Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

2. Обачність дає поради мудрості

Того вечора єпископ Діньський після прогулянки по місту сидів у себе в кімнаті, працюючи над своєю книжкою «Про обов’язки християнина», коли десь о восьмій вечора служниця Маглуар зайшла, як завжди, взяти столове срібло у шафці над ліжком. Через хвилину, знаючи, що стіл уже накрито і сестра чекає його, єпископ спустився в їдальню.

Їдальнею була видовжена кімната з каміном. Двері з неї виходили на вулицю, а вікно в сад.

Маглуар і справді вже накрила на стіл.

У ту мить, коли увійшов єпископ, служниця розважала стару панну балачкою на свою улюблену тему, до якої пан Мірієль давно звик. Ішлося про засув на двері з вулиці.

Річ у тім, що Маглуар недавно ходила купити провізії на вечерю й наслухалася в місті тривожних чуток. Розповідали, ніби якийсь підозрілий волоцюга блукає вулицями міста, і ті, хто сьогодні не повернеться вчасно додому, ризикують наразитися на дуже прикру зустріч. І куди, мовляв, дивиться поліція, а все через те, що пан префект та пан мер не мирять, намагаються тільки шкодити один одному, а в місті хай робиться що завгодно. Отож розважливій людині нічого не лишається, як самій оберігати себе, добре позамикавши й позасувавши двері.

Останнє слово Маглуар вимовила з особливим притиском. Але єпископ, який сидів і грівся біля каміна, думав зовсім про інше. Отож усі до одного слова Маглуар він пустив повз вуха. Служниця повторила свою останню фразу ще раз. Тоді Батистіна, бажаючи догодити Маглуар і водночас не розсердити брата, наважилася боязко кинути:

– Брате, ви чули, що розповіла пані Маглуар?

– Та щось чув краєм вуха, – відповів єпископ.

Він обернувся на своєму стільці, поклавши руки на коліна і звівши на стару служницю усміхнений погляд.

– Ну, що там таке? Нам загрожує якась велика небезпека?

Тоді Маглуар наново розповіла свою історію, дещо згустивши фарби несамохіть. Кажуть, що в місті сьогодні блукає страшний харцизяка, обшарпаний волоцюга, душогуб, який прикидається жебраком. Він просився на ніч до Жакена Лабара, але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.

– Справді? – перепитав єпископ.

Це напівзапитання підбадьорило Маглуар. Їй здалося, що вона таки зуміла заронити тривогу в душу єпископа. Отож вона провадила тоном торжества:

– Так, ваша превелебносте. Усе це щира правда. Сьогодні вночі слід чекати лиха. Всі так кажуть. А поліції ні до чого немає діла. Живемо в горах – і жодного ліхтаря на вулицях! Це скінчиться погано. І я так вважаю, і панна Батистіна…

– Я не казала нічого, – втрутилася єпископова сестра. – Мій брат знає, що робить.

Маглуар удала, ніби не почула.

– Так от – ми давно вважаємо, що в цьому домі ніхто не може почувати себе в безпеці. Якщо дозволите, ваша превелебносте, я скоренько збігаю до Полена Мюзбуа, столяра, й попрошу його поставити на двері засув. Треба замкнути двері бодай на цю одну ніч. А то хто завгодно може натиснути на клямку й увійти, та й ви, ваша превелебносте, маєте звичай кожному казати: «Заходьте!» – навіть глупої ночі…

У цю мить пролунав гучний стук у двері.

– Заходьте, – сказав єпископ.

3. Найвищий героїзм – це сліпо скорятися

Двері відчинилися.

Вони відчинилися навстіж – мабуть, хтось рішуче й сильно штовхнув їх знадвору.

До кімнати увійшов чоловік.

Ми вже знаємо, хто це був. Той самий подорожній, який блукав по місту, марно шукаючи собі притулку на ніч.

Він увійшов, ступив один крок, зупинився. За плечима в нього був дорожній мішок, у руках палиця. В очах – вираз шаленства. Відблиски вогню з каміна освітлювали його. Він здавався бридким і жахливим. То була зловісна поява.

Маглуар не спромоглася навіть скрикнути. Вона затремтіла і застигла з роззявленим ротом.

Панна Батистіна обернулась, побачила незнайомця й від жаху почала зводитися на ноги; та ось вона глянула на брата, і на її обличчі розлився погідний спокій.

Єпископ дивився на несподіваного гостя без тіні тривоги чи страху.

Він уже був розтулив рота, щоб запитати в незнайомця, чого йому треба, але той сперся обома руками на палицю, окинув поглядом старого й обох жінок і, не чекаючи запитань, голосно заговорив сам:

– Так от. Мене звуть Жан Вальжан. Я каторжник. Дев’ятнадцять років я провів у неволі. Мене звільнили чотири дні тому, і я йду в Понтарльє – туди мене направили. Я вирушив із Тулона і четвертий день у дорозі. Сьогодні я подолав пішки дванадцять льє. Коли надвечір я прийшов у це місто, я хотів заночувати в заїзді, але мене вигнали через мій жовтий паспорт, який я показував у мерії. Я пішов до іншого заїзду. Мені сказали там: забирайся геть! Ніхто не пустив мене ночувати. Я просився у в’язницю – сторож не відчинив. Я заповз у собачу буду. Собака покусав мене й прогнав, так наче він людина. Можна подумати – той пес знав, хто я такий. Я пішов за місто, щоб заночувати в полі просто неба. Але небо затягло хмарами. Збиралося на дощ, і я знову повернувся до міста. На майдані я побачив кам’яну лаву і вмостився спати на ній. Якась добра жінка показала мені на ваш будинок і порадила: постукайте сюди. Я постукав. Тут у вас заїзд, правда? Я маю гроші. Мій каторжанський заробіток. Сто дев’ять франків п’ятнадцять су, я заробив це за дев’ятнадцять років каторги. Я заплачу, у мене є гроші. Я дуже стомився і зголоднів, я дванадцять льє пройшов пішки. Ви дозволите мені залишитися?

– Пані Маглуар, – сказав єпископ, – принесіть іще один прибор.

Незнайомець ступив три кроки і підійшов до столу.

– Стривайте, – сказав він, – ви, мабуть, нічого не зрозуміли. Я каторжник. Я злочинець. Мене тільки щойно випустили. – Він дістав із кишені аркуш жовтого паперу й розгорнув його. – Ось мій паспорт. Він жовтий, як бачите. Через це мене женуть звідусіль, куди я поткнуся. Хочете глянути? Я й сам умію читати, навчився на каторзі. Там є школа для тих, хто хоче навчитися грамоти. Ось що написано в моєму паспорті: «Жан Вальжан, звільнений каторжник, народився… – Ну, це вам байдуже… – Перебував в ув’язненні дев’ятнадцять років. П’ять за крадіжку зі зломом. Чотирнадцять – за чотири спроби до втечі. Це людина дуже небезпечна…» Ось воно! Усі женуть мене геть. А ви пустите мене, так? Тут у вас заїзд? Ви дасте мені поїсти й переночувати? У вас є стайня?

– Пані Маглуар, – сказав єпископ. – Постеліть чисті простирадла на ліжко в алькові.

Обидві жінки звикли коритися єпископові безвідмовно, і Маглуар вийшла, щоб виконати його розпорядження.

Єпископ обернувся до незнайомця.

– Добродію, – сказав він, – сідайте біля вогню і грійтеся. Зараз ми повечеряємо, а тим часом вам приготують постіль.

Тільки тепер подорожній усе збагнув. На його доти похмурому обличчі з’явився вираз крайнього подиву, сумніву й радості. Він розгублено забелькотів:

– Це правда? Ви не проганяєте мене? Адже я каторжник! Ви назвали мене добродієм! А всі кажуть мені: «Геть звідси, собако!» Я думав, ви проженете мене. Через те й сказав одразу, хто я такий. О! Мені дадуть повечеряти! Я ляжу в постіль із матрацом і простирадлами? Як усі люди! Ось уже дев’ятнадцять років, як я не спав у ліжку. То ви пускаєте мене? Ви добрі люди. А втім, у мене є гроші. Я заплачу. Пане корчмар, я заплачу, скільки ви скажете. Ви славний чоловік. Тут у вас заїзд, правда?

– Я священик, – сказав єпископ, – і це мій дім.

– Священик! – вигукнув подорожній. – О, ви справжній священик! То ви не візьмете з мене грошей? Ви кюре отієї церкви, так? Який же я йолоп! Я й не помітив, що ви в камилавці!

З цими словами він поставив у куток мішок і палицю, поклав паспорт до кишені й сів. Панна Батистіна лагідно дивилась на нього. Він провадив:

– Ви поводитесь по-людяному, пане кюре. Ви не зневажаєте вбогих. То ви не візьмете з мене грошей?

– Ні, – мовив єпископ, – залиште свої гроші собі. Скільки їх там у вас? Ви, здається, сказали – сто дев’ять франків?

– І п’ятнадцять су, – уточнив каторжник.

– Сто дев’ять франків і п’ятнадцять су. І скільки часу вам знадобилося, щоб заробити їх?

– Дев’ятнадцять років.

– Дев’ятнадцять років!

І єпископ глибоко зітхнув.

– У мене ще при собі всі мої гроші. За чотири дні я витратив тільки двадцять п’ять су, що їх заробив, допомагаючи розвантажувати підводи в Грасі.

Повернулася Маглуар. Вона принесла ще один прибор.

– Пані Маглуар, – сказав єпископ, – поставте цей прибор якомога ближче до вогню. – І, обернувшись до гостя, додав: – Вітер уночі в Альпах холодний. Ви, мабуть, змерзли, добродію?

Щоразу, коли господар дому казав «добродію», обличчя гостя прояснювалось. «Добродій» для каторжника – це мов склянка води для спраглого.

– Щось ця лампа погано світить, – сказав єпископ.

Маглуар зрозуміла натяк. Вона пішла в спальню монсеньйора, взяла там із каміна два срібні свічники, внесла і поставила їх на стіл, запаливши обидві свічки.

– Пане кюре, – сказав каторжник, – ви добра людина. Ви не гордуєте мною. Ви пустили мене в свій дім. Ви запалили для мене свічки. А я ж не приховав від вас, звідки я йду, і сказав вам, що я злочинець.

Єпископ подивився на нього й запитав:

– Ви багато страждали?

– Ще б пак! Арештантська куртка, до ніг прикуте чавунне ядро, для спання – голі дошки, спека, холод, тяжка праця, побої! Подвійні кайдани – за ніщо. Карцер – за одне слово. Навіть на хворому, в ліжку, кайдани. Собакам – і то живеться краще! Дев’ятнадцять років. Тепер мені сорок шість. І жовтий паспорт! Отак.

– Ви справді побували в падолі смутку, – сказав єпископ. – Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях. Якщо ви покинули те скорботне місце з ненавистю і гнівом проти людей, ви гідні жалю. Якщо ж ви винесли звідти почуття доброзичливості й миру, ви кращий за будь-кого з нас.

Тим часом Маглуар подала вечерю. Пісний суп, заправлений олією, трохи сала, кусень баранини, смокви, свіжий сир і велику житню хлібину. Вона сама додала до звичного меню єпископа пляшку старого мовського вина.

Несподівано на обличчі пана Мірієля з’явився веселий вираз, властивий щирим і доброзичливим людям.

– Прошу за стіл! – жваво сказав він.

Гостя єпископ посадив праворуч від себе – як і завжди, коли у них вечеряв хтось сторонній. Панна Батистіна, що трималася цілком спокійно й невимушено, сіла ліворуч від брата.

Єпископ проказав молитву і, за своїм звичаєм, сам розлив суп. Гість жадібно накинувся на їжу.

Зненацька єпископ мовив:

– Таж у нас ніби чогось бракує.

А річ у тім, що Маглуар поклала на стіл тільки три прибори – за числом людей, які сіли вечеряти. Тоді як у цьому домі існував звичай розкладати на скатертині всі шість срібних приборів, коли в єпископа були гості. Невинне хизування, сповнене особливого чару в цій гостинній і водночас суворій оселі, де вбогість піднесли до рівня високої доброчесності!

Маглуар зрозуміла натяк, мовчки вийшла, і через мить іще три срібні прибори заблищали на скатертині, симетрично розкладені перед кожним трапезником.

Коли повечеряли, монсеньйор Б’єнвеню сказав сестрі добраніч, узяв срібний свічник, дав гостеві другий і сказав:

– Добродію, я проведу вас до вашої кімнати.

Подорожній рушив за ним.

Ми вже згадували, що до молельні, де був альков, проходили через єпископову спальню.

Коли вони туди увійшли, Маглуар саме складала срібні ложки та виделки у шафку над узголів’ям ліжка.

Єпископ провів гостя в альков. Ліжко було застелене чистими простирадлами. Подорожній поставив свічник на столик.

– На добраніч, – сказав єпископ. – Завтра вранці, перед тим як піти, вип’єте чашку теплого молока.

– Спасибі, пане абат, – сказав гість.

Та тільки-но він вимовив ці мирні слова, як із ним відбулася раптова зміна. Якби тут були жінки, вони обидві закрижаніли б від жаху. Що ним рухало? Хотів він висловити застереження чи погрозу? А може, просто скорявся якомусь темному внутрішньому інстинкту? Він рвучко обернувся до господаря дому, склав руки на грудях і, уп’явши в нього дикий погляд, вигукнув хрипким голосом:

– Ага! То ви й справді вирішили пустити мене в свій дім?

Він засміявся сміхом, у якому було щось моторошне, і додав:

– А ви добре подумали? Ви певні, що я не вбивця?

Єпископ звів очі до стелі й відповів:

– Усе в руках Господа.

Потім, шепочучи молитву чи щось говорячи самому собі, він двома пальцями благословив гостя, який навіть не схилився в поклоні, й не обертаючись повернувся до своєї кімнати.

Помолившись, він потім вийшов погуляти в сад.

Щодо гостя, то він був такий стомлений, що навіть не скористався з чистих білих простирадл. Він погасив свічку, дмухнувши на неї крізь ніздрю, як це роблять каторжники, впав одягнений на ліжко, і його миттю здолав глибокий сон.

Опівночі повернувся з саду й єпископ.

Через кілька хвилин у домі всі спали.

4. Жан Вальжан

Посеред ночі Жан Вальжан прокинувся.

Жан Вальжан був родом із селянської родини, з Брі. Змалку він не вчився грамоти, а коли виріс, то став підрізальником дерев у Фаверолі.

Ще в дитинстві він утратив батька й матір. Мати вмерла від запалення молочних залоз, а батько, теж підрізальник, упав із дерева й теж розбився на смерть. У Жана Вальжана залишилася з рідних тільки сестра, значно старша за нього. Вона надала притулок своєму молодшому братові й годувала його. Потім сестрин чоловік помер. Найстаршому із сімох її дітей було вісім років, найменшому – рік. Жанові Вальжану на той час ішов двадцять п’ятий. Він замінив дітям батька і став утримувати родину сестри, яка виростила його. Отож він марнував свою молодість у тяжкій і погано оплачуваній роботі. Ніхто не чув, щоб у нього була «подруга». Він не мав часу закохуватися.

Увечері він повертався стомлений і мовчки з’їдав свій суп. Його сестра часто брала з братової миски найпоживніші шматки і давала котромусь зі своїх малих. Жан Вальжан, низько схилений над столом, здавалося, нічого не бачив і нічого їй не казав.

Під час сезону підрізання він заробляв двадцять чотири су в день, у інші пори року наймався косарем, чорноробом, наймитом на молочну ферму. Він робив усе, що міг. Сестра теж працювала, але як прогодуєш семеро дітей? То була нещаслива родина, яку все тугіше стискали злидні.

Того року зима видалася дуже сувора. Жан не мав роботи. Вдома не лишилося й крихти хліба. І семеро дітей.

Увечері в неділю Мобер Ізабо, пекар, чия крамниця стояла на церковному майдані, у Фаверолі, саме вкладався спати, коли раптом щось брязнуло. Вибігши в крамницю, він побачив, як у дірку, пробиту кулаком у заскленій вітрині, просунулася чиясь рука і схопила хлібину. Ізабо вискочив на вулицю. Злодій кинувся навтіки; Ізабо наздогнав його й зупинив. То був Жан Вальжан.

Це сталося 1795 року. Жана Вальжана судили за «нічну крадіжку зі зломом». Він мав рушницю, з якої дуже влучно стріляв й іноді полював на заборонену дичину. Це збільшило його провину в очах суду. Вирок був: п’ять років каторги.

22 квітня 1796 року, коли в Парижі бучно відзначали перемогу над австрійцями біля містечка Монтенотте, здобуту генералом, якого тоді ще звали Буонапарте, – отож того самого дня в Бісетрі скували одним ланцюгом велику партію каторжників. Серед них був і Жан Вальжан. Він сидів на землі, як і інші. Коли йому заклепували молотком нашийник, він плакав; сльози душили його, не давали говорити, і він тільки вряди-годи белькотів: «Я був підрізальником у Фаверолі», – а тоді, схлипуючи, сім разів підіймав й опускав праву руку, наче гладячи семеро дитячих голівок, і з цього можна було здогадатися, що він хотів нагодувати й одягти сімох малих дітей, – тільки заради того й робив усе, що робив.

Його відправили до Тулона. Він прибув туди через двадцять сім днів, сидячи на возі, з ланцюгом на шиї. У Тулоні його вдягли в червону арештантську куртку. Його колишнє життя стерлося, не лишивши сліду. Він навіть позбувся власного імені й був уже не Жан Вальжан, а номер 24601. Що сталося з його сестрою? Що сталося з її сімома малими? Але хто цим цікавиться? Що може статися з листочками молодого дерева, підтятого під самий корінь?

Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль. Усі забули про них, а через кілька років каторги забув їх і Жан Вальжан. У його серці, де раніше зяяла відкрита рана, залишився рубець. От і все. Одного тільки разу десь наприкінці четвертого року каторги дійшла до нього звістка про сестру. Хтось із односельців бачив її у Парижі. З нею був один найменший хлопчик. Що сталося з шістьма іншими? Вона й сама, певно, цього не знала. Щоранку вона йшла на роботу до друкарні, де працювала фальцювальницею і брошурувальницею. В одному будинку з друкарнею була школа, в яку вона водила свого семирічного сина. Але робота в друкарні починалась о шостій, а школа відчинялася тільки о сьомій, через те малому доводилося чекати цілу годину. В друкарню брати його не дозволяли, і взимку він лишався в темряві, на морозі; присівши навпочіпки просто на бруківці, він куняв і чекав, коли відчиняться двері школи. Коли йшов дощ, стара воротарка з жалю пускала хлопця до своєї комірчини, де стояли тільки дерев’яний тапчан, прядка та два дерев’яні стільці – і малий засинав у куточку, притулившись до кота, щоб зігрітися. Отаке розповіли Жанові Вальжану, і на якусь мить наче спалах блискавки освітив долю рідних йому людей; та дуже швидко все затяглося мороком, і відтоді він більше ніколи про них не чув.

Наприкінці того четвертого року надійшла черга Жана Вальжана втікати з каторги. Товариші допомогли йому, як це заведено в тому сумному місці. Він утік і два дні блукав на волі, коли можна вважати волею становище людини, за якою женуться, яка змушена щомиті обертатись, здригатися від найменшого шереху, боятися всього на світі; боятися диму, що здіймається над дахом, собачого гавкоту, тупотіння кінських копит, бамкоту дзиґарів на дзвіниці, боятися дня через те, що видно, боятися ночі, коли нічого не видно, боятися дороги, стежки, кущів, боятися сну. Цілих тридцять шість годин він не їв і не спав, а надвечір другого дня його зловили. За втечу йому накинули ще три роки каторги, отже, тепер він мав відсиджувати вісім. На шостому році знову надійшла його черга втікати; він скористався з неї, але втекти не зумів. Його не виявили на перекличці. Вистрілили з гармати, а вночі утікача знайшли під кілем недобудованого корабля. Він учинив опір, коли його схопили. Втеча й бунт. За це кримінальний кодекс передбачав збільшення терміну на п’ять років, причому два роки засуджений мав носити подвійні кайдани. Тринадцять років каторги. На десятому році знову надійшла його черга, він знову скористався з неї. Йому пощастило не більше, ніж попереднього разу. Ще три роки, а загалом шістнадцять. І нарешті, десь на тринадцятому році каторги, він зробив останню спробу втекти. Його схопили через чотири години. За ті чотири години накинули ще три роки. Отже, він відсидів дев’ятнадцять. У жовтні 1815-го його відпустили на волю. А потрапив він на каторгу 1796 року за те, що розбив шибку і вкрав хлібину.

У перші дні свого ув’язнення Жан Вальжан тремтів і плакав; на волю він вийшов цілком незворушний. Коли його посадили, він був у розпачі; коли випустили – в душі його була ніч.

Що ж відбувалося в тій душі?

5. До чого призводить розпач

Спробуймо розповісти про це.

Жан Вальжан не знав грамоти, проте недоумкуватим він не був. У ньому горів первісний вогник розуму. Нещастя роздмухало той вогник, і він загорівся яскравіше. Жан Вальжан поринав у роздуми і коли тяжко працював – з ланцюгом на шиї, під палючим сонцем каторги та палицями наглядачів, – і коли лежав на дощаних тюремних нарах.

Він настановив себе суддею.

І спершу почав судити самого себе.

Він погодився, що винний і заслуговує покарання. Можливо, йому дали б ту хлібину, якби він попросив. Хай там як, а треба було чекати – або на заробіток, або на милостиню; звісно, нелегко чекати, коли тебе мучить голод, але хіба часто помирають від голоду? Адже людина влаштована так, що може мучитися дуже довго, не помираючи. Отже, він мав терпіти, і для тих малят це було б ліпше; він таки утнув велику дурницю, подумавши, що крадіжкою можна врятуватися від злиднів; він ступив на стежку ганьби, і він справді винний.

Тоді Жан Вальжан запитав себе:

А чи один він винен у цій фатальній історії? Чи справедливо, що він, трудівник, залишився без роботи й без шматка хліба? Чи не занадто жорстоко його покарано? Чи з винуватця він не перетворився на жертву? Адже суспільство, користуючись своїм правом сильного, само вчинило страхітливий злочин проти нього, невиправдано жорстоко караючи його протягом дев’ятнадцятьох років. Чи справедливо з боку суспільства бути скнарою, коли йдеться про роботу й хліб для вбогої людини, і бути надміру щедрим, коли йдеться про покарання?

Поставивши собі такі запитання, він почав судити суспільство й виніс йому вирок.

Він осудив його на свою ненависть.

Він склав на нього відповідальність за свою недолю і пообіцяв собі, що коли-небудь поквитається з ним. Він дійшов висновку, що не можна рівняти ту шкоду, яку заподіяв він, і шкоду, заподіяну йому. Жан Вальжан зрозумів, що суспільство поставилось до нього як до ворога, й глибоко обурився.

Адже він не бачив від людей нічого доброго. Відколи померла мати, відколи доля розлучила його з сестрою, він не чув приязного слова, не бачив доброзичливого погляду. Його тільки били, тільки карали. Витерпівши безліч страждань, він поступово упевнився, що життя – війна, в якій йому судилося бути вічно переможеним. Він не мав іншої зброї, крім ненависті. Він поклав вигострити свою ненависть на каторзі і взяти її із собою, коли вийде на волю.

Малоосвічені ченці відкрили в Тулоні школу для каторжників, де навчали найнеобхіднішої грамоти тих, хто мав до цього охоту. Жан Вальжан пішов до школи в сорок років і навчився писати, читати, рахувати. Йому здавалося, що, здобуваючи освіту, він мовби гартує свою ненависть.

Тут варто згадати, що він був наділений великою фізичною силою. Ніхто на каторзі не міг із ним у цьому зрівнятися. Коли треба було попустити канат або крутити корбу, Жан Вальжан замінював чотирьох чоловіків. Він міг утримувати на спині таку величезну вагу, що товариші прозвали його Жан Домкрат. Якось лагодили балкон Тулонської ратуші, й одна з чудових каріатид Пюже,[7]7
   Каріатида – вертикальна підпора у вигляді жіночої постаті. Пюже П’єр (1620–1694) – відомий французький архітектор, скульптор і художник.


[Закрыть] які підтримують той балкон, відкололася від стіни й мало не впала. Жан Вальжан підставив під каріатиду плече й підтримував її, аж поки на місце події збіглися будівельники.

Він був дужий, але водночас і спритний. Деякі каторжники, вічні мрійники про втечу, постійно розвиваючи силу і вправність, зрештою домагаються досконалого володіння м’язами. Видертись на прямовисну стіну, спираючись на виступи, майже непомітні для людського ока, було завиграшки для Жана Вальжана. А там, де стіна утворювала кут, він мов чарами підіймався до висоти третього поверху – напружуючи спину і підколінки, упираючись ліктями й підборами в нерівності кам’яного мурування. Іноді йому вдавалося отак видертись до самого даху в’язниці.

Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.

Крізь хворобливу уяву людини малорозвиненої, людини, чиї розумові нахили все життя пригнічувались, він невиразно відчував на собі якийсь страхітливий тягар. Повзаючи в густій темряві, він часом підводив голову, дивився вгору і з жахом та гнівом бачив, як громадиться на ньому, здіймаючись у неозору височінь, крута гора, де звалені на одну купу закони, суспільні упередження, люди, події, і та дивовижна піраміда – та сама, яку ми називаємо цивілізацією, – тяжко гнітила і страхала його. У тій потворній і ворухливій купі то зовсім близько, то на недосяжній височині він раптом бачив або людей, або якісь речі, освітлені яскравим світлом: наглядача з кийком, жандарма з шаблею, архієпископа в осяйній митрі, імператора в блискучій короні. Але те далеке сяйво, замість розвіяти навколо нього ніч, робило її ще похмурішою, ще чорнішою. Усі ті закони, суспільні упередження, події, люди, речі, рухаючись у тому складному й таємничому русі, який нав’язує цивілізації Бог, водночас топталися по ньому з незворушною жорстокістю і невблаганною байдужістю. Душі, скинуті на самісіньке дно нещастя, безталанні люди, загублені в глибинах, куди ніхто вже й не заглядає, відчувають, як розчавлює їх усією своєю вагою людське суспільство, таке нещадне й страхітливе для тих, хто опиняється внизу.

Про що ж думав Жан Вальжан, який був саме в такому становищі?

Якби зернятко проса, що потрапило під млинове жорно, могло мати якісь думки, воно міркувало б так само, як Жан Вальжан.

Усе це – дійсність, населена примарами, фантазії, населені реальними образами, – зрештою привело його в особливий душевний стан, який неможливо описати словами.

Іноді, в самому розпалі своєї каторжної праці, він раптом зупинявся й починав думати. Те, що сталося з ним, начебто не мало ніякого сенсу. Він казав собі: «Мабуть, я сплю». Він дивився на наглядача, який стояв за кілька кроків, і той здавався йому привидом. Та раптом привид оперізував його кийком.

Природа майже не існувала для нього. По суті, Жан Вальжан не помічав ні сонця, ні чудових літніх днів, ні блакитного неба, ні прохолодних квітневих світанків. Я не певен, чи знав він, що таке полегкість на душі.

На завершення можна відзначити, що внаслідок дев’ятнадцятирічного ув’язнення Жан Вальжан, колишній безневинний підрізальник дерев із Фавероля, а тепер грізний каторжник із Тулона, став здатен на погані вчинки двох різновидів: по-перше, він міг учинити щось лихе раптово, не думаючи, спонукуваний інстинктом помсти за сподіяне йому зло; по-друге, він був здатен на лихий учинок, ретельно продуманий і обміркований, пропущений крізь своє сумління – викривлене сумління людини, яка не знала в житті нічого, крім горя. В основі всіх його думок і вчинків лежала ненависть до людського закону.

Така ненависть, коли її розвиток не урветься внаслідок якогось нещасливого випадку, з часом переходить у ненависть до суспільства, потім – у ненависть до людського роду, а далі – в ненависть до всього живого і зрештою знаходить вияв у нездоланному бажанні робити шкоду всім без розбору, будь-якому живому створінню, нехай навіть найневиннішому. Отже, паспорт небезпідставно характеризував Жана Вальжана як «людину дуже небезпечну».

З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце – сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.