а вночі марила вголос, поки нарешті заснула.

Близько полудня Фантіна прокинулася, відсунула запону й побачила біля свого ліжка пана Мадлена. Його сповнений жаллю погляд був спрямований на розп’яття, яке висіло на стіні.

За цей час пан Мадлен цілком перемінився в уяві Фантіни. Їй здалося, що він промениться сяйвом. Вона довго дивилась на нього, не зважуючись заговорити, нарешті боязко озвалася:

– Що ви тут робите?

Мадлен прийшов сюди ще годину тому й чекав, поки Фантіна прокинеться. Він узяв її за руку, помацав пульс.

– Як ви себе почуваєте? – запитав він.

– Добре, – відповіла вона. – Я поспала, й мені краще.

Мадлен усю ніч і весь ранок наводив довідки, й тепер він знав історію Фантіни в усіх її сумних подробицях.

– Ви багато страждали, бідолашна мати, – сказав він. – Але не нарікайте на свою долю. Віднині для вас почнеться зовсім інше життя. Не можна стати янголом, не пройшовши крізь пекло.

Він глибоко зітхнув. Фантіна всміхнулася йому чарівною усмішкою, яка не здалася гіршою від того, що їй бракувало двох зубів.

Тієї самої ночі Жавер написав листа і вранці власноручно опустив його в поштову скриньку. Лист був адресований у Париж: «Панові Шабуйє, секретарю префекта поліції». Поштмейстерша і кілька інших службовців, які бачили листа й упізнали Жаверів почерк, вирішили, що то прохання відставки – бо ж про випадок у поліційному відділку вже знало усе місто.

Мадлен негайно написав Тенардьє. Фантіна заборгувала їм сто двадцять франків. Він надіслав триста і попросив негайно привезти дитину в Монтрей-Приморський, де її чекає хвора мати.

Тенардьє був приголомшений.

– Ну й чортівня! – сказав він жінці. – Не можна випускати дитину з рук. Побачиш, як цей жайворонок перетвориться для нас на дійну корову. Певно, якийсь бовдур уклепався в матір.

У відповідь він надіслав добре продуманий рахунок на п’ятсот франків із лишком. Там були два найсправжнісінькі рахунки, один від лікаря, другий – від аптекаря, які лікували Епоніну й Азельму, коли ті довго хворіли. Козетта, як ми вже згадували, хворою не була. Отже, лишалось тільки підмінити імена. Внизу Тенардьє зазначив: «Отримано по рахунку триста франків».

Мадлен негайно послав іще триста франків і написав: «Якомога скоріше привозьте Козетту».

– Христе-Боже! – сказав Тенардьє. – Дитину відпускати не слід.

А тим часом Фантіна не одужувала. Вона й далі лежала в лікарні.

Спочатку сестри з відразою поставилися до «дівки, яку їм доручили доглядати». Та вже через кілька днів Фантіна їх обеззброїла. Вона розмовляла з лагідним смиренням, а її материнські почуття зворушили б хоч кого. Одного дня сестри почули, як вона в гарячковому маренні говорила:

– Я була грішницею, та Господь простить мене. Адже я грішила тільки заради своєї дівчинки. Я відчую на собі благословення Боже, коли Козетта буде зі мною. Вона янгол, мої любі сестри. У цьому віці крильця ще не відпадають.

Пан Мадлен заходив провідати її двічі на день, і щоразу вона запитувала:

– Скоро я побачу свою Козетту?

– Може, й завтра, – відповідав він. – Її ось-ось привезуть.

Бліде обличчя матері променилося радістю.

– О, яка я буду щаслива! – казала вона.

Фантіна все не одужувала. Навпаки, її стан погіршувався з тижня на тиждень. Ота грудка снігу, вкинута між голі лопатки, різко прискорила розвиток хвороби, яка жевріла в ній уже кілька років.

Якось лікар вислухав Фантіну й похитав головою.

– Ну що? – запитав Мадлен.

– У неї, здається, є дитина, яку вона хоче бачити? – і собі запитав лікар.

– Так.

– Тоді покваптеся її привезти.

Мадлен здригнувся.

– Що сказав лікар? – спитала в нього Фантіна.

Мадлен присилував себе всміхнутися.

– Він сказав, щоб скоріше привезли вашу дитину. Що це поверне вам здоров’я.

– О, це правда! І чому ті Тенардьє досі не привезли моєї дівчинки? Хоч би скоріше вона приїхала! Тоді нарешті я буду щаслива!

Тенардьє тим часом «не відпускав дитини» і вигадував для цього сотні причин. То Козетта не зовсім здорова, щоб їхати взимку, то сам він надто заклопотаний, і таке інше, і таке інше.

– Я пошлю когось по Козетту, – сказав Мадлен. – А як треба буде, поїду сам.

І під диктовку Фантіни він написав листа, якого вона підписала.

«Шановний пане Тенардьє! Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою.

Фантіна».

А тим часом сталася одна важлива подія. Хоч би як старанно обтісували ми таємничу брилу, яку називаємо своїм життям, чорний прожилок долі проступить на ній завжди.

2. Як «Жан» може перетворитися на «Шан»

Якось уранці Мадлен сидів у своєму кабінеті, даючи лад найневідкладнішим справам мерії на випадок, якби довелося поїхати до Монфермея, коли йому доповіли, що поліційний наглядач Жавер бажає говорити з паном мером. Почувши це ім’я, Мадлен не міг заглушити в собі неприємне почуття. Після подій у поліційному відділку Жавер уникав мера більше, ніж будь-коли, і Мадлен жодного разу з ним не зустрівся.

– Просіть, – сказав він.

Жавер увійшов.

Пан Мадлен гортав підшивку протоколів дорожніх правопорушень. Він навіть не глянув на Жавера. Він мимоволі згадав про бідолашну Фантіну й не мав охоти виявляти люб’язність.

Жавер шанобливо вклонився панові меру, що сидів до нього спиною, ступив два-три кроки й зупинився посеред кабінету, не порушуючи мовчанки.

Фізіономіст, який добре знав би Жавера, цього дикуна, поставленого на службу цивілізації, цю дивну суміш римлянина, спартанця, ченця і капрала, цього шпига, нездатного на брехню, фізіономіст, що знав би про його давню й таємну відразу до Мадлена, про їхню сутичку з приводу Фантіни, – такий фізіономіст, подивившись на Жавера тепер, сказав би собі: «Щось сталося». Було очевидно, що цей чоловік із його прямим, ясним, щирим, чесним, суворим і невблаганним сумлінням пережив якусь внутрішню драму. Увійшовши, він уклонився Мадленові з шанобливістю, в якій не було ні злопам’яті, ні гніву, ні виклику, і стояв майже виструнчившись, не кажучи й слова і покірливо чекаючи, коли пан мер захоче обернутися, – стояв спокійний, серйозний, із капелюхом у руці, з опущеним поглядом. Смирення і глибокий смуток відбивалися на його простому й непроникному, як граніт, обличчі. Та ще якась похмура рішучість.

Нарешті пан мер напівобернувся.

– Ну, що там у вас, Жавер?

Жавер хвилину помовчав, наче збираючись із думками, потім із якоюсь сумною врочистістю заявив:

– Річ у тім, пане мер, що вчинено злочин.

– Який злочин?

– Один із нижніх чинів адміністрації виявив неповагу до високого урядовця. Мій обов’язок довести це до вашого відома.

– І хто цей нижній чин? – запитав Мадлен.

– Я, – відповів Жавер.

– І хто той високий урядовець, що має підстави бути невдоволеним поведінкою нижнього чина?

– Ви, пане мер.

Мадлен випростався у своєму кріслі.

Жавер провадив з тим самим суворим виразом обличчя й не підводячи погляду:

– Пане мер, я прийшов просити, щоб ви домоглися від начальства мого звільнення з посади.

Мадлен, здивований, розтулив був рота, але Жавер урвав його на півслові:

– Ви скажете, я міг би подати у відставку, але цього недосить. Подати у відставку – це почесно. Я завинив і маю бути покараний. Мене слід прогнати.

– Та в чому річ? – вигукнув Мадлен. – Що таке ви проти мене вчинили? Я нічого не розумію.

Жавер глибоко зітхнув і сумним голосом пояснив:

– Пане мер, півтора місяця тому, відразу після історії з тією дівкою, я написав на вас донос.

– Донос?

– Атож. У поліційну префектуру Парижа.

Мадлен, який сміявся не частіше, ніж Жавер, вибухнув сміхом:

– Ви поскаржилися на мера, що втручається у справи поліції?

– Я доніс на вас як на колишнього каторжника.

Мер став білий як крейда.

Жавер провадив, усе ще не підводячи очей:

– Я так думав. Підозра виникла у мене давно. Зовнішня схожість, довідки, що їх ви наводили у Фаверолі, ваша сила, пригода зі старим Фошлеваном, те, що ви влучно стріляєте і трохи накульгуєте, – та мало чого? Усякі дурниці… Одне слово, я прийняв вас за такого собі Жана Вальжана.

– За такого собі… Як, ви сказали, його звуть?…

– Жан Вальжан. Це каторжник, якого я бачив двадцять років тому, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Вийшовши з каторги, той Жан Вальжан, наскільки мені відомо, обікрав єпископа, потім пограбував малого савояра. Ось уже вісім років він десь переховується, і його розшукують. Ну я й подумав… Гнів додав мені рішучості, і я доніс на вас у префектуру.

Мадлен, який знову взявся за протоколи, запитав байдужим тоном:

– І що вам відповіли?

– Що я схибнувся.

– А далі?

– Вони таки мали слушність.

– Добре, що ви це самі зрозуміли!

– Ще б пак не зрозуміти, коли справжнього Жана Вальжана спіймано.

Сторінка протоколу вислизнула з пальців пана Мадлена. Він підвів голову, пильно подивився на Жавера і сказав якимсь дивним тоном:

– Он що!

– Тут така історія, пане мер, – вів далі Жавер. – У нашому краї, поблизу Айлі-ле-О-Клоше жив собі волоцюга на ім’я Шанматьє. Ніхто не звертав на нього уваги, та ось цієї осені старого зловили на крадіжці яблук. Його заарештували, а що в’язниця була в поганому стані, слідчий постановив перевести Шанматьє в Аррас до департаментської в’язниці. Там сидів колишній каторжник на ім’я Бреве, не знаю, за що він там сидів, але за добру поведінку його настановили помічником тюремника. І ось тільки-но з’являється Шанматьє, як Бреве вигукує: «Отакої! Таж я знаю цього чоловіка. Це старий тюряжник, і звуть його Жан Вальжан». – «Який Жан Вальжан?» – здивовано перепитує Шанматьє. «Не прикидайся дурником, – каже Бреве. – Ти Жан Вальжан. Ми були з тобою на тулонській каторзі. Двадцять років тому!» Шанматьє відмагається. Тоді це діло копнули глибше, і ось що з’ясувалося: років тридцять тому Шанматьє працював підрізальником дерев у кількох селах і, зокрема, у Фаверолі. А тепер повернімося до Жана Вальжана. Перед тим як потрапити на каторгу за крадіжку зі зломом, він працював ким? Підрізальником дерев. Де? У Фаверолі. Ще одна обставина. Дівоче прізвище матері Жана Вальжана було Матьє. Цілком імовірно, що після каторги він для маскування взяв собі прізвище матері й став зватися Жан Матьє. Він оселяється в Оверні, де замість «Жан» вимовляють «Шан», отже, він стає Шан Матьє, а потім і Шанматьє. У Фаверолі нічого нового довідатися не пощастило. Родина Жана Вальжана зникла безслідно, минуло тридцять років, і ніхто вже там його не пам’ятав. Зате в Тулоні знайшли ще двох каторжників, які знали Жана Вальжана. Це засуджені на довічне ув’язнення Кошпай і Шенілдьє. Їм улаштували очну ставку з Шанматьє. Вони, як і Бреве, не вагаючись, упізнали в ньому Жана Вальжана. Той самий вік, десь років п’ятдесят чотири, той самий зріст, те саме обличчя – одне слово, той самий чоловік. І якраз тоді я посилаю свій донос у префектуру. Мені відповідають, що я зсунувся з глузду, бо Жан Вальжан в Аррасі, в руках правосуддя. Уявляєте собі мій подив? Адже я був переконаний, що Жан Вальжан тут, у моїх руках. Я написав слідчому, мене викликали, показали мені Шанматьє…

– І що? – урвав його Мадлен.

– Пане мер, істина є істина. Мені було страшенно прикро, але то справді Жан Вальжан. Я теж упізнав його.

– Ви певні? – тихим голосом запитав Мадлен, і Жавер засміявся гірким сміхом людини, поставленої перед прикрою очевидністю.

– Ще б пак не певен!

Якусь хвилину він стояв замислений, а тоді сказав:

– Тепер, коли я побачив справжнього Жана Вальжана, я просто не розумію, як я міг так помилитися. Пробачте мені, пане мер.

– І що каже той чоловік? – запитав Мадлен.

– Справи його, пане мер, кепські. Перелізти через мур, зламати гілку й нарвати яблук – для малого хлопця бешкет; для дорослого – злочин; для каторжника – тяжкий злочин. Гадаю, тут пахне довічним ув’язненням. А ще, звісно, вирине й ота історія з малим савояром. Проте Жан Вальжан – то справжня бестія. Інший би обурювався, кричав, а він собі вдає, ніби нічого не розуміє, та й годі. Він тільки повторює: «Я Шанматьє, чого ви від мене хочете?» О, то великий спритник! Та нічого вже йому не допоможе. Його впізнали аж четверо людей. Суд відбудеться в Аррасі. Мене викличуть як свідка.

Мадлен знову заглибився в свої протоколи з виразом дуже зайнятої людини. Потім обернувся до Жавера й сказав:

– Годі, Жавер. Усі ці подробиці, власне, мало мене цікавлять. Ми марнуємо час, а справ у нас багато. Жавер, підіть до тітки Бюзоп’є, яка торгує городиною на розі вулиці Сен-Солв. Нехай вона подасть позов на возія П’єра Шенелона. Той мугиряка мало не розчавив ту жінку та її хлопця. Його слід покарати. Потім навідайтеся до пана Шарселе, вулиця Монтр-де-Шампіньї. Він скаржиться, що з-під сусідської ринви вода ллється на його подвір’я й розмиває підмурок дому. Потім підете на вулицю Гібур до вдови Доріс і на вулицю Гарро-Блан до пані Рене ле Боссюе – складете протоколи про порушення поліційних правил. Але я доручаю вам надто багато роботи. Ви ж бо, здається, сказали, що через вісім-десять днів маєте їхати в Аррас у тій справі…

– Раніше, пане мер.

– Коли?

– Хіба я не сказав вам, що суд відбудеться завтра, і я вирушаю сьогоднішнім вечірнім диліжансом?

Мадлен зробив ледь помітний рух.

– І поки триватиме суд?

– Один день, не довше. Вирок оголосять щонайпізніше завтра надвечір. Але я не чекатиму вироку, тут усе ясно. Дам свідчення й відразу повертаюся сюди.

– Зрозуміло, – сказав Мадлен.

І помахом руки відпустив Жавера.

Жавер лишився на місці.

– Пробачте, пане мер, – сказав він.

– Що там у вас іще? – запитав Мадлен.

– Пане мер, ви забули, що мене слід звільнити зі служби.

Мадлен підвівся.

– Жавер, ви чоловік порядний, і я вас ціную. Ви перебільшуєте свою провину. Крім того, це особиста образа, що стосується тільки мене. Я хочу, щоб ви лишилися на своїй посаді.

– Пане мер, я не можу на це погодитися, – спокійно заперечив Жавер. І, весь зосереджений на одній думці, провадив: – Я зовсім не перебільшую. Ось мої міркування. Я вас несправедливо підозрював. Це пусте. Така наша служба – підозрювати. Але в нападі гніву я, не маючи жодного доказу, доніс на вас як на каторжника – на вас, на людину шановану, на мера, на урядовця! Це дуже серйозна провина. У вашій особі я образив владу – будучи її охоронцем. Якби таке вчинив хтось із моїх підлеглих, я оголосив би його негідним служити в поліції і вигнав би зі служби. Зачекайте, пане мер, іще кілька слів! Я часто виявляв суворість. До інших. Це було справедливо. Чи повинен я вирізняти себе з-поміж інших? Ні, не повинен. Пане мер, я не хочу, щоб ви ставилися до мене по-доброму, ваша доброта попсувала мені чимало крові, коли ви виявляли її до інших. Доброта, яка надає перевагу повії перед шанованим городянином, а поліційному наглядачеві перед мером – це, на мою думку, кепська доброта. Вона розхитує підвалини суспільства. Добрим бути легко, куди важче – бути справедливим. Якби ви виявилися тим, за кого я вас вважав, я не був би добрим до вас – о, ви побачили б! А тепер завинив я, і в інтересах суспільства, якому я служив, мене слід вигнати. Пане мер, я вимагаю, щоб поліційного наглядача Жавера звільнили зі служби.

Усе це Жавер виголосив покірливим, гордим, розпачливим і переконаним тоном, що надавало якоїсь похмурої величі цьому дивному в своїй бездоганній чесності чоловікові.

– Побачимо, – сказав Мадлен і подав Жаверові руку.

Жавер відступив і суворо мовив:

– Пробачте, пане мер, але це неприпустимо. Мер не подає руки шпигові.

І крізь зуби додав:

– Авжеж, шпигові. Відтоді як я зловжив даною мені владою, я перетворився на нікчемного шпига.

Відтак він шанобливо вклонився і рушив до виходу.

У дверях обернувся і, не підводячи погляду, сказав:

– Пане мер, я виконуватиму свої обов’язки, поки мене не замінять.

Жавер вийшов. Мадлен поринув у глибоку задуму, слухаючи, як стихають у коридорі тверді й упевнені кроки.

Книга шоста
Справа Шанмантьє

1. Сестра Симпліція

Незабаром після відвідин Жавера, десь ополудні, пан Мадлен, як і звичайно, прийшов провідати Фантіну.

Перш ніж зайти до її палати, він покликав сестру Симпліцію.

Лікарню обслуговували дві черниці: одну звали сестра Перпетуя, другу – сестра Симпліція.

Тут важливо підкреслити одну річ. Усім було відомо, що сестра Симпліція жодного разу в своєму житті не сказала неправди. Кожна людина, нехай яка порядна й чесна, здатна на дрібну невинну брехню. Але сестра Симпліція вважала, що невинної брехні не існує в природі. Будь-яка неправда – це лик сатани. Так вона думала. Постригшись у черниці, вона свідомо взяла ім’я Симпліція. Адже свята Симпліція дала відтяти собі обидві руки, не бажаючи сказати неправду. Якби вона збрехала, що народилася в Сегесті, – це врятувало б її. Але праведниця була родом із Сіракуз – так вона й сказала.

Сестра Симпліція вподобала Фантіну, певне, відчувши в ній приховану доброчесність, і взяла майже виключно на себе обов’язок доглядати її.

Мадлен відвів сестру вбік і з дивними нотками в голосі, про що вона згадала пізніше, попросив її подбати про Фантіну.

Потім Мадлен підійшов до хворої.

Фантіна щодня чекала пана Мадлена, як чекають сонячний промінь. Вона казала сестрам: «Я тільки тоді й живу, коли приходить пан мер». У той день, побачивши Мадлена, вона відразу спитала:

– А Козетта?

Він усміхаючись відповів:

– Скоро.

Пан Мадлен був із Фантіною такий, як і завжди. Правда, на превелику радість хворої, він сидів біля неї цілу годину, а не півгодини, як звичайно. Він зробив тисячу розпоряджень, щоб хворій нічого не бракувало. Хтось помітив, як на мить його обличчя заволоклося тінню. Але це пояснювалося просто, бо знали, що лікар прошепотів йому на вухо: «Їй дуже погіршало».

Потім Мадлен пішов до мерії, і службовець контори бачив, що він довго розглядав мапу доріг Франції, яка висіла у нього в кабінеті, а тоді записав на папірці якісь цифри.

2. Проникливість дядечка Скофлера

З мерії Мадлен попрямував на околицю міста до одного фламандця на прізвище Скофлер, який давав у найми коней і кабріолети.

Коли з’явився мер, Скофлер саме лагодив збрую.

– Хазяїне, у вас знайдеться добрий кінь? – запитав Мадлен.

– Усі мої коні добрі, пане мер. Що, по-вашому, означає «добрий кінь»?

– Такий, що за день пробіжить двадцять льє.

– Двадцять льє! – вигукнув фламандець.

– Так.

– Запряжений у кабріолет?

– Звичайно.

– І скільки він відпочиватиме після такої дороги?

– Може статися, що йому доведеться вирушити в путь уже наступного дня.

– І пробігти ту саму відстань?

– Так.

– Прокляття! А там справді буде двадцять льє?

Мадлен дістав із кишені папірець, на якому він записав кілька цифр, і показав їх фламандцеві. То були цифри 5, 6, 8¹/₂.

– Погляньте-но, – сказав він. – У сумі буде дев’ятнадцять із половиною, тобто майже двадцять льє, коли округлити.

– Пане мер, – сказав фламандець, – я маю те, що вам треба. Мого білого коника. Ви, певне, бачили, як він біжить. Його хотіли були привчити до сідла. Де там! Він хвицався і скидав усіх на землю. Не знали, що й робити з ним. Тоді я купив його і став запрягати в кабріолет. Цього він якраз і хотів. Не треба було взагалі сідати йому на спину. Сідла він не терпить. У кожного свої вподобання; один воліє тягти, інший – носити.

– І він пробіжить двадцять льє?

– Пробіжить! І менше, ніж за вісім годин… Але за кількох умов.

– Яких саме?

– По-перше, напівдорозі ви дасте йому годину перепочити; він має поїсти, і треба постояти біля нього, поки він їстиме, щоб конюх не поцупив його овес. Бо я помітив, що в заїздах конюхи пропивають більше вівса, ніж з’їдають коні.

– Гаразд.

– По-друге… Ви вмієте правувати конем, пане мер?

– Умію.

– Отже, друга умова: ви поїдете сам-один і без багажу, щоб не перевантажувати коня.

– Я згоден.

– Я візьму з вас по тридцять франків за добу. Враховуючи дні простою. Корм коневі – за ваш рахунок.

Мадлен поклав на стіл три наполеондори.

– Ось вам плата за два дні вперед, – сказав він. – Я згоден.

– І ще одне: для такої подорожі кабріолет буде заважкий. Доведеться вам, пане мер, погодитися на маленький тильбюрі.

– Я згоден.

– Він легенький, але відкритий.

– Мені байдуже.

– Ви не забули, що зараз зима?

Мадлен промовчав.

– Що буде холодно й може полити дощ? – провадив дядечко Скофлер.

Мадлен підвів голову і сказав:

– Тильбюрі й кінь мають стояти біля моїх дверей завтра о пів на п’яту ранку.

– Домовилися, – відповів Скофлер. І з удавано байдужим виглядом запитав: – Але ж ви досі не сказали, куди їдете. Куди ви зібралися, пане мер?

Від самого початку розмови фламандець тільки про це й думав, але чомусь не наважувався спитати.

– У вашого коня міцні передні ноги? – поцікавився Мадлен.

– Атож, пане мер. Тільки ви його трохи притримуйте на спусках. Там багато спусків, куди ви їдете?

– Не забудьте: рівно о пів на п’яту біля моїх дверей, – сказав Мадлен і вийшов.

Фламандець залишився ні в сих ні в тих, як він потім сам розповідав.

Через дві-три хвилини двері відчинились. Це був знову мер.

– Добродію Скофлер, в яку суму оцінюєте ви коня й тильбюрі, що їх даєте мені в найми? – запитав він.

– А ви що, хочете їх у мене купити?

– Ні, але про всяк випадок я хочу забезпечити вам їхню вартість. Коли я повернуся, ви віддасте мені гроші. То скільки, ви вважаєте, коштує ваш кабріолет і кінь?

– П’ятсот франків, пане мер.

– Ось гроші.

Мадлен поклав на стіл банкноту й вийшов.

Фламандець покликав дружину, розповів їй про все, і вони стали вгадувати, куди поїде мер. «У Париж», – сказала жінка. «Не думаю», – відповів чоловік. Мадлен забув на каміні аркуш зі своїми цифрами. Фламандець заходився вивчати їх. «П’ять, шість і вісім з половиною?» – Раптом він обернувся до жінки. – Я знаю, куди він їде! Від нашого міста п’ять льє до Едена, шість – від Едена до Сен-Поля й вісім із половиною від Сен-Поля до Арраса. Він їде в Аррас.

Тим часом Мадлен повернувся додому.

Він піднявся у своє помешкання, й уже о пів на дев’яту в нього погасло світло. Воротарка фабрики, яка була також служницею Мадлена, сказала касирові, коли той ішов до себе:

– Чи пан мер не захворів? Вигляд у нього був якийсь дивний.

Касир мешкав якраз під кімнатою Мадлена. Він не звернув уваги на слова воротарки і спокійно собі заснув. Близько півночі він раптом прокинувся: крізь сон йому почувся шум над головою. Він став дослухатися. То було шарудіння кроків – нагорі хтось ходив. Касир прислухався уважніше й упізнав ходу пана Мадлена. Через мить він почув скрип, так мовби відчинили й зачинили дверцята шафи. Знову зашаруділи кроки. Касир зовсім прокинувся і крізь шибку побачив на стіні протилежного дому червонястий відблиск освітленого вікна. Це явно було вікно Мадленової кімнати. Відблиск тремтів, наче в кімнаті горіло полум’я. Тінь від рами не вимальовувалась, отже, вікно, незважаючи на зимовий холод, було розчахнуте навстіж. Касир заснув. За годину або дві він знову прокинувся. Ті самі кроки розмірено шаруділи над його головою.

Відблиск на стіні виднівся й тепер, але вже блідий і нерухомий, як від лампи або свічки. Вікно лишалося розчинене, мабуть, воно й не зачинялось.