Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

– Ласкавий пане… – почала вона, спершись ліктями на стіл.

На слово «пане» незнайомець обернувся. Досі корчмарка казала йому тільки «чоловіче добрий» або «приятелю».

– Бачте, ласкавий пане, – провадила Тенардьє з тією солодкавою чемністю, яка здавалася ще огиднішою, ніж її брутальність, – якщо ви такий великодушний, то я зовсім не проти, нехай дитина пограється, але це добре тільки один раз. У неї нікого нема, і їй слід працювати.

– То це не ваша дівчинка? – спитав незнайомець.

– Звичайно, ні, пане! Це вбоге дитя, яке ми прихистили з милосердя. У неї, знаєте, не всі дома. Ми дбаємо про неї, хоч люди ми небагаті. Її мати, либонь, померла – ось уже півроку вона не відповідає на наші листи.

– А! – сказав подорожній і знову поринув у задуму.

– То була добра штучка, її мати, – додала корчмарка. – Вона покинула свою дитину.

Протягом цієї розмови Козетта не зводила з хазяйки погляду – певне, інстинкт підказував їй, що говорять про неї. Вона навіть розчула кілька окремих слів. Сидячи під столом, дівчинка стала гойдати сповиту в ганчір’я шабельку і тихо наспівувати: «Моя мати померла! Моя мати померла! Моя мати померла!»

Чоловік у жовтому рединготі нарешті піддався на умовляння й погодився повечеряти.

– Що бажаєте, ласкавий пане?

– Хліба й сиру, – сказав «мільйонер».

«Ні, це таки жебрак», – подумала Тенардьє.

П’яні й далі горлали своєї пісні, а дівчинка під столом наспівувала своєї.

Раптом Козетта замовкла. Вона саме обернулась і побачила ляльку дочок Тенардьє, яку ті покинули, коли почали ґратися з кошеням. Лялька лежала за кілька кроків від кухонного столу.

Дівчинка поклала свою сповиту шабельку, яка вдовольняла її тільки наполовину, і сторожко розглянулась навкруги. Пані Тенардьє шепотілася зі своїм чоловіком і рахувала дрібні гроші, Поніна й Зельма гралися з кошеням, подорожні їли, пили або співали; ніхто не дивився на неї. Козетта не стала гаяти й хвилини. Рачкуючи, вона вибралася з-під столу, ще раз переконалася, що за нею не стежать, а тоді шмигнула до ляльки і схопила її. Через мить вона була вже на своєму місці й сиділа нерухома, тримаючи на руках ляльку і повернувшись так, щоб на неї падала тінь. Ґратися зі справжньою лялькою було для неї надто великою втіхою, і дитина просто очманіла від щастя.

Ніхто не звертав на неї уваги, крім чоловіка в жовтому рединготі, який повільно їв свою вбогу вечерю.

Близько чверті години тривало Козеттине щастя.

Але хоч як стереглася дівчинка, вона не помітила, що одна ляльчина нога вистромилася з тіні, й полум’я яскраво освітлювало її. Ця блискуча рожева нога несподівано впала у вічі Азельмі.

– Глянь, сестричко! – сказала вона Епоніні.

Дівчатка завмерли, приголомшені. Козетта осмілилася взяти їхню ляльку!

Не випускаючи з рук кошеняти, Епоніна підвелася, підійшла до матері й смикнула її за спідницю.

– Відчепися! – сказала Тенардьє. – Чого тобі треба?

– Мамо, глянь! – мовила Епоніна.

І показала пальцем на Козетту.

А Козетта, мліючи від щастя, більш нічого навколо себе не чула й не бачила.

Обличчя корчмарки прибрало змішаного виразу люті й ображеної гордості. Козетта зазіхнула на ляльку її «панночок»!

– Козетто! – крикнула вона хрипким від обурення голосом.

Козетта затремтіла, немов під нею затрусилася земля. Вона обернулась.

– Козетто! – повторила хазяйка.

З якимсь побожним захватом і водночас гірким розпачем Козетта обережно поклала ляльку на підлогу. Потім, не відводячи від неї погляду, з’єднала пальці й – страшно було бачити це в дитини такого віку – заломила руки. А тоді сталося те, чого досі не могло спричинити жодне з переживань сьогоднішнього дня: ні страх у темному лісі, ні важке відро, ні загублена монета, ні погроза нагайкою, ні лайка тітки Тенардьє – Козетта заплакала. Вона захлиналася риданнями.

Тим часом подорожній підвівся з-за столу.

– Що сталося? – спитав він у корчмарки.

– Ви хіба не бачите? – відповіла та, показуючи пальцем на доказ злочину, який лежав біля ніг Козетти.

– Ну то й що? – спитав подорожній.

– Ця жебрачка посміла доторкнутися до ляльки моїх дітей!

– Стільки галасу даремно! – кинув незнайомець. – Ну й що такого, як вона погралася з лялькою?

– Вона торкнулася її своїми брудними руками! – провадила хазяйка. – Своїми бридкими руками!

Тут Козетта заридала ще голосніше.

– Ти замовкнеш? – гримнула Тенардьє.

Чоловік у жовтому рединготі підвівся й вийшов на вулицю.

Скориставшися з його відсутності, тітка Тенардьє копнула Козетту ногою. Дитина зойкнула від болю.

Двері відчинились, і ввійшов незнайомець – у руках він тримав казкову ляльку, про яку ми вже згадували й на яку цілий день витріщалися всі дітлахи села. Чоловік у жовтому рединготі поставив ляльку перед Козеттою і сказав:

– Бери, це тобі.

Козетта підвела очі, і їй здалося, що до неї наближається не чоловік із лялькою в руках, а саме сонце. Почувши неймовірні слова: «Це тобі», – вона подивилася на незнайомця, потім на ляльку і забилася в найдальший куток під столом.

Дівчинка не плакала, не кричала. Здавалося, вона не сміє й дихнути.

Тітка Тенардьє, Епоніна й Азельма остовпіли. Навіть пияки замовкли. В корчмі запанувала мертва тиша.

Закам’яніла й безмовна, Тенардьє знову почала губитися в здогадах: «Хто ж він такий, цей чоловік? Бідняк? Мільйонер? А може, і те, й те – тобто злодій?»

Корчмар, наморщивши лоба, поглядав то на ляльку, то на подорожнього. Він, здавалося, обнюхував цього чоловіка, як обнюхував би мішок із грішми. Але це тривало тільки мить. Підійшовши до дружини, він прошепотів їй:

– Та штука коштує щонайменше тридцять франків. Облиш клеїти дурня. Стелися перед цим чоловіком.

Люди брутальні мають одну спільну рису з людьми наївними: вони не знають поступового переходу від одного почуття до іншого.

– Ну чого ж ти, Козетто? – сказала Тенардьє гидким голосом, притаманним злій бабі, що намагається говорити лагідно. – Чого ти не береш ляльку?

Козетта зважилася вилізти зі своєї нори.

– Козетточко, – ласкаво підхопив Тенардьє, – пан дарує тобі ляльку. Візьми її. Вона твоя.

Козетта дивилася на чудесну ляльку майже з жахом. Личко її було залите слізьми, але очі заясніли радістю, як небокрай удосвіта.

Їй здавалося, що коли вона торкнеться цієї ляльки, з неї вдарить грім.

У всякому разі, вона не сумнівалася, що хазяйка загарчить на неї і поб’є її.

Але зрештою дівчинка не змогла опертися спокусі. Вона підступила до ляльки й обернулася до тітки Тенардьє:

– Можна, пані?

Неможливо описати словами вираз Козеттиного обличчя: розпачливий, нажаханий і водночас сповнений захвату.

– Звичайно, можна, – кинула Тенардьє. – Лялька твоя. Пан дарує її тобі.

– Справді, добродію? – перепитала Козетта. – Ви даруєте цю даму мені?

Незнайомець, здавалося, ледь стримував сльози. В такі хвилини людина не озивається, щоб не заплакати. Отож він тільки кивнув Козетті головою і вклав руку «дами» в її долоньку.

Козетта відсмикнула пальці, немов обпеклася, і втупила очі в підлогу. Від хвилювання вона висунула язик. Несподівано дівчинка обернулась і поривчасто схопила ляльку.

– Я назву її Катріною, – сказала вона.

Дивно було бачити, як жалюгідне рам’я Козетти змішалося зі стрічками й рожевим шовковим платтячком ляльки.

– Пані, можна, я посаджу її на стілець? – спитала дівчинка.

– Можна, дитино, – відповіла Тенардьє.

Тепер уже Епоніна й Азельма дивилися на Козетту із заздрістю.

Козетта посадила Катріну на стілець, а сама сіла на підлогу навпроти неї; безмовна, нерухома, вона милувалася своєю «дамою».

– Грайся ж, Козетто, – сказав незнайомець.

– О, я граюся, – відповіла дівчинка.

Тітка Тенардьє уже всією душею зненавиділа незнайомця, якого, здавалося, послало Козетті само провидіння. Через те їй дуже важко було стримувати себе, і вона поквапилася відрядити своїх дочок спати, а тоді попросила в жовтого чоловіка «дозволу» відрядити й Козетту. «Вона сьогодні дуже втомилася», – додала корчмарка з материнською турботливістю. Козетта пішла, стискаючи в обіймах Катріну.

Час від часу Тенардьє ходила в протилежний кінець зали, де сидів її чоловік, щоб «полегшити собі душу», як казала вона. Корчмарка аж трусилася від люті, тихо обмінюючись із чоловіком словами, що їх не зважувалася вимовити вголос.

– Старий бевзь! Чого він сюди прителющився? Дарувати ляльки за сорок франків тому щеняті, яке я віддала б за сорок су! Ще трохи – і він назвав би її «ваші високість», наче принцесу! Чи він при своєму розумі? Це, либонь, божевільний!

– Чому ж? Усе дуже просто, – відповів Тенардьє. – Йому так подобається. Тебе тішить, коли мала працює, а його – коли вона грається. Постоялець, якщо він платить, може робити все, що йому заманеться. Філантроп він чи божевільний – тебе не стосується. Твоє діло – взяти з нього гроші.

Чоловік у жовтому рединготі сидів, спершись ліктями на стіл. Він знову поринув у задуму. Всі інші подорожні, торговці та возії поглядали на незнайомця з шанобливим острахом. А як інакше дивитись на чоловіка у вбогій одежі, що невимушено дістає з кишені п’ятифранкові монети й дарує малим обшарпанкам розкішні ляльки?

Минуло кілька годин. Пияки порозходились, корчму зачинили, низька зала була порожня, вогонь у печі погас, а незнайомець усе сидів за столом у тій самій позі. Іноді він тільки міняв лікоть, на який спирався. Ото й усе. Відколи пішла Козетта, він не зронив ні слова.

Подружжя Тенардьє лишалися в залі – з чемності та почасти з цікавості.

– Чи він сидітиме так до ранку? – пробурчала хазяйка. Коли видзвонило другу ночі, вона не витримала й сказала чоловікові:

– Я піду спати. Роби як знаєш.

Тенардьє сів за стіл у кутку, запалив свічку і почав читати «Французький вісник».

Так збігла ще добра година. Поважний корчмар принаймні тричі перечитав газету, але незнайомець не зворухнувся.

Тенардьє засовався, кахикнув, сплюнув, висякав носа, заскрипів стільцем. Постоялець не ворушився. «Може, він заснув?» – подумав корчмар. Незнайомець не спав, але ніщо не могло пробудити його із задуми.

Нарешті Тенардьє скинув шапку, тихо підійшов і наважився заговорити до подорожнього:

– Ви не хотіли б піти спочивати, ласкавий пане?

«Піти спати» – це прозвучало б грубо. Вживши слово «спочивати», корчмар висловився красиво і з належною шанобливістю. Такі слова мають чародійну властивість побільшувати цифри в завтрашньому рахунку. Кімната, в якій «сплять», коштує двадцять су; кімната, в якій «спочивають», – двадцять франків.

– А й справді, – сказав незнайомець. – Де ваша стайня?

– Я проведу вас, ласкавий пане, – сказав Тенардьє з усмішкою.

Він узяв свічку, подорожній узяв свій згорток та палицю, і Тенардьє повів гостя в кімнату на першому поверсі, обставлену з великим шиком: у ній були меблі з червоного дерева, широке ліжко і червоні коленкорові фіранки.

– Що це таке? – спитав подорожній.

– Це наша подружня спальня, – сказав корчмар. – Ми тепер спимо в іншій кімнаті. А сюди заходимо тільки двічі-тричі на рік.

– Я краще переспав би в стайні, – різко сказав подорожній.

Тенардьє вдав, ніби не почув цього нелюб’язного зауваження.

Він запалив дві непочаті воскові свічки, що стояли на поличці коминка, в якому весело палахкотів вогонь.

Там-таки, на поличці, під скляним ковпаком, красувався жіночий головний убір, оздоблений квітами помаранчі.

– А це що? – спитав незнайомець.

– Вінчальний убір моєї дружини, ласкавий пане, – відповів Тенардьє.

Подорожній подивився на ту річ поглядом, у якому можна було прочитати: невже ця потвора колись була нареченою?

Втім, Тенардьє збрехав. Коли він винаймав будинок для своєї корчми, то побачив у ньому обставлену в такий спосіб кімнату й купив цю обстанову разом із квітами помаранчі, сподіваючись, що це надасть його дружині, а отже й закладу того, що англійці називають «респектабельністю».

Коли гість обернувся, хазяїна вже й слід прохолов. Тенардьє чемно зник, щоб більше не набридати чоловікові, котрого він збирався завтра обдерти як липку.

Корчмар пішов у свою кімнату. Його дружина була вже в постелі, але не спала. Почувши чоловікові кроки, вона повернулась у ліжку й сказала:

– Завтра я вижену Козетту з дому.

– Ач, як розігналась! – холодно відповів Тенардьє.

Більш вони не мовили жодного слова, і через кілька хвилин їхня свічка погасла.

Тим часом подорожній поставив у куток свою палицю, поклав згорток, сів у крісло і якусь хвилину сидів замислений. Потім скинув черевики, взяв одну свічку, погасив другу, штовхнув двері й вийшов з кімнати, розглядаючись навколо, наче чогось шукав. Перетнувши сіни, він почув якийсь шерех – ніби дитяче дихання – і побачив під сходами трикутний закутень, у якому між старих кошиків та черепків, у пилюці й павутинні спала Козетта, лежачи на подертому матраці і вкрившись благенькою ковдрою.

Незнайомець підступив ближче і став дивитись на дівчинку.

Козетта спала глибоким сном. Вона була вдягнена. Взимку вона ніколи не роздягалася на ніч, щоб не так мерзнути.

Дівчинка обіймала ляльку, чиї великі очі блищали в темряві. Біля матраца стояв тільки один з її дерев’яних черевиків.

Крізь відчинені двері було видно велику темну кімнату. Незнайомець тихо увійшов туди. У глибині виднілися два білі ліжечка – то були ліжечка Епоніни й Азельми. За ними стояла сплетена з лози колиска, де спав малий, що плакав цілий вечір.

Незнайомець хотів уже піти геть, коли його погляд упав на велику піч, у якій не горів вогонь і не було навіть попелу; але він побачив там два дитячі черевички, гарненькі й неоднакового розміру. Подорожній згадав про милий звичай, коли в ніч перед Різдвом діти ставлять у піч свої черевички, сподіваючись на подарунок від доброї феї.

Він нахилився.

Добра фея, тобто мати, вже побувала тут, і в черевичках Епоніни й Азельми блищало по новісінькій монеті в десять су.

Постоялець випростався й хотів уже йти, коли помітив у найтемнішому закутні печі ще одну річ. Він придивився й упізнав грубий дерев’яний черевик-сабо, напіврозколотий і обліплений засохлою грязюкою. То був черевик Козетти. З тією зворушливою дитячою довірою, яка не вмирає, хоч скільки її обманювати, Козетта теж поставила свого черевика в піч.

У Козеттиному черевику не було нічого.

Незнайомець понишпорив у кишені жилета, нахилився й поклав туди луїдор.

Потім навшпиньки повернувся до своєї кімнати.

9. Маневри Тенардьє

Наступного ранку, години за дві до того, як мало розвиднитись, Тенардьє сидів за столом у низенькій залі корчми; на столі горіла свічка, а корчмар із пером у руці складав рахунок постояльцеві в жовтому рединготі.

Жінка стояла поруч і стежила за рухом пера. Вони не обмінялися жодним словом. З одного боку, це були муки творчості, з другого – святобливий захват, з яким людина дивиться на чудо людського генія, що народжується на її очах. В будинку чулося шарудіння: то Козетта підмітала на сходах.

Через добру чверть години, після кількох закреслень і переписувань, Тенардьє створив ось який шедевр:

Рахунок панові з номера першого

Вечеря…… 3 франки

Кімната…… 10 франків

Свічка…… 5 франків

Опалення…… 4 франки

Обслуга…… 1 франк

____________________

Усього…… 23 франки

«Обслуга» було написано «абслуга».

– Двадцять три франки! – вигукнула жінка в захваті, до якого, проте, домішувався сумнів.

Як і всі великі артисти, Тенардьє не був задоволений.

– Пхе! – кинув він.

– Це справедливо, – сказала жінка, не можучи забути ляльки, подарованої Козетті на очах у її дочок, – справедливо, але забагато. Він не захоче платити.

Тенардьє засміявся своїм холодним смішком.

– Він заплатить.

Жінка нічого не відповіла і почала переставляти столи. Чоловік ходив туди-сюди по залі. Через мить він сказав:

– У мене півтори тисячі боргу!

Він сів біля печі, поклав ноги на теплий попіл і замислився.

– А я таки сьогодні вижену Козетту з дому, – озвалася жінка. – Ну й погань! У мене серце розривається, як подумаю про її ляльку!

Корчмар припалив люльку і сказав між двома затяжками:

– Ти віддаси рахунок постояльцеві.

І вийшов.

Щойно за ним зачинилися двері, як увійшов подорожній.

Тут-таки з’явився і Тенардьє. Він став у проймі дверей, видимий тільки для дружини.

«Жовтий» чоловік тримав у руках свою палицю і згорток.

– Так рано – і на ногах! – вигукнула Тенардьє. – Ви вже йдете від нас, пане?

Вона розгублено крутила в руках аркуш. Їй явно було ніяково подати такий рахунок гостеві, що мав вигляд «злидня».

Подорожній здавався заклопотаним і неуважним.

– Так, пані, – відповів він. – Я вже йду. Скільки з мене?

Подорожній розгорнув аркуш, глянув, але думки його витали десь-інде.

– Пані, вам ведеться добре в Монфермеї? – запитав він.

– Та не дуже, – відповіла корчмарка, приголомшена тим, що не чує обурених вигуків. І жалібним тоном провадила: – Ой, пане, часи для нас тепер нелегкі! До того ж людей заможних у нашій околиці мало. Одна дрібнота. Рідко трапляються такі багаті й щедрі подорожні, як ви. Ми платимо великі податки. А ще й чужа дитина обходиться нам у бозна-які гроші.

– Яка дитина?

– Ну ота дівчинка! Козетта. Або Жайворонок, як прозвали її в селі!

– А! – сказав подорожній.

Тенардьє провадила:

– Ну й дурні вони, ці селюки, зі своїми прізвиськами! Вона більше схожа на кажана, ніж на жайворонка. Бачте, пане, ми не просимо милостиню, але й давати її не можемо. Прибутків майже ніяких, а видатки великі. У мене свої діти, і я не маю змоги годувати чужих.

Чоловік у жовтому рединготі сказав ніби байдужим тоном, але не зумівши приховати тремтіння в голосі:

– А якби вас від неї звільнили?

– Від кого? Від Козетти?

– Так.

Червона й люта пика корчмарки розпливлася в огидній посмішці.

– О, беріть її, пане, доглядайте, начиняйте трюфелями, посипайте цукром, пийте її, їжте – і хай благословить вас Мати Божа та святі угодники!

– Гаразд.

– Справді? Ви заберете її?

– Заберу.

– Оце зараз?

– Негайно. Покличте дівчинку.

– Козетто! – крикнула Тенардьє.

– А тим часом, – провадив подорожній, – я заплачу по рахунку. Скільки там?

Він глянув на папірець і не міг приховати подиву.

– Двадцять три франки?

Тенардьє встигла підготуватися до удару.

– Так, пане! Двадцять три франки, – твердо відповіла вона.

Незнайомець поклав на стіл п’ять п’ятифранкових монет.

– Приведіть дівчинку, – сказав він.

У цю мить на середину кімнати вийшов сам Тенардьє:

– Добродій винен нам двадцять шість су, – сказав він.

– Двадцять шість су! – вигукнула дружина.

– Двадцять су за кімнату, – холодно уточнив Тенардьє, – і шість су за вечерю. Що ж до дівчинки, то я хотів би поговорити з добродієм. Залиш нас, жінко.

Пані Тенардьє відчула, що на сцену вийшов великий актор, і, не мовивши й слова, поступилася йому місцем.

Коли вони залишилися наодинці, Тенардьє запропонував подорожньому стілець. Той сів. Обличчя корчмаря несподівано прибрало простакуватого й лагідного виразу.

– Добродію, – сказав він, – я дуже люблю цю дитину.

Незнайомець пильно подивився на нього.

– Яку дитину?

– Ви не повірите, – вів далі Тенардьє, – як я прихилився до неї. Що ті гроші? Отож візьміть свої монети по сто су. Дитина мені дорожча за гроші.

– Про кого це ви? – спитав незнайомець.

– Про кого ж, як не про нашу любу Козетту! Хіба ви не хотіли забрати її від нас? Так от, я не згоден. Мені бракуватиме цієї дитини. Я бачив її зовсім маленькою. Вона справді коштує нам великих грошей, вона справді має свої вади, я справді заплатив чотириста франків тільки за ліки, коли вона тяжко хворіла! Але Бог вимагає від нас милосердя. У неї нема ні батька, ні матері, я виховав її і щиро полюбив. Моя дружина – жінка із норовом, але й вона любить Козетту. Ми ставимось до неї, як до рідної доньки.

Незнайомець не відводив від корчмаря пильного погляду.

– Даруйте, добродію, – провадив той, – але своє дитя не віддають отак першому-ліпшому. Звичайно, ви багатий, ви справляєте враження порядного чоловіка, але я хотів би знати, кому я віддаю дівчинку, я хотів би потім провідувати її, аби вона відчувала, що її названий батько поруч, що він піклується про неї. Мені невідоме навіть ваше ім’я. Я хотів би побачити бодай якогось папірця, бодай ріжок паспорта, ви мене розумієте?

Незнайомець, не відриваючи від Тенардьє погляду, що як то кажуть, проникав у саму душу, спокійно й твердо відповів:

– Пане Тенардьє, якщо я заберу Козетту, я заберу її – і край. Ви не знатимете, як мене звуть, не знатимете, де вона буде, і, сподіваюся, вона не побачить вас більше ніколи у своєму житті. Це влаштовує вас? Так чи ні?

Своїм непомильним інстинктом Тенардьє відчув, що має справу з дуже сильною людиною. Ще напередодні, п’ючи з возіями й горлаючи пісень, він цілий вечір спостерігав за незнайомцем. Жоден жест, жоден порух чоловіка в жовтому рединготі не уникнув його погляду. Тенардьє вгадав, що гість цікавився Козеттою ще раніше, ніж виявив своє співчуття до неї. Цілу ніч корчмар губився в здогадах, хто ж він, цей чоловік? Він намагався збагнути, в чому його слабість, щоб використати її. І ось тепер, почувши тверду й спокійну відповідь незнайомця, Тенардьє зрозумів, що взяти гору над цим супротивником йому не вдасться. Тенардьє був із тих, хто вміє миттю оцінити становище. І він зробив так, як роблять тільки великі полководці у вирішальну хвилину битви. Він зненацька розкрив усі свої батареї.

– Добродію, – сказав він, – мені треба півтори тисячі франків.

Незнайомець витяг із бічної кишені потертий шкіряний гаман, розкрив його і дістав три банкові білети. Він притиснув їх великим пальцем до столу і сказав корчмареві:

– Приведіть Козетту.

А що тим часом робила Козетта?

Прокинувшись, вона насамперед побігла до свого черевика і знайшла в ньому золоту монету. Козетта була приголомшена. Від стількох щасливих несподіванок у неї пішла обертом голова. Вона не знала, що це таке – золота монета, вона ніколи її не бачила, отож хутко сховала луїдора в кишеню, наче вкрала його. Вона здогадалася, від кого цей дарунок, і відчувала радість, змішану зі страхом. Козетта злякалася ляльки, а тепер злякалась і золотої монети. Вона боялася цих розкошів, але самого незнайомця зовсім не боялась. Від учорашнього дня думала вона своїм дитячим розумом про цього чоловіка, на вигляд такого старого й убогого, а насправді – багатого й доброго. Відколи вона зустрілася з ним у лісі, усе для неї змінилося. Козетта не знала, що таке сховатися під крило матері. З п’ятьох років, відтоді як бідолашна дитина пам’ятала себе, вона мерзла й| тремтіла від холоду. Вона завжди була гола під крижаним вітром недолі, тепер же їй здавалося, що вона вдягнена. В її скуту холодом душу проникло тепло. Вона вже не так боялася Тенардьє. Вона була не сама – хтось стояв поруч неї.

Як і щоранку, Козетта взялася за свою буденну роботу. Проте золота монета, що лежала в тій самій кишені, з якої напередодні випали п’ятнадцять су, відвертала увагу дівчинки. Вона не зважувалася торкнутись її, але хвилин по п’ять милувалася нею, висунувши язика. Підмітаючи сходи, вона раптом застигала нерухомо й забувала про все на світі, втупившись у блискучу зорю на дні своєї кишені.

В таку хвилину й захопила її Тенардьє.

За наказом свого чоловіка вона прийшла покликати Козетту. Річ нечувана: хазяйка не вліпила дівчинці ляпаса й навіть не вилаяла її.

– Ходімо, Козетто, – сказала вона майже лагідно.

Через мить Козетта увійшла до зали.

Незнайомець розв’язав пакунок, який приніс із собою.

Там була дитяча вовняна сукенка, фартушок, бумазейна блузка, спідничка, хусточка, вовняні панчохи, черевички – повне вбрання для восьмирічної дівчинки. Усе – чорного кольору.

– Дитино, – сказав незнайомець, – візьми оце й швиденько перевдягнись.

Тільки-но почало розвиднятися, коли ті з жителів Монфермея, що вже відчиняли двері своїх будинків, побачили, як по головній вулиці пройшов у напрямку Ліврі бідно вдягнений чоловік, ведучи за руку малу дівчинку в жалобному вбранні; вона несла велику рожеву ляльку.

То були наш незнайомець і Козетта.

Ніхто не знав того чоловіка. Багато хто не впізнав і Козетту: адже доти її бачили тільки в жалюгідному рам’ї.

Козетта пішла. З ким? Вона не знала. Куди? Вона не знала. Знала вона тільки те, що покидає корчму Тенардьє. Ніхто не подумав попрощатися з нею, то й вона ні з ким не прощалася. Її ненавиділи, і сама вона пішла з ненавистю в душі.

Бідолашне мале створіння, чиє серце досі вміло тільки страждати!

Козетта йшла поважно, раз у раз поглядаючи своїми великими очима в небо. Вона поклала золоту монету в кишеню нового фартушка. Іноді вона нахилялась і кидала на неї погляд, потім дивилась на свого супутника, у неї було таке відчуття, ніби поруч неї сам Господь Бог.