Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

4. На сцені з’являється лялька

З нагоди Різдва група мандрівних торговців поставила свої рундуки біля церкви й по вулиці Пекарській, де була корчма Тенардьє. А що незабаром жителі Монфермея мали йти на всенічну, всі рундуки були яскраво освітлені свічками в паперових лійках – «чарівне видовище», за словами шкільного вчителя, який того вечора сидів у корчмі Тенардьє. Зате в небі не сяяла жодна зірка.

У цій крамниці, яка стояла навпроти корчми Тенардьє, продавали дитячі іграшки. Усе в ній блищало сухозліткою, скляними бусинками та чудовими виробами з жерсті. У вітрині на тлі білих серветок крамар поставив величезну ляльку футів два заввишки, в рожевій шовковій сукні, зі справжнім волоссям і емалевими очима. Із самого ранку це чудо стояло на вітрині, викликаючи захват усіх перехожих віком до десяти років, проте в Монфермеї не знайшлося жодної настільки багатої або марнотратної матері, яка подарувала б ту ляльку своїй дитині. Епоніна й Азельма милувалися нею годинами, та й Козетта осмілювалася нишком позирати на те диво.

Навіть коли Козетта вийшла на вулицю з відром у руці, сумна й пригнічена, вона не змогла втриматися, щоб не глянути на чудесну ляльку, на «даму» – так вона називала її. Бідолашна дитина спинилася як укопана. Невеличка крамниця видавалася їй казковим палацом, а лялька – чарівним видінням. То були радощі, розкіш і щастя, які сяяли перед очима бідолашної дитини, загрузлої в похмурій і холодній нужді. З наївною й сумною мудрістю дитинства Козетта усвідомлювала, яке провалля відокремлює її від цієї ляльки. Напевне, тільки королева або принцеса могла б дозволити собі отаке чудо. Козетта милувалася прегарною рожевою сукнею, гладенько причесаним волоссям і думала: «Яка вона, мабуть, щаслива, ця лялька!» Очі дитини не могли відірватися від казкової крамнички. Що довше вона дивилась, то дужче була засліплена, їй здавалося, вона бачить рай. За великою лялькою виднілися менші – вони були для Козетти феями й духами. Крамар, що ходив у глибині крамнички, уявлявся їй самим Господом Богом.

У своєму захваті Козетта забула про все, навіть про те, куди її послано. Зненацька грубий голос хазяйки повернув дівчинку до реальності.

– Ти й досі тут, ледацюго? Ось я тобі покажу! Ви тільки гляньте на неї! Чого їй там треба? Іди, погань, куди тебе послано – і то швидше! – кричала Тенардьє, яка мимохідь виглянула на вулицю й побачила застиглу в захваті Козетту.

Козетта схопила відро і чимдуж кинулася геть.

5. Дівчинка сама-одна

Корчма Тенардьє стояла з того краю села, де церква, тож Козетті треба було йти по воду до лісової криниці.

Більш вона не заглядалась на жодну вітрину. Поки вона йшла Пекарською вулицею та побіля церкви, ятки освітлювали їй дорогу, але незабаром остання з них лишилася позаду. Бідолашна дитина опинилася в темряві й потонула в ній. Від страху Козетта почала брязкотіти дужкою відра – так їй здавалося, що вона не зовсім одна.

Що далі вона йшла, то чорнішою ставала пітьма. Людей на вулицях не було. Козетті стрілася тільки одна жінка, яка обернулася їй услід і пробурмотіла крізь зуби:

– Куди воно йде, отаке мале? Чортеня то якесь, чи що?

І тут жінка впізнала Козетту.

– А, так це Жайворонок! – вигукнула вона.

Отак Козетта пройшла крізь лабіринт покручених, безлюдних вулиць і дісталася до околиці села. Поки дівчинка бачила навколо будинки чи бодай мури або паркани, вона йшла досить сміливо. Коли-не-коли крізь щілину віконниці зблискував вогник свічки, вона знала, що там люди, і це заспокоювало її. Та хода Козетти робилася все повільнішою, а проминувши останній будинок, вона зупинилася. Їй нелегко було залишити позаду останню освітлену ятку; ну а вийти за село і взагалі здалося неможливим. Вона поставила відро на землю, занурила пальці у волосся і стала шкрябати собі голову – так роблять діти, коли вони чимось дуже налякані, і їх опановує нерішучість. Перед нею чорніла ніч. Дитина в розпачі втупилась у цю пітьму, в якій не було людей, у якій причаїлися люті звірі, а може, й привиди. Раптом вона виразно почула, як шелестять у траві звірі, й чітко розгледіла привидів, що сновигали між деревами. Тоді дівчинка схопила відро, страх додав їй сміливості: «Я скажу, що води в криниці не було!» І Козетта рішуче повернула назад, у Монфермей.

Та не ступила вона й сотні кроків, як зупинилась і знову стала шкрябати собі голову. Тепер вона виразно бачила свою господиню – жахливу мегеру з пащею гієни і палахкотючими від люті очима. Козетта жалібно подивилась перед собою, потім – назад. Що робити? Куди йти? Попереду – жахлива примара пані Тенардьє; позаду – всі нічні й лісові жахіття. І страшнішою дитині видалася Тенардьє. Козетта обернулась і побігла в напрямку криниці. Бігцем вона проминула останній будинок, бігцем заглибилась у ліс, уже не дивлячись навколо себе і нічого не слухаючи. Їй перехопило дух, але вона не спинилась і тупо бігла й бігла вперед.

Вона бігла, тамуючи в собі плач.

Тихо шелестів оповитий темрявою ліс. Козетта більш нічого не думала, нічого не бачила. Неозора ніч обступила дитину з усіх боків, чорнота поглинула порошинку.

Від узлісся до криниці було сім-вісім хвилин ходу. Козетта добре знала дорогу, адже вона часто ходила сюди вдень. Дивно, але й уночі дитина не заблудилася. Вона йшла, скоряючись тільки інстинкту, не дивилась ні праворуч, ні ліворуч зі страху побачити щось жахливе в гіллі або в чагарнику. Так Козетта дійшла до криниці.

То була вузька заглибина, вирита водою в глинястому ґрунті, обкладена великими замшілими каменями. Звідти з тихим дзюркотом витікав струмочок.

Козетта не стала навіть переводити дух. Було зовсім темно, але дівчинка звикла ходити до цієї криниці. Лівою рукою вона намацала в пітьмі молодий дубок, нахилений над джерелом, ухопилася за гілку, нагнулась і занурила відро у воду. Проте Козетта не помітила, що коли вона нахилилася, монета в п’ятнадцять су вислизнула з кишені її фартуха й упала в криницю.

Щоб набрати повне відро води, дитині довелося витратити останні сили. Козетта хотіла б якомога швидше піти звідси, але не могла. Вона безпорадно присіла навпочіпки на траву й заплющила очі. Потім розплющила їх, сама не знаючи навіщо.

Поруч неї розхвильована вода брижилася кільцями, схожими на білих вогняних змій. Угорі клубочилося великими чорними хмарами небо. Здавалося, трагічна маска темряви схилилася над цією дитиною.

У безмежній далечині сяяв Юпітер. Дитина злякано дивилася на цю велику зірку, якої вона не знала і яка навіювала їй страх. Планета о тій порі висіла низько над обрієм, і крізь товстий шар туману світилася жахливим червоним відблиском. Вона здавалася палахкотючою раною.

З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків.

Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.

Прагнучи вийти з цього дивного стану, якого Козетта не розуміла, але який лякав її, вона підсвідомо почала рахувати вголос: «Один, два, три…» Дійшовши до десятьох, вона почала спочатку. Це допомогло їй отямитись. Дівчинка відчула, як у неї мерзнуть мокрі руки, і звелась на ноги. Її знову опанував страх – страх цілком природний і неподоланний. Вона мала тепер одну тільки думку – втікати. Утікати щодуху – через ліс, через поля, утікати до будинків, до освітлених вікон. Але тут її погляд упав на відро. І такий жах навіювала Козетті Тенардьє, що дитина не зважилася втекти без відра. Схопившись обома руками за дужку, вона насилу його підняла.

Так Козетта пройшла з десяток кроків, але відро було повне й важке, і їй довелось опустити його на землю. Перевівши дух, вона вхопилася за дужку й цього разу пройшла трохи більше. Але мусила зупинитися. Перепочивши кілька секунд, дівчинка рушила далі. Вона йшла, згорбившись і опустивши голову, як старенька бабуся; важке відро витягувало худенькі руки; залізна дужка боляче врізалася в мокрі долоньки; знову й знову доводилося Козетті зупинятись, і щоразу, як вона опускала відро на землю, холодна вода хлюпала їй на голі ноги. Усе це відбувалося в гущавині лісу, зимової ночі; ніхто не бачив, як мучиться бідолашна дитина. Один Бог дивився з неба на те сумне видовище.

Бачила все це і Козеттина мати – на жаль!

Бо у світі відбуваються такі речі, які змушують мертвих пробуджуватися в могилах.

Козетта дихала з важким хрипом; ридання здавлювали їй горло, але дівчинка не зважувалася заплакати – так вона боялася пані Тенардьє навіть на відстані. Нещасній дитині завжди уявлялося, що хазяйка поруч.

Але йдучи дуже повільно й раз у раз зупиняючись, дівчинка мало просувалася вперед. Козетта була в розпачі, думаючи про те, що дорога до Монфермея забере в неї не менше години, і хазяйка знову поб’є її. Ця тривога домішувалася до страху від того, що вона сама-одна в темному лісі. Козетта падала з ніг від утоми. Дійшовши до старого каштана, який вона добре знала, дівчинка спинилася трохи надовше, щоб зібратися на силі, потім ухопилася за дужку відра й мужньо рушила вперед. Але водночас бідолашна дитина не змогла стриматись і простогнала в розпачі: «О Боже! О Боже мій!»

У цю мить Козетта відчула, що відро раптом зробилося дуже легким. Чиясь рука, яка здалася їй величезною, вхопилася за дужку. Дівчинка підвела голову і побачила поруч себе високу чорну постать. То був чоловік, що нечутно наздогнав її в темряві й, не кажучи й слова, взявся за дужку відра.

У всіх випадках життя людина чує голос інстинкту. Козетта зовсім не злякалася.

6. З цього розділу читач довідається, що Довбня, можливо, не був позбавлений проникливості

Того самого надвечір’я напередодні Різдва 1823 року один чоловік досить довго прогулювався в найбезлюдніших місцях Госпітального бульвару в Парижі. Здавалося, він шукає собі помешкання, й приваблювали його найскромніші будинки цієї трущобної околиці передмістя Сен-Марсо.

Далі ми побачимо, що цей чоловік і справді винайняв собі кімнату в тому усамітненому кварталі.

Одягнений він був досить бідно, проте з бездоганною охайністю: зношений редингот із жовтого, відтінку охри, сукна, старомодна камізелька із кишенями, короткі чорні штани, протерті на колінах до сірого кольору, на голові – круглий капелюх, дуже старий і добре вичищений, на ногах – чорні вовняні панчохи і грубі черевики з мідними пряжками. Дивлячись на його біле волосся, зморшкувате чоло, бляклі губи, на обличчя, позначене розчаруванням і втомою від життя, йому можна було дати шістдесят років. Але по впевненій, хоч і неквапній ході, по силі, яка проступала в кожному русі, йому дали б не більше, ніж п’ятдесят. Вираз його обличчя був суворий і водночас смиренний, зморшки зовсім не спотворювали чола, очі дивилися з похмурим спокоєм. У лівій руці він тримав обв’язаний хустиною згорток, правою спирався на грубу палицю, певне, висмикнуту з якогось тину. Її було старанно обстругано, і вона мала досить пристойний вигляд. То був кий, що здавався ціпком.

На тому бульварі небагато перехожих, а надто взимку. Але чоловік, про якого йдеться, радше уникав їх, ніж прагнув зустріти.

Було чверть на п’яту, тобто вже смеркло, коли незнайомець проходив повз театр біля Сен-Мартенської брами, де того вечора давали «Двох каторжників». Освітлена ліхтарями афіша, либонь, привернула його увагу, бо хоч ішов він швидко, проте зупинився, щоб прочитати її. Через мить він уже завернув у тупик Планшет, де зайшов у заїзд «Олив’яний таріль» – за тих часів там продавали квитки на диліжанс до Ланьї. Цей диліжанс відходив о пів на п’яту. Коні вже були запряжені, й пасажири підіймалися по залізній драбинці у високий двоколісний екіпаж.

– У вас є місце? – запитав незнайомець.

– Тільки одне, поруч зі мною, на передку, – відповів кучер.

– Я беру його.

– То сідайте.

Перш ніж від’їхати, кучер окинув поглядом скромне вбрання пасажира і зажадав плату наперед.

– Вам до самого Ланьї? – запитав кучер.

– Так, – відповів пасажир і оплатив проїзд до кінця.

Диліжанс рушив. Коли проминули міську заставу, кучер спробував почати розмову, але пасажир відповідав лише «так» або «ні». Тоді кучер став насвистувати та лаяти коней.

О шостій вечора в’їхали в Шель. Перед заїздом, який містився у старих будівлях королівського абатства, кучер зупинив коней, щоб дати їм передихнути.

– Я зійду тут, – сказав пасажир.

Він узяв свій згорток і палицю, зіскочив із диліжанса й через мить зник. До заїзду він не зайшов.

Коли за кілька хвилин диліжанс покотив далі, до Ланьї, недавнього пасажира не виявилося й на шляху.

Кучер обернувся до тих, які сиділи в екіпажі.

– Цей чоловік не тутешній, – сказав він, – бо я не знаю його. Вигляд у нього такий, наче він не має жодного су, а тим часом на гроші він не скупує; оплатив проїзд до Ланьї, хоч їхав тільки до Шеля. Надворі ніч, усі двері зачинені, до заїзду він не увійшов, а ніде його не видно. Не інакше, як крізь землю провалився.

Незнайомець крізь землю не провалився, він просто швидко пішов шляхом, але поблизу церкви звернув на путівець до Монфермея, як людина, добре обізнана з місцевістю. Певно, він був тут не вперше.

Там, де путівець перетинає давня, обсаджена деревами дорога, яка веде від Ганьї до Ланьї, незнайомець почув голоси перехожих. Він причаївся в придорожньому рівчаку і зачекав, поки ті люди пройдуть. А втім, у такій пересторозі не було потреби, бо, як ми вже згадували, стояла чорна груднева ніч. У небі блимали хіба дві або три зірки.

Саме від того місця починається підйом на пагорб. Але незнайомець не пішов далі путівцем до Монфермея; він звернув праворуч і через поле подався сягнистою ходою до лісу.

Увійшовши в ліс, він уповільнив кроки і став придивлятися до дерев, так ніби шукав таємну, відому йому одному стежку. Була мить, коли він, здавалося, збився з дороги і став у нерішучості. Нарешті, просуваючись отак навпомацки, він вийшов на галявину, посеред якої лежала купа великого каміння, що біліло в темряві. Незнайомець підійшов до тієї купи й уважно оглянув її. За кілька кроків від неї стояло товсте, вкрите наростами дерево. Незнайомець підійшов до нього й провів рукою по корі, наче рахував ті нарости на стовбурі.

Навпроти дерева – то був ясен – стояв каштан, на стовбурі якого був прибитий клапоть цинкової бляхи, що затуляв місце, де облупилась кора. Незнайомець звівся навшпиньки і помацав ту цинкову латку.

Потім він потоптався між деревом і купою каміння, ніби хотів з’ясувати, чи не перекопували тут недавно землю.

Після цього незнайомець розглянувся навкруги і рушив просто через ліс.

Саме він і зустрів у лісі Козетту.

Ідучи крізь кущі в напрямку Монфермея, він помітив маленьку тінь, яка повільно сунула вперед, стогнучи і раз у раз опускаючи свою ношу на землю. Незнайомець підійшов ближче і розгледів, що то мала дівчинка, яка тягне величезне відро з водою. Він наздогнав її й мовчки взявся за дужку відра.

7. Козетта в темряві поруч із незнайомцем

Ми вже згадували, що Козетта не злякалася.

Незнайомець заговорив до неї. Він сказав серйозним і тихим голосом:

– Дитино, твоя ноша заважка для тебе.

Козетта підвела голову й відповіла:

– Так, добродію.

– Пусти-но, – сказав незнайомець. – Я понесу сам.

Козетта пустила дужку відра. Тепер вони йшли поруч.

– Воно таки справді важке, – пробурмотів незнайомець крізь зуби. А тоді запитав: – Скільки ж тобі років, дитино?

– Вісім, добродію.

– І здалеку ти йдеш?

– Від лісової криниці.

– А чи далеко ще тобі йти?

– Чверть години, не менше.

Після короткої мовчанки незнайомець запитав:

– То в тебе немає матері?

– Я не знаю, – відповіла дівчинка.

Перш ніж незнайомець устиг озватися, вона додала:

– Мабуть, таки нема. У інших є матері. А в мене нема.

І, помовчавши, сказала:

– Я думаю, її ніколи в мене й не було.

Незнайомець зупинився, поставив відро на землю й поклав руки на плечі дівчинки, силкуючись розгледіти її обличчя в темряві.

Худе й нещасне личко Козетти невиразно вимальовувалось у тьмяному світлі рідких зірок.

– Як тебе звати?

– Козетта.

Незнайомець здригнувся, наче його вдарило електрикою. Він подивився на дівчинку ще, потім зняв долоні з її плечей, узяв відро й рушив далі.

– Ти де живеш, дитино? – через хвилину запитав він.

– У Монфермеї, якщо ви чули.

– Це ми туди йдемо?

– Так, добродію.

Він знову помовчав, тоді провадив:

– Хто ж послав тебе о цій порі в ліс по воду?

– Пані Тенардьє.

Незнайомець запитав удавано байдужим голосом, у якому, проте, бриніли нотки дивного хвилювання:

– І хто вона така, ця пані Тенардьє?

– Моя хазяйка, – відповіла дівчинка. – Вона держить заїзд.

– Заїзд? – перепитав чоловік. – Ти знаєш, я хотів би переночувати в ньому. Проведи мене.

– А ми якраз туди прямуємо, – сказала дівчинка.

Незнайомець ішов досить швидко. Козетта не відставала. Вона більше не відчувала втоми. Час від часу вона дивилась на свого супутника з невимовною довірою в погляді. Її опанувало якесь незнане почуття радості й надії.

Збігло кілька хвилин. Незнайомець заговорив знову:

– А хіба в пані Тенардьє нема служниці?

– Нема, добродію.

– То ти в неї одна?

– Так, добродію.

Після короткої мовчанки Козетта сказала:

– Правда, у неї є ще дві дівчинки.

– Які дві дівчинки?

– Поніна й Зельма.

Так Козетта спростила романтичні ймення дочок Тенардьє.

– І хто вони, ті Поніна й Зельма?

– Це панночки Тенардьє. Ну, дочки пані Тенардьє.

– І що ж вони роблять, ті двоє дівчаток?

– О! – сказала дитина. – У них чудові ляльки, гарні іграшки. Їм є що робити. Вони граються, розважаються.

– Цілісінький день?

– Так, добродію.

– А ти?

– А я працюю.

– Цілісінький день?

Дівчинка глянула на нього своїми великими очима, в яких блищала сльоза, невидима в темряві, й тихо відповіла:

– Так, добродію.

Трохи помовчавши, вона додала:

– Іноді, коли я раніш управлюся з роботою, мені теж дозволяють поґратися.

– Як же ти граєшся?

– Як можу. Мені не заважають. Але іграшок у мене мало. Поніна й Зельма не хочуть, щоб я гралася їхніми ляльками. У мене є тільки свинцева шабелька, отака завбільшки.

І дівчинка показала на свій мізинець.

– А вона щось ріже?

– Так, добродію. Я ріжу нею салату і стинаю голови мухам.

Вони увійшли в село. Козетта повела незнайомця вулицями. Вони проминули пекарню, але дівчинка не згадала про хлібину, яку їй доручили купити. Супутник перестав розпитувати її й похмуро мовчав. Коли пройшли повз церкву, незнайомець, побачивши поставлені просто на вулиці ятки, запитав:

– Тут ярмарок чи що?

– Ні, добродію, це Різдво, – відповіла Козетта.

Коли підійшли до церкви, Козетта боязко торкнулась його руки:

– Добродію…

– Що, дитино?

– Ми вже близько від дому…

– От і гаразд.

– Тепер я сама понесу відро.

– Навіщо?

– Хазяйка мене поб’є, коли побачить, що я давала комусь нести його.

Незнайомець віддав дівчинці відро. Через хвилину вони вже стояли перед дверима корчми.

8. Яка прикрість, коли надаєш притулок біднякові, що може виявитись багатієм

Козетта не втрималася, щоб не кинути погляд на велику ляльку, яка досі стояла на вітрині крамнички іграшок, потім вона постукала. Відчинила пані Тенардьє зі свічкою в руці.

– А, це ти, волоцюжко! Боже праведний, куди ж ти пропала? Чи я гуляти тебе послала, ледащо?

– Пані, – сказала Козетта, вся затремтівши. – Оцей-от добродій шукає собі притулку на ніч.

Тенардьє миттю змінила свій лютий вираз на приязну гримасу, – таке перетворення властиве всім корчмарям, – і жадібним поглядом окинула новоприбулого.

– Це ви, добродію? – спитала вона.

– Так, пані, – відповів незнайомець, підносячи руку до капелюха.

Багаті подорожні не бувають такими чемними.

Цей жест незнайомця і побіжний огляд його одежі та багажу призвели до того, що приязна гримаса зійшла з обличчя пані Тенардьє. Вона сухо кинула:

– Заходьте, приятелю.

«Приятель» увійшов. Пані Тенардьє оглянула його вдруге, особливо придивляючись до зношеного редингота і трохи пом’ятого капелюха. Потім, кивнувши головою в бік незнайомця, вона наморщила носа й кинула запитливий погляд на чоловіка, який усе ще пив із возіями. Чоловік підняв указівного пальця і закопилив губу, що в подібних випадках означає: жебрак жебраком. Тоді корчмарка вигукнула:

– Ох, чоловіче добрий, мені дуже прикро, але в нас немає вільної кімнати!

– Покладіть мене, де хочете, – сказав незнайомець. – На горищі або в стайні. Я заплачу як за окрему кімнату.

– Сорок су.

– Гаразд, сорок су.

– Ласкаво просимо.

– Сорок су! – стиха вигукнув один возій. – Та ж кімната коштує двадцять су.

– Для нього – сорок, – так само тихо відповіла корчмарка. – Я не пускаю жебраків за меншу плату.

– Це справедливо, – лагідно докинув її чоловік. – Даючи притулок таким людям, ми шкодимо добрій славі нашого закладу.

Тим часом незнайомець, поклавши на лаву свій згорток і палицю, сів за стіл, на який Козетта поквапилася поставити пляшку вина та склянку. Торговець, який вимагав води для коня, сам пішов напувати його. Козетта вмостилася на своє місце під кухонним столом і знову заходилася плести.

Незнайомець налив собі вина і, ледь пригубивши зі склянки, з дивним виразом став розглядати дівчинку.

Козетта була негарна. Якби їй жилося щасливо, вона, може, здавалася б вродливішою. Бліда й худенька, дівча здавалося, мало, не більше як шість років, хоч їй було вже вісім. Її великі очі запали й потьмяніли від постійного плачу. Кутики рота вигнулись у гіркій гримасі, як ото буває у засуджених на смерть або в безнадійно хворих. У відблисках полум’я з печі випнуті кістки дитини справляли жахливе враження. Козетта вічно тремтіла від холоду, тому завжди сиділа зі стуленими коліньми. На ній було жалюгідне лахміття. Крізь дірки в подертому платтячку виглядало голе тіло, посмуговане синцями побоїв. Тонкі голі ноги почервоніли від холоду. На худі ключиці не можна було дивитися без сліз. Увесь вигляд цієї дитини і навіть її хода, рухи, зляканий голосок, що уривався мовчанкою, – усе це висловлювало й передавало одне тільки почуття: страх.

Страх пригнічував і душив Козетту. Він змушував її притискати лікті до стегон, ховати п’яти під себе, займати якомога менше місця, затамовувати подих. Страх проявлявся в кожному русі дівчинки, він зачаївся в глибині її зіниць.

Цей страх був такий сильний, що, прийшовши мокра, Козетта не зважилася обсушитись біля вогню і мовчки всілася за свою роботу.

Чоловік у жовтому рединготі не зводив із Козетти очей.

Раптом Тенардьє вигукнула:

– А де ж хлібина?

Козетта, як і щоразу, коли хазяйка підвищувала голос, хутко вискочила з-під столу.

Вона зовсім забула про ту хлібину і тепер удалася до засобу, до якого завжди вдаються перелякані діти. Вона збрехала:

– Пекарня була зачинена, пані.

– Треба було постукати.

– Я стукала.

– І що?

– Ніхто не відчинив.

– Завтра я з’ясую, чи це правда, – мовила корчмарка, – і якщо ти збрехала, ти в мене потанцюєш. А поки що віддай-но мені п’ятнадцять су.

Козетта сунула руку в кишеню фартуха і вся позеленіла. Монети там не було.

– Ти що, оглухла? – крикнула хазяйка.

Козетта вивернула кишеню – порожньо. Куди поділася монета? Бідолашна дитина не могла здобутися на слово. Вона закам’яніла.

– То ти загубила мої п’ятнадцять су? – рикнула Тенардьє. – Чи, може, вкрала?

І простягла руку до нагайки, яка висіла біля комина.

Цей погрозливий рух вернув Козетті мову, й вона закричала:

– Не бийте мене, пані! Не бийте! Я більш не буду!

Тенардьє зняла нагайку.

Тим часом чоловік у жовтому рединготі понишпорив у кишені камізельки. Інші подорожні пили собі або грали в карти, й ніхто цього не помітив.

Козетта злякано забилась у куток біля печі. Хазяйка підняла руку з нагайкою.

– Пробачте, пані, – сказав чоловік у жовтому рединготі, – але я щойно бачив, як у цієї дівчинки щось випало з кишені фартуха. Ви кажете, там була монета?

Він нахилився і вдав, ніби шукає якусь річ на підлозі.

– Ага, ось вона, – сказав гість випростуючись.

І подав пані Тенардьє срібну монету.

– Так, це вона, – сказала корчмарка.

То була інша монета, вартістю в двадцять су, але Тенардьє тільки вигадала на цьому. Вона вкинула монету до кишені, люто глипнула на дівчинку і просичала:

– Гляди мені, більш я такого не потерплю!

Козетта повернулася «до своєї нори», як казала пані Тенардьє, і в її великих очах, що дивились на незнайомця, промайнув якийсь новий вираз. То був іще тільки вираз наївного подиву, але з домішкою розгубленості й довіри.

– Вечеряти будете? – спитала Тенардьє в подорожнього.

Той не відповів. Здавалося, він поринув у глибоку задуму.

– Що це за чоловік? – пробурмотіла корчмарка крізь зуби. – Певно, якийсь жалюгідний злидень. Не має зайвого су, щоб повечеряти. Чи він бодай заплатить мені за нічліг? Добре хоч, що не поцупив монету, яка лежала на підлозі.

Тут відчинилися двері, й увійшли Епоніна та Азельма.

То були справді гарненькі дівчатка, одна з русявими кісками, друга – з довгими чорними косами, які спадали на спину, обидві жваві, чистенькі, повні, свіжі й здорові; на них любо було дивитися. Вбрані тепло, але з вишуканою кокетливістю, ці двоє діток наче випромінювали світло. Вони здавалися двома маленькими королівнами. Коли вони увійшли, Тенардьє ніжно пробуркотіла:

– Ага, ось і ви, мої голуб’ята!

Вона посадила собі на коліна одну, потім другу, погладила кожну по голівці, розправила їм стрічечки в косах.

– Ну, хіба не лялечки! – вигукнула вона.

Дівчатка посідали неподалік вогню. У них була лялька, яку вони крутили в руках і гойдали на колінах, весело щебечучи. Коли-не-коли Козетта підводила очі від свого плетіння і з гірким сумом у погляді дивилась, як вони граються.

Епоніна й Азельма не звертали уваги на Козетту. Вона була для них наче домашній собака.

Лялька сестер Тенардьє була блякла, стара й потріскана, але Козетті вона здавалась чудовою. Адже бідолашна дитина ніколи не мала своєї ляльки.

Наразі хазяйка помітила, що Козетта, замість плести, дивиться, як граються її діти.

– Ах ти, ледащо! – вигукнула вона. – Це так ти в мене працюєш? Ось я допоможу тобі нагайкою.

Незнайомець, не підводячись зі свого стільця, обернувся до господині заїзду.

– Пані, ну що тут такого? – сказав він, усміхаючись майже боязко. – Дозвольте й цій дитині поґратися.

Якби таке сказав подорожній, котрий з’їв за вечерею шмат баранини і випив дві пляшки вина, його слова було б сприйнято як наказ. Але Тенардьє не збиралася зважати на побажання чоловіка в продавленому капелюсі й потертому рединготі.

– Вона повинна працювати, бо я даю їй їсти! Я не збираюся годувати її задурно, – сердито відповіла корчмарка.

– А що вона робить? – спитав незнайомець тим лагідним голосом, який так дивно суперечив його жебрацькому вбранню і плечам вантажника.

– Вона плете панчохи. Панчохи моїм дівчаткам, яким зараз нема в чому ходити, – зволила відповісти пані Тенардьє.

Незнайомець подивився на почервонілі від холоду босі ноги Козетти.

– Коли вона має закінчити цю пару панчіх? – запитав він.

– Таке ледащо просидить над ними ще днів три-чотири.

– І скільки коштуватимуть панчохи, коли вона їх сплете?

Тенардьє кинула на гостя зневажливий погляд:

– Не менше як тридцять су.

– То ви продали б їх за п’ять франків?[18]18
   Один франк дорівнює двадцяти су.


[Закрыть] – запитав подорожній.

– Оце так! – вигукнув, зареготавши, возій, який дослухався до розмови. – Аж п’ять франків – хай йому всячина! Цілих п’ять монет – щоб я пропав!

Хазяїн корчми визнав за потрібне втрутитись до розмови.

– Так, добродію, якщо у вас виникла така забаганка, ми віддамо вам панчохи за п’ять франків. Ми ні в чому не відмовляємо своїм постояльцям.

– Але гроші на стіл! – рішуче заявила Тенардьє.

– Я купую цю пару панчіх, – відповів подорожній.

Він дістав із кишені п’ятифранкову монету й поклав на стіл. Потім обернувся до Козетти.

– Тепер твоя робота належить мені. Грайся, дитино.

Возій так схвилювався, побачивши п’ятифранковик, аж відірвався від своєї склянки й прибіг подивитися.

– Ти гля! – вигукнув він, роздивляючись монету. – Справжнісінька! Не фальшива!

Тенардьє підійшов і мовчки вкинув гроші собі в кишеню.

Хазяйка німувала, кусаючи губи від люті.

Тим часом Козетта тремтіла зі страху. Вона зважилася запитати:

– Пані, це правда? Мені можна ґратися?

– Грайся! – сказала Тенардьє жорстким голосом.

– Дякую, пані, – відповіла Козетта.

І тимчасом як уста зверталися до хазяйки, вся її маленька душа дякувала незнайомцеві.

Корчмар знову сів пити. Жінка прошепотіла йому на вухо:

– Хто він може бути, той жовтий чоловік?

– Мені доводилося бачити мільйонерів, які носили такі рединготи, – поблажливо відповів Тенардьє.

Козетта відклала плетіння, одначе не покинула свого місця – вона завжди намагалася ворушитись якомога менше – й дістала з коробки, що стояла біля неї, якісь старі клапті та свинцеву шабельку.

Епоніна й Азельма не звертали жодної уваги на те, що відбувалося довкола. Вони щойно завершили дуже важливе діло: зловили кошеня. Покинувши ляльку, Епоніна, старша з двох сестер, заходилася сповивати кошеня в червоні та сині клаптики, хоч воно нявкало та випручувалось. Роблячи цю непросту справу, дівчинка белькотіла своїм милим дитячим голоском, звертаючись до сестри:

– Глянь, сестричко, ця лялька краща, ніж ота, що ми гралися. Вона ворушиться, нявкає, вона тепла. Нумо ґратися з нею! Це буде моя доня. Я буду дамою. Я прийду до тебе, й ти подивишся на мою доню. Потім ти побачиш, що в неї вуса, і дуже здивуєшся. А тоді побачиш, що в неї вуха та хвіст, і ще більше здивуєшся. Ти скажеш мені: «О Боже!» А я тобі відповім: «Так, пані, це моя доня. Тепер усі дівчатка такі».

Азельма в захваті слухала Епоніну.

Тим часом пияки завели непристойної пісні, від якої самі реготали, аж стеля двигтіла. Тенардьє заохочував їх і співав та реготав разом із ними.

Як ото пташки мостять гнізда з усього, так і малі дівчатка роблять собі ляльку з чого завгодно. Поки Епоніна та Азельма сповивали кошеня, Козетта сповивала свою шабельку. Потім узяла її на руки й, тихенько наспівуючи, стала заколисувати.

Для малої дівчинки не мати власної ляльки – таке саме нещастя, як бездітність для дорослої жінки.

Отож Козетта зробила собі ляльку з шабельки.

Пані Тенардьє підійшла до «жовтого» постояльця. «Мій чоловік має слушність» – подумала вона. – Можливо, переді мною банкір Лаффіт. Серед багатих чимало зустрічається диваків!»