Текст книги "Знедолені"
Автор книги: Віктор Гюго
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 24 страниц]
Коли ігуменя сказала про Козетту: «Вона буде негарна» – то відразу відчула прихильність до дівчинки й зарахувала її безкоштовною пансіонеркою.
В цьому немає нічого дивного – адже вродливі дівчатка завжди неохоче постригаються в черниці. Тому монастиреві вигідніше набирати у свій пансіон негарних.
Козетта й у монастирі мовчала.
Вона, звичайно, вважала себе донькою Жана Вальжана. Нічого не знаючи, вона, зрештою, нічого й не могла розповісти про себе, та якби й знала, то не розповіла б. Важке життя робить дітей мовчазними. Козетта надто багато вистраждала, і вона боялася не те що говорити, а й дихати. Досить швидко призвичаївшись у монастирі, вона шкодувала лише за Катріною, але не зважувалася заговорити про це. Одного тільки разу вона сказала Жанові Вальжану: «Тату, коли б я знала, як воно буде, я взяла б її з собою».
Ставши вихованкою монастиря, Козетта була зобов’язана носити форму пансіонерок, і Жан Вальжан домігся, щоб йому віддали її одежу. Це було те саме жалобне вбрання, в якому вона покинула з ним корчму Тенардьє. Воно ще не дуже зносилося. Жан Вальжан пересипав ту одіж, а також панчохи й черевики камфорою та іншими запашними речовинами, яких так багато в монастирях, і склав усе в невелику валізку, що її зумів роздобути. Він поклав ту валізку на стілець біля свого ліжка і завжди носив при собі ключ від неї. «Що там у тій валізці, тату? – спитала одного разу Козетта. – Звідти так гарно пахне!»
Старий Фошлеван був винагороджений за свій добрий вчинок не тільки славою, про яку ми вже згадували. По-перше, він щиро радів. По-друге, в нього значно поменшало роботи. І по-третє, він утричі частіше міг нюхати тютюн, бо платив тепер за нього пан Мадлен.
Черниці так і не змогли звикнути до імені «Ультім» і називали Жана Вальжана «другий Фован».
Якби ці святі діви були спостережливіші, то помітили б, що завжди, коли треба було виходити у справах за монастирські мури, то йшов немічний і кульгавий Фошлеван-старший – а другий ніколи. Але чи тому, що погляд, постійно спрямований на Бога, не вміє шпигувати, чи тому, що черниці більше полюбляли стежити одна за одною, – вони не звертали на це уваги.
Жан Вальжан мав слушність, не показуючись у місто. Жавер здійснював спостереження за кварталом не один місяць.
Монастир став для Жана Вальжана наче островом. Ці чотири мури віднині обмежували для нього світ. Він бачив небо – цього вистачало йому для душевного спокою, і бачив Козетту – цього було досить для щастя.
Для нього почалося життя, сповнене тихої радості.
Жан Вальжан був колись підрізальником дерев і знав багато різних способів та секретів догляду за рослинами. Тепер усе це йому згодилося. Майже всі дерева в садку здичавіли. Він поприщеплював їх, і вони знову стали давати чудові плоди.
Козетта мала дозвіл щодня приходити до нього на годину. А що святі сестри були похмурі, а він добрий, то дитина порівнювала й боготворила його. Прибігаючи до їхньої халабуди, вона сповнювала ту вбогу оселю райським блаженством. Жан Вальжан розквітав від щастя, і до того ж він відчував, що й Козетта з ним щаслива. Під час перерв він здалеку дивився, як грається й бігає Козетта, і впізнавав її сміх серед сміху інших дітей.
Бо Козетта тепер сміялася.
Коли перерва закінчувалась, і Козетта поверталась у будинок, Жан Вальжан дивився на вікна її класу, а вночі він не спав, дивлячись на вікна її дортуару.
Іноді Жан Вальжан спирався на лопату й поринав у роздуми. Він порівнював між собою два місця неволі: каторгу, де йому стільки довелося страждати, і монастир, у який доля закинула його тепер.
Він згадував своїх давніх товаришів. Які вони були нещасні! Вони вставали вдосвіта й працювали до пізньої ночі; вони ніколи не висипалися; вони вкладалися на нари, покриті лише сінниками в два пальці завтовшки, в бараках, які опалювалися тільки в найсуворіші морози; вони носили жахливі червоні куртки; вино й м’ясо їм давали тільки тоді, коли посилали на особливо тяжку роботу. Вони жили, втративши свої імена, жили, позначені тільки номерами, жили, не підводячи голови, не зважуючись озватися, жили під палицями – обстрижені, затавровані ганьбою.
Далі думки Жана Вальжана перескакували на створіння, які були тепер перед його очима.
І ці створіння жили, не підводячи погляду, не підвищуючи голосу. Ніхто, правда, не ганьбив їх, але з них глузували; ніхто не бив їх палицями, проте вони самі катували себе бичуванням. Їхні імена теж були всіма забуті, і вони носили тільки суворі прізвиська. Вони ніколи не їли м’яса й не пили вина. Вони часто голодували з ранку до вечора. Вони носили не червоні куртки, а чорний вовняний саван, – жаркий улітку, легкий узимку, – не маючи права нічого ні додати до своєї одежі, ні відняти від неї; по півроку вони не скидали з себе саржевих сорочок, від яких їх лихоманило. Вони жили не в бараках, опалюваних бодай у люті морози, а в келіях, де ніколи не розводили вогню; вони вкладалися спати не на сінниках в два пальці завтовшки, а на оберемку соломи. До того ж їм не давали навіть поспати; тільки-но щастило бодай трохи зігрітись і задрімати після тяжкого трудового дня, як доводилося прокидатись, підводитись і серед ночі молитися в холодній і темній каплиці, стоячи навколішки на кам’яній підлозі.
А бували дні, коли кожне з цих створінь по черзі мало вистоювати по дванадцять годин навколішки на холодних плитах або лежати там-таки долілиць, розкинувши руки хрестом.
Його давні товариші були чоловіками; ці створіння – жінками.
Що вчинили ті чоловіки? Вони крали, ґвалтували, грабували, вбивали, різали. То були бандити, шахраї, отруювачі, підпалювачі, душогуби, батьковбивці. Що вчинили ці жінки? Вони не вчинили нічого поганого.
З одного боку – розбій, шахрайство, насильство, ґвалт, людиновбивство, блюзнірство; з другого – свята невинність.
І там, і тут неволя. Але з каторги визволення можливе: коли-небудь закінчиться термін або пощастить утекти. Тут, у монастирі, – неволя вічна. Єдина надія на визволення – смерть.
На каторзі людей утримує ланцюг. Тут їх утримує віра.
І в обох цих місцях, таких схожих і таких різних, люди відбували покуту.
Проте на каторзі кожен спокутував власну провину. А які провини спокутували ці створіння – такі чисті, такі бездоганні?
І внутрішній голос підказував Жанові Вальжану: це найвищий вияв людської великодушності – спокута за гріхи ближнього.
Не раз уночі він підводився з постелі, щоб почути подячний спів цих невинних істот, і його проймало холодом, коли він думав про те, що ті, кого покарано справедливо, зверталися до неба тільки з блюзнірською лайкою.
Тут було місце каяття, а не покарання. А проте ці святі діви страждали більше, ніж каторжники. Холодний і безжальний вітер, що заморозив його молодість, наскрізь продував закритий ґратами і замкнений яструбиний рів; та ще невблаганніше свистів той крижаний вітер у клітці з невинними горлицями.
Чому?
Коли він думав про такі речі, його душа трепетала перед незбагненною таємницею високої істини.
Усе, що оточувало Жана Вальжана: тихий і мирний сад із його запашними квітами, мовчазний монастир із його серйозними, простими жінками й веселими малими дівчатками, – усе це проникало йому в душу, й вона помалу сповнювалася тишею, як і цей монастир, пахощами, як і ці квіти, простотою, як і ці жінки, радістю, як і ці дівчатка.
Так минуло кілька років. Козетта підростала.
Частина третя
Маріус
Книга перша
Малий Гаврош
Років через вісім-дев’ять після подій, про які розказано в другій частині цієї книжки, на бульварі Тамплієрів і в околицях Водокачки можна було бачити хлопця років одинадцяти-дванадцяти. Як і кожен у такому віці, він любив посміятися, але душа його лишалася похмурою. Хлопець носив великі штани й жіночу сорочку – це лахміття дали йому з жалості якісь чужі люди. Щоправда, в нього були батько й мати, але батько не думав про свого сина, а мати не любила його. Він належав до тих гідних жалю дітей, які мають батька й матір, проте вони – сироти.
Хлопець почував себе добре тільки на вулиці. Бруківка була для нього не така тверда, як серце матері.
Батьки безжально виштурхали його в життя.
Він не став опиратися.
То був хлопець блідий, балакучий, спритний, кмітливий, насмішкуватий, зі жвавим і хворобливим обличчям. Він гасав повсюди, співав, грав у паці, порпався у вуличних канавах, потроху крав, – але весело, як ото коти або горобці, – сміявся, коли його називали шибеником, і сердився, коли його називали голодранцем. Він не мав ні постійного притулку, ні хліба, ні любові. Але він і тішився життям, тому що жив на волі.
Та хоч який покинутий був цей хлопець, раз на два або три місяці він казав: «Піду-но я провідаю матусю». У таких випадках повз цирк і повз Сен-Мартенську браму він спускався на набережну, переходив через мости, добирався до передмістя, проминав лікарню Сальпетрієр і приходив – куди? До вже знайомої нам халабуди Горбо, будинку під номером 50–52.
О тій порі халабуда Горбо, зазвичай порожня й прикрашена оголошенням: «Здаються в найми кімнати», як рідкісний виняток, була заселена кількома вбогими постояльцями, котрі, як то завжди буває в Парижі, не підтримували між собою ніяких взаємин.
«Головна мешканка» часів Жана Вальжана померла, і її заступила інша, така самісінька. Цю стару звали пані Бюргон, і в її житті не було нічого вартого уваги, крім династії трьох папуг, що по черзі панували над її душею.
Найубогішими мешканцями халупи була родина з чотирьох людей: батька, матері й двох дівчат-підлітків. Усі четверо жили в жалюгідній, схожій на горище кімнаті.
Винаймаючи помешкання, батько цієї родини назвався Жондретом. Через якийсь час після свого переїзду, схожого, за влучним виразом головної мешканки, на «вселення порожнього місця», той Жондрет сказав старій, котра, як і її попередниця, водночас виконувала обов’язки воротарки й підмітала сходи: «Матусю, як вас там звуть, коли раптом запитають поляка або італійця, або, може, навіть іспанця – то це буду я».
Жондрети якраз і були родиною веселого босоногого хлопця. Він приходив до них і бачив злидні, бачив смуток і, що найгірше, не зустрічав жодної усмішки. Коли він приходив, його запитували: «Ти звідки?» – «З вулиці». Коли він ішов, його запитували: «Ти куди?» – «На вулицю». Мати казала йому: «Чого ти сюди приходиш?»
Той, позбавлений любові, хлопець ріс, як бліда травичка, що пробивається в льоху. Він не страждав через це й нікому не дорікав. Він, власне, й не знав, якими повинні бути батько й мати.
А втім, мати любила його сестер.
Ми забули сказати, що на бульварі Тамплієрів цього хлопця звали малим Гаврошем. Чому назвали його Гаврошем? Мабуть, із тієї самої причини, з якої його батько назвався Жондретом.
Кімната, в якій мешкали Жондрети, була в самому кінці коридора. Суміжну з нею комірчину займав один бідний юнак на ім’я Маріус.
Розповімо, хто був цей Маріус.
Книга друга
Величний буржуа
На вулицях Нормандській, Бушера і Сентонж досі живуть кілька старих людей, які пам’ятають такого собі пана Жільнормана. Вони згадують про нього з приємністю. То був старий особливого гатунку, людина іншої епохи, завершений і трохи пихатий буржуа вісімнадцятого сторіччя. Він часто повторював: «От якби я не розорився…» Бо в нього лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч ліврів[28]28
Лівр – тут означає ту саму грошову одиницю, що й франк.
[Закрыть] річного прибутку. У 1831 році йому вже минуло дев’яносто, але він ходив випростаний, розмовляв гучним голосом, мав добрий зір, випивав, любив смачно поїсти, міцно спав і навіть хропів. Він зберіг усі свої тридцять два зуби. Окуляри він надівав, тільки коли читав. Як бачимо, пан Жільнорман не належав до тієї хирлявої породи вісімдесятирічних, котрі, як Вольтер, помирають протягом усього життя. То не було довголіття тріснутого горщика – цей старий веселун завжди почував себе пречудово. Він був недбалий у манерах, моторний, легко дратувався. Він здіймав бучу з усякого приводу, а часто й без приводу. Коли йому суперечили, він підносив свого ціпка і лупцював людей, як це робили у «великому сторіччі[29]29
«Великим» у Франції називають ХVІ сторіччя.
[Закрыть]». Він мав дочку п’ятдесяти з лишком років, яку нещадно бив у гніві й був би радий відшмагати. Йому досі здавалося, що їй вісім років.
Жив він у кварталі Маре, на вулиці Сестер Голгофи, у домі номер шість, який належав йому. Він займав просторі апартаменти на другому поверсі, обвішані від підлоги до стелі великими килимами виробництва Гобеленової і Бовеської мануфактур, де були зображені сцени пастушого життя; ці самі сюжети повторювались у зменшеному розмірі на оббивці крісел. Жільнорманове ліжко було сховане за широкою ширмою з дев’яти стулок, покритою коромандельським лаком. Довгі й пишні штори спадали на вікна прегарними складками. Ці вікна виходили в сад, куди вели наріжні засклені двері та сходи, якими весело збігав угору й униз старий господар дому. Крім бібліотеки, суміжної з його спальнею, він мав іще будуар, яким дуже пишався, – галантний, куточок, оббитий чудовими солом’яними шпалерами, виготовленими на каторзі в часи Людовика Чотирнадцятого за наказом пана де Вівонна, що замовив їх для своєї коханки. Жільнорман успадкував ті шпалери від тітки по матері, сердитої старої дами, яка дожила до ста років. Сам він пережив двох дружин. Коли йому хотілося, він умів бути веселим і ласкавим. Жільнорман розумівся на живопису. В його кімнаті висів невідомо чий портрет роботи Йорданса, виконаний начебто в недбалій манері, широкими мазками пензля, але виписаний до найдрібніших деталей. Жільнорманів костюм не був ні костюмом доби Людовика П’ятнадцятого, ні навіть Людовика Шістнадцятого. У такому вбранні красувалися чепуруни часів Директорії. Пан Жільнорман аж до тієї пори вважав себе молодим і стежив за модою. Він носив фрак із тонкого сукна з довгими фалдами, широкими лацканами і великими сталевими ґудзиками, короткі штани і черевики з пряжками. Він любив засовувати руки в кишені камізельки. Він казав авторитетним тоном: «Французька революція – справа рук ледарів і волоцюг». Жільнорман боготворив Бурбонів і з жахом згадував про 1789 рік. Він без кінця розповідав про те, як йому пощастило врятуватися в роки терору і скільки розважливості та сили духу довелось йому виявити, щоб уберегти голову від гільйотини. Коли якийсь молодик наважувався при ньому вихваляти республіку, він робився синій і дратувався до нестями. Старий Жільнорман не раз казав, що збирається дожити до ста років.
Він тримав одного служника й одну служницю. Наймаючи когось у слуги, Жільнорман охрещував його заново. Чоловіків він називав іменами провінцій, з яких вони були родом: Нім, Контуа, Пуатевен, Пікар. Останній його служник, немічний товстун років п’ятдесяти п’яти, був родом із Байонни, й тому Жільнорман охрестив його Баском. Щодо служниць, то всі у нього називались «Ніколеттами» (навіть Манон, про яку мова згодом). Одного разу до нього прийшла найматися знаменита кухарка, відома своїм високим мистецтвом приготування страв. «Скільки ви хочете отримувати в місяць платні?» – спитав Жільнорман. – «Тридцять франків». – «А як вас звуть?» – «Олімпія». – «Ти отримуватимеш у мене п’ятдесят франків, і тебе зватимуть Ніколеттою».
Попри свій похилий вік, Жільнорман усіляко намагався показати, знаходячи в цьому глибоку внутрішню втіху, що й досі має успіх у жінок. Через це він іноді потрапляв у халепу. Одного дня йому принесли в кошику опецькуватого хлопчика-немовля, який голосно репетував і якого звільнена півроку тому служниця оголосила Жільнормановим сином. Старому тоді виповнилося вісімдесят чотири роки. Свідки цієї події були обурені до глибини душі. Невже та нахаба сподівається, що їй хтось повірить? Яке зухвальство! Який жахливий наклеп! Але сам Жільнорман анітрохи не розгнівався. Він подивився на малого з приязною усмішкою і сказав, начебто говорячи сам до себе: «Пхе, а що в цьому такого? Пан герцог Ангулемський, позашлюбний син короля Карла Дев’ятого, одружився у віці вісімдесяти п’ятьох років з п’ятнадцятирічним дівчиськом. Пан Віржіналь, маркіз д’Аллю, брат кардинала де Сурді, архієпископа Бордоського, у вісімдесят три роки прижив з покоївкою президентші Жакен сина, який став рицарем Мальтійського ордену і державним радником. Один із великих людей нашого століття, абат Табаро, народився від вісімдесятирічного батька. А загляньте в Біблію! І все ж таки я змушений заявити, що цей хлопчина не від мене. Але подбати про нього слід. Він, зрештою, ні в чому не винен». Як бачимо, пан Жільнорман виявив у даному випадку неабияку доброзичливість. Через рік та сама особа, яку звали Маньйон, надіслала йому ще один «подарунок». І знову хлопчика. Цього разу Жільнорман здався. Він відіслав обох малюків матері і зобов’язався платити на їхнє утримання по вісімдесят франків у місяць, за умови, що та більше не робитиме його «батьком». Він пообіцяв також вряди-годи навідувати малят і свою обіцянку виконав.
Як ми вже згадували, Жільнорман мав двох дружин; від першої у нього була дочка, що лишилася незаміжньою, а від другої – теж дочка, яка померла в тридцять років. З кохання або з примхи вона вийшла заміж за офіцера, що воював у арміях республіки та імперії, здобув хрест у битві під Аустерліцом і чин полковника під Ватерлоо. «Це ганьба моєї родини», – казав старий буржуа.
Він любив нюхати тютюн.
У Бога він майже не вірив.
Такий був пан Жільнорман – буржуа, який носив на собі відблиск вісімнадцятого сторіччя, фривольного і величного.
У перші роки Реставрації Жільнорман, тоді ще молодий – йому було тільки сімдесят чотири в 1814 році, – жив в Сен-Жерменському передмісті на вулиці Сервандоні, поблизу від церкви Сен-Сюльпіс. У кварталі Маре він оселився, коли остаточно покинув світське товариство, у віці далеко за вісімдесят років.
Але й відійшовши від світського життя, він зберіг свої звички. Головна, якої він дотримувався незмінно, – це нікого не приймати вдень. Обідав він о п’ятій годині вечора і тільки потім відчиняв двері свого дому для гостей. Така була мода його сторіччя, і Жільнорман не хотів від неї відмовлятися.
Розповімо тепер про двох його дочок. Вони народилися з проміжком у десять років. У молодості вони були зовсім несхожі й анітрохи не скидалися на сестер: ні за вдачею, ні зовні. Молодша любила квіти, любила поезію, музику, ще з дитинства вона мріяла про героя, чий туманний образ витав перед її зором. Старша теж мала свою мрію: в голубому майбутньому вона бачила постачальника, чоловіка геть тупого, мільйон у людській подобі або, скажімо, префекта. Прийоми у префектурі, швейцар у передпокої із золотим ланцюгом на шиї, офіційні прийоми в мерії, вона «пані префектова», – усе це миготіло в її уяві. Отак дві сестри мріяли, кожна про своє, коли ще були молоді. У обох виростали крила: в однієї – крила янгола, в другої – крила гуски.
На цьому світі жодне людське прагнення не здійснюється уповні. Молодша дочка одружилася з чоловіком своєї мрії, але рано померла. Старша так і не вийшла заміж.
На той час, коли вона з’являється в нашій оповіді, це була стара доброчесна діва з гострим носом і тупим розумом. Характерна деталь: за межами вузького родинного кола ніхто не знав її імені. Всі називали її «панна Жільнорман-старша».
Щодо церемонності, то з панною Жільнорман не змогла б зрівнятися жодна англійська міс. Сором’язливість цієї старої діви не знала меж. Її переслідував жахливий спогад: одного разу якийсь чоловік… побачив її підв’язку!
З роками сором’язливість панни Жільнорман тільки посилювалась. Їй усе здавалося, що її шемізетка просвічує або недосить високо затуляє шию. Вона сколювала своє вбрання безліччю шпильок і застібала його на безліч гачків. Одначе ця сором’язлива стара панна з радістю дозволяла цілувати себе одному юному уланові на ім’я Теодюль, що доводився їй троюрідним племінником.
Хвороблива цнотливість поєднувалась у ній зі святенництвом. Вона входила в Братство Святої Діви, на деякі свята затуляла обличчя білим покривалом, бурмотіла якісь особливі молитви, поклонялася «святому серцю», годинами стояла перед вівтарем у стилі єзуїтського рококо в каплиці, куди не допускали простих богомольців, і там душа її витала між мармурових хмаринок та променів із позолоченого дерева.
Вона вела батькове господарство. Жільнорман тримав при собі дочку, як єпископ Б’єнвеню – свою сестру. Такі випадки, коли разом живуть старий дід і стара діва, – не рідкість, і вони завжди являють собою зворушливе видовище двох слабких істот, які шукають опору одне в одному.
Крім діда й старої діви, у тому домі жив іще малий хлопець, який завжди тремтів і німував перед Жільнорманом. Старий розмовляв із цим хлопчиком тільки суворим тоном, а іноді й замахувався на нього ціпком: «Прошу вас сюди, добродію! А підійдіть-но ближче, шибенику, лобуряко! Відповідайте, шалапуте! Де ви пропадали, ледацюго?» і так далі, і таке інше. Старий боготворив цього малюка.
То був його онук. Ми ще до нього повернемося.
