Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

8. Шанматьє дивується дедалі дужче

То був справді він. Лампа на столі в секретаря суду освітлювала його обличчя. Він був блідий і злегка тремтів. За годину, яку він тут просидів, волосся в нього стало зовсім біле.

Усі погляди прикипіли до нього.

Перш ніж голова суду або прокурор змогли вимовити бодай слово, перш ніж жандарми встигли ворухнутись, чоловік, якого поки що всі називали паном Мадленом, швидко підійшов до свідків Кошпая, Бреве та Шенілдьє:

– Ви не впізнаєте мене? – запитав він.

Усі троє остовпіли і тільки заперечливо похитали головами. Кошпай, перелякавшись, по-військовому віддав честь. Мадлен обернувся до суду і сказав лагідним голосом:

– Панове присяжні, відпустіть підсудного на волю. Пане голова, звеліть заарештувати мене. Чоловік, якого ви шукаєте, не він, а я. Мене звуть Жан Вальжан.

Ніхто з присутніх у залі не зважувався дихнути. Здивоване перешіптування змінилося мертвою тишею.

Голова суду й прокурор обмінялися швидким поглядом.

– Чи є тут лікар? – з натяком у голосі запитав суддя.

Тоді заговорив прокурор:

– Панове присяжні, дивний випадок, який щойно відбувся, може викликати тільки почуття глибокого смутку. Усім відомо про високі чесноти шановного пана Мадлена, мера Монтрея-Приморського. Якщо в залі знайдеться лікар, то ми приєднуємося до прохання голови суду оглянути Мадлена і відпровадити його додому.

Мадлен не дав прокуророві закінчити.

– Дякую вам, пане прокурор, – сказав він лагідно й водночас рішуче, – але я не збожеволів. Зараз ви в цьому переконаєтеся. Ви щойно мало не припустилися трагічної помилки – відпустіть того чоловіка! Повірте – я кажу вам правду. Я зробив усе, що міг. Я сховався під чужим ім’ям; я забагатів, і мене призначили мером. Я хотів знову стати чесною людиною. Та, мабуть, це неможливо. Я справді обікрав його превелебність єпископа Діньського; я справді пограбував малюка Жерве. Отож слушно вам тут сказали, що Жан Вальжан був лихим чоловіком. Можливо, провина за це лежить не тільки на ньому. Річ у тім, панове присяжні, що каторжника виховує каторга. Поміркуйте над цим, якщо хочете. Колись я був бідним селянином, тупим, майже недоумкуватим – каторга змінила мене. Я був недорозвиненим – я став лихим; я був чурбаком – я став розжареною головешкою. Згодом мене врятувала доброта людська – так само, як раніше мене згубила людська суворість. Але пробачте, вам не зрозуміти, про що я кажу. У моєму каміні ви знайдете в попелі монету, яку я вкрав сім років тому в малюка Жерве. Мені більш немає чого додати. Заарештуйте мене. О, Господи! Пан прокурор хитає головою, і всі ви думаєте: «Пан Мадлен збожеволів». Ви не вірите мені! Шкода! Не засудіть принаймні цього невинного чоловіка! Подумати лишень! Ці троє не впізнали мене! Хотів би я, щоб тут був Жавер. О, той би не став вагатися!

Він рвучко обернувся до каторжників:

– Ну а я вас упізнав зразу! Бреве, пам’ятаєш свої картаті шлейки, які ти носив на каторзі?

Бреве здригнувся від подиву й окинув того, хто говорив зляканим поглядом. А той провадив:

– Шенілдьє, на правому плечі у тебе глибокий опік.

– Справді, – сказав Шенілдьє.

– Кошпаю, у тебе на згині ліктя лівої руки випалено порохом дату: перше березня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року. Це день, коли імператор висадився в Кані. Закоти-но рукав.

Кошпай закотив рукав, усі погляди прикипіли до його оголеного ліктя. Жандарм підніс лампу: дата справді була там.

Бідолаха обернувся до публіки й до присяжних з усмішкою, яку навіки запам’ятали ті, хто бачив її. То був посміх торжества, то була усмішка розпачу.

– Тепер ви бачите: я – Жан Вальжан, – сказав він.

Усім стало очевидно, що й справді перед ними Жан Вальжан. Не треба було більш ніяких пояснень, щоб усі як один зрозуміли просту й високу істину: вони бачать людину, котра прийшла виказати себе й урятувати невинного від каторги.

– Я не хочу більше порушувати порядок судового розгляду, – сказав Жан Вальжан. – Мене не затримують, і я піду. Мені треба ще залагодити деякі справи. Пан прокурор знає, куди я їду, і зможе заарештувати мене, коли захоче.

Він попрямував до виходу. Не пролунав жоден голос, не звелася жодна рука, щоб йому перешкодити. То була та незбагненна мить, коли тисячі розступаються перед однією людиною. Він пройшов крізь натовп дуже повільно. Невідомо, хто відчинив йому двері, та коли він до них підійшов, вони були відчинені. Вже на порозі він обернувся й сказав:

– Пане прокурор, я у вашому розпорядженні.

А тоді обернувся до публіки:

– Ви всі, певно, вважаєте мене гідним жалості, правда? І все ж таки я радий, що не вчинив інакше, хоч і волів би, щоб цього зі мною не сталося.

Він вийшов, і двері зачинилися за ним у той самий загадковий спосіб, як і відчинились.

Менш ніж за годину вердикт присяжних повністю виправдав підсудного на ім’я Шанматьє. Відразу випущений на волю, той пішов приголомшений, думаючи, що всі люди побожеволіли, і не розуміючи в усьому цьому нічогісінько.

Книга сьома
Удар у відповідь

1. У якому дзеркалі пан Мадлен побачив своє волосся

Розвиднялося. Фантіна всю ніч металась у гарячці, проте її безсоння було сповнене щасливих видінь; над ранок вона задрімала. Сестра Симпліція, яка не відходила від хворої, скористалася з її сну, щоб приготувати для неї нову порцію хінної настоянки. Черниця вже кілька хвилин була в лікарняній аптеці і придивлялась у світанковій сутіні до пляшечок і порошків. Раптом вона обернулась – і скрикнула від несподіванки. Перед нею стояв Мадлен. Він увійшов зовсім нечутно.

– Це ви, пане мер! – вигукнула сестра.

– Як почуває себе ця бідолашна? – тихо запитав він.

– Зараз непогано. Але вчора ми так тривожились!

Вона розповіла йому, що Фантіні було зовсім зле, але тепер їй краще, бо вона думає, що пан мер поїхав до Монфермея по її дитину. Сестра не наважилася розпитувати пана мера, але з його вигляду зрозуміла, що він їздив не туди.

– Ви добре зробили, не ставши розчаровувати її.

– Так-то воно так, – сказала сестра, – але що ми скажемо їй тепер, коли вона загледить вас і не побачить своєї дитини?

Якусь мить він мовчав замислений, потім мовив:

– Бог нам підкаже.

– Але обманювати не можна, – ледь чутно прошепотіла сестра.

У кімнаті вже зовсім розвиднілось. Випадково сестра підвела очі й глянула на Мадлена.

– Боже! – вигукнула вона. – Що з вами сталось? У вас зовсім біле волосся!

– Біле волосся? – повторив він.

Сестра Симпліція не мала люстерка. Вона понишпорила в якійсь коробці й дістала звідти дзеркальце, що його лікар притуляв до губів хворого, коли треба було з’ясувати, дихає той чи ні. Мадлен підніс те дзеркальце до очей, подивився на себе й кивнув:

– Справді!

Він промовив це зовсім байдуже, думаючи про щось інше.

Сестра похолола від якогось неусвідомленого жаху.

– Можна мені пройти до неї? – спитав Мадлен.

– А хіба ви не збираєтеся послати когось по її дитину, пане мер? – наважилася запитати сестра.

– Неодмінно, але для цього знадобиться два або три дні.

– Якби ви не показувалися їй на очі, пане мер, – боязко почала сестра, – тоді можна було б умовити її набратись терпіння, і коли привезуть дитину, вона подумає, що й ви приїхали з нею, і нам не доведеться вдаватися до обману.

Мадлен замислився на кілька секунд, а тоді сказав із властивою йому спокійною рішучістю:

– Ні, я мушу її побачити. Можливо, в мене обмаль часу.

– Тоді проходьте, – сказала сестра. – Але вона спить.

Він зайшов у кімнату Фантіни, наблизився до ліжка і трохи відгорнув запону. Вона спала. Щоки в неї порожевіли, довгі біляві вії, єдине, що лишилося від її дівочої краси, тремтіли уві сні, на обличчі застиг вираз блаженства. Побачивши її такою, годі було повірити, що ця жінка безнадійно хвора. Здавалося, вона ось-ось змахне невидимими крильми й полетить.

Аж ось Фантіна розплющила очі, побачила його й спокійно, з усмішкою спитала:

– А де Козетта?

2. Фантіна щаслива

Вся вона світилася тихою радістю, і її запитання прозвучало з такою глибокою вірою, що Мадлен не знайшовся на відповідь.

– Я спала й бачила вас уві сні, – провадила Фантіна. – Ви були освітлені небесним сяйвом, над вами літали янголи й херувими. Але де Козетта? Чому не посадовили її до мене на ліжко, щоб я прокинулась і побачила свою донечку?

Він відповів неуважно і згодом не міг пригадати, що саме тоді сказав.

На щастя, з’явився лікар, якого покликала сестра. Він поквапився на підмогу Мадленові:

– Заспокойтеся, голубонько, – сказав лікар. – Ваша дитина тут.

Очі Фантіни засяяли, й вона склала руки в палкому благанні.

– О, принесіть же її мені! – вигукнула вона.

Зворушлива ілюзія матері! Козетта все ще була для неї малям, яке носять на руках.

– Не тепер, – заперечив лікар. – У вас іще гарячка. Побачивши свою дитину, ви розхвилюєтесь, і вам погіршає Треба спочатку одужати.

– Я вже одужала! – сердито вигукнула вона. – Який же він йолоп, цей лікар! Я хочу бачити свою дитину, хочу!

– От бачите, – сказав лікар, – як ви розхвилювалися. Поки ви будете в такому стані, я не дозволю вам побачитися з дитиною. Побачити її – це ще не все, вам треба жити для неї. Коли ви станете розважливішою, я сам приведу до вас дівчинку.

Бідолашна мати похилила голову.

– Пане лікарю, пробачте мені. Я розумію, ви боїтеся, що я розхвилююсь, я чекатиму, поки ви скажете, але повірте, мені не зашкодило б, якби я побачила свою донечку. Вона стоїть у мене перед очима від учорашнього дня. Якби її принесли зараз мені, я б тільки ніжно поговорила з нею. Хіба не зрозуміло, що я дуже хочу побачити свою дівчинку? Я не гніваюсь. Я знаю, що скоро буду щаслива. Я вже зовсім здорова, але я лежатиму тихо й не ворушитимусь, ніби я хвора. Тоді пан лікар буде задоволений і скаже: їй можна принести її дитину.

Мадлен сів на стілець біля ліжка хворої. Вона обернулась до нього і засипала його запитаннями:

– Як вам з’їздилося, пане мер? Скажіть мені тільки, як вона себе почуває? Чи не втомила її дорога? Мабуть, вона й не впізнає свою матір! Стільки минуло часу, певне, дитина зовсім мене забула, бідолашна крихітка! Діти не мають пам’яті. Вони як ото пташки. Сьогодні воно таке, завтра інше – і ні про що не замислюється. Ті Тенардьє піклувалися про неї? Годували її добре? О, скільки я вистраждала, якби ви знали! Але тепер усе позаду. Я така щаслива! Пане мер, якою вона вам здалася? Правда ж, вона гарна, моя люба донечка? А в диліжансі, мабуть, було холодно. Невже не можна привести її до мене бодай на мить? О, якби ви тільки захотіли, ви ж мер!

Він узяв її за руку і сказав:

– Козетта дуже гарна, вона почуває себе добре, і ви скоро побачите її, але заспокойтеся. Ви говорите надто схвильовано, до того ж висовуєте руки з-під ковдри, і через те у вас кашель.

Справді, напади кашлю уривали Фантіну майже на кожному слові.

Мадлен усе тримав хвору за руку. Здавалося, він хотів щось сказати їй, але вагався. Лікар пішов, з ними лишилася тільки сестра Симпліція.

Аж раптом, порушивши мовчанку, Фантіна вигукнула:

– О Боже! Я чую голос своєї донечки!

На подвір’ї гралася дитина – дівчинка воротарки, а може, котроїсь із робітниць. Вона бігала, стрибала, сміялася й співала дзвінким голоском. Цей спів і почула Фантіна.

– Це моя Козетта! – вигукнула вона. – Я впізнаю її голос!

Дитина побігла собі кудись, голосок на подвір’ї стих. Ще якийсь час Фантіна дослухалася, а тоді обличчя в неї спохмурніло.

– Який він лихий, цей лікар, що не дозволяє мені побачити мою дівчинку! – прошепотіла вона.

Але тут-таки повеселіла й заговорила сама до себе:

– Які ми будемо щасливі! У нас буде садочок. Пан Мадлен обіцяв мені. Моя дівчинка ґратиметься в садочку. Вона бігатиме по травичці й ловитиме метеликів, а я дивитимусь на неї. Потім вона піде до першого причастя. Ану, коли ж це їй іти до першого причастя? – Фантіна почала загинати пальці. – Один, два, три, чотири… зараз їй уже сім. Через п’ять років. Вона вдягне білу вуаль, ажурні панчохи й буде схожа на маленьку даму. О, люба сестро, яка ж я дурна, уявіть собі, я думаю про те, як моя донька піде до першого причастя!

І хвора засміялася.

Мадлен випустив Фантінину руку. Він слухав її белькотіння, як слухають шерех вітерцю, опустивши голову й заглибившись у свої безрадісні думки. Несподівано вона замовкла, і це змусило його машинально підвести погляд. Щось жахливе було у виразі обличчя Фантіни.

Вона вже не говорила й навіть не дихала; вона трохи підвелася на своєму ліжку, її худе плече вистромилося з-під сорочки; обличчя, осяяне радістю ще мить тому, тепер було мертвотно-бліде, а розширені від жаху очі мов прикипіли до чогось жахливого у протилежному кінці кімнати.

– Боже! – вигукнув він. – Що з вами, Фантіно?

Вона не відповіла, а тільки торкнулася його ліктя і другою рукою показала, щоб він подивився назад.

Мадлен обернувся й побачив Жавера.

3. Жавер задоволений

А події перед тим розвивалися так.

Коли Мадлен покинув залу судових засідань в Аррасі, щойно видзвонило половину на першу ночі, і він якраз устиг на поштовий диліжанс, на якому заздалегідь оплатив собі місце. Близько шостої ранку він уже був у Монтреї-Приморському й насамперед відіслав поштою листа панові Лаффіту, а тоді пішов до лікарні побачитися з Фантіною.

Тим часом, тільки-но він вийшов із зали суду, як прокурор, опам’ятавшись від першого подиву, заявив, що дивний випадок анітрохи не вплинув на його переконаність у тому, що справжнім Жаном Вальжаном є підсудний Шанматьє, а незбагненний вчинок шановного мера Монтрея-Приморського згодом знайде своє пояснення. Але впертість прокурора явно суперечила загальному настрою, який охопив публіку й суд. Захисникові Шанматьє було неважко переконати присяжних, що у світлі пояснень пана Мадлена, себто справдешнього Жана Вальжана, уся справа стала з ніг на голову, і вони мають перед собою невинного. Через кілька хвилин присяжні виправдали Шанматьє.

А що прокуророві був потрібен Жан Вальжан, і Шанматьє в нього забрали, йому нічого не лишалося, як заарештувати Мадлена. Голова суду вже оговтався від першого напливу почуттів і не став заперечувати. Хай там як, а правосуддя мало здійснитися. Отож було виписано ордер на арешт, і прокурор відправив його верховим гінцем у Монтрей-Приморський, особисто поліційному наглядачеві Жаверу.

Ми знаємо, що Жавер повернувся в Монтрей-Приморський відразу після того, як дав свідчення. Він тільки-но встав із постелі, коли верховий передав йому ордер на арешт.

Гонець сам служив у поліції, отож він у кількох словах розповів Жаверові про те, що відбулося в Аррасі.

Коли Жавер заходив у передпокій лікарні, він начебто був таким, як і завжди: холодний, незворушний, спокійний, з акуратно пригладженим на скронях волоссям. Але якби до нього уважно придивився той, хто добре його знав, він би здригнувся. Застібка його шкіряного коміра була не на потилиці, як належало, а за лівим вухом. Це означало, що збуджений він неймовірно.

Жавер у всьому був бездоганний: і в тому, як виконував свої обов’язки по службі, і в тому, як застібав ґудзики на мундирі. І якщо він недбало застебнув комір, це могло статися тільки під впливом внутрішнього потрясіння, яке можна порівняти хіба із землетрусом.

Він узяв із собою чотирьох солдатів і капрала, солдатів залишив вартувати на подвір’ї, а тоді довідався у воротарки, де лежить Фантіна. Підійшовши до її палати, він тихо повернув ключ, нечутно штовхнув двері й увійшов досередини.

Власне, він навіть не увійшов. Він став у проймі напіввідчинених дверей – на голові капелюх, ліва рука закладена за полу застебнутого по саме підборіддя редингота. З-під пахви виглядала свинцева головка його величезного кийка.

Він стояв так, ніким не помічений, близько хвилини. Аж раптом Фантіна підвела очі, побачила його і змусила обернутись пана Мадлена.

У ту мить, коли погляд Мадлена зустрівся з поглядом Жавера, Жаверове обличчя стало жахливим, хоч він і не ворухнувся, не зрушив з місця, не ступив і кроку. Жодне людське почуття не буває таким страхітливим, як радість.

То було обличчя демона, який з’явився по душу грішника.

4. Законна влада поновлює свої права

Фантіна більш не бачила Жавера від того дня, коли пан мер визволив її з лабет цього чоловіка. Тепер вона не сумнівалася, що він прийшов по неї. Вона не могла дивитись на те жахливе обличчя, їй перехопило подих, вона затулилась долонями і закричала з мукою в голосі:

– Пане Мадлен, врятуйте мене!

Жан Вальжан – віднині ми називатимемо його тільки так – підвівся й лагідно сказав Фантіні:

– Заспокойтеся. Він прийшов не по вас. – І, звертаючись до Жавера, мовив: – Я знаю, чого вам треба.

– Ходімо, швидше! – прогарчав Жавер.

Він навіть порушив букву закону й не пред’явив ордера на арешт. Він вважав Жана Вальжана своїм особистим супротивником, невловним і таємничим, який вислизав із його чіпких обіймів ось уже п’ять років. Отож сьогоднішній арешт був для нього просто щасливим кінцем тривалого полювання.

На крик Жавера Фантіна знов підвела очі. Але пан мер був із нею. Чого їй боятися?

І раптом вона побачила таке, що не могло привидітися їй навіть у гарячковому маренні. Вона побачила, як поліційний шпиг Жавер ухопив пана мера за комір. Вона побачила, як пан мер похилив голову. Їй здалося, що світ обвалюється.

Жавер і справді вхопив Жана Вальжана за комір.

– Пане мер! – зойкнула Фантіна.

Жавер зареготав, вищиривши зуби в страхітливій гримасі.

– Нема тут ніякого пана мера!

Жан Вальжан не пробував скинути руку, яка тримала його за комір редингота. Він почав:

– Жавер…

– Для тебе я «пан інспектор», – урвав його Жавер.

– Пане інспектор, – сказав Жан Вальжан, – я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.

– Голосно! Говори голосно! – відповів Жавер. – Зі мною не шепочуться!

Жан Вальжан повернувся до нього обличчям і проговорив поквапно й дуже тихо:

– Дайте мені три дні! Тільки три дні, щоб я міг привезти дитину цієї бідолашної жінки! Я заплачу, скільки буде треба. Ви поїдете зі мною, якщо захочете.

– Ти смієшся з мене! – прогарчав Жавер. – Просиш три дні, щоб накивати п’ятами! Мовляв, я поїду по дитину цієї дівки! Ха-ха! Ну й спритник!

Фантіна затремтіла всім тілом.

– По мою дитину! – закричала вона. – То моя дитина не тут? Сестро, скажіть мені, де Козетта? Я хочу бачити свою дівчинку! Пане Мадлен! Пане мер!

Жавер тупнув ногою.

– І ти туди ж! Ану прикуси язика, хвойдо! Оце країна: каторжників тут обирають мерами, а повій доглядають ніби графинь! Але годі! Більш такого не буде! – він пильно подивився на Фантіну й провадив, зібгавши в жмені краватку, сорочку й комір Жана Вальжана: – Так от затям собі: немає тут ні пана Мадлена, ні пана мера, а є злодій, грабіжник і каторжник на ім’я Жан Вальжан. Уторопала?

Фантіна рвучко випросталася, сперлася на свої худі руки, подивилася на Жана Вальжана, подивилася на Жавера, подивилась на черницю, розкрила рота, ніби збиралася щось сказати, з горла в неї вихопилося хрипіння, вона простягла перед собою руки, ніби шукаючи, за що ухопитися, і повільно злягла на подушку. Голова її вдарилась об узголів’я ліжка і впала на груди. Рот лишився розкритим, очі – розплющеними.

Вона була мертва.

Жан Вальжан поклав свою руку на пальці Жавера, які тримали його за комір, і розтиснув їх, наче пальці хлоп’яти.

– Ви вбили цю жінку, – сказав він.

– Годі! – люто вигукнув той. – Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати повчання. Іди за мною, а то – наручники!

У кутку кімнати стояло старе залізне ліжко, на якому спали під час чергування сестри. Жан Вальжан підійшов до того ліжка, миттю відламав уже розхитане бильце, що легко піддалося його могутнім м’язам, висмикнув звідти залізний прут і подивився на Жавера. Жавер поточився до дверей.

Жан Вальжан із тим прутом у руках підійшов до ліжка Фантіни. Там він обернувся і тихо сказав, звертаючись до Жавера:

– Не раджу турбувати мене в цю хвилину.

Відомо точно, що Жавер здригнувся.

Він хотів був піти покликати охорону, але Жан Вальжан міг скористатися з його відсутності й зникнути. Отож він стиснув у руці свого кийка, тримаючи його за нижній, тонший кінець і прихилився до одвірка, не зводячи погляду з Жана Вальжана.

Жан Вальжан сперся ліктем на бильце ліжка, опустив голову і втупив погляд у Фантіну, нерухому й випростану. Безмовний, заглиблений у себе, він у ці хвилини, здавалося, забув про все на світі. Його обличчя й поза виражали одну тільки невимовну жалість. А потім він нахилився над Фантіною й тихо заговорив до неї.

Що він їй казав? Ніхто на світі цього не чув. Можливо, їх чула смерть? Але сестра Симпліція, єдиний свідок тих подій, розповідала потім, що коли Жан Вальжан щось прошепотів на вухо Фантіні, вона помітила, як щаслива усмішка проступила на блідих губах мертвої і зблиснула в потьмянілих зіницях, сповнених подиву перед таємницею могили.

Жан Вальжан узяв обома руками голову Фантіни й поклав на подушку, зав’язав поворозки на комірі її сорочки і прибрав волосся під чепчик. Потім закрив їй очі.

Обличчя мертвої в ту мить, здавалося, просвітліло. Фантінина рука звісилася з ліжка. Жан Вальжан опустився навколішки, обережно підняв цю руку й поцілував.

Потім випростався й обернувся до Жавера.

– Тепер я у вашому розпорядженні, – сказав він.