Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Книга шоста
Кладовища забирають те, що їм дають

1. Як увійти до жіночого монастиря?

Отож Жан Вальжан «упав із неба», як висловився старий Фошлеван, у жіночий монастир Малий Пікпюс.

Коли він почув серед ночі янгольський спів – то черниці співали заутреню. Окутана півсутінню зала була каплицею. Розпростертий на підлозі привид – сестрою, яка відбувала покуту.

Вклавши Козетту, Жан Вальжан і Фошлеван, як ми вже знаємо, підвечеряли куснем сиру, випили по склянці вина й трохи посиділи біля жаркого вогню. Потім і той, і той уляглися на оберемку соломи, бо на єдиному ліжку спала Козетта. Перш ніж заплющити очі, Жан Вальжан сказав: «Мені треба тут залишитись», – і ці слова всю ніч крутилися в мозкові Фошлевана.

Правду кажучи, обидва так і не заснули.

Знаючи, що Жавер напав на його слід, Жан Вальжан розумів: вони з Козеттою загинули, якщо їм доведеться повернутись у Париж. А що новим буревієм, який налетів на нього, його занесло в цей монастир, то Жан Вальжан мав одну тільки думку: залишитися в ньому. В його становищі цей монастир був водночас і найнебезпечнішим, і найнадійнішим сховком. Небезпека була в тому, що жоден чоловік не мав права сюди проникнути, і якби його викрили, він би звідси подався прямою дорогою до в’язниці. Проте якби йому пощастило тут залишитися, хто прийшов би сюди шукати його? Жити там, де жити не дозволено, – в цьому був для нього порятунок.

Про те саме думав і Фошлеван. Старий почав із того, що визнав: він нічого в усьому цьому не розуміє. Як пан Мадлен тут опинився? Через монастирські мури так просто не перелізеш. А тим більше – з дитиною на руках. Хто вона, ця дівчинка? Звідки вони обоє з’явилися? Відтоді як Фошлеван прилаштувався в монастирі, він нічого більше не чув про Монтрей-Приморський і не знав про те, що там відбулося. А Мадлен вочевидь не збирався відповідати на його запитання. І зрештою Фошлеван сказав собі: святого не допитують. Може, пан Мадлен розорився, і тепер його переслідують позикодавці, а може, він устряв у політику і змушений переховуватися. Тож не дивно, що він хоче залишитись у монастирі. Одного тільки не міг збагнути Фошлеван, і він не переставав сушити собі цим голову: як пан Мадлен, та ще й з малою дівчинкою, опинилися тут? Він бачив їх, він розмовляв з ними й не вірив самому собі. Таємниця проникла в убогу Фошлеванову оселю. Але зрештою він відкинув усі ці думки й зосередився на одній: пан Мадлен урятував йому життя. Тепер – його черга. «Пан Мадлен не роздумував так багато, коли треба було залізти під віз і витягти мене звідти», – сказав собі старий садівник і сповнився рішучості врятувати пана Мадлена.

Передумавши за ніч безліч думок, Фошлеван розплющив удосвіта очі й побачив, що його гість сидить на своєму оберемку соломи й дивиться на Козетту. Дівчинка ще спала. Фошлеван підвівся й сказав:

– Тепер подумаймо, що нам робити далі. Насамперед ви й на мить не повинні виходити з цієї кімнати. Ні дівчинка, ні ви. Один крок у сад – і ми пропали.

– Це правда, – погодився Жан Вальжан.

– Пане Мадлен, – провадив Фошлеван, – ви з’явилися в дуже добрий час, тобто в поганий час. Одна з наших черниць тяжко хвора. Здається, вона при смерті. Умирущу вважають святою. Отже, сьогодні ніхто нас не потурбує; але я не ручаюся за завтра.

– Одначе ця хатина стоїть у самому закутні і схована за руїнами та деревами. Її не видно з монастиря.

– Крім того, черниці ніколи сюди не підходять.

– Так чого ж боятися? – спитав Жан Вальжан.

– Тут є дівчатка, – відповів старий садівник.

– Дівчатка?

Тільки-но Фошлеван розтулив рота, щоб відповісти, як бамкнув дзвін.

– Черниця померла. Це подзвін.

І він подав знак Жанові Вальжану, щоб той прислухався.

Дзвін бамкнув удруге.

– Це подзвін, пане Мадлен. Він тепер цілу добу бамкатиме отак через кожну хвилину, аж поки тіло винесуть із церкви. Ви розумієте, вони граються. На перерві досить залетіти сюди м’ячеві, як вони набігають цілою ватагою, незважаючи ні на які заборони. То справжні чортенята.

– Про кого ви? – спитав Жан Вальжан.

– Про дівчаток. Вони викриють вас дуже скоро. І знімуть крик: «Ой леле! Чоловік!» Але сьогодні такої небезпеки нема. Сьогодні перерви не буде. Цілий день усі молитимуться.

– Я розумію, дядечку Фошлеван. Тут є вихованки.

І Жан Вальжан подумав: «Ось і освіта для Козетти».

А вголос мовив:

– Так, найважче – це тут залишитися.

– Ні, – сказав Фошлеван. – Найважче – це вийти ЗВІДСИ.

Жан Вальжан відчув, як уся кров шугнула йому до серця.

– Вийти?

– Так, пане Мадлен. Щоб сюди повернутися, треба спершу вийти звідси.

І після чергового удару дзвона Фошлеван пояснив:

– Я-то вірю, що ви впали з неба, бо я вас знаю. Але черницям можна буде показати вас тільки тоді, коли ви увійдете сюди крізь ворота.

Наразі почувся досить мудрований бамкіт іншого дзвона.

– Ага! – сказав Фошлеван. – Це скликають капітул. Його завжди скликають, коли хтось помре. А все ж таки чи не могли б ви вийти там, де й увійшли сюди?

Жан Вальжан зблід. На саму лише думку, що він спускається на ту жахливу вулицю, у нього мороз пішов поза шкірою. Жан Вальжан уявив собі повен квартал поліції, жахливі руки, що тягнуться до його коміра, Жавера, який чатує на перехресті.

– Неможливо! – сказав він. – Дядечку Фошлеван, вважайте, що я впав із неба.

– Я так і вважаю, – мовив старий. – Бог узяв вас у свої руки, щоб роздивитися ближче, а тоді відпустив. Але він помилився і замість чоловічого монастиря закинув вас у жіночий. Чуєте – забамкав іще один дзвін? Це сигнал для воротаря, щоб він пішов до муніципалітету і попросив прислати лікаря, який засвідчить смерть. Ваша мала досі спить. Як її звати?

– Козетта.

– Це ваша дівчинка? Я хочу сказати, ви їй дідусь?

– Атож.

– Для неї вибратися звідси буде легко. Тут є службова хвіртка, яка виходить на подвір’я. Я постукаю. Воротар відчинить. У мене за спиною кошик, дівчинка в кошику, під накривкою. Я виходжу. Дядечко Фошлеван вийшов зі своїм кошиком – це звична картина. Ви скажете дівчинці, щоб вона сиділа тихо. Я залишу її у своєї приятельки, глухої торговки городиною. Вона має дитяче ліжко. Я крикну їй на вухо, що це моя небога, і дівчинка побуде в неї до завтра. Потім вона повернеться сюди з вами. Бо я влаштую так, щоб ви повернулися. Але як ви зумієте звідси вийти, га?

Жан Вальжан похитав головою.

– Треба, щоб ніхто мене не бачив. У цьому вся суть, дядечку Фошлеван. Знайдіть спосіб винести в кошику під накривкою й мене.

Фошлеван пошкрябав собі за вухом, що означало його крайню розгубленість.

Пролунав іще один закручений передзвін.

– Це вже пішов лікар покійників, – сказав Фошлеван. – Він глянув на неї і сказав: «Вона мертва». Коли лікар видасть перепустку до раю, похоронна контора надсилає труну. Покійницю загортають у саван, а я потім забиваю домовину. Це входить у мої обов’язки. Труну ставлять у церкві, яка виходить на вулицю, там я її й забиваю. Смолоскипники забирають труну – і вйо, коні! Ось так у нас ховають людей.

Промінь сонця впав на личко сонної Козетти, і вона стала схожа на янгола, який п’є сонячне світло. Жан Вальжан задивився на неї і вже не слухав Фошлевана. А той базікав собі далі:

– Могилу копають на кладовищі Вожирар. Там я маю приятеля, дядечка Метьєна, гробаря…

Тут забамкав четвертий дзвін. Фошлеван швидко зняв зі стіни наколінник із дзвіночком і застебнув його на нозі.

– Це вже кличуть мене. Пане Мадлен, сидіть тихо і чекайте, поки я вернуся. Якщо зголоднієте, є вино, хліб і сир.

І він вийшов із халупи, гукаючи:

– Іду! Іду!

Менш як через десять хвилин дядечко Фошлеван, чий дзвіночок розполохував черниць, постукав у двері, й ніжний голос відповів йому: «Во віки віків», що означало:

«Заходьте».

Ці двері вели до приймальні, відведеної для службових розмов із садівником; поруч була зала, де засідав капітул. Ігуменя вже сиділа на єдиному стільці, який стояв у приймальні, і чекала Фошлевана.

2. Фошлеван у нелегкому становищі

Коли увійшов садівник, на обличчі ігумені – колись чарівної й освіченої панни де Блемер, а тепер матері Непорочність – був вираз водночас стурбований і врочистий.

Старий шанобливо вклонився і лишився стояти на порозі келії. Ігуменя, яка перебирала чотки, підвела погляд і сказала:

– А, це ви, дядечку Фован.

Так скорочено прозвали старого в монастирі.

Фошлеван уклонився вдруге.

– Дядечку Фован, я звеліла викликати вас.

– Я прийшов, превелебна мати.

– Мені треба поговорити з вами.

– І мені з вами, превелебна мати, – сміливо відповів Фошлеван.

Ігуменя подивилась на нього.

– А! Ви маєте щось мені повідомити?

– У мене до вас прохання.

– То кажіть.

Старий виголосив закручену й глибокодумну промову в селянському дусі. Він довго розводився про свій похилий вік, про своє каліцтво, про те, що роботи стає дедалі більше, бо сад, мовляв, дуже великий, тож іноді доводиться працювати цілу ніч, як-от сьогодні, коли треба було накрити від приморозків дині. Після цього Фошлеван перейшов до суті. У нього є брат, чоловік уже немолодий, і, якби його прийняли, він оселився б тут і допомагав би йому, він чудовий садівник і приніс би велику користь громаді; якщо ж братові не дозволять тут оселитися, то йому, Фошлеванові, старому й немічному, з великим жалем доведеться звідси піти, бо він уже не в спромозі як слід виконувати свої нелегкі обов’язки; нарешті, у брата є дівчинка, яку він привів би з собою і яка виросла б у Божому домі, а потім – хто знає? – може, постриглася б у черниці.

Коли він замовк, ігуменя перестала перебирати чотки й запитала:

– Чи не могли б ви до вечора роздобути міцний залізний брус?

– Навіщо?

– Щоб використати його як важіль.

– Знайду, превелебна мати.

Ігуменя, не сказавши більш ні слова, підвелася й пішла в сусідню кімнату, де, певне, зібрався у повному складі капітул. Фошлеван залишився сам-один.

3. Мати Непорочність

Минуло близько чверті години. Ігуменя повернулась і знову сіла на стілець.

Обоє співрозмовників здавалися дуже заклопотаними. Ось їхня розмова:

– Дядечку Фован, ви знаєте каплицю?

– Я там маю комірчину, звідки слухаю месу та інші відправи.

– А вам доводилося бувати на криласі?

– Двічі або тричі.

– Треба буде підняти плиту.

– Важку?

– Ту, що поруч із вівтарем.

– Яка закриває вхід до склепу?

– Атож.

– Отут би й знадобився другий чоловік.

– Мати Вознесіння дужа, як чоловік. Вона допоможе вам.

– Жінка – це не те, що чоловік.

– Ми можемо дати вам у поміч тільки жінку. Але в плиті є кільце, а у вас буде важіль.

– Гаразд, превелебна мати. Я відкрию склеп. І що потім?

– Потім треба буде знову його закрити.

– І все?

– Ні, не все.

– Наказуйте, превелебна мати.

– Фоване, ми довіряємо вам.

– Я до ваших послуг, превелебна мати.

– Перш ніж закрити склеп, туди треба буде щось опустити.

Запала мовчанка. Ігуменя закопилила спідню губу, ніби вагалась, а тоді озвалася знову:

– Дядечку Фован, ви знаєте, що сьогодні померла черниця?

– Ні, не знаю.

– Ви хіба не чули подзвін?

– У глибині саду нічого не чути.

– Справді?

– Я ледве чую, коли дзвонять, щоб викликати мене.

– Вона померла вдосвіта. Це мати Розп’яття. Праведниця.

Ігуменя замовкла, поворушила губами, мовби молячись подумки, і провадила:

– Три роки тому, побачивши, як молиться мати Розп’яття, одна янсеністка,[21]21
   Янсеніст – прихильник янсенізму, релігійно-філософської течії в католицизмі. Офіційна церква вважала янсеністів віровідступниками.


[Закрыть] пані де Ветюн, перейшла в істинну віру.

– О, тепер я чую подзвін, превелебна мати.

– Черниці перенесли її в покійницьку, поруч із церквою.

– Я знаю, де це.

Ігуменя зашепотіла якусь нову молитву, а тоді сказала:

– За свого життя мати Розп’яття навертала в істинну віру; після смерті вона творитиме чудеса.

– Авжеж, творитиме, – підтвердив Фошлеван.

– Дядечку Фован, для нашої громади мати Розп’яття була благословенням Божим. Її смерті можна тільки позаздрити. До останньої миті вона зберігала свідомість. Вона розмовляла з нами, потім розмовляла з янголами. Вона повідомила нам свою останню волю. Якби ви мали трохи більше віри й могли бути присутнім у її келії, вона б одним доторком вилікувала вашу ногу. Вона всміхалася. Видно було, що вона воскресає в Богові. Блаженна смерть.

Фошлеван подумав, що ігуменя закінчила молитву.

– Амінь, – сказав він.

– Дядечку Фован, волю небіжчиків треба виконувати.

– Превелебна мати, а й справді подзвін звідси чути краще, ніж із саду.

– Крім того, йдеться не просто про небіжчицю, а про святу. Вона двадцять років спала у своїй труні з дозволу найсвятішого папи Пія Сьомого.

Ігуменя помовчала, перебираючи чотки, а тоді сказала:

– Дядечку Фован, мати Розп’яття буде похована в тій труні, в якій вона спала протягом двадцятьох років.

– То я маю забити її в тій труні?

– Атож.

– А труну з похоронної контори залишити порожньою?

– Саме так.

– Я готовий служити святій громаді.

– Чотири матері-півчі вам допоможуть.

– Забивати труну? Я обійдуся без них.

– Ні. Опустити труну.

– Куди?

– У склеп.

– У який склеп?

– У той, що під вівтарем.

Фошлеван аж підскочив:

– У склеп під вівтарем!

– Треба виконувати останню волю небіжчиків. Вона просила, щоб ми поховали її там, де вона молилася за життя. Її воля – для нас закон.

– Але ж це заборонено.

– Заборонено людьми, а не Богом.

– А якщо довідаються?

– Ми вам довіряємо.

– О, я німуватиму, як камінь із монастирського муру.

– Капітул зібрався, і матері-виборщиці вирішили, що мати Розп’яття, згідно з її останньою волею, буде похована у своїй труні під нашим вівтарем. Подумайте, дядечку Фован, які тут творитимуться чудеса! Яка благодать Божа осяє громаду!

Ігуменя помовчала, а тоді обернулась до Фошлевана.

– Дядечку Фован, ми з вами домовились?

– Домовились, превелебна мати.

– Ми можемо розраховувати на вас?

– Я скоряюся вашій волі.

– Це добре.

– Я всією душею відданий монастиреві.

– Тоді слухайте. Ви заб’єте труну. Сестри віднесуть її до каплиці. Там відслужать панахиду, а потім усі повернуться в монастир. Зразу після одинадцятої години ви прийдете зі своїм залізним брусом. Усе відбудеться в суворій таємниці. Біля склепу будуть тільки чотири матері-півчі, мати Вознесіння і ви. Заупокійна служба починається опівночі, і треба, щоб за чверть до дванадцятої все було зроблено.

– Я доведу свою відданість монастиреві. Я заб’ю труну. Рівно об одинадцятій я буду в каплиці. Звісно, ще один чоловік не завадив би. От брат у мене – то справжній силач! Ну, гаразд. Я принесу брус. Ми відкриємо склеп, поставимо туди труну й опустимо плиту. Влада нічого не знатиме. Превелебна мати, це все?

– Ні, не все.

– А що іще?

– Лишається порожня труна.

Запала мовчанка. Фошлеван міркував. Ігуменя провадила:

– Дядечку Фован, як нам бути з цією труною?

– Її віднесуть на кладовище й там закопають.

– Порожню?

Знову запала мовчанка, а тоді Фошлеван махнув рукою, як ото відмахуються від настирливої думки.

– Превелебна мати, адже я сам забиватиму труну в Нижній церкві, й ніхто туди не увійде, крім мене.

– Але носії, коли ставитимуть труну на дроги, а потім опускатимуть її в яму, відчують, що в ній нічого нема.

– А, чо!.. – вигукнув Фошлеван.

Ігуменя пильно подивилась на нього і піднесла руку, перехреститись. «…рт» застрягло у старого в горлі.

– Превелебна мати, я насиплю в труну землі. Тоді здаватиметься, що в ній хтось є.

– Ви маєте рацію. Земля – це той самий прах, у який перетворюється людина. То ви все влаштуєте з порожньою труною?

– Зроблю усе як треба, превелебна мати.

Стурбоване обличчя ігумені проясніло. Помахом руки вона відпустила садівника. Фошлеван рушив до дверей. Коли він уже збирався вийти, мати Непорочність сказала своїм лагідним голосом:

– Дядечку Фован, я задоволена вами. Завтра, після похорону, приходьте з братом. І нехай він приведе свою дівчинку.

4. Жан Вальжан знаходить спосіб вийти з монастиря

Коли Фошлеван повернувся до своєї хатини, Козетта вже прокинулась, і Жан Вальжан саме говорив їй, показуючи на кошик садівника, що висів на стіні:

– Послухай мене, люба Козетто. Нам треба вийти з цього будинку, але ми знову повернемося сюди, і нам тут буде добре. Дідусь, який тут живе, віднесе тебе у цьому кошику до однієї жінки. Потім я по тебе прийду. Якщо не хочеш, щоб Тенардьє забрала тебе, будь слухняною і сиди мовчки.

Козетта кивнула із серйозним виразом.

На скрип відчинених Фошлеваном дверей Жан Вальжан обернувся.

– Ну то що?

– Усе залагоджено, а пуття мало, – сказав Фошлеван. – Я маю дозвіл привести вас сюди. Але спершу треба вийти звідси. Ось у чім заковика. З дівчинкою – це просто.

– Ви винесете її?

– А вона мовчатиме?

– Не сумнівайтеся…

– А як же ви, дядечку Мадлен?

І після короткої мовчанки Фошлеван, звертаючись більше до самого себе, ніж до Жана Вальжана, пробурчав:

– І ще одне мене непокоїть. Я сказав, що накидаю туди землі. Але земля не замінить труп. Вона пересипатиметься, й носії це відчують. Ви розумієте, дядечку Мадлен, влада довідається.

Жан Вальжан здивовано поглянув на старого – чи той, бува, не марить.

– Як же вам усе-таки вийти звідси? – знову забідкався Фошлеван. – Бо завтра я вже маю привести вас до ігумені.

І пояснив Жанові Вальжану, що це винагорода за послугу, яку він, Фошлеван, пообіцяв зробити громаді. Що в його обов’язки входить забивати труни й допомагати гробареві на кладовищі. Що черниця, яка вчора померла, заповіла поховати її в тій труні, де вона спала двадцять років, і що труну опустять у склеп під вівтарем. Що це порушення поліційних правил, але небіжчиця з тих, кому ні в чому не відмовляють. Що він, Фошлеван, заб’є труну, підійме плиту в каплиці й опустить покійницю в склеп. І що в знак подяки ігуменя згодна взяти в монастир його брата садівником, а племінницю – вихованкою. Що його брат – це він, пан Мадлен, а його небога – Козетта. Що ігуменя сказала йому привести брата завтра надвечір, після вдаваного похорону на кладовищі. Але він не може привести пана Мадлена з вулиці, бо пан Мадлен не на вулиці. Це один клопіт. І є ще другий: порожня труна.

– Як це – порожня? – спитав Жан Вальжан.

– Казенна труна, – відповів старий садівник.

– Яка труна? І до чого тут казенна?

– Помирає черниця. Приходить лікар і підтверджує: одна з черниць померла. Тоді влада надсилає труну, а наступного дня – похоронні дроги і смолоскипників, які мають відвезти труну на кладовище. Смолоскипники прийдуть, піднімуть труну, а в ній нічого не буде.

– Покладіть туди що-небудь.

– Мерця? У мене його нема.

– Ні, не мерця.

– А кого?

– Живого.

– Якого живого?

– Мене, – сказав Жан Вальжан.

Фошлеван, який уже був опустився на стілець, підскочив, наче під ним вибухнула міна.

– Вас!

– А чом би й ні?

Жан Вальжан усміхнувся своєю рідкісною усмішкою, схожою на промінчик сонця на зимовому небі.

– Бачу, ви смієтеся. Ви говорите несерйозно.

– Цілком серйозно. Мені треба вибратися звідси?

– Треба.

– Я ж вас просив знайти для мене кошика й накривку!

– Ну то й що?

– Моїм кошиком буде труна, а накривкою – чорний креп.

– Білий креп. Черниць ховають у білому.

– Нехай і білий. Мені треба звідси вибратись, і щоб ніхто не бачив мене. Це можливий спосіб. Але спершу розкажіть, як усе воно відбувається. Де стоїть та труна?

– Порожня?

– Атож.

– Унизу, в кімнаті, яку називають покійницькою.

– А де вона, та покійницька?

– У нижньому поверсі. Там одне заґратоване вікно, що виходить у сад і зачиняється ззовні віконницею, і двоє дверей: одні в монастир, другі – в церкву.

– Яку церкву?

– У загальну церкву, куди заходять із вулиці.

– Ви маєте ключі від тих двох дверей?

– Ні. Я маю ключ тільки від дверей, які виходять у монастир. А ключ від дверей у церкву – у воротаря.

– Коли воротар відчиняє ті двері?

– Коли приходять смолоскипники. Як тільки труну виносять, двері зразу зачиняються.

– Хто забиває труну?

– Я.

– Хто накриває її поховальним покривалом?

– Я.

– Ви сам-один?

– Жоден інший чоловік, крім лікаря, не має права зайти до покійницької. Це навіть на стіні написано.

– Ви зможете сьогодні вночі, коли в монастирі всі спатимуть, заховати мене в покійницькій?

– Ні. Але я можу заховати вас у темній комірчині, що виходить у покійницьку. Я там держу своє знаряддя для поховання і замикаю її своїм ключем.

– О котрій годині приїдуть завтра похоронні дроги?

– Годині о третій дня. Ховати мають на кладовищі Вожирар, перед смерканням. Кладовище звідси не близько.

– Я просиджу у вашій комірчині всю ніч і півдня. Я зголоднію.

– Я принесу вам що-небудь.

– Ви прийдете і заб’єте мене в труну годині о другій.

Фошлеван відсахнувся і заломив пальці на руках.

– Це неможливо!

– Ет! Узяти молоток і вбити цвяхи у віко!

Те, що Фошлеванові здавалося неймовірним, було простим ділом для Жана Вальжана. Йому доводилося бувати і в складніших халепах. Адже він не раз утікав із каторги. А чого тільки не витерпиш, щоб вирватися на волю! Дати забити себе в ящик і нести, мов тюк, довгий час не ворушитись і знаходити повітря там, де його нема, стримувати дихання цілими годинами, задихатись, але не вмирати, – такий був один із похмурих талантів Жана Вальжана.

Фошлеван, трохи отямившись, вигукнув:

– Але як ви будете дихати?

– Якось дихатиму.

– У тому ящику! На саму лиш думку про це я задихаюся!

– Ви, звичайно, маєте свердлика. Зробите кілька дірочок біля мого рота, а віко приб’єте нещільно.

– А як вам заманеться кахикнути або чхнути?

– Той, хто втікає, не чхає і не кахикає.

І Жан Вальжан додав:

– Дядечку Фошлеван, треба зважуватись. Або дати себе схопити тут, або вибратися звідси на похоронних дрогах.

Рішучість Жана Вальжана нарешті вплинула на старого.

– А й справді, іншої ради немає, – пробурчав він.

– Мене непокоїть тільки одне: як усе обернеться на кладовищі, – сказав Жан Вальжан.

– О, якраз це мене не турбує! – вигукнув Фошлеван. – Гробарем там дядечко Метьєн, старий п’яничка. Ось я вам розповім, як усе буде. Ми приїдемо незадовго до смерку, за три чверті години до того, як зачиняються ворота кладовища. Я йтиму за дрогами – це мій обов’язок. У кишені в мене будуть молоток, долото й обценьки. Дроги зупиняться біля ями, смолоскипники протягнуть під труну мотузки і спустять вас у могилу, священик прокаже молитви, перехрестить яму, побризкає святою водою й піде собі. Я залишуся сам із дядечком Метьєном. Одне з двох: або він буде вже п’яний, або ще не п’яний. Якщо він не п’яний, я скажу йому: «Ходімо перехилимо по чарці, поки «Спіла Айва» відчинена».

Я веду його до шинку, напуваю, – а дядечку Метьєнові небагато треба, – вкладаю старого під стіл, беру його перепустку й повертаюся на кладовище. Ви матимете справу тільки зі мною. Якщо він уже буде п’яний, я скажу: «Іди собі, я все зроблю сам». Він піде, а я витягну вас із ями.

Жан Вальжан подав Фошлеванові руку, яку той схопив зі зворушливою селянською щирістю.

– Домовлено, дядечку Фошлеван. Усе буде гаразд.

«Тільки не сталося б чогось непередбаченого», – подумав Фошлеван.