Текст книги "Знедолені"

Автор книги: Віктор Гюго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 57 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

10. Добра добувши, кращого не шукай

Тітка Тенардьє, за звичкою, не втручалася в дії свого чоловіка. Вона ждала великих подій. Коли незнайомець із Козеттою пішли, Тенардьє зачекав добру чверть години, а тоді відвів дружину вбік і показав їй півтори тисячі франків.

– Всього-на-всього! – мовила вона.

Удар влучив у ціль.

– Ти маєш рацію, – сказав чоловік. – Я йолоп. Дай-но мого капелюха.

Він згорнув три банкові білети, поклав їх у кишеню і поквапно вийшов. Але спершу помилився і звернув праворуч. Кілька сусідів, до яких корчмар звернувся з розпитуваннями, спрямували його на правильний слід. Вони бачили, як Жайворонок і незнайомець пішли в напрямку Ліврі. Тенардьє подався в той бік, ступаючи сягнистими кроками і бурмочучи сам до себе:

«Цей чоловік – мільйонер у жовтому рединготі, а я – бовдур. Він дав спочатку двадцять су, потім п’ять франків, потім п’ятдесят франків, потім півтори тисячі франків. Так само легко він дав би й п’ятнадцять тисяч. Я повинен наздогнати його».

А згорток із одягом для малої? Під цим явно крилася таємниця. Таємниці багатіїв – наче губки, з яких можна вичавити золото. Отакі думки миготіли в корчмаревій голові.

«Я – бовдур», – знову й знову повторював він.

Вони були вже далеко, але дитина йде повільно, а Тенардьє йшов швидко. До того ж він добре знав місцевість.

Несподівано корчмар зупинився і стукнув себе по лобі.

– Дарма я не взяв рушницю! – пробурмотів він.

Хвилину повагавшись, Тенардьє подумав: «Ні, потім я вже не встигну їх наздогнати». І рушив далі, з непомильним чуттям лисиці, яка вистежила виводок куріпки.

Проминувши ставки, він нарешті побачив над низенькими кущами капелюх свого недавнього постояльця. Тенардьє зрозумів, що незнайомець і Козетта сіли перепочити в кущах. Дівчинки не було видно, але поверх кущів виглядала ляльчина голова.

Тенардьє не помилився. Чоловік у жовтому рединготі всівся там, щоб дати Козетті перепочити. Корчмар обійшов кущі й раптово з’явився перед тими, кого шукав.

– Пробачте, добродію, – сказав він, важко відсапуючись, – але ось ваші півтори тисячі франків.

І Тенардьє простяг незнайомцеві три банкові білети.

Той підвів погляд.

– Що це означає?

Тенардьє ввічливо відповів:

– Це означає, що я забираю Козетту.

Козетта затремтіла і притиснулась до незнайомця.

– Ви за-би-ра-є-те Ко-зет-ту? – повторив той, дивлячись Тенардьє просто у вічі й карбуючи кожен склад.

– Так, добродію, я її забираю. Зараз я вам усе поясню. Я довго думав. По суті, я не маю права віддати дівчинку вам. Я чоловік порядний, зрозумійте мене. Козетта належить не мені, а своїй матері. Та жінка довірила нам свою дитину, і я можу віддати дівчинку тільки їй. Ви скажете: «Але ж мати померла». Гаразд. У такому разі я віддам дитину тільки особі, яка вручить мені листа за підписом матері, де буде написано, щоб я передав дитину саме цій особі. Сподіваюся, вам зрозуміло?

Чоловік у жовтому рединготі поліз у кишеню, і Тенардьє знову побачив чорного гамана з банковими білетами.

Корчмар затремтів від радості.

«Чудово! – майнуло йому в думці. – Він хоче відкупитися від мене!»

Перш ніж відкрити гаман, подорожній окинув навколо себе поглядом. Місце було зовсім безлюдне. Незнайомець відкрив гамана й дістав звідти не жмут асигнацій, як сподівався Тенардьє, а звичайний папірець, якого він розгорнув і подав корчмареві, сказавши:

– Ви маєте рацію. Читайте.

Тенардьє взяв папірець і прочитав:

«Монтрей-Приморський, 25 березня 1823 року.

Шановний пане Тенардьє!

Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою

Фантіна»

Корчмар не мав чого сказати. Щойно він пережив подвійне розчарування: по-перше, пропала надія злупити з незнайомця великі гроші; по-друге, йому було прикро, що він пошився в дурні. Чоловік у жовтому рединготі додав:

– Ви можете взяти собі листа як розписку.

– Цей підпис добре підроблений, – пробурчав Тенардьє.

І вдався до ще однієї розпачливої спроби.

– Хай і так, добродію, – сказав він, – якщо ви та сама особа. Одначе слід оплатити мені «всі дрібні видатки». А борг чималий.

Незнайомець звівся на ноги й сказав, обтрушуючи від пилюки потертий рукав:

– Пане Тенардьє, на січень мати заборгувала вам сто двадцять франків. Але в лютому ви надіслали їй рахунок на п’ятсот франків; ви отримали триста франків у кінці лютого і триста франків на початку березня. Відтоді минуло дев’ять місяців, по п’ятнадцять франків за кожен, як було між вами домовлено, що складає суму в сто тридцять п’ять франків. Сто ви отримали наперед. Лишається тридцять п’ять франків боргу. Я щойно дав вам півтори тисячі.

Тенардьє спізнав відчуття вовка, на чиїй нозі зімкнулися гострі зуби сталевої пастки.

«Що за диявол – цей чоловік?» – подумав він.

І корчмар зробив те, що робить у таких випадках вовк. Він рвонувся з пастки. Один раз нахабство вже принесло йому успіх.

– Добродію-не-знаю-хто-ви-такий, – рішуче заявив він, відкинувши цього разу чемність набік, – або я забираю Козетту, або ви дасте мені тисячу екю.[19]19
   Екю – срібна монета вартістю в п’ять франків.


[Закрыть]

– Ходімо, Козетто, – спокійно сказав незнайомець.

Ліву руку він подав дівчинці, а правою підняв із землі свого кийка. Тенардьє відзначив про себе, що кий чималий, а місце зовсім безлюдне.

Незнайомець із дівчинкою заглибились у ліс. Спантеличений корчмар лишився стояти на місці.

Дивлячись на широкі плечі й величезні кулаки незнайомця, Тенардьє знову вилаяв себе, що не прихопив рушницю. І все ж таки він не хотів здаватися.

«Треба простежити, куди вони підуть», – сказав він собі й рушив за ними, тримаючись віддалік. Незнайомець вів Козетту в напрямку Ліврі й Бонді. Він ішов повільно, з опущеною головою, немов поринувши в якісь сумні думки, але час від часу обертався глянути, чи його не переслідують. Зненацька він помітив Тенардьє і звернув із Козеттою в підлісок, де вони могли легко зникнути. Корчмар вилаявся й пішов швидше. Почалися густі хащі, і йому довелося наблизитися до них. У самій гущавині незнайомець озирнувся. Тенардьє не міг сховатися від його погляду. Чоловік у жовтому рединготі похитав головою і рушив далі. Корчмар не відставав. Так пройшли вони кроків двісті-триста. Раптом незнайомець озирнувся знову. Цього разу він поглянув на Тенардьє так похмуро, що той визнав за краще повернутись додому.

11. Номер 9430 з’являється знову, і Козетта виграє його в лотерею

Жан Вальжан не загинув.

Упавши в море чи, власне, кинувшись туди, він був, як ми пам’ятаємо, без кайданів. Пропливши під водою до корабля, який стояв там на якорі і до якого була причалена шлюпка, він зумів непомітно забратись у ту шлюпку і заховатися в ній до вечора. Вночі Жан Вальжан знову поплив і вийшов на берег неподалік мису Брен. Гроші в нього були, й він зміг роздобути собі там одяг. Одна корчма неподалік Балаґ’є була за тих часів гардеробною для втеклих каторжників – вельми прибутковий промисел. Потім Жан Вальжан, щоб заплутати сліди, пройшов далекий і покручений шлях, поки нарешті опинився в Парижі.

Тут він насамперед купив жалобне вбрання для семи-восьмирічної дівчинки, потім винайняв собі житло. Після цього поїхав до Монфермея.

Ми пам’ятаємо, що під час своєї втечі з-під арешту він уже здійснив туди таємничу подорож, про яку поліції стало дещо відомо.

Втім, його вважали мертвим, і це згустило темряву, що зімкнулася над ним. У Парижі йому потрапила до рук газета, в якій повідомлялося про його загибель. Прочитавши те повідомлення, він заспокоївся й відчув себе майже в повній безпеці, ніби й справді помер.

Надвечір того самого дня, коли Жан Вальжан вирвав Козетту з пазурів Тенардьє, він увійшов із дівчинкою в Париж крізь заставу Монсо. Сівши в кабріолет, вони доїхали до Обсерваторної площі. Там Жан Вальжан зійшов, заплатив візникові, взяв Козетту за руку і темними нічними вулицями повів її до Госпітального бульвару.

Для Козетти то був незвичайний і багатий враженнями день. Вони їли, примостившись де-небудь під тином, хліб і сир, куплені в придорожній корчмі, часто пересідали з екіпажа на екіпаж, не раз робили великі переходи пішки. Дівчинка не нарікала, але вона стомилась, і Жан Вальжан зрозумів це з того, як вона стала обвисати на його руці. Тоді він посадив її собі за спину. Козетта, не випускаючи з рук Катріну, поклала голову йому на плече й заснула.

Книга четверта
Халабуда Горбо

1. Старий дім на Госпітальному бульварі

Якби сорок років тому хтось захотів прогулятися до безлюдної околиці Сальпетрієр і дійшов до бульвару Італійської застави, він потрапив би в місця, де Париж, по суті, зникав. Це не можна було назвати пусткою – там траплялися перехожі; це не було місто – там на вулицях пролягали глибокі вибої, як на сільських дорогах, і всюди росла трава; це не було село – будинки там здавалися надто високими. Що ж у такому разі являла собою ця пустельна околиця, водночас безлюдна й заселена? То був бульвар великого міста, паризька вулиця, вночі моторошніша, ніж ліс, а вдень похмуріша, ніж кладовище.

Там лежав старий квартал Кінного ринку.

Перехожий, який би зважився вийти за чотири напіврозвалені мури того ринку, залишити праворуч від себе садочок за високою огорожею, далі лужок із купами дубильної кори, схожими на хатки величезних бобрів, далі обгороджене місце, завалене будівельним лісом, купами пеньків, тирси та остружок, на яких гавкав великий собака, далі майже розвалену довгу й низеньку стіну з обліпленою мохом чорною хвірткою, далі жахливу перехняблену будівлю, на якій великими літерами було виписано: «КЛЕЇТИ АФІШІ ЗАБОРОНЕНО», – цей сміливий перехожий, проминувши Малу Банківську вулицю, дістався б до початку вулиці Вінь-Сен-Марсель. Там, поблизу фабрики і між двома садовими мурами, можна було бачити в ті часи халабуду, яка на перший погляд здавалася зовсім маленькою, а насправді була велика, як собор. Халабуда виходила на вулицю боком, тому й здавалася маленькою. Майже весь дім був схований. Видно було тільки двері й одне вікно.

Халабуда мала два поверхи.

Двері з поточених шашелем дощок, набитих на грубо обтесані поперечини, відчинялися просто на круті сходи, брудні, вкриті пилюкою й потовченим алебастром; вони здіймалися вгору прямовисно, як драбина, і зникали в сутіні між двома стінами. Верхня частина нерівної пройми, в якій ходили двері, була затулена вузькою дошкою з трикутним отвором, що правив за оглядове віконце. На внутрішньому боці дверей пензлем, умоченим у чорнило, хтось вивів 52, а над одвірком тим самим пензлем було намальовано число 50. Це ставило вас у безвихідь. Куди ви потрапили? Цифра над одвірком оголошувала, що в будинок номер п’ятдесят. Внутрішній бік дверей заперечував: ні, в номер п’ятдесят два. Трикутний отвір завішували клаптем брудної ганчірки.

Вікно було широке й досить високе, з ґратчастими віконницями й великими шибками; але шибки були побиті й посклеювані папером, а розхитані й напіввідірвані віконниці більше загрожували перехожим, ніж захищали пожильців.

Сходи вели в довгий і темний коридор, у який відчинялися двері більших і менших помешкань, схожих на горища або комори. Слухові віконця тих жалюгідних мансард виходили на навколишні пустирища. Усе це було темне, блякле, сумне, могильне; крізь щілини в даху соталося холодне проміння, а крізь шпари в дверях свистіли крижані протяги. Павуки, що кишіли тут по всіх закутках, здавалися величезними.

Листоноші називали цю стару халабуду на Госпітальному бульварі будинком номер п’ятдесят – п’ятдесят два. Але у кварталі вона була відома як дім Горбо, за прізвищем її колишнього власника, прокурора Горбо.

Якраз перед цим будинком стояв величезний в’яз, а майже навпроти нього починалася вулиця застави Гобеленів, у той час іще не забудована, не вимощена і досить безладно засаджена деревами. Та вулиця упиралася в давній фортечний мур Парижа, який 1823 року ще існував.

Місце, де стояла халабуда Горбо, було похмуре. Наскільки сягав погляд, виднілися лише різниці, фортечний мур і кілька фабрик, схожих на казарми або монастирі; повсюди бараки й купи уламків, старі стіни – чорні, мов жалобне покривало, нові стіни – білі, мов саван; повсюди паралельні ряди дерев, підрівняні під шворку будівлі, холодні лінії пласких фасадів і гнітючий смуток прямих кутів. Жодної нерівності ґрунту, жодної архітектурної примхи. Це було видовище одноманітне, тоскне, огидне. Ніщо так не засмучує серце, як симетрія. Там, де симетрія – там нудьга, а нудьга – це суть скорботи.

Проте на смерканні – а надто взимку, коли холодний вітер зривав із в’язів останні червоні листочки, коли насувала темрява, й лише зрідка вітер розривав для місяця хмари, – цей бульвар ставав моторошним. Прямі лінії вгороджувалися в чорноту й губилися там, мов обрубки нескінченності. В густому мороці людині ввижалися всілякі пастки, кожна тінь здавалася підозрілою, а довгі дупла в деревах скидались на розкриті домовини. Вдень тут було бридко; увечері – похмуро; вночі – зловісно.

2. Гніздо пугача й вільшанки

Саме тут, перед халабудою Горбо, й зупинився Жан Вальжан. Як ото дикі птахи, він вибрав для свого гнізда найпустельніше місце.

Він понишпорив у кишені камізельки, витяг щось на зразок відмички, відчинив двері, увійшов і ретельно замкнув їх за собою. З Козеттою на спині він піднявся сходами.

У коридорі Жан Вальжан дістав із кишені другого ключа, відчинив ще одні двері й зайшов до кімнати, схожої на просторий закутень горища. У ній стояв стіл і кілька стільців. На підлозі лежав матрац. У кутку була піч, у якій палахкотів вогонь. Вуличний ліхтар тьмяно освітлював це вбоге житло. У глибині виднілася комірчина – там стояло розкладне ліжко. Жан Вальжан поклав дівчинку на те ліжко так обережно, що вона й не прокинулася.

Він висік кресалом вогонь і запалив свічку; все було заздалегідь наготовлене на столі. Відтак, як і напередодні, втупив у Козетту захоплений погляд, сповнений тужливої ніжності. Дівчинка спокійно спала, не знаючи, ні де вона, ні з ким.

Жан Вальжан нахилився й поцілував руку цієї дитини.

Дев’ять місяців тому він так само поцілував руку її матері, що заснула навіки.

Настав день, а дівчинка все спала. Блідий промінь грудневого сонця ковзнув по стелі. Несподівано по бульвару проїхав навантажений камінням віз, і весь дім заходив ходором.

– Зараз, пані! – крикнула Козетта, раптово прокинувшись. – Я вже, я вже!

Вона зіскочила з ліжка і, ще із заплющеними очима, простягла руки в куток кімнати.

– О Боже! Де моя мітла? – вигукнула вона.

Тут дівчинка нарешті розплющила очі й побачила усміхнене обличчя Жана Вальжана.

– А, я й забула! – сказала вона. – Доброго ранку, пане.

Козетта побачила біля свого ліжка Катріну і схопила її. Граючись, вона поставила Жанові Вальжану сотні запитань. Де вона зараз? А Париж велике місто? А пані Тенардьє далеко звідси? А вона не прийде? І таке інше, і таке інше. Раптом Козетта вигукнула:

– Як тут гарно!

То була жахлива нора; але в ній дитина почувала себе вільною.

– Я повинна підмести кімнату? – спитала вона.

– Грайся, – сказав Жан Вальжан.

Так минув день. Козетта, нічого не прагнучи зрозуміти, почувала себе невимовно щасливою біля своєї ляльки та цього доброго чоловіка.

Наступного дня, вдосвіта, Жан Вальжан знову стояв біля ліжка Козетти. Він чекав, коли вона прокинеться.

Щось нове увійшло в його душу.

Жан Вальжан ніколи нікого не любив. Ось уже двадцять п’ять років він жив сам-один на світі. Йому не довелося стати ні батьком, ні коханцем, ні чоловіком, ні другом. На каторзі це був лихий, похмурий, цнотливий, неосвічений і відлюдькуватий чоловік. Серце цього старого каторжника лишилося незаймане. Про сестру та її дітей він зберіг лише далекий і туманний спогад, який зрештою майже розвіявся. Він доклав усіх зусиль, щоб знайти їх, а не знайшовши, забув. Така людська вдача. Інші ніжні почуття його молодості, якщо він їх мав, давно провалилися в небуття.

Коли він побачив Козетту, коли визволив її, забрав із собою, щось зрушилося в його душі. Уся любов, яка там дрімала, прокинулась і полинула до цієї дитини. Він підходив до ліжка, в якому вона спала, і весь тремтів від радості! Він не знав, що з ним діється; бо нема нічого приємнішого й загадковішого, ніж серце, в якому прокинулася любов.

Бідолашне старе серце, що раптом пробудилося!

Та йому було п’ятдесят п’ять років, а Козетті вісім, і тому вся любов, якої він не спізнав у своєму житті, обернулася для нього дивовижним сяйвом.

Це було друге осяйне видіння в його житті. Єпископ засвітив перед ним сяйво доброчесності. Козетта – сяйво любові.

Перші дні минули в такому засліпленні.

Зі свого боку Козетта також змінилася, сама того не усвідомлюючи. Мати покинула її дуже маленькою, і вона її зовсім не пам’ятала. Але діти чіпляються за все, як ото пагінці винограду, і Козетта пробувала любити. Та зазнала в цьому невдачі. Усі відштовхнули її – і Тенардьє, і їхні діти, й інші діти. Вона любила собаку, але той здох. І вона стала зовсім нікому не потрібна. Сумно казати про це, але у вісім років її серце було холодне. Вона не втратила здатності любити, але не мала такої змоги. Отож із першого дня вона всім серцем полюбила цього доброго чоловіка. Вся душа її мов освітилася – досі вона ніколи нічого подібного не відчувала.

Природа вирила глибокий рів між Жаном Вальжаном і Козеттою: їх розділяло півстоліття. Але доля переступила той рів і нерозривно поєднала ці дві нещасні істоти, такі різні за віком, такі схожі в своєму смутку. Одне доповнювало другого. Інстинкт Козетти шукав батька, а інстинкт Жана Вальжана – дитини. І вони знайшли одне одного. У ту таємничу мить, коли торкнулися їхні руки, їхні душі злилися.

Отож Жан Вальжан дуже вдало вибрав притулок. У ньому він міг почувати себе майже в цілковитій безпеці.

Вікно кімнати, в якій він оселився з Козеттою, виходило на бульвар. Інших вікон не було ні поряд, ні навпроти – отож не доводилося боятись нескромного погляду сусідів.

Нижній поверх будинку правив за склад для городини і зовсім не сполучався з першим. На першому поверсі, як ми вже згадували, було кілька кімнат і комор. Лише в одній із тих кімнат жила стара жінка, яка вела господарство Жана Вальжана. Решта були незаселені.

Саме ця жінка, котра носила почесне звання «головної мешканки», хоч насправді просто виконувала обов’язки воротарки, і здала йому в найми кімнату в переддень Різдва. Жан Вальжан назвався їй збіднілим рантьє і сказав, що хоче оселитися тут зі своєю онукою. Він заплатив за півроку вперед і доручив жінці вмеблювати кімнату та комірчину. Вона ж таки затопила в печі і все приготувала до їхнього приїзду.

Минали тижні. Старий і мала дівчинка жили в своїй жалюгідній норі щасливим життям.

З раннього ранку Козетта сміялася, розмовляла, співала. Діти вранці щебечуть, як і пташки.

Іноді вона серйознішала й роздивлялася свою чорну сукенку. Козетта вже не носила лахміття, вона носила жалобу.

Жан Вальжан почав навчати її грамоти. Вчити Козетту читати, а також дивитись, як вона грається, складало тепер усе його життя. Ще він розповідав дівчинці про матір і велів їй молитись.

Звертаючись до Жана Вальжана, Козетта казала «тату» – вона знала його тільки під цим ім’ям.

Він годинами спостерігав, як вона вдягає й роздягає ляльку, слухав її щебетання. Життя віднині здавалося йому сповненим інтересу, люди – добрими й справедливими, і тепер, коли його полюбила дитина, він більш нікому не довіряв у думках. Він бачив свою старість, осяяну Козеттою, мов чарівним сяйвом. Найкращі люди не позбавлені егоїстичних почуттів. Іноді він із радістю думав, що вона буде негарною.

4. Спостереження головної мешканки

З обережності Жан Вальжан ніколи не виходив удень. Щовечора на смерканні він прогулювався годину-дві, іноді сам, але частіше з Козеттою, обираючи найбезлюдніші провулки. Уже в сутінках він часом заходив до церкви Сен-Медар, найближчої до будинку Горбо. Коли він ішов на прогулянку сам, Козетта залишалася зі старою; але їй більше подобалося гуляти з Жаном Вальжаном. Він тримав її за руку й лагідно розмовляв із нею.

Стара воротарка вела господарство й закупала провізію.

Жили вони дуже скромно. Жан Вальжан незмінно ходив у своєму жовтому рединготі, чорних панталонах і старому капелюсі. На вулиці його приймали за вбогого. Траплялося, що добросердечні жінки обертались і давали йому су. Жан Вальжан брав су й низько вклонявся. Та коли йому зустрічався жебрак, він озирався навколо, чи ніхто на нього не дивиться, поквапно підходив до бідолахи, давав тому монету й хутко йшов геть. Це мало свої невигоди. Його прозвали у кварталі «жебраком, який дає милостиню».

«Головна мешканка» потай спостерігала за Жаном Вальжаном; він про це не здогадувався. Стара розпитувала Козетту, яка могла сказати їй тільки те, що вона з Монфермея. Одного ранку ця нишпірка помітила, як Жан Вальжан увійшов до однієї з незаселених кімнат будинку. Котячою ступою вона підійшла до дверей і стала підглядати крізь шпарку. Жан Вальжан з остороги повернувся до дверей спиною. Стара побачила, як він дістав із кишені ножиці, відпоров підкладку редингота, витяг жовтий папірець і розгорнув його. Стара вжахнулася, побачивши, що то банковий білет у тисячу франків. То був другий або третій такий білет, що їх вона бачила, відколи народилась на світ. Вона втекла, дуже злякана.

Через кілька хвилин Жан Вальжан прийшов до неї і попросив її піти розміняти банкноту, сказавши, що це його рента за півроку, яку він отримав учора. «Де отримав? – подумала стара. – Він вийшов тільки о шостій вечора, а державна каса о цій порі вже зачинена». Стара пішла розміняти банковий білет і стала снувати здогади. Цей тисячофранковий білет викликав чимало пересудів серед наполоханих кумась вулиці Вінь-Сен-Марсель.

Якось Жан Вальжан в одній камізельці пиляв дрова в коридорі. Стара поралася в їхній кімнаті, й коли Козетта вибігла подивитись, як пиляють дрова, вона обмацала вже пришиту підкладку редингота, що висів на цвяху, і їй здалося, ніби в полах є ще якісь папірці. Поза всяким сумнівом – інші тисячофранкові білети.

Крім того, вона помітила, що в кишенях редингота було дуже багато всякої всячини: голки, нитки, ножиці, товстий гаман, великий ніж і – річ дуже підозріла – кілька перук різного кольору.

Так дожили мешканці халабуди Горбо до кінця зими.