Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Книга друга
Поле битви під Ватерлоо вночі

Зміст цієї книжки вимагає, щоб ми побували на полі битви під Ватерлоо вночі 18 червня 1815 року.

Тієї ночі світив повний місяць. Розгромлене військо Наполеона втікало, переслідуване прусською кіннотою фельдмаршала Блюхера, і світла ніч допомагала переслідувачам, які влаштували криваву різанину.

Коли прогримів останній гарматний постріл, рівнина Мон-Сен-Жан була вже безлюдна.

Автор цієї книжки не належить до тих, хто захоплюється війною. Жахливо приваблива в одних своїх проявах, вона огидно потворна в інших. Чи не найбільший подив у цьому відношенні викликає те, як швидко грабують і роздягають убитих. Світанок після битви, що відбулася напередодні, завжди розгорається над голими трупами.

Хто це робить? Хто паплюжить у такий спосіб торжество перемоги? Хто ці злодюги, що облагоджують свої брудні діла за спиною слави? Декотрі філософи, серед них і Вольтер, стверджують, ніби ними є самі-таки творці слави. Ті, хто вижив, грабують тих, хто поліг. Удень – герой, уночі – вампір. Мовляв, я маю право обібрати труп, який став трупом завдяки мені.

Але ми дотримуємося іншої думки. Пожинати лаври і здирати черевики з мерців – на це не здатна одна й та сама рука.

Очевидно тільки те, що за переможцями завжди скрадаються грабіжники. Але солдати в цьому не винні.

За кожним військом тягнеться хвіст, і саме там слід шукати мародерів. Люди у військовій формі, які ніколи не воювали, вдавані хворі, страшні каліки, підозрілі маркітанти, котрі їдуть на візках часто з дружинами, і крадуть те, що самі продали, жебраки, які набиваються в провідники офіцерам, усякі волоцюги й злодії, – такий набрід сунув колись за кожним військом. Жодна армія, жодна нація не відповідали за цих тварюк. Вони розмовляли по-італійському – і йшли за німцями. Вони розмовляли по-французькому – і йшли за англійцями.

Що суворіший і нещадніший до мародерів головнокомандувач, то менше їх присмоктується до армії. Треба віддати належне Веллінгтонові – за його армією їх ішло небагато.

Одначе в ніч з 18 на 19 червня убитих роздягали. Веллінгтон віддав суворий наказ: за мародерство розстрілювати на місці. Але грабунок – штука спокуслива. Мародери нишпорили в одному кінці поля, тимчасом як на другому їх розстрілювали.

Зловісно сяяв місяць над тією рівниною.

Близько півночі поблизу дороги на Оен скрадався якийсь чоловік – на вигляд один із тих, кого ми щойно описали: не англієць і не француз, не селянин і не солдат, не людина, а вампір, що приповз сюди на дух мертвечини. Одягнений у блузу чи то в шинель, він просувався вперед досить зухвало, проте раз у раз полохливо озирався. Мішка при ньому не було, либонь, його замінили місткі кишені. Час від часу він спинявся, оглядався навколо, перевіряючи, чи ніхто не стежить за ним, потім рвучко нахилявся, обмацував і перевертав щось на землі, після чого випростувався й нечутно сунув далі. Своїми скрадливими рухами він нагадував одну з тих неприкаяних душ, які ночами шастають у руїнах і яких у стародавні часи називали лярвами.

Якби хтось уважно розглянувся навкруги в тій сріблястій сутіні, він міг би помітити віддалік фургон маркітанта, сплетений із лози й просмолений, що ховався за халупою, яка стояла біля перехрестя доріг. Запряжена у віз худа шкапа, незважаючи на вудила в зубах, поскубувала кропиву, а всередині фургона сиділа на скринях та клумаках жінка. Можливо, існував якийсь зв’язок між тим фургоном і чоловіком на полі битви.

Темрява була прозора й тиха, в небі – жодної хмарки. Місяцеві байдуже, що земля червона від крові, він однаково лишається сріблястим. Небо не переймається земними турботами. Зрізані картеччю гілки, які трималися на самій тільки корі, тихо розгойдувалися під нічним леготом. Кущі ворушилися, наче від подиху якогось велетня, трава шелестіла, мовби по ній ковзали, відлітаючи, душі людей.

Чутно було, як у таборі англійців ходять патрулі й перегукуються нічні дозори.

Угомон і Е-Сент досі горіли, утворюючи – один на заході, другий на сході – два великі смолоскипи, між якими рубіновим намистом – з двома карбункулами на кінцях – простяглися вогні англійського бівуаку, що величезним півкільцем розташувався на пагорбах уздовж усього обрію.

Нічний волоцюга наблизився до дороги на Оен. Вона проходила в глибокій улоговині, тепер ущерть заповненій трупами французьких кірасирів та їхніх коней. Сюди вони попадали, душачи одні одних, під час шаленої атаки на англійські позиції. Багато сміливців полягли тут безглуздою і страшною смертю.

Коли існує дійсність, яка переважає найстрашніший кошмар, то ось вона: ти живеш, милуєшся сонцем, почуваєш себе дужим, веселим і здоровим, ти безтурботно смієшся і мчиш до слави, яка сяє попереду, ти відчуваєш, як дихають у грудях легені, як б’ється серце, як проносяться в голові думки, ти розмовляєш, міркуєш, сподіваєшся, любиш, ти маєш матір, дружину й дітей, ти бачиш світло – і зненацька, навіть не скрикнувши, ти летиш у провалля, падаєш, котишся, розчавлюєш під собою людей, а ті, хто за тобою, розчавлюють тебе, ти бачиш колоски, квіти, листя, гілля дерев і не можеш ухопитися ні за що, ти відчуваєш під собою людей, а на собі коней, ти безпорадно борсаєшся, твої кістки тріщать у темряві під копитами чийогось коня, а чийсь підбор видавлює тобі очі, ти люто гризеш підкови, задихаєшся, несамовито кричиш, корчишся, лежиш на самому споді купи людей та коней і думаєш: «А ще мить тому я був живий!»

Там, де сталося це страхітливе нещастя, тепер стояла мертва тиша. Улоговина була забита кіньми й вершниками. Жахлива мішанина кінських туш і людських тіл. Трупи лежали врівень з краями яру, а під ними струменіла річка крові.

Нічний бродяга, про якого ми згадали, рився в цій величезній могилі. Він ворушив трупи і роздивлявся їх, ступаючи по кісточки в крові.

Зненацька він зупинився.

За кілька кроків від нього з-під купи людей і коней стриміла рука, освітлена місячним сяйвом.

На одному з пальців блищав золотий перстень…

Мародер присів навкарачки, а коли через мить випростався, персня на тій руці вже не було.

Власне, він не зовсім випростався. Він стояв навколішки, спиною до купи мерців, упершись пальцями в землю і пильно вдивляючись у далечінь. Повадки шакала властиві й деяким людям.

Нарешті він звівся на ноги – і в цю мить відчув, що хтось тримає його ззаду. Він обернувся; пальці мертвого тепер стислися, учепившись за полу його шинелі.

Чесний чоловік перелякався б, але цей тільки посміхнувся.

– Пхе, – сказав він, – та це ж тільки мрець. Як на мене, то краще виходець із того світу, аніж жандарм.

Тим часом пальці ослабли і відпустили шинель.

– Отакої! – здивувався мародер. – То покійник, виходить, живий? Ану подивимось.

Він нахилився знову, розкидав купу, відсунув убік те, що заважало, й через кілька хвилин уже відтягував убік людину, яка не подавала ознак життя. То був кірасир, причому офіцер у досить високому чині – з-під кіраси виглядав позолочений еполет. Каски на ньому не було. Глибока рана від удару шаблею розтинала залите кров’ю обличчя. А проте кістки, мабуть, лишилися цілі, бо, завдяки щасливій випадковості – якщо можна говорити про щасливу випадковість за подібних обставин, – мерці утворили над ним ніби арку, й через те його не роздушило трупами. Очі в нього були заплющені.

На кірасі блищав срібний хрест Почесного легіону.

Мародер зірвав той хрест, і він зник в одній із його бездонних кишень.

Після цього він намацав на грудях у офіцера годинник, а під жилетом гаманець. І те, й те він забрав собі.

Поки мародер у такий спосіб подавав першу допомогу непритомному, офіцер розплющив очі.

– Дякую, – сказав він ледь чутним голосом.

Різкі рухи чоловіка, який обмацував його, нічна прохолода й можливість вільно дихати повернули пораненого до тями.

Мародер нічого не відповів. Він насторожився. Здалеку почулося шарудіння кроків – мабуть, то наближався патруль.

– Хто виграв битву? – слабким голосом запитав поранений.

– Англійці, – відповів мародер.

– Пошукайте в моїх кишенях, – сказав офіцер. – Там ви знайдете годинник і гаманець. Візьміть їх собі.

Це вже було зроблено.

Мародер понишпорив у кишенях пораненого і сказав:

– Нема нічого.

– Мене обікрали, – мовив офіцер. – Шкода. Ті речі дісталися б вам.

Кроки патруля наближалися.

– Ідуть, – прошепотів мародер і звівся на ноги.

Офіцер через силу підняв руку і спинив його:

– Ви врятували мені життя. Хто ви такий?

Грабіжник відповів швидко й тихо:

– Я служу у французькій армії, як і ви. Мені треба йти. Якщо мене схоплять, то розстріляють на місці. Я врятував вам життя. Далі виплутуйтеся з халепи самі.

– У якому ви чині?

– Сержант.

– Як ваше прізвище?

– Тенардьє.

– Я не забуду його, – сказав офіцер. – А моє прізвище Понмерсі.

Книга третя
Як Жан Вальжан виконав обіцянку, що її дав мертвій Фантіні

1. Труднощі з водою в Монфермеї

За тих часів, про які ми розповідаємо, Монфермей був звичайним собі селом, хоч там і стояло кілька гарних будинків у стилі минулого сторіччя, що їх можна було впізнати по балконах із крученого заліза та довгих вікнах із маленькими шибками, які на білому тлі зачинених внутрішніх віконниць мінилися всіма відтінками зеленого світла. Люди там жили мирним і безтурботним життям заможних селян. Але Монфермей стояв на узвишші, і з водою в ньому було сутужно.

По неї доводилося ходити досить далеко. Мешканці одного краю села брали воду з лісових ставків; мешканці другого (того, де стоїть церква) – з криниці, що була на схилі пагорба, поблизу дороги на Шель, за чверть години ходу від Монфермея.

Отож надбати воду був нелегкий клопіт для кожної родини в селі. Люди багатші, місцева аристократія, серед них і корчмар Тенардьє, платили по ліару[15]15
   Ліар – старовинна дрібна монета. Чотири ліари дорівнювали одному су.


[Закрыть] за відро води старому водовозу, який заробляв на цьому близько вісьмох су в день; але цей старий доставляв воду тільки до сьомої вечора влітку, й до п’ятої – взимку, отож коли смеркалося, кожному, хто не запасся водою вдень, доводилося йти по неї самому.

Це було найжахливішим обов’язком для дівчинки, про яку читач, можливо, ще не забув, – для малої Козетти. Як пам’ятаємо, Козетта була корисна для Тенардьє з двох причин: із матері вони брали гроші, а дитину примушували працювати. Тому вони залишили Козетту в себе, навіть коли гроші від матері перестали надходити – ми вже знаємо чому. Вона була їм за дармову служницю, і саме їй доводилося йти по воду, коли вода в домі кінчалася. Жахаючись на саму думку, що її можуть послати до криниці вночі, дівчинка пильно дбала, щоб води в домі ніколи не бракувало.

На святвечір Різдва 1823 року в низькій залі корчми Тенардьє за столом, на якому горіли чотири або п’ять свічок, сиділо кілька возіїв та мандрівних торговців. Ця зала нічим не відрізнялася від зали в будь-якому шинку: столи, олив’яні дзбани, пляшки, пияки, курці; мало світла, багато гамору. Господиня корчми наглядала за вечерею, яка смажилася в печі, де палахкотів яскравий вогонь; сам Тенардьє пив із гостями й розмовляв про політику. Крім політики, за столом точилися й інші балачки на всілякі місцеві теми: про те, з якого винограду виходить краще вино – з перестиглого чи недостиглого; мірошник нарікав на людей, які приносять із зерном насіння трав та камінці, а потім звинувачують його в тому, що борошно погане; косар пояснював співрозмовникові, що молоду траву косити важко, вона гнеться під косою. І таке інше, і таке інше…

Козетта сиділа на своєму звичному місці – під столом, поблизу печі. Вона була в лахмітті, в дерев’яних черевиках на босу ногу. При світлі полум’я дівчинка плела вовняні панчохи для малих дочок Тенардьє. Під стільцями гралося кошеня. Із сусідньої кімнати долинали дзвінкі дитячі голоси: то сміялись та весело теревинили Епоніна й Азельма.

У кутку, біля печі, висіла почеплена на цвях нагайка.

Раз у раз посеред гамору корчми лунав верескливий плач дитини. То кричав малий віком десь років трьох, син Тенардьє. Мати народила й вигодувала його, проте не любила. Коли вереск хлопця ставав надто надокучливим, Тенардьє казав: «Твій син скавучить, піди глянь, чого йому треба». – «Ет! – відповідала жінка. – Остогид він мені». І покинутий десь у темряві малий кричав собі далі.

2. Завершені портрети двох темних осіб

Досі в цій книжці ми дивилися на Тенардьє наче з одного боку. Настав час роздивитися цю подружню пару з усіх боків. Чоловікові не так давно переступило за п’ятдесят; пані Тенардьє ось-ось мало стукнути сорок. Сорок років для жінки – те саме, що для чоловіка п’ятдесят. Отже, щодо віку між цими двома була повна гармонія.

Читач, можливо, пам’ятає, як уперше з’явилася перед ним корчмарка Тенардьє: здоровенна, русява, червонопика, гладка, м’ясиста, квадратна, недоладна й рухлива. Вона була, як ми тоді сказали, з породи велеток, що вигинаються в ярмаркових балаганах, прив’язавши до кіс величезні камені. Вона сама робила всю домашню роботу: застеляла ліжка, прибирала в кімнатах, прала білизну, готувала їжу. За прислугу в неї була тільки Козетта – мишка на службі в слона. Усе тремтіло від голосу пані Тенардьє: шибки, меблі і люди. Її широке обличчя, всіяне ластовинням, скидалося на друшляк. Вона мала бороду й уміла чудово лаятись. Хвалилася, що одним ударом кулака розбиває горіх. Якби Тенардьє не начиталась романів, завдяки яким іноді ставала манірною, – манірниця під личиною людожерки! – то ніхто й ніколи не вгадав би в ній жінку. Почувши, як вона розмовляє, ви сказали б: «Це жандарм». Помітивши, як вона п’є, ви сказали б: «Це биндюжник». Побачивши, як вона обходиться з Козеттою, ви сказали б: «Це катюга». Коли вона мовчала, з рота в неї стримів зуб.

Тенардьє був худий, блідий, недолугий і миршавий чоловічок, який завжди мав хворобливий вигляд, а почував себе пречудово. Він завжди усміхався – про всяк випадок – і був чемний майже з усіма, навіть із жебраком, якому відмовлявся дати ліар. Він мав погляд куниці й вираз письменника. Він любив випити з возіями – це в нього було ніби кокетування. Ніхто й ніколи не міг споїти його. Він курив велику люльку. Він носив блузу, а під блузою старий чорний костюм. Він вважав себе знавцем літератури й матеріалістом. При будь-якій нагоді любив посилатися на знаменитостей: Вольтера, Реналя,[16]16
   Реналь (1713–1796) – французький історик і філософ.


[Закрыть] Парні[17]17
   Парні Еварист (1753–1814) – французький поет.


[Закрыть] і, хоч як дивно, на святого Августина. Пройдисвіт із нахилом до філософії. Він любив згадувати, що колись служив у війську, і хвалькувато розповідав, як під Ватерлоо, бувши сержантом чи то шостого чи то дев’ятого полку легкої кавалерії, він – сам-один проти цілого ескадрону «гусарів смерті» – затулив своїм тілом від картечі і врятував «тяжко пораненого генерала». З цієї легенди і виникла барвиста вивіска над його корчмою, що її відтоді стали називати «корчмою сержанта Ватерлоо». Він був вільнодумець і бонапартист. У селі ходили чутки, ніби свого часу він учився на священика.

Ми гадаємо, що як він десь і вчився, то хіба в Голландії на корчмаря. Цей витончений пройдисвіт умів бути фламандцем у Фландрії, французом у Парижі, бельгійцем у Брюсселі; він був із тих, хто однаково впевнено почуває себе по обидва боки кордону або фронту під час війни. Ми вже знаємо, в чому знайшло вияв його геройство під Ватерлоо. М’яко кажучи, він трохи перебільшив свої заслуги. Усілякі виверти, викрути й авантюри завжди були його стихією. Отож не дивно, що в ті грізні дні, коли відбулася битва під Ватерлоо, Тенардьє став одним із маркітантів-мародерів, про яких ми вже згадували, і які, продаючи одним, обкрадаючи інших, їхали з усією родиною – з жінкою та дітьми – в якому-небудь кульгавому повозі слідом за військами, скоряючись непомильному інстинкту завжди приєднуватись до переможців. По закінченні цієї кампанії, «призбиравши грошенят», як він висловлювався, Тенардьє відкрив корчму в Монфермеї.

«Трохи грошенят» було добуто з гаманців, виторгувано за годинники, золоті персні та срібні орденські хрести, зібрані на полях, засіяних трупами; тих грошенят і справді виявилося не так багато, отож колишній маркітант не особливо процвітав у новій для себе ролі корчмаря.

Тенардьє мав добре підвішеного язика. Він хотів здаватися чоловіком ученим. Проте, як помітив шкільний учитель, він припускався похибок у вимові. Він зі справжнім шиком складав рахунки на оплату подорожнім, але досвідчене око знаходило там орфографічні помилки. Тенардьє був хитрий, жадібний, ледачий і спритний. Він не гребував своїми служницями, тому його дружина більше їх не тримала. Ця велетка була ревнива. Їй здавалося, що за її худим і зжовклим чоловічком мають ганятися жінки всього світу.

Тенардьє був лукавий і стриманий – так би мовити, пройдисвіт поміркованої вдачі, проте він був здатен і на вибухи гніву. А що він ненавидів весь людський рід і належав до тих людей, які постійно мстяться комусь, звинувачуючи оточення за свої невдачі, розчарування, поразки і злигодні, то у хвилини гніву все це клекотіло в нього на губах і бризкало з очей, і тоді він ставав жахливий. Лихо тому, хто потрапляв під його руку в такі хвилини!

Залежно від обставин, Тенардьє був мовчазний або балакучий, проте його гострий розум не дрімав ніколи. Його погляд чимось нагадував погляд моряка, що мружить очі внаслідок звички дивитись у підзорну трубу. Тенардьє був чоловік державного розуму.

Кожен, хто заходив до корчми вперше, казав, побачивши пані Тенардьє: «Ось господар дому». Помилка! Вона не була навіть господинею. І тим, і тим був її чоловік. Вона працювала, він – творив. Він керував усім завдяки якомусь невидимому магнетичному впливу. Одне його слово, іноді навіть знак – і мастодонт підкорявся. Тенардьє був для своєї жінки вищим створінням, ніколи, ніколи не сміла вона й словом заперечити «панові Тенардьє». Ця криклива гора м’яса скорялася одному поруху мізинця свого миршавого деспота.

Пані Тенардьє була жахливим створінням, яке нікого не любило, крім своїх дітей, і нікого не боялося, крім свого чоловіка. Вона стала матір’ю лише тому, що вродилася самицею. Втім, її материнські почуття поширювалися тільки на дівчаток. До хлопчика, як ми вже бачили, вона була байдужісінька.

Ну, а в чоловіка одне було на думці: забагатіти.

Проте забагатіти йому не щастило. Для цього великого таланту бракувало справжнього театру. У Монфермеї Тенардьє розорявся, якщо може розоритися абсолютний нуль. Того самого 1823 року він мав приблизно на тисячу п’ятсот франків невідкладних боргів, і це починало турбувати його.

Але, попри свої невдачі, Тенардьє духом не занепадав і сподівався на краще. Він мав свої теорії щодо корчмарського ремесла, які іноді втовкмачував жінці: «Обов’язок корчмаря, – казав він, – надати і продати подорожньому все, що можна й чого не можна: обід, відпочинок, світло, вогонь, брудні простирадла, обслуговування, блохи, усмішку; злупити з нього гроші за вікно відчинене й за вікно зачинене, за камін, за крісло, за стілець, за табурет, за ослінчик, за пір’я в подушці, за матрац і за оберемок соломи, навіть за мух, яких зловить його собака!»

Поки чоловік міркував і хитрував, пані Тенардьє не замислювалася ні про вчорашній день, ні про завтрашній і жила нинішньою хвилиною.

Такими були ці двоє людей. Козетта зазнавала від них подвійного утиску; її наче водночас розмелювали жорнами і рвали обценьками. Чоловік і жінка мучили її кожне по-своєму: Козетту нещадно били – в цьому була винна жінка; Козетта ходила взимку боса – у цьому був винен чоловік.

Козетта бігала вгору й униз, мила, натирала, шкребла й підмітала, вона надривалась і засапувалась, пересовуючи меблі; мала й худенька, вона виконувала тяжку роботу. І ніякої жалості: люта хазяйка, уїдливий і злий хазяїн. Корчма Тенардьє була павутиною, в якій билась і тріпотіла нещасна Козетта. Вона скидалася на муху, яка служить павукам…

Бідолашна дитина усе терпіла й мовчала.

Що ж відбувається в цих душах, які щойно покинули Бога, коли на самому світанку життя вони опиняються серед таких людей?

3. Люди вимагають вина, а коні – води

До корчми зайшли ще четверо подорожніх.

Козетта сиділа в сумній задумі. Хоч їй і було всього вісім років, вона вже стільки вистраждала, що, коли замислювалася, то ставала схожою на стареньку бабусю.

Над оком у неї був синець, поставлений хазяйкою, яка тепер час від часу вигукувала: «До чого ж воно бридке зі своїм підбитим оком!»

Козетта думала про те, що надворі ніч, що несподівано довелося наповнити глечики й карафи у кімнатах нових гостей, і що в діжці зовсім не лишилося води.

Трохи втішало її тільки те, що воду в корчмі Тенардьє пили дуже рідко. Спраглих людей тут ніколи не бракувало, але гамувати спрагу вони воліли не водою, а вином. Була одначе мить, коли дівчинка затремтіла: Тенардьє підняла кришку каструлі, яка булькотіла на плиті, потім схопила склянку і швиденько підійшла до діжки. Вона відкрутила кран, а Козетта підвела голову й пильно стежила за кожним її рухом. З крана потекла тонесенька цівка, що наповнила склянку тільки до половини.

– Отакої! – сказала господиня. – Нема води. – На мить вона замовкла, а дівчинка зачаїла подих. – Ет, – озвалася Тенардьє, дивлячись на склянку, – вистачить і цієї.

Козетта знову заходилася біля свого діла, але ще добру чверть години серце полохко калатало у неї в грудях.

Вона рахувала хвилини, які минали дуже повільно, й палко жадала, щоб скоріше настав завтрашній ранок.

Іноді хтось із пияків визирав на вулицю і вигукував: «Темно, хоч у око стрель!» Або: «В такій пітьмі навіть кіт заблукає!» І Козетта тремтіла.

Раптом до корчми увійшов один із мандрівних торговців, що ночували в заїзді, і сердитим голосом сказав:

– Моєму коневі не дали пити.

– Дали, дали! – відгукнулася Тенардьє.

– А я кажу, що не дали, хазяйко, – заперечив торговець.

Козетта вибралася з-під столу.

– Так-так, пане, вашого коня напоєно! – сказала вона. – Він випив відро, повне відро води, я сама носила йому пити.

Це була неправда. Козетта збрехала.

– Гляньте-но, завбільшки з кулак, а бреше й не змигне! – вигукнув торговець. – Я тобі кажу, що мій кінь не напоєний, мале стерво! Коли він хоче пити, то форкає – я давно знаю його повадки!

– Ні, я напувала його, – вперто торочила Козетта хрипким і ледь чутним від розпачу голосом.

– Годі! – відрубав торговець. – Дайте моєму коневі пити, і кінчаймо ці пусті балачки.

Козетта шмигнула під стіл.

– Що правда, то правда, – погодилася Тенардьє. – Якщо скотину не напоєно, слід її напоїти.

Вона оглянулася навколо.

– Куди ж поділася друга скотина?

Хазяйка нахилилась і побачила, що Козетта забилася під протилежний край столу, майже під самі ноги пияків.

– Ану вилазь! – крикнула Тенардьє.

Козетта вилізла з-під столу.

– Панночко щеня, іди напій коня! – звеліла хазяйка.

– Але ж води немає, пані, – ледь чутно мовила Козетта.

– То йди принеси! – І Тенардьє навстіж розчинила двері на вулицю.

Козетта похнюпила голову й пішла взяти в кутку біля печі порожнє відро.

Те відро було більше від неї самої, вона могла б сховатись у ньому.

Тенардьє повернулася до плити й зачерпнула дерев’яною ложкою з каструлі. Вона покуштувала страву й пробурчала:

– У криниці води вистачить. Мабуть, дарма я не процідила цибульний відвар.

Вона понишпорила в шухляді, де впереміш лежали дрібні гроші, перець та часник, і сказала:

– Держи, жабо. Ось тобі п’ятнадцять су. Коли повертатимешся, візьми в пекарні велику хлібину.

Козетта мовчки взяла монету й поклала у велику кишеню на своєму фартушку.

І застигла з відром у руці, дивлячись на відчинені двері. Здавалося, дитина чекала, що хтось прийде їй на допомогу.

– Ану, марш! – крикнула Тенардьє.

Козетта вийшла. Двері зачинились за нею.