Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

5. Бути п’яничкою ще не означає бути безсмертним

Наступного дня перед заходом сонця рідкі перехожі на Менському бульварі скидали шапки, проводжаючи поглядом старовинні похоронні дроги, прикрашені зображенням черепів та схрещених кісток і скляними слізьми. На дрогах стояла труна під білим покрівцем, на якому лежав великий чорний хрест, схожий на мерця з розкинутими руками. За дрогами їхала жалобна карета, в якій сидів священик у стихарі та хлопчик-півчий у червоній камилавці. Обабіч дрог ішло по двоє смолоскипників у сірих лівреях із чорними вилогами. Позаду плентав, накульгуючи, старий в одежі робітника. Цей кортеж прямував на кладовище Вожирар.

Кладовище Вожирар, на відміну від інших паризьких кладовищ, мало свої особливі порядки. Бернардинки-бенедиктинки монастиря Малий Пікпюс дістали право ховати своїх покійниць в окремому кутку кладовища пізно ввечері. Змушені через це працювати на смерканні, а то й уночі, гробарі скорялися тут особливому розпорядку. Брама й хвіртка кладовища Вожирар зачинялися перед заходом сонця – згідно з розпорядженням міського управління, що стосувалося всіх паризьких кладовищ. Якщо котрийсь гробар на той час затримувався на кладовищі, він міг вийти, тільки пред’явивши свою перепустку, виписану дирекцією похоронної служби. Якщо в гробаря такої перепустки не було, він називав себе, воротар виходив зі своєї сторожки, впізнавав порушника розпорядку і відчиняв йому ворота ключем; гробар виходив, але в цьому випадку з нього брали п’ятнадцять франків штрафу.

Сонце ще не зайшло, коли дроги з білим покрівцем і чорним хрестом звернули на під’їзну алею кладовища Вожирар. Старий, що шкандибав за дрогами, був не хто інший, як Фошлеван.

Поховання матері Розп’яття в склепі під вівтарем, вихід Козетти з монастиря, проникнення Жана Вальжана в покійницьку – усе це відбулося без найменшої заминки.

Фошлеван шкандибав за дрогами вельми задоволений. Дві його змови – одна з черницями, друга з паном Мадленом – цілком удалися. Спокій Жана Вальжана передався й старому, і він тепер не сумнівався в успіху. Те, що лишалося зробити, було сущою дрібницею. За два роки він разів десять споював славного дядечка Метьєна. Він робив із ним усе, що хотів. Упевненість Фошлевана в собі була повною.

У ту мить, коли процесія звернула на під’їздну алею кладовища, Фошлеван подивився на дроги, радісно потер руки й прошепотів сам до себе:

– Оце так кумедія!

Перед брамою дроги зупинилися – треба було показати дозвіл на поховання. Представник похоронної контори вступив у переговори з воротарем кладовища. Під час цієї розмови, що завжди займала одну-дві хвилини, підійшов якийсь незнайомець і став за дрогами, поруч із Фошлеваном. На ньому була робоча куртка з великими кишенями, і він тримав під рукою заступ.

Фошлеван подивився на незнайомця.

– Хто ви такий? – запитав він.

– Гробар, – відповів той.

Якби хтось дістав у груди гарматне ядро і лишився живий, у нього, певне, був би такий самий вираз обличчя, як у Фошлевана.

– Гробар!

– Атож.

– Ви?

– Я.

– Гробарем тут дядечко Метьєн.

– Був.

– Як це був?

– Він помер.

Фошлеван сподівався чого завгодно, тільки не цього: щоб гробар отак узяв і помер! Одначе чогось незвичайного в цім не було: гробарі помирають теж. Копаючи ями іншим, вони рано чи пізно лягають у могилу й самі.

– Такого не може бути! – пробелькотів Фошлеван у розпачі.

– Таке сталося.

– Але ж гробарем тут дядечко Метьєн, – слабким голосом заперечив старий садівник.

– Після Наполеона на трон зійшов Людовик Вісімнадцятий. Після Метьєна – я. Мене звати Гріб’є, селюче.

Фошлеван, блідий як смерть, подивився на цього Гріб’є.

То був чоловік довготелесий, худий, блідий, похмурий. Він скидався на невдаху-лікаря, що пішов у гробарі.

Фошлеван вибухнув сміхом.

– Ну й чудасія! Дядечко Метьєн помер. Добрий дядечко Метьєн помер, але хай живе дядечко Ленуар! Ви знаєте, хто такий дядечко Ленуар? Це запечатаний дзбаник червоного вина за шість су. То старий Метьєн віддав Богові душу? Шкода, він любив пожити. Але й ви, певно, любите пожити. Правда, приятелю? Зараз ми сходимо перехилимо по склянці, гаразд?

Гріб’є відповів:

– Я дістав освіту. Я закінчив чотири класи. Я ніколи не п’ю.

Дроги зрушили з місця і тепер котилися по головній алеї кладовища. Фошлеван уповільнив ходу. Від тривоги він став накульгувати ще дужче.

Гробар ішов попереду нього.

Фошлеван ще раз уважно оглянув цього несподіваного Гріб’є.

То був один із тих людей, які вже замолоду здаються старими і які, незважаючи на свою худорлявість, бувають дуже сильними.

– Приятелю! – покликав Фошлеван.

Той обернувся.

– Я монастирський гробар.

– Мій колега, – кинув молодик.

Фошлеван, чоловік хоч і неграмотний, але тямовитий, зрозумів, що має справу з балакуном – тобто з дуже небезпечною людиною.

– Подумати лишень, дядечко Метьєн помер, – пробурмотів він.

– Цілком і повністю. Добрий Господь переглянув свою боргову книгу й побачив, що надійшла черга Метьєна. І дядечко Метьєн подався на той світ.

– Нам слід би познайомитися ближче, – пробелькотів Фошлеван.

– Ми вже познайомилися. Ви – селюк, я парижанин.

– Люди знайомляться, тільки випивши разом. Відкоркуєш пляшечку – відкриєш і душу. Ходімо вип’ємо. Від цього не відмовляються.

– Насамперед – робота.

«Я пропав», – подумав Фошлеван.

– Селюче, в мене семеро малих, яких треба нагодувати. Якщо я питиму – вони не матимуть що їсти, – докинув Гріб’є.

Дроги обминули гайок кипарисів, звернули з головної алеї і заглибилися в кущі. Це означало, що місце поховання зовсім близько. Фошлеван уповільнив ходу, але він не міг затримати дроги. На щастя, колеса грузли в розмоклій від зимових дощів землі й гальмували рух.

Фошлеван наблизився до гробаря:

– Там є таке чудове аржантейське вино, – озвався він.

– Селюче, я не мав стати гробарем, – сказав молодик. – Мій батько служив швейцаром у військовому училищі й готував мене до діяльності на літературній ниві. Але йому не пощастило. Він програвся на біржі. Отож мені не довелося стати письменником. І все-таки я служу громадським писарем.

– То ви не гробар? – ухопився Фошлеван за цю ниточку надії.

– Одне не заважає іншому. Я суміщаю.

Фошлеван не зрозумів останнього слова.

– Ходімо вип’ємо, – сказав він.

Тут необхідно зробити одне зауваження. Хоч який стривожений був Фошлеван, але, пропонуючи піти випити, він не уточнював, хто ж платитиме. Як правило, Фошлеван пропонував піти випити, а дядечко Метьєн платив. Ось і тепер старий садівник кликав нового гробаря піти випити, але платити він і не думав.

Гріб’є провадив із поблажливою посмішкою:

– Їсти-то треба. От я й заступив дядечка Метьєна. Коли ти майже завершив освіту, ти стаєш філософом. До роботи пером я додав працю заступом. Моя писарська будка стоїть на ринку, на Севрській вулиці. Усі кухарки зі шпиталів Червоного Хреста звертаються до мене, я складаю їм послання до молодих солдатиків. Уранці я пишу любовні листи, а ввечері копаю могили. Таке життя, селюче.

Дроги посувалися вперед. Фошлеван, стривожений до краю, оглядався на всі боки. Великі краплі поту скочувалися йому з лоба.

– Але не можна служити двом панам зразу, – сказав Гріб’є. – Треба, щоб я вибрав або заступ, або перо. Заступ псує мені почерк.

Дроги зупинилися.

З жалобної карети вийшов хлопчик-півчий, потім священик.

Одне колесо дрог заїхало на купку землі, за якою видніла яма.

– Оце так кумедія! – повторив Фошлеван, холонучи від жаху.

6. Між чотирма дошками

Хто був у труні? Ми знаємо. Жан Вальжан.

Усе, що він задумав, ішло добре, починаючи від учорашнього дня. Як і Фошлеван, Жан Вальжан розраховував на дядечка Метьєна. Він не сумнівався, що все буде гаразд.

Від чотирьох дощок труни віяло могильним супокоєм. Лежачи в ній, Жан Вальжан мав змогу стежити за всіма перипетіями жахливої гри, яку він провадив зі смертю.

Незабаром після того, як Фошлеван прибив віко труни, Жан Вальжан відчув, що його понесли, а тоді повезли. Коли стало менше трусити, він збагнув, що з’їхали з бруківки на втоптану землю, тобто виїхали на бульвари. З глухого гуркоту він угадав, що дроги переїжджають через Аустерліцький міст. Під час першої зупинки він зрозумів, що під’їхали до кладовища, під час другої він сказав собі: «Це могила».

Раптом він відчув, що труну підняли, а по дошках зашаруділи мотузки, на яких її мали опустити в яму.

Потім у нього запаморочилось у голові.

Мабуть, смолоскипники та гробар похитнули труну й опустили її узголів’ям униз. Коли Жан Вальжан прийшов до тями, він лежав випростаний і нерухомий. Труна лягла на дно.

Йому стало холодно.

Моторошний, урочистий голос виразно промовляв над ним латинські слова, яких він не розумів:

– Qui dormiunt in terrae pulvere, evigilabunt; alii in vitam aeternam, et alii in opprobium, ut videat semper.[22]22
   Ті, що сплять у поросі земному, пробудяться; одні на життя вічне, а інші – на вічні муки; хай завжди про це пам’ятають (лат.).


[Закрыть]

І дитячий голос відповів:

– De profundis.[23]23
   З глибини (лат.).


[Закрыть]

Суворий голос провадив:

– Reguiem aeternam dona ei, Domine.[24]24
   Вічний супокій даруй йому, Господи (лат.).


[Закрыть]

Дитячий голос відповів:

– Et lux perpetua luceat ei.[25]25
   І хай світить йому вічне світло (лат.).


[Закрыть]

Жан Вальжан відчув, ніби на дошки впало кілька крапель дощу. Певно, труну окропили святою водою.

Він подумав: «Скоро це закінчиться. Священик піде, Фошлеван поведе Метьєна випити. Мене покинуть одного. Потім Фошлеван повернеться, і я виберуся звідси. Треба потерпіти ще з годину».

– Reguiescat in pace,[26]26
   І хай спочине в мирі (лат.).


[Закрыть] – проказав суворий голос.

– Amen,[27]27
   Амінь (лат.).


[Закрыть] – відповів дитячий.

Напруживши слух, Жан Вальжан почув, як віддаляються чиїсь кроки.

«Ось вони й пішли, – подумав. – Я залишився сам». Раптом він почув над головою мовби гуркіт грому.

То впала на труну перша грудка землі.

Впала і друга грудка.

Одна з дірочок, крізь які він дихав, забилася.

Впала третя грудка.

Потім четверта.

Є випробування, що їх нездатна витримати навіть найсильніша людина. Жан Вальжан знепритомнів.

7. З цього розділу читач довідається, що губити перепустку небезпечно

Ось що відбувалося над могилою, в якій лежав Жан Вальжан.

Коли від’їхали дроги, коли священик і хлопчик-півчий сіли в карету й теж поїхали, Фошлеван, що не спускав з гробаря очей, побачив, як той нахилився і набрав у заступ землі.

Тоді Фошлеван прийняв героїчне рішення.

Він став між ямою й могильником, схрестив руки і заявив:

– Я плачу!

Гріб’є підняв на нього здивований погляд:

– За що, селюче?

– За вино.

– Яке вино?

– Аржантейське.

– Де воно, те аржантейське?

– «Під стиглою айвою».

– Іди ти к бісу, – сказав гробар.

І скинув у яму лопату землі.

Труна глухо загуділа. Фошлеван відчув, що хитається й зараз сам упаде в яму. Він вигукнув здушеним і хрипким голосом:

– Приятелю, ходімо, поки «Стигла айва» ще відчинена!

Гробар набрав у заступ землі.

– Я плачу! – провадив Фошлеван, ухопивши Гріб’є за руку. – Послухайте мене, друже. Я монастирський гробар. Я прийшов сюди допомогти вам. Це таке діло, яке можна зробити й уночі. Почнімо з того, що пропустимо по склянці.

Тим часом, як Фошлеван говорив, чіпляючись за цю останню надію, він у розпачі запитував себе подумки: «Ну, а як він і вип’є? Чи сп’яніє він?»

– Ну, гаразд, – сказав гробар. – Якщо ви вже так наполягаєте, провінціале, ми вип’ємо. Але спершу закінчимо роботу. Раніше я не згоден.

І він розмахнувся заступом. Фошлеван утримав його.

– Це аржантейське, за шість су!

– Он воно що, – сказав гробар. – Ви дзвонар. Дінь-дон, дінь-дон, ви тільки це й знаєте. Ідіть прогуляйтеся.

І кинув у яму другу лопату землі.

Фошлеван дійшов до того стану, коли людина вже не тямить, що вона каже.

– Та ходімо ж вип’ємо! – заволав він. – Я плачу!

– Спершу вкутаймо дитину, – відповів гробар.

І кинув третю лопату.

Потім угородив заступ у землю і додав:

– Адже ніч обіцяє бути холодна, і мрець плакатиме, якщо ми підемо й залишимо його невкритого.

У цю мить Гріб’є нахилився, і кишеня його куртки розкрилася.

Розгублений погляд Фошлевана бездумно ковзнув по тій кишені.

Сонце ще не сховалося за обрій, і було досить видно, отож старий помітив у розкритій кишені Гріб’є щось біле.

Очі у Фошлевана заблищали. Йому сяйнула одна думка.

Він непомітно витяг білий папірець із кишені гробаря. Той, зігнувшись над своїм заступом, не помітив нічого.

Гріб’є кинув у яму четверту лопату землі.

У ту мить, коли він обернувся, щоб набрати п’яту, Фошлеван подивився на нього з глибоким спокоєм і запитав:

– До речі, новачку, а ви маєте перепустку?

– Яку перепустку?

– Сонце зараз сховається.

– То й нехай одягає свою нічну шапку.

– Брама кладовища зачиниться.

– І що потім?

– Ви маєте перепустку?

– А, перепустку! – сказав гробар і сунув руку до кишені.

Обнишпоривши одну, він сягнув у другу. Потім обшукав обидві нагрудні кишеньки.

– Немає в мене перепустки. Мабуть, я її забув.

– П’ятнадцять франків штрафу, – сказав Фошлеван.

Гробар позеленів.

– Прокляття! – вигукнув він. – П’ятнадцять франків штрафу!

– Три монети по сто су, – уточнив Фошлеван. Гробар випустив із рук заступ.

Тепер настала черга Фошлевана.

– Не впадайте в розпач, юначе, – сказав старий. – За п’ятнадцять франків нема чого стрибати в уже готову могилу. До того ж їх можна й не платити. Ви ще жовтодзьобий новачок, а я знаю тут усі ходи й виходи, усі лази й перелази. Я навчу вас, як виплутатися з халепи. Одне ясно: сонце сідає, і через п’ять хвилин кладовище закривають.

– Це правда, – погодився Гріб’є.

– А за п’ять хвилин могилу ви не засиплете, вона до біса глибока.

– Справді так.

– Отже, з вас п’ятнадцять франків штрафу.

– П’ятнадцять франків!

– Але ви ще маєте час… Де ви живете?

– За два кроки від застави. Чверть години ходу звідси. Вулиця Вожирар, номер вісімдесят сьомий.

– Ви ще встигнете вийти за браму, якщо візьмете ноги на плечі.

– Маєте слушність.

– Тільки-но проскочите крізь браму, мчіть до себе додому, беріть перепустку й повертайтеся, воротар вам відчинить. З перепусткою штрафу платити не доведеться, і ви зможете спокійно зарити мерця. А я тут постережу його, щоб він не втік.

– Я зобов’язаний вам життям, селюче.

– Забирайтеся геть, – сказав Фошлеван.

Не тямлячи себе від радості, гробар потиснув старому руку й побіг до виходу.

Коли Гріб’є зник за кущами, Фошлеван зачекав, доки його кроки стихнуть, а тоді нахилився над ямою і тихо погукав:

– Дядечку Мадлен!

Ніхто йому не відповів.

Фошлеван затремтів від жаху. Він майже скотився в яму, припав до узголів’я труни й закричав:

– Ви мене чуєте?

З труни – ні звуку.

Фошлеван, якому забило дух, – так він тремтів, – вихопив із кишені долото й молоток і зірвав віко. У сутінках перед ним з’явилося обличчя Жана Вальжана – бліде, очі заплющені.

Волосся у Фошлевана стало сторч, і він підхопився на ноги, потім прихилився спиною до стіни ями. Старий садівник дивився на Жана Вальжана, і коліна в нього підгинались.

Жан Вальжан лежав блідий, аж синій, і нерухомий.

– Він мертвий! – ледь чутно прошепотів Фошлеван.

Випроставшись, він схрестив руки з такою силою, що вдарив себе кулаками в плечі.

– Оце так я його врятував, оце так! – вигукнув бідолаха і, гірко плачучи, заговорив, звертаючись сам до себе: – Це дядечко Метьєн у всьому винен! І чого тому старому йолопові заманулося врізати дуба, коли цього ніхто від нього не чекав? О Боже! Пан Мадлен мертвий! І що я тепер робитиму з його дівчинкою? Що мені скаже торговка городиною? Отак узяти й померти! Як подумаю, що він підліз під мого воза! Дядечку Мадлен! Дядечку Мадлен! Він задихнувся, я ж йому казав. А він не схотів мене слухати. І як усе-таки він потрапив у монастир? З цього усе й почалося. Такі штуки не слід витинати, дядечку Мадлен! Дядечку Мадлен! Пане Мадлен! Пане мер! Він не чує мене! Господи, що ж я тепер робитиму?

І він став рвати на собі волосся.

Вдалині, за деревами, почувся пронизливий скрегіт. То зачинили браму кладовища.

Фошлеван нахилився над Жаном Вальжаном і раптом відсахнувся, як тільки можна відсахнутись у могилі. Очі в Жана Вальжана були розплющені, й він дивився на нього.

Бачити мерця страшно, але ще страшніше, коли покійник воскресає в тебе на очах. Фошлеван закам’янів – блідий, розгублений, не знаючи, мертвий перед ним чи живий, він мовчки дивився на Жана Вальжана, а той дивився на нього.

– Я задрімав, – сказав Жан Вальжан і сів у своїй труні.

Фошлеван упав навколішки.

– Свята Діво Маріє! Ну й налякали ж ви мене!

Жан Вальжан лише знепритомнів. Свіже повітря допомогло йому прийти до тями.

– Так ви не померли! А я як побачив ваші заплющені очі, то й кажу собі: «Оце так! Він задихнувся!» Я мало не збожеволів із горя. Що я робив би, якби ви померли? А ваша дівчинка! Що я сказав би торговці городиною? Та слава Богу, ви живий!

– Мені холодно, – сказав Жан Вальжан.

Ці слова повернули Фошлевана до дійсності.

– Скоріше ходімо звідси! – вигукнув він.

Старий поліз у кишеню й дістав фляжку, яку передбачливо прихопив із собою.

– Але спершу ковтніть, – сказав він.

Спиртне довершило дію свіжого повітря. Жан Вальжан приклався до фляжки й остаточно прийшов до тями.

Він виліз із труни й допоміг Фошлеванові прибити віко.

Через три хвилини обидва вибралися з ями.

Тепер Фошлеван був спокійний. Кладовище зачинили, повернення гробаря Гріб’є можна було не боятись. Цей «новачок» шукав у себе вдома перепустку і мав шукати її ще довго: адже вона була у Фошлевановій кишені. А без перепустки прийти на кладовище він не міг.

Фошлеван узяв лопату, Жан Вальжан – заступ, і вдвох вони швидко закидали землею порожню труну.

Коли могилу було засипано, Фошлеван сказав Жанові Вальжану:

– Ходімо звідси. Я візьму лопату. А ви – заступ.

Уже зовсім споночіло.

Вони пішли тими самими алеями, де їхали похоронні дроги. Підійшовши до будки воротаря, Фошлеван кинув у спеціальний отвір перепустку Гріб’є, воротар потяг за мотузку, хвіртка відчинилась, і вони вийшли.

– Усе влаштовується якнайкраще, – сказав Фошлеван. – Чудова думка спала вам, пане Мадлен.

Заставу Вожирар вони проминули без жодних ускладнень. В околицях кладовища заступ і лопата правлять за перепустки.

Вулиця Вожирар була безлюдна.

– Пане Мадлен, у вас кращі очі, ніж у мене, – сказав Фошлеван. – Десь тут має бути номер вісімдесят сім.

– Ми якраз його проминаємо, – мовив Жан Вальжан.

– Тоді дайте мені заступ і зачекайте тут кілька хвилин.

Фошлеван увійшов у будинок номер вісімдесят сім і, скоряючись інстинктові, який завжди веде бідняка на горище, піднявся сходами й постукав у двері мансарди.

– Заходьте, – сказав голос ізсередини.

То був голос Гріб’є.

Фошлеван штовхнув двері. В жалюгідній оселі гробаря зовсім не було меблів. Якийсь ящик – можливо, труна – замінював комод, глечик правив за умивальник, сінник – за ліжко, плиткова підлога – за стіл і стільці. У кутку на старій лахманині, що була колись килимом, сиділи худа жінка й ціла купа дітей. У кімнаті все було поперекидано догори дном. Так ніби тут щойно стався землетрус. Усі накривки були позривані, ганчір’я порозкидане, кухоль розбитий, мати й діти заплакані. Либонь, гробар довго й уперто шукав перепустку і покарав за її зникнення не тільки дружину та дітей, а й кухоль. На обличчі Гріб’є був вираз розпачу.

Але Фошлеван надто поспішав, щоб звернути увагу на ці сумні наслідки свого успіху.

– Я приніс ваші лопату й заступ, – повідомив він.

Гріб’є здивовано витріщився на старого.

– Це ви, селюче?

– А вашу перепустку заберете завтра у воротаря кладовища.

І Фошлеван поклав на підлогу лопату й заступ.

– Що все це означає? – запитав Гріб’є.

– Це означає, що перепустка випала у вас із кишені, і я знайшов її, коли ви пішли, що я закопав мерця, що я зробив вашу роботу, що завтра воротар поверне вам перепустку, і ви не платитимете п’ятнадцять франків штрафу. Бувайте, новобранцю.

– Дякую, селянине! – вигукнув Гріб’є у захваті. – Наступного разу вип’ємо за мій кошт!

8. Допит, яким усі лишилися задоволені

Через годину двоє чоловіків і мала дівчинка підійшли в нічній темряві до будинку № 62 по вуличці Пікпюс. Старший із чоловіків підняв молоточок і постукав.

Це були Фошлеван, Жан Вальжан і Козетта.

Двоє старих забрали Козетту в торговки городиною, де Фошлеван залишив її вчора. Всі ці двадцять чотири години Козетта не їла, не пила і тільки мовчки тремтіла. Торговка ставила їй сотні запитань, отримуючи у відповідь лише похмурий погляд. Козетта не розповіла нічого про те, що бачила й чула за останні два дні. Вона здогадувалася: в їхньому житті відбувається якийсь злам, і їй слід «бути розважливою».

Та коли після цієї невеселої доби Козетта нарешті побачила Жана Вальжана, вона скрикнула так радісно, що сумніву не лишалося: то крик порятованого з безодні.

Фошлеван був у монастирі своєю людиною, і всі двері відчинилися перед ним.

Отак було розв’язано подвійну й страшну проблему: вийти з монастиря й увійти в нього.

Воротаря заздалегідь попередили, і він пропустив усіх трьох крізь хвіртку, що вела в сад. Звідти вони пройшли до приймальні, де напередодні Фошлеван вислуховував розпорядження ігумені.

Мати Непорочність зі своїми чотками в руках уже чекала на них. Поруч неї стояла одна зі старших черниць, що мали право голосу в капітулі. Свічка тьмяно освітлювала кімнату.

Ігуменя пильно оглянула Жана Вальжана. Найпроникливіший погляд – це погляд з-під опущених повік.

Потім вона почала допит:

– Ви його брат?

– Так, превелебна мати, – відповів Фошлеван.

– Як вас звати?

– Ультім Фошлеван, – відповів старий садівник. Він справді мав брата на ім’я Ультім, який давно помер.

– Звідки ви родом?

– З Пікіньї, біля Аміана, – відповів Фошлеван.

– Скільки вам років?

– П’ятдесят, – відповів Фошлеван.

– Який у вас фах?

– Садівник, – відповів Фошлеван.

– Ви добрий християнин?

– У нас у родині всі добрі християни, – відповів Фошлеван.

– Це ваша дівчинка?

– Так, превелебна мати, – відповів Фошлеван.

– Ви їй батько?

– Ні, дідусь, – відповів Фошлеван.

Старша черниця сказала ігумені півголосом:

– Він добре відповідає.

Жан Вальжан досі не вимовив і слова.

Ігуменя уважно подивилася на Козетту й тихо сказала старшій черниці:

– Вона буде негарною.

Обидві черниці пошепки радилися кілька хвилин у кутку приймальні, а тоді ігуменя обернулась і сказала:

– Дядечку Фован, вам видадуть ще один наколінник із дзвіночком. Тепер їх треба буде два.

Назавтра й справді в саду чутно було вже два дзвіночки, й черниці не могли втриматися від спокуси й піднімали краєчок свого покривала. Під деревами копали землю двоє чоловіків – Фован і ще хтось. Подія надзвичайної ваги. Черниці навіть порушували мовчанку й повідомляли одна одній: «Це помічник садівника».

Старші черниці додавали: «То брат дядечка Фована».

Жан Вальжан тепер міг вважати себе влаштованим. Він мав шкіряний наколінник із дзвіночком. Він дістав також офіційне ім’я та прізвище: Ультім Фошлеван.

Уся ця пригода неабияк уславила старого Фошлевана. Він мав потрійний успіх: у очах Жана Вальжана, якому він дав притулок; у очах гробаря Гріб’є, що казав собі: «Він мене врятував від штрафу»; в очах монастиря, який завдяки йому зберіг під вівтарем святий прах матері Розп’яття, ошукав кесаря й догодив Богові.