Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Книга четверта
Сповзання на дно

1. Як було вдосконалено виробництво оздоб із чорного скла

Що ж сталося з матір’ю, тією самою, котра, як вважали в Монфермеї, покинула свою дитину?

Залишивши Козетту в Тенардьє, вона пішла далі своєю дорогою і дісталася до Монтрея-Приморського.

Це було, як ми вже згадували, 1818 року.

Близько десятка літ минуло відтоді, як Фантіна покинула батьківщину. За цей час Монтрей-Приморський змінився. Поки Фантіну все глибше засмоктували злидні, її рідне місто багатіло.

Років два тому в місцевій промисловості відбулася зміна, яка призвела до справжнього перевороту в житті цього провінційного містечка.

З незапам’ятних давен промисловість Монтрея-Приморського спеціалізувалася на виробництві імітацій англійського чорного бурштину та англійських оздоб із чорного скла. Ця місцева промисловість завжди ледь животіла через брак необхідної сировини. Коли Фантіна повернулася в Монтрей-Приморський, у виробництві «чорного скла» відбулася нечувана зміна. Наприкінці 1815 року в місті оселився нікому доти не відомий чоловік, якому спало на думку замінити в процесі того виробництва гумілак на деревну смолу.

Ця невеличка зміна різко зменшила вартість сировини, а це, у свою чергу, дозволило: по-перше, підняти платню робітникам – вигода для краю; по-друге, поліпшити якість виробів – вигода для споживача; і, по-третє, продавати товар дешевше, водночас потроївши прибуток, – вигода для промисловця.

Отак одна цікава знахідка дала аж три результати.

Менш ніж за три роки винахідник удосконаленого процесу забагатів – і це добре; крім того, він збагатив усіх навколо себе – а це ще краще. Він з’явився звідкись іздалеку. Ніхто не знав, хто він такий, де жив і що робив раніше.

Розповідали, що коли він прийшов до міста, у нього було зовсім мало грошей, кількасот франків, не більше.

Саме на цьому мізерному капіталі, використаному для здійснення надзвичайно вдалого задуму, він і побудував свій добробут, а також добробут усього краю.

Розповідали, ніби в той день, коли він, нікому не відомий і бідно вдягнений, з дорожнім мішком за спиною і сучкуватою палицею в руці, прийшов у Монтрей-Приморський – це було в грудні, надвечір, – у ратуші несподівано спалахнула пожежа. Цей чоловік кинувся у вогонь і, ризикуючи життям, урятував двох дітей, які виявилися дітьми жандармського капітана. Через те нікому не спало на думку вимагати в нього паспорт. Згодом стало відомо, що звати його дядечко Мадлен.

2. Мадлен

Це був чоловік років п’ятдесяти, завжди замислений і дуже добрий. Ото й усе, що можна було сказати про нього.

Завдяки швидкому розвитку промисловості, яку він так чудово вдосконалив, Монтрей-Приморський став осередком жвавої ділової активності. Іспанія, яка купувала багато чорного бурштину, щороку замовляла тут величезну кількість товару. У торгівлі цими виробами Монтрей-Приморський почав майже складати конкуренцію Лондону й Берліну. Дядечко Мадлен отримував такі прибутки, що вже на другий рік зміг побудувати велику фабрику, де були дві просторі майстерні: одна – для чоловіків, друга – для жінок. Кожен злидар міг розраховувати там на роботу і шматок хліба. Від чоловіків дядечко Мадлен вимагав сумлінного ставлення до праці, від жінок – порядної поведінки, від тих і тих – чесності.

Отож його поява стала справжнім даром провидіння для міста і краю. Раніше тут усе хиріло; тепер кожен жив здоровим трудовим життям. Безробіття й нужда зникли. Не було такої кишені, в якій би не знайшлося бодай трохи грошей, і радість завітала до найубогіших осель.

Дядечко Мадлен брав на роботу всіх, хто до нього просився. Він вимагав тільки одного: «Будь порядним чоловіком! Будь чесною жінкою!»

Як ми вже сказали, Мадлен досить швидко нажив багатство, але – дивна річ як на фабриканта – здавалося, це для нього не головне. Він більше піклувався про інших, ніж про самого себе. Було відомо, що на 1820 рік він поклав у банк Лаффіта на своє ім’я шістсот тридцять тисяч франків; але перш ніж відкласти собі ці шістсот тридцять тисяч, він витратив понад мільйон на потреби міста та на бідняків.

Лікарні бракувало коштів – він утримував там на свої гроші десять ліжок. Монтрей-Приморський ділиться на верхнє місто і нижнє. Нижнє місто, в якому він жив, мало одну школу – жалюгідну розвалюху. Він збудував там дві школи: одну для хлопчиків, другу для дівчаток. На свої кошти він заснував сирітський притулок, яких тоді на всю Францію були одиниці, і касу допомоги для старих робітників та калік. У новому кварталі, що виріс навколо його фабрики, він відкрив безкоштовну аптеку.

У перші часи, коли він тільки починав свою діяльність, зазвичай люди казали: «Цей чоловік хоче забагатіти». Коли ж він насамперед подбав, щоб забагатіло місто і край, добрі люди вирішили: «Це шанолюб».

Та ось одного дня 1819 року в місті поширилася чутка, що, враховуючи заслуги дядечка Мадлена, король, за пропозицією префекта, призначить його мером Монтрея-Приморського. Ті, хто оголосив цього чужинця «шанолюбом», вигукнули: «Ну, а що ми казали?» Чутка виявилася небезпідставною. Через кілька днів про призначення було оголошено в урядовій газеті «Монітер». Наступного дня дядечко Мадлен відмовився від цієї честі.

Того самого 1819 року вироби, виготовлені за способом, який винайшов Мадлен, демонструвалися на промисловій виставці; за пропозицією журі король ушанував винахідника орденом Почесного легіону. Знову в містечку зашепотілися. Ага! Он чого він хотів! Ордена! Дядечко Мадлен відмовився від ордена.

Таки справді цей чоловік був загадкою. Добрі люди й тут не розгубилися: «Хай там що, а це авантюрист», – сказали вони.

Як бачимо, край завдячував Мадленові дуже багато, бідні завдячували йому усим. Робітники фабрики обожнювали свого хазяїна. Коли він забагатів, люди з «вищого товариства» почали вітатися з ним, і в місті стали називати його «пан Мадлен»; проте робітники й діти, як і раніше, казали «дядечко Мадлен» – він відповідав на це звертання напрочуд доброю усмішкою. Що вище він підіймався, то частіше стали запрошувати його в гості. «Світські» салони міста, зачинені для ремісника, широко розчинили двері перед мільйонером. На нього сипалися тисячі запрошень. Він не прийняв жодного.

У цьому випадку добрі люди теж відразу знайшли пояснення. «Він не вміє триматись у світському товаристві. Може, він навіть не знає грамоти».

Коли він став заробляти гроші, про нього казали: «Це торговець». Коли він почав щедро їх роздавати, то заявили: «Це шанолюб». Коли він відкинув почесті, то дійшли висновку: «Це авантюрист». Коли він відхилив світські запросини, то вирішили: «Це неук».

1820 року, через п’ять літ після того, як він тут з’явився, заслуги дядечка Мадлена перед краєм були такі великі, а народна думка настільки одностайна, що король знову призначив його мером міста. Він знову відмовився, але префект не прийняв його відмову, усі поважні люди міста прийшли просити його, бідняки підходили до нього просто на вулицях і благали погодитись, і зрештою він таки погодився. Ходили чутки, ніби остаточно переконав його вигук однієї старої, яка роздратовано гукнула з порога своєї оселі: «Від доброго мера велика користь, то чому ж ви не хочете зробити людям добро?»

Отак він піднявся на третій щабель успіху. Дядечко Мадлен став паном Мадленом, а пан Мадлен перетворився на пана мера.

Але він і далі жив так само скромно. У нього було сиве волосся, серйозні очі, смаглий, як у простого робітника, колір шкіри, завжди замислене обличчя. Він носив крислатого капелюха і довгий редингот[10]10
   Редингот – схожа на сурдут куртка з довгими полами.


[Закрыть] із грубого сукна, застебнутий аж до підборіддя. Він виконував свої обов’язки мера, але жив самотою і мало з ким розмовляв. Улюбленою його розвагою було прогулюватись у полях, їв він завжди на самоті, почитуючи книжку. У нього була невеличка, проте добірна бібліотека. Він любив книжки, адже це друзі спокійні й незрадливі. Коли з багатством у нього з’явилося й дозвілля, він користався з нього, щоб удосконалювати свій дух. У Монтреї– Приморському помічали, що мова його з кожним роком ставала вишуканішою і м’якшою.

Йдучи на прогулянку, він брав іноді рушницю, проте застосовував її рідко. Коли це випадково траплялося, постріл його був завжди несхибний. Але ніколи не вбив він невинного звіра. Ніколи не стріляв у малих пташок.

Він був уже немолодий, але про його силу розповідали легенди. Він допомагав кожному, хто потребував допомоги: підводив коня, виштовхував із багнюки застряглий віз, спиняв за роги бугая, що вирвався на волю. Виходячи з дому, він завжди мав повні кишені дрібняків, повертався завжди з порожніми. Коли він заходив у якесь село, обшарпані хлопчаки оточували його, наче рій мух, Мабуть, він жив колись на селі, бо знав багато корисних секретів, якими щедро ділився з селянами. Він навчив їх знищувати хлібну міль, порадивши обприскувати комори й заливати шпарини в підлозі розчином звичайної солі, навчив, як боротися з довгоносиком і бур’янами, що глушать овес, жито й пшеницю, як оберігати кролятник від пацюків.

Діти любили його й за те, що він умів виготовляти прегарні штучки із соломи та шкаралупи кокосових горіхів, Коли він бачив, що двері церкви обтягнуті чорним крепом, він неодмінно туди заходив; здавалося, кожен похорон невтримно вабив його до себе. Чуже горе хвилювало його, і він приєднувався до гурту засмучених родичів та друзів небіжчика. Він замислено дослухався до поховальних псалмів, що сумно лунали на краю повитої мороком безодні, яка називається смертю, і думки його поривалися до таємниць нескінченності.

Він любив робити добро потай – ніби творив щось лихе. Потай проникав увечері в дім, нечутно підіймався сходами. Який-небудь бідолаха, повертаючись на своє горище, знаходив двері відчиненими, іноді навіть виламаними! Сердега весь холонув: це, певно, злодій побував у його норі! Він заходив до помешкання і бачив на стільці полишену кимось золоту монету. «Злодієм», який проник у дім, виявлявся дядечко Мадлен.

Він був привітний і сумний. Люди казали: «Ось багатій, а зовсім не гордий. Ось щасливець, а завжди невдоволений».

Дехто запевняв, ніби навколо нього існує якась таємниця; мовляв, його кімната – то справжня оселя відлюдника з пісковим годинником і черепом та кістьми. Якось кілька молодих жінок, елегантних і лукавих, прийшли до нього й попросили: «Пане мер, покажіть нам у свою оселю. Кажуть, ніби то справжня печера». Він усміхнувся й повів їх до тієї «печери». То була звичайна собі кімната, обставлена простими меблями і обклеєна дешевими шпалерами. Крім двох старовинних срібних свічників на каміні, дами більш нічого цікавого там не помітили.

Шепотілися також про «величезну суму», яку він тримав у банку Лаффіта з тією умовою, що міг узяти її будь-якої хвилини; казали, ніби пан Мадлен може одного ранку з’явитися до Лаффіта, підписати квитанцію і через десять хвилин забрати свої два-три мільйони з собою. Насправді ті «два-три мільйони», як ми вже згадували, обмежувалися сумою в шістсот тридцять чи шістсот сорок тисяч франків.

На початку 1821 року газети повідомили про смерть пана Мірієля, діньського єпископа, прозваного «монсеньйор Б’єнвеню», що впокоївся смертю праведника у віці вісімдесяти чотирьох років.

У газетах не згадувалося про те, що за кілька років перед смертю єпископ осліп і жив щасливий у своїй сліпоті, бо його сестра була поруч із ним.

Повідомлення про смерть єпископа Діньського передрукувала й місцева газета, що виходила в Монтреї-Приморському. Наступного дня Мадлен з’явився на люди в усьому чорному, з креповою стрічкою на капелюсі.

В місті помітили цю жалобу, й почалися здогади. Це ніби проливало якесь світло на походження пана Мадлена. Певно, він доводився якимсь родичем небіжчикові. Таке припущення навіть підняло престиж мера в очах обраного товариства Монтрея-Приморського, і якось одна шанована літня дама наважилася спитати в нього:

– Пане мер, ви, мабуть, родич покійного єпископа Діньського?

– Ні, добродійко, – відповів він.

– Але ж ви носите по ньому жалобу, – наполягала дама.

– В юності я служив лакеєм у їхньому домі.

Було помічено ще одне. Щоразу, як у місті з’являвся малий савояр, – а вони наймалися тут сажотрусами, – пан мер підкликав хлопця до себе, запитував, як його звуть, і давав йому грошей. Малі савояри розповідали про це один одному, і в Монтреї-Приморському їх побувало досить багато.

3. Слабкі сполохи на обрії

З плином часу недоброзичливців ставало усе менше. Спершу проти Мадлена зродилося те загальне почуття неприязні, яке завжди виникає проти скоробагатьків: почалося з наклепів і обмов, потім були дошкульні вирази, потім глузи, а потім усе розвіялось. Пошана стала щирою, одностайною, і, починаючи десь від 1821 року, слова «пан мер» вимовлялися в Монтреї-Приморському майже з тим самим виразом, з яким 1815 року вимовляли в Діні слова «монсеньйор єпископ». Люди їхали за десять льє, щоб порадитися з паном Мадленом. Він залагоджував сварки, мирив позовників і давніх ворогів. Через шість-сім років після його появи не було в окрузі такого куточка, де люди не шанували б і не любили пана Мадлена.

В усьому місті й у всьому краї один тільки чоловік не піддався цьому загальному почуттю й анітрохи не зворушувався, хоч би які добрі діла творив Мадлен. Здавалося, того чоловіка постійно тривожив якийсь сильний, майже звіриний, інстинкт. Той самий інстинкт, яким наділені декотрі люди, і який у невідомий нікому спосіб таємно попереджає людину-пса, що десь близько ходить людина-кіт, а людину-лиса застерігає про появу людини-лева.

Не раз, коли Мадлен ішов вулицею, – спокійний, доброзичливий, оточений загальною приязню, – один високий чоловік у рединготі сталево-сірого кольору і в капелюсі з низько опущеними крисами, озброєний товстою палицею, рвучко обертався й проводжав мера поглядом, аж поки той зникав за рогом; склавши руки на грудях, він хитав головою і закопилював губу, кривлячи промовисту гримасу, яку можна було б перекласти словами: «І хто він такий, цей чоловік? Нема сумніву, я вже його десь бачив. Мені він, у всякому разі, баки не заб’є».

Невиразною погрозою віяло від чоловіка в сталево-сірому рединготі, завжди спокійного й зосередженого.

Звали його Жавер, і він служив у поліції.

У Монтреї-Приморському він виконував обов’язки поліційного наглядача. Жавер не бачив, як починав Мадлен. Своєю нинішньою посадою він завдячував протекції пана Шабуйє, секретаря графа Англеса – міністра, який був тоді префектом паризької поліції. Коли Жавер з’явився в Монтреї-Приморському, дядечко Мадлен уже збив собі багатство і став паном Мадленом.

Існує припущення, ніби кожна людина має в собі щось від того або того звіра. З цього погляду досить легко визначити, на кого скидався поліційний службовець Жавер.

Астурійські селяни переконані, що в кожному вовчому виводку є одне щеня, якого мати відразу задушує, бо, підрісши, воно пожерло б інших вовченят.

Дайте цьому псові, народженому від вовка, людське обличчя – і перед вами Жавер.

Жавер народився у в’язниці; матір’ю його була ворожка на картах, а батько тоді відбував покарання на каторзі. Підрісши, малий Жавер зрозумів, що його викинуто на саме дно суспільства, і він ніколи не зможе звідти піднятися. Він помітив, що суспільство викидає на дно два різновиди людей: тих, хто підриває його, і тих, хто охороняє. У нього був вибір тільки між цими двома різновидами; а що в ньому жевріло природжене почуття справедливості й відрази до того циганського середовища, з якого він вийшов, то він обрав для себе службу в поліції.

Йому велося там добре. В сорок років він уже був наглядачем.

Замолоду він служив на півдні в охоронцях каторги.

А зараз спробуймо намалювати обличчя Жавера.

Кирпатий ніс із глибокими ніздрями, на щоках величезні бурці. Кожному, хто вперше бачив ті густі чагарі й ті дві печери, ставало не по собі. Коли Жавер зрідка сміявся, його сміх був страшний: тонкі губи розсувалися й оголяли не тільки зуби, а й ясна, і навколо носа розповзалися складки, плескаті й хижі, наче на звірячій морді. Жавер серйозний скидався на дога; коли сміявся, він перетворювався на тигра. Далі: маленький череп; масивна щелепа; лоб, прикритий волоссям, яке спадало на брови; між очей глибока зморшка, немов печать постійного гніву; похмурий погляд; злісно зціплені зуби; жорстокий і владний вираз обличчя.

Цей чоловік знав тільки два дуже прості почуття, в яких, власне, не було нічого поганого, але він довів їх до таких крайнощів, що вони стали поганими: пошана до влади і ненависть до бунту. Бо в його очах крадіжка, вбивство, усі злочини були тільки формами бунту. Він ушановував сліпою і безмежною довірою всіх, хто в той або інший спосіб служив установленому порядку – від першого міністра аж до польового сторожа. Він зневажав і ненавидів усіх, хто бодай один раз переступив межу дозволеного законом. Він був категоричний і не визнавав винятків. Ось його слова: «Службова особа помилитись не може. Урядовець завжди має рацію». З другого боку, Жавер заявляв: «Ці люди пропащі. Ніякого добра з них уже не буде». Він належав до тих, хто наділяє людський закон непогрішністю Божественного правосуддя. Він був непохитний, серйозний, скромний, смиренний і гордий, як усі фанатики. Його погляд свердлив, як бурав, і пронизував наскрізь. Усе його життя вкладалося в два слова: пильнувати і стежити. До своїх обов’язків Жавер ставився з ревністю священнослужителя. Горе тому, хто потрапляв до його рук! Він схопив би рідного батька, якби той утік із каторги, і виказав би рідну матір, коли б та чимось завинила перед законом. І до цього слід додати, що жив він один-однісінький, у постійній нужді, в самозреченні, у цноті, ніколи не знаючи жодних розваг. Він уособлював собою невблаганний обов’язок, поліція для нього була тим самим, чим для спартанців – Спарта. Це було втілення грізної і нещадної чесності, шпиг, вирізьблений у мармурі, Брут[11]11
   Брут Луцій Юній – римський патрицій, який у 510–509 рр. до Р. Х. запровадив республіканський лад у Римі. Будучи консулом, скарав на смерть двох своїх синів, що брали участь у змові проти республіки.


[Закрыть] у шкурі Відока.[12]12
   Відок (1775–1857) – французький авантюрист. Утікши з каторги, став начальником паризької розшукної поліції.


[Закрыть]

Уся зовнішність Жавера свідчила: цей чоловік постійно чатує, сам намагаючись лишитися непоміченим. Зовсім не видно було його лоба, схованого під низько насунутим капелюхом, не видно очей, затінених густими бровами, не видно підборіддя, зануреного в краватку, не видно рук – вони ховалися в рукавах, не видно кийка – він тримав його під полою редингота. Та виникала потреба – і все це раптом виринало з пітьми, мов із засідки: вузький і вугластий лоб, зловісний погляд, погрозливе підборіддя, величезні руки і важка палиця.

Зневажаючи книжки, Жавер у вільний від служби час усе ж таки трохи читав. Тому він не був цілковитим неуком і вмів іноді висловитися досить пишномовно.

Як ми вже казали, він не мав жодної вади. Коли він почував себе задоволеним, то підносив до ніздрів дрібку тютюну.

Неважко здогадатися, що Жавер був грозою всіх тих, кого міністерство юстиції у своєму річному звіті поміщає під рубрику: «Темні особи». Почувши ім’я Жавера, вони кидалися врозтіч; побачивши його, вони кам’яніли.

Жавер був постійно втупленим у Мадлена оком. Оком підозріливим і сповненим недовіри. Мадлен зрештою це помітив, та, мабуть, не надав цьому ніякої ваги. Він жодного разу ні про що не спитав Жавера, не шукав його й не уникав і спокійно зустрічав той доскіпливий, майже ворожий погляд. Він ставився до Жавера, як і до всіх інших, – невимушено й привітно.

З кількох слів, що вихопились у Жавера, можна було здогадатися: він шукає слідів, які Мадлен міг лишити в минулому. Якось, говорячи сам до себе, він пробурмотів: «Здається, я його запопав». Потім три дні він ходив замислений і мовчазний. Мабуть, нитка, яку він уже тримав у руках, урвалася.

Жавера явно вибивала з колії невимушена поведінка і цілковитий спокій пана Мадлена.

Проте одного дня дивні манери поліційного інспектора, здавалося, справили враження на Мадлена. Ось як це сталося.

4. Старий Фошлеван

Якось уранці Мадлен ішов немощеною вуличкою в Монтреї-Приморському. Він почув гомін і побачив віддалік гурт людей. Підійшовши ближче, він побачив, що в старого возія, якого звали дядечко Фошлеван, упав кінь, а сам він опинився під возом.

Той Фошлеван був одним із небагатьох ворогів, що їх мав на той час Мадлен. Коли Мадлен з’явився в місті, Фошлеван, колишній сільський нотар, займався торгівлею, яка майже не давала прибутку. Фошлеван бачив, як швидко багатів цей простий робітник, тимчасом як він, хазяїн, розорявся.

Це сповнило його заздрістю, і старий не злюбив Мадлена. Невдовзі він зовсім збанкрутував, і з усього майна в нього лишилася тільки підвода з конем. Тоді Фошлеван став возієм, щоб якось прожити, бо рідні в нього не було.

Кінь поламав задні ноги й не міг підвестися. Старий потрапив між колеса. Упав він так невдало, що віз усією вагою давив тепер йому на груди. Підвода була навантажена. Дядечко Фошлеван хрипів і жалібно зойкав. Його спробували були витягти з-під воза, але дарма. Один необережний рух, і віз, схитнувшись, міг придушити його на смерть. Витягти його можна було, тільки піднявши воза знизу. Жавер, який випадково опинився на місці нещасливого випадку, послав по домкрат.

Коли підійшов пан Мадлен, люди шанобливо розступилися.

– Рятуйте! – кричав Фошлеван. – Допоможіть старому!

Мадлен обернувся до гурту.

– Домкрат є?

– По нього пішли, – відповів якийсь селянин.

– А скоро принесуть?

– Не раніш як за чверть години.

– Чверть години! – вигукнув Мадлен.

Напередодні йшов дощ, земля намокла, і колеса вгрузали усе глибше, здавлюючи старому груди. Було ясно, що через п’ять хвилин віз потрощить йому ребра.

– Не можна чекати чверть години, – сказав Мадлен селянам, що з’юрмилися навколо місця події.

– Доведеться чекати!

– Ви хіба не бачите, що віз угрузає?

– Звісно, бачимо.

– Послухайте, – сказав Мадлен. – Під возом ще досить місця, можна туди пролізти й підняти його спиною. Тільки на півхвилини – і бідолаху витягнуть. У кого стане на це духу й сили? Він заробить п’ять луїдорів![13]13
   Луїдор (так само, як і наполеондор) – золота монета вартістю в двадцять франків.


[Закрыть]

Ніхто з гурту не ворухнувся.

– Десять луїдорів, – сказав Мадлен.

Присутні похнюпили голови. Хтось пробурмотів:

– Тут треба мати диявольську силу. Роздушить – і оком не змигнеш.

– Ну ж бо! – знов озвався Мадлен. – Двадцять луїдорів!

Мовчанка.

– Справа не в тім, що вони не хочуть, – почувся голос.

Мадлен обернувся й побачив Жавера. Він не помітив його, коли підходив до гурту.

Жавер провадив:

– Треба мати страшенну силу, щоб підняти на спині такого воза.

І, пильно дивлячись на Мадлена, він додав, карбуючи кожне слово:

– Пане Мадлен, я знав одного тільки чоловіка, здатного зробити те, що ви просите.

Мадлен здригнувся.

– Це був каторжник, – мовив Жавер байдужим тоном, проте не відриваючи погляду від Мадлена.

– А! – сказав Мадлен.

– З тулонської в’язниці.

Мадлен побілів.

А тим часом підвода повільно вгрузала. Старий Фошлеван хрипів і зойкав:

– Я задихаюсь! Ребра тріщать! Де домкрат? Рятуйте! Ой!

Мадлен обвів поглядом гурт.

– Отже, ніхто не хоче заробити двадцять луїдорів і врятувати бідолаху?

Жоден із гурту не ворухнувся.

Жавер озвався знову:

– Я знав тільки одного чоловіка, здатного замінити домкрат. Це був каторжник.

– Ой, ребра мої, ой, ребра! – прохрипів старий.

Мадлен підвів голову, зустрів прикутий до нього яструбиний погляд Жавера, подивився на нерухомих селян і сумно всміхнувся. Потім, не мовлячи й слова, упав навколішки і, перш ніж хтось устиг скрикнути, він уже був під возом.

Настала жахлива мить очікування й тиші.

Розпластавшись під важезним тягарем, Мадлен двічі марно спробував підтягти коліна до ліктів. Йому крикнули:

– Дядечку Мадлен! Вибирайтеся звідти!

Сам старий Фошлеван прохрипів йому:

– Вилізайте звідси, пане Мадлен… Мабуть, мені судилося вмерти. Рятуйтеся! А то роздушить і вас!

Мадлен нічого не відповів.

Присутні затамували подих. Колеса вгрузали, й уже навряд чи Мадлен зміг би вибратися з-під воза.

І раптом усі побачили, як важезна підвода схитнулася й повільно піднялась угору. Колеса наполовину вийшли з колії.

– Скоріш! – прохрипів здушений голос Мадлена, який напружився в останньому відчайдушному зусиллі.

Самопожертва одного додала сили й мужності всім. Два десятки рук підхопили підводу. Старого Фошлевана було врятовано.

Мадлен звівся на ноги. Його обличчя було біле, як крейда, й зрошене потом. Одежа пошматована й вимазана багнюкою.

Усі плакали. Старий цілував своєму рятівникові коліна й дивився на нього, як на Бога. А на Мадленовому обличчі застиг вираз якогось неземного страждання, й він спокійно зустрів досі втуплений у нього пильний погляд Жавера.

Падаючи з воза, Фошлеван звихнув собі колінну чашечку. Мадлен звелів перенести його до лікарні, яку обладнав у будинку фабрики для своїх робітників, де хворих доглядали дві сестри-жалібниці. Наступного дня старий знайшов на своєму нічному столику банкноту в тисячу франків і записку від Мадлена: «Я купую у вас коня й віз». Віз був поламаний, а кінь здох. Мадлен попросив сестер і священика рекомендувати старого садівником у жіночий монастир у Сент-Антуанському передмісті Парижа.

Незабаром Мадлен був призначений мером. Коли Жавер уперше побачив його з широкою стрічкою через плече, яка давала йому всю владу над містом, він затремтів, як ото тремтить пес, коли винюшить вовка під одежею свого хазяїна. Відтоді Жавер почав уникати Мадлена, як міг. Та коли службові обов’язки примушували поліційного наглядача з’являтися перед очі пана мера, він завжди звертався до нього з глибокою шанобливістю.

Отож завдяки зусиллям пана Мадлена Монтрей-Приморський і вся округа процвітали. Саме тоді Фантіна повернулася в рідне місто. Ніхто вже не пам’ятав її. Та, на щастя, ворота Мадленової фабрики були відчинені для всіх. Фантіна прийшла туди, і її прийняли в жіночу майстерню. Ремесло для неї було зовсім нове, вона не могла виявити в ньому великої вправності, й платили їй небагато. Але Фантіна вдовольнялась і цим. Головного вона досягла – власною працею заробляла собі на прожиток.