Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]

Книга третя
Дід і онук

1. Старовинний салон

Десь від 1817 року Жільнорман, який тоді ще жив у Сен-Жерменському передмісті, двічі на тиждень бував у домі баронеси Т., вельми достойної особи, чий чоловік за Людовика Шістнадцятого був послом Франції у Берліні. Барон Т., який за свого життя захоплювався магнетичним ясновидінням, розорився й помер у еміграції, залишивши дружині в спадок лише десять томів рукопису, оправлених у червоний сап’ян. То були надзвичайно цікаві спогади про Месмера[30]30
   Месмер Франц Антон (1733–1815) – австрійський лікар, творець учення про так званий «тваринний магнетизм».


[Закрыть] та його досліди. З гордості пані Т. не опублікувала тих спогадів і жила на маленьку ренту, що невідомо як збереглася. Пані Т. трималася далеко від двору («Там надто мішане товариство», – казала вона), перебуваючи в шляхетному й гордому усамітненні. Кілька друзів – усі переконані роялісти[31]31
   Рояліст – прихильник королівської монархії у Франції.


[Закрыть] – збиралися двічі на тиждень біля її вдовиного коминка. Там пили чай, нарікали на нинішні часи, проклинали бонапартистів, обурювалися якобінськими настроями Людовика Вісімнадцятого і тихо говорили про надії, які подавав брат короля, згодом Карл Десятий. Жільнорман майже завжди приходив на ці зустрічі в супроводі своєї дочки, довготелесої панни, якій на той час було тільки сорок, але вона виглядала на всі п’ятдесят, і гарненького семирічного хлопчика, білявого, рожевого, свіжого, з радісним і довірливим поглядом. Його появу в салоні завжди зустрічали співчутливими вигуками: «Який він милий! Бідолашне дитя!» Це був той самий хлопчик, про якого ми вже згадували. «Бідолашним дитям» називали малого тому, що батьком йому доводився «луарський[32]32
   Після поразки наполеонівської армії під Ватерлоо її рештки були відведені до річки Луари й там розформовані.


[Закрыть] розбійник» – той самий зять Жільнормана, якого старий вважав «ганьбою своєї родини».

2. Один з кривавих привидів того часу

Кожен, хто опинився б у ті роки в містечку Верноні й захотів прогулятися по тамтешньому монументальному мосту, міг побачити, глянувши через парапет, чоловіка років п’ятдесяти у шкіряному кашкеті, в штанях і куртці з грубого сірого сукна, на яку була нашита орденська стрічка, колись червона, а тепер жовта, в дерев’яних черевиках-сабо, із засмаглим майже до чорноти обличчям і майже білим волоссям, з великим шрамом, що перетинав лоб і щоку, згорбленого, зсутуленого, завчасу постарілого; з ранку до вечора той чоловік ходив із лопатою або садовим ножем у руці по одній із обгороджених ділянок, які ланцюгом тягнуться понад лівим берегом Сени – чарівні, зарослі квітами куточки, що їх можна б назвати садками, якби вони були більші, або букетами, якби були менші. Усі ті ділянки впиралися одним краєм у річку, а протилежним – у будиночок. Згаданий нами чоловік у куртці й дерев’яних черевиках десь близько 1817 року жив у найскромнішому з тих будиночків, до якого прилягала найменша ділянка. Він мешкав там у тиші й убогості разом зі служницею, про яку важко було сказати, молода вона чи стара, бридка чи гарна, селянка чи міщанка. На своїй діляночці землі він вирощував прегарні квіти, яким віддавав увесь свій час.

Упертою й наполеґливою працею він зумів вивести кілька сортів тюльпанів і жоржин, про які, здавалося, забула природа. Від світанку до вечора трудився він улітку на своїх грядках, підрізаючи, прополюючи, поливаючи, ходячи поміж квітниками з виразом лагідної доброти і глибокого смутку; іноді він годинами стояв нерухомо, слухаючи спів пташки на дереві або лепетання дитини в сусідньому домі, чи споглядаючи краплі роси на кінчику травинки, що її сонячний промінь перетворював у темно-червоний рубін. Годувався він надголодь і частіше пив молоко, ніж вино. Будь-який хлопчисько міг командувати ним, служниця бурчала на нього. Він був боязкий і сором’язливий до крайнощів, рідко виходив на вулицю й не бачився ні з ким, крім жебраків, що стукали в його вікна, та свого кюре, доброго старого абата Мабефа. Одначе якщо хтось із жителів містечка або приїжджих цікавився його тюльпанами й трояндами, він з усмішкою розчиняв перед ними хвіртку своєї садиби. То й був «луарський розбійник».

І разом з тим кожному, хто захотів би почитати спогади про військові походи, газету «Монітер» і зведення про бойові дії великої армії, не раз стрілося б ім’я Жоржа Понмерсі. Ще зовсім юним він став солдатом Сентонжського полку. Коли починалася революція, цей полк увійшов до Рейнської армії. Понмерсі воював під Шпейєром, Вормсом, Нейштадтом, Тюркгеймом, Альцеєм і Майнцом. Він був серед дванадцяти сміливців, які, укріпившись за старим Андернахським фортечним валом, стримували цілий корпус принца Гессенського й відступили тільки тоді, коли ворожі гармати пробили в мурі величезний пролом. У війську Клебера він брав участь у битві під Марш’єном і Мон-Паліселем, де йому поранило руку шрапнельною кулею. Потім він опинився на кордоні з Італією і в числі тридцятьох гренадерів під командуванням Жубера захищав Тендську ущелину. Жубер після цієї битви дістав звання генерал-ад’ютанта, а Понмерсі – підпоручика. Жорж Понмерсі був поруч Бертьє під дощем картечі в день битви біля Лоді. Він бачив, як його колишній генерал Жубер упав у бою біля Нові в ту мить, коли підняв шаблю і вигукнув: «Уперед!» Виконуючи якесь бойове доручення, Понмерсі повантажився зі своєю ротою на легкий вітрильник, відплив із Генуї в уже не пригадую який порт і потрапив в оточення сімох чи вісьмох англійських кораблів. Капітан-генуезець хотів викинути гармати в море, заховати солдатів між двома палубами і прослизнути в темряві як торговельне судно. Одначе Понмерсі звелів підняти на щоглу трикольоровий прапор і гордо пройшов під гарматними жерлами британських фрегатів. Відпливши звідти на двадцять льє, він так осмілів, що на своєму вітрильнику напав на великий англійський транспорт із військом і захопив його в полон. 1805 року він служив у дивізії Малера, яка відбила Гюнцбург в ерцгерцога Фердінанда. Біля Веттінгена він виніс під градом куль смертельно пораненого полковника Мопеті, командира 9-го драгунського полку. Він відзначився під Аустерліцом під час уславленого маршу колон під вогнем ворога. Коли кавалерія російської імператорської гвардії розгромила батальйон 4-го піхотного полку, Понмерсі був серед тих, хто завдав переможного контрудару. Імператор нагородив його хрестом. Понмерсі був свідком, як узяли в полон Вюрмсера під Мантуєю, Меласа в Александрії, Макка під Ульмом. Біля Ейлау він був на тому самому кладовищі, де відважний капітан Луї Гюго, дядько автора цієї книжки, зі своєю ротою, в якій було вісімдесят три чоловіки, протягом двох годин стримував всі атаки цілої ворожої армії. Тільки троє вийшли з того кладовища живими – і серед них Понмерсі. Він бачив Москву, потім Березину, потім Люцен, Бауцен, Дрезден, Вахау, Лейпциг і Гельнгаузенську ущелину; потім Монмірайль, Шато-Тьєрі, Краон, береги Марни, береги Ени й страшні лаонські позиції. Біля Арне-ле-Дюка, будучи в чині капітана, він зарубав десятьох козаків і врятував, правда, не свого генерала, а свого капрала. Його всього порубали в тому бою, і тільки з лівої руки в нього витягли двадцять сім скалок кістки. За тиждень до капітуляції Парижа він помінявся з товаришем місцями, перейшовши в кавалерію. Він супроводжував Наполеона на острів Ельбу. Під Ватерлоо він командував ескадроном кірасирів у бригаді Дюбуа. Це він відбив прапор у Люнебурзького батальйону. Понмерсі кинув прапор до ніг імператора. Він був весь залитий кров’ю. Вириваючи прапор, він дістав удар шаблею в обличчя. Імператор крикнув йому: «Ти полковник, барон і кавалер Почесного легіону!» Понмерсі відповів: «Ваша величносте, дякую за свою вдову!» Через годину він упав у рів, на оенську дорогу. Хто ж він такий, цей Жорж Понмерсі? А той самий «луарський розбійник».

Читач уже дещо про нього знає. Після битви під Ватерлоо, як ви пам’ятаєте, його витягли з рову, і йому пощастило приєднатися до армії, а потім у санітарних фургонах він добувся до табору на Луарі.

В роки Реставрації Понмерсі наполовину знизили платню, а потім відправили його на проживання, тобто під нагляд, у Вернон. Король Людовик Вісімнадцятий, вважаючи усе, що відбулося протягом Ста днів,[33]33
   Сто днів – період правління Наполеона у Франції (від 20 березня по 22 червня 1815 року) після його втечі з острова Ельби.


[Закрыть] недійсним і незаконним, не визнав за Понмерсі права ні на орден Почесного легіону, ні на звання полковника, ні на баронський титул. Понмерсі ж ніколи не пропускав нагоди підписатися «полковник барон Понмерсі». Виходячи з дому, він завжди приколював на свій старий синій сурдут стрічку ордена Почесного легіону. Королівський прокурор застеріг Понмерсі, що його притягнуть до кримінальної відповідальності за «незаконне носіння цієї відзнаки». Коли службовець прокуратури передав йому застереження, Понмерсі з гіркою усмішкою відповів: «Не знаю, чи то я вже не розумію французької мови, чи то ви розучилися говорити нею, але я нічого не втямив». І після того цілий тиждень щодня виходив зі стрічкою. Його не стали більш турбувати. Двічі або тричі військовий міністр і командувач округу надсилали йому листи, адресовані «панові майору Понмерсі». Він відсилав ті листи назад нерозпечатаними.

Одного ранку він зустрів королівського прокурора на одній з вернонських вулиць, підійшов до нього й запитав:

– Пане прокурор, а чи дозволено мені носити мій шрам?

Не маючи інших прибутків, крім своєї вбогої півпенсії командира ескадрону, Понмерсі винайняв у Верноні найменший будиночок, який тільки міг знайти. Як він там жив, ми вже знаємо. У часи імперії, між двома війнами, він знайшов час, щоб одружитися з панною Жільнорман. Старий буржуа, у глибині душі обурений, погодився на цей шлюб, сказавши: «Найзнаменитіші родини можуть бути присилувані до такого». 1815 року пані Понмерсі, жінка, до речі, рідкісної вдачі й цілком гідна свого чоловіка, померла, залишивши малого хлопчика. Цей хлопчик міг би скрасити самоту полковника; але дід поставив вимогу, щоб онука віддали йому, а ні – то він позбавить малого спадщини. В інтересах хлопця батько поступився і, втративши сина, віддав усю свою любов квітам.

Він відмовився також від будь-якої політичної діяльності, не брав участі ні у змовах, ні в заколотах. Думки його витали між невинними нинішніми захопленнями і колишніми подвигами на полях битв. Він гаяв свій час, чекаючи, коли розквітне гвоздика, і спогадуючи Аустерліц.

Пан Жільнорман не підтримував із зятем жодних взаємин. Полковник був для нього «бандитом», а старий для полковника – «тупим бовдуром». Якщо Жільнорман і згадував про Понмерсі, то тільки щоб поглузувати з його «баронського титулу». Вони ясно домовилися, що Понмерсі не намагатиметься ні бачитися із сином, ні говорити з ним, – інакше малого відішлють йому і позбавлять спадку. Для Жільнорманів Понмерсі був наче зачумлений. Вони хотіли виховати хлопця по-своєму. Можливо, полковник і помилився, погодившись на ці умови, але він вважав, що робить добре і приносить у жертву тільки себе. Спадщина старого Жільнормана не обіцяла багато, але спадщина панни Жільнорман була значна. Ця тітка, що залишилася в дівках, володіла великим багатством по материнській лінії, і син сестри був її прямим спадкоємцем.

Хлопець, якого звали Маріус, знав, що в нього є батько, і тільки. Ніхто з ним про батька не говорив. Але перешіптування, недомовки, підморгування, якими зустрічали його в тому товаристві, куди він ходив із дідом, помалу проникли у свідомість малого, а що Маріус, природно, переймався настроєм і переконаннями свого, так би мовити, навколишнього середовища, то з плином часу він почав думати про батька з прикрим серцем і почуттям сорому.

Хлопець ріс, а полковник раз на два або три місяці потай приїздив до Парижа і приходив до церкви Сен-Сюльпіс у той час, коли тітка Жільнорман приводила Маріуса на месу. Там бідолашний батько ховався за колоною й дивився на свого сина, не сміючи ворухнутись, не зважуючись навіть дихати. Цей прикрашений шрамом воїн боявся старої діви.

Звідси і його дружба з вернонським кюре, абатом Мабефом.

Брат цього достойного священнослужителя був церковним старостою в Сен-Сюльпіс, і він не міг не звернути уваги на чоловіка зі шрамом, який плакав, дивлячись на малого хлопчика. Одного дня, приїхавши до Вернона навідати брата, церковний староста зустрів на мосту полковника Понмерсі й упізнав у ньому чоловіка з церкви Сен-Сюльпіс. Він розповів про нього своєму братові кюре, й обидва під якимсь приводом навідали полковника. Після цього візиту були й інші. Спочатку дуже стриманий, Понмерсі зрештою розговорився, і двоє старих довідались, як він пожертвував своїм щастям заради синового майбутнього. Після цього кюре відчув глибоку пошану до цього скривдженого долею чоловіка, а Понмерсі у свою чергу навернувся серцем до абата.

Двічі на рік, першого січня і на Святого Георгія, Маріус писав батькові офіційні поздоровчі листи, які йому диктувала тітка. Це було все, що дозволяв Жільнорман. Батько відповідав дуже ніжними листами, які дід засовував собі в кишеню не читаючи.

3. Тіні з минулого

Салон пані Т. став для Маріуса єдиним вікном у життя. Те вікно було тьмяне, і крізь нього проникало більше темряви, ніж світла, більше холоду, ніж тепла. Увійшовши в той дивний світ, малий хлопець, народжений для радості й щастя, дуже скоро зробився сумним і серйозним. Маріус зачудовано розглядався навколо себе. Він дивився на старих дам, що сиділи півколом біля каміна, в якому ледь жеврів вогонь, дивився на їхні суворі обличчя, ледь освітлені лампою під зеленим абажуром, обрамлені сивим або притрушеним сивиною волоссям, дивився на довгі сукні похмурих кольорів, пошиті за модою минулого сторіччя, він слухав, як ці дами зрідка цідять слова, водночас урочисті й гнівні, і йому здавалося, ніби перед ним не жінки, а патріархи та волхви зі Святого Письма, не живі люди, а привиди.

До цих привидів приєднувалися кілька священнослужителів, завсідників старовинного салону, та кілька аристократів. Один із них, пан Пор де Гі, лисий і рано постарілий, розповідав, що 1793 року, коли йому було шістнадцять, його відправили на тулонську каторгу за ухиляння від військової служби й закували в кайдани разом із вісімдесятирічним єпископом Мірпуаським. Їхнім обов’язком було прибирати вночі з ешафотів голови й тіла страчених. Вони переносили обезголовлені тулуби на плечах і на спині, від чого на їхніх червоних арештантських халатах утворювалася кірка закипілої крові, що вранці висихала, але надвечір знову відволожувалась. У салоні пані Т. можна було почути безліч таких трагічних оповідей.

Життя тут ледь-ледь жевріло. Слова здавалися тихими зітханнями. Газети, що відповідали смакам салону, скидалися на стародавні папіруси. Приходили сюди й молоді люди, але вони були якимись напівмертвим. У передпокої гостей зустрічали старі лакеї. Усе тут, здавалося, давно віджило, але вперто не хотіло сходити в могилу. Це був світ мумій – набальзамовані пани, понабивані опудала слуг.

І все ж таки цей крихітний світ не був позбавлений величі. Можна підсміюватися з нього, але не слід ані зневажати, ані ненавидіти його. Це – Франція минулих часів.

Як і всі діти, Маріус Понмерсі дечого навчався. Коли він вийшов із-під опіки тітки Жільнорман, дід доручив його виховання вчителю, позначеному всіма перевагами класичної тупості. Ця юна душа, що тільки розкривалася для життя, з рук святенниці потрапила до рук педанта. Маріус закінчив колеж і вступив на юридичний факультет. Він був рояліст, фанатик і людина суворих правил. Свого діда Маріус недолюблював за його старечий цинізм, а про батька він похмуро мовчав.

А загалом це був хлопець із палкою душею, але стриманий, шляхетний, великодушний, гордий, релігійний, екзальтований, наділений майже хворобливим гонором і сором’язливий до дикості.

4. Смерть розбійника

Маріус завершив свою середню освіту якраз тоді, коли старий Жільнорман покинув світське товариство, попрощався із Сен-Жерменським передмістям та салоном пані Т. і переселився у квартал Маре, у свій будинок на вулиці Сестер Голгофи. Зі слуг він тримав там, крім воротаря, покоївку Ніколетту, що замінила Манон, і товстуна Баска, про якого ми вже згадували.

1827 року Маріусові виповнилося сімнадцять. Повернувшись якось увечері додому, він побачив свого діда з листом у руці.

– Маріусе, – сказав Жільнорман, – завтра ти поїдеш у Вернон.

– Чого? – спитав Маріус.

– Побачитися з батьком.

Маріус здригнувся. Він думав про що завгодно, тільки не про те, що коли-небудь йому доведеться побачитися з батьком. Для нього це було цілковитою несподіванкою й досить неприємною. Він почував себе так, ніби має відбути тяжку повинність.

По-перше, вони з батьком дотримувалися протилежних політичних поглядів. А по-друге, Маріус був переконаний, що цей «рубака», як називав зятя старий Жільнорман у хвилини великодушності, не любив свого сина. Інакше він би не покинув його й не віддав під чужу опіку.

Юнак був такий приголомшений, що нічого не запитав у діда. Той заговорив сам.

– Він, здається, хворий. Хоче тебе бачити.

І після мовчанки додав:

– Виїдеш завтра вранці. Пригадується мені, що від заїзду Фонтен омнібус вирушає о шостій і прибуває до Вернона увечері. Ним і поїдеш. Він просить, щоб ти поквапився.

Після чого старий зіжмакав листа і сунув у кишеню. Маріус міг виїхати того ж таки вечора і бути в батька наступного ранку. В той час від вулиці Булуа ходив нічний диліжанс до Руана, який заїздив у Вернон. Проте ні Жільнорман, ні Маріус і не подумали навести довідки.

Наступного вечора, на смерканні, Маріус приїхав до Вернона. У домах уже запалювали свічки. Він спитав у першого стрічного, де живе «пан Понмерсі». Бо в душі він погоджувався з Реставрацією і не вважав свого батька ні бароном, ні полковником.

Йому показали дім. Він подзвонив. Відчинила жінка з лампою в руці.

– Пан Понмерсі вдома? – запитав Маріус.

Жінка не відповіла й не ворухнулась.

– Він тут живе? – перепитав Маріус.

Жінка ствердно кивнула.

– Я можу поговорити з ним?

Жінка заперечливо похитала головою.

– Але я його син, – сказав Маріус. – Він чекає мене.

– Він уже вас не чекає більше, – відповіла жінка.

Тільки тоді Маріус помітив, що вона плаче.

Жінка показала йому рукою на двері. Він увійшов.

У просторому передпокої з низькою стелею горіла свічка. Маріус побачив там трьох чоловіків: один стояв на ногах, другий – навколішках, а третій, у самій сорочці, лежав випростаний на підлозі. Той, хто лежав, був полковник.

Два інші були лікар і священик, який читав молитву.

Три дні тому полковник захворів на запалення мозку. Передчуваючи недобре, він іще на початку своєї хвороби написав старому Жільнорманові, просячи прислати сина. Полковникові ставало все гірше, і того самого вечора, коли Маріус приїхав у Вернон, він у нападі гарячки підхопився з ліжка, відштовхнув служницю, яка намагалася втримати його, й вигукнув: «Мого сина досі немає! Я піду зустрічати сина!» Потім він вийшов із кімнати й упав – у передпокої. Він щойно помер.

Служниця покликала лікаря та священика. Лікар з’явився запізно, священик прийшов запізно. Син теж з’явився запізно.

У тьмяному світлі свічки на блідій щоці полковника було видно велику сльозу, що викотилася з його мертвого ока. Око згасло, але сльоза не висохла. Полковник плакав, що син приїхав запізно.

Маріус дивився на цього чоловіка, якого бачив уперше й востаннє у своєму житті, на його шляхетне й мужнє обличчя, на розплющені очі, які вже нічого не бачили, на сиве волосся, на тіло, посмуговане брунатними рубцями, – слідами шабельних ударів – і поцятковане червонястими зірочками – загоєними ранами від куль. Він дивився на величезний шрам – знак героїзму – на обличчі, яке Бог позначив виразом доброти. Він подумав, що цей чоловік – його батько, проте лишився холодний.

Йому було сумно, але так само сумував би він, побачивши якогось іншого покійника.

А тим часом гірка жалоба витала в кімнаті. Служниця схлипувала у кутку, кюре молився, й молитва його уривалася риданнями, лікар утирав очі. Навіть покійник плакав.

Іноді лікар, священик і служниця поглядали на Маріуса, не мовлячи й слова; для них він був тут чужий.

Маріус, зовсім мало схвильований, почував себе через це дуже ніяково. Він упустив на підлогу капелюх, щоб подумали, ніби від горя він не зміг утримати його в руці. І водночас він відчував докори сумління і картав себе за таку поведінку. Але хіба це його провина? Він не любив свого батька – що вдієш?

Полковник не залишив після себе нічого. Продаж майна ледь покрив видатки на похорон. Служниця знайшла клаптик паперу, який передала Маріусові. Там були такі слова, написані рукою полковника:

«Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі».

На звороті полковник приписав:

«У тій самій битві під Ватерлоо один сержант урятував мені життя. Його звуть Тенардьє. Останнім часом, наскільки мені відомо, він держав корчму в якомусь селі поблизу Парижа, чи то в Шелі, чи в Монфермеї. Якщо моєму синові трапиться зустріти цього чоловіка, хай він зробить для нього все, що зможе».

Не так з обов’язку перед пам’яттю батька, як під впливом невиразної пошани до смерті, що панує в серці кожної людини, Маріус узяв і сховав ту записку.

З полковникового майна нічого не збереглося. Пан Жільнорман продав тандитникові його шпагу та мундир. Сусіди пограбували сад і розтягли рідкісні квіти. Інші рослини незабаром здичавіли або повсихали.

Маріус пробув у Верноні лише дві доби. Після похорону він повернувся до Парижа та до своїх занять на юридичному факультеті, зовсім не згадуючи про батька, ніби його ніколи й не існувало. Через два дні полковника поховали, а через три – забули.

Маріус носив на капелюсі жалобну стрічку. Ото й усе.