Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 50 страниц)

3-го липня ст. ст. 1917 р. в Києві на Златоустівській улиці в помешканні початкової школи відбулось історичне засідання з ініціативи полуботківців. На це засідання біля 9-ої години вечора прибули: представники полуботківського полку поручник Романовський, бунчужний Бондаренко та інші старшини й козаки, старшини Богданівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом, який був разом з тим членом Генерального комітету, адютант полк. Капкана пор. Шаповал (…), штабс-капітан Ластівченко (після командир Богданівського полку, забитий большевиками в грудні 1917 року в м. Полтаві), прапорщ. Каленіченко, поручн. Демуцький та інші, також сотенні ради й козаки»¹⁹⁴.

Прийшли представники інших частин м. Києва. Полуботківці нарікали на Центральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися, щоб було запрошено на засідання голову й членів Центральної Ради та Генерального Комітету. їхнє бажання задовольнили. «Біля одинадцятої години ночі в салю засідання прибули голова Ген. Комітету С. В. Петлюра, Винниченко, Шульгин і представник фронту. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Генеральний Комітет та Центральну Раду в байдужньому ставленню до страждань полуботківців, яких голих і босих полк. Оберучев хотів вислати на фронт, так рівнож і до інших частин українського війська…».

Після виступів прапорщика Каленіченка, С. Петлюри і В. Винниченка полуботківцям було запропоновано «виступити на фронт, позаяк їх оборона непотрібна для Центральної Ради, бо на захист її в любий мент може прибути з фронту півтора міліона українських вояків.

Після цього голова Генерального Комітету вніс запитання зібранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшости дано було позитивну відповідь і о 2-ій годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради та Генерального Комітету покинули салю засідання. Таким чином, єдности думки не було досягнено. На свої пекучі питання полуботківці не найшли співчуття. Представники їх із загрозами по адресі противної партії: вийшли. Засідання не розвіяло тяжкої атмосфери, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім…»¹⁹⁵.

Відсутність у Центральної Ради усталених поглядів на проблеми, подібні полуботківській, навіть страх перед ними досить красномовно підтвердив епізод, який відтворив у своїх спогадах М. Грушевський:

«4 липня прийшла до мене, до Ц. ради, депутація від ешалону, що йшов з Саратова на фронт. Заявили, що вояки сього ешалону – українці – проголосили себе полком мого імені і просять мене прийняти від них парад. Я післав їх до Генер (ального) військового комітету, і незадовго одержав відповідь Генер (ального) комітету, що він принципіально годен признати їх «другим українським полком Грушев-ського», коли вони з того титулу не збираються ухилятися від військових наказів. Депутати сказали, що вони з титулу не бажають собі ніяких привілегій і цілком послушно йдуть на фронт. Як потім виявилось, між старшиною знайшлись українські романтики, оден з них прислав книжку своїх віршів, де був один, присвячений мойому поворотові з заслання – в шевченківськім стилю, затитулований, скільки пригадаю: «Повертається Грушевський». Прикро було мені прив’язувати своє ім’я до полку – але не мав я духу й відмовити. Якби я мав змогу – я б сей полк мого імені розіслав додому, орати, і сіяти, і творити життя. Але що я міг зробити? Я «прийняв парад», привітав се (…) людське стадо, післане на заріз, поцілував ікону – полкову святиню, котру мені показали. Тиждень потім їх виправили на фронт– вони пішли без всякого отягання. Потім з фронту приїздили домене їх делегати, я розпитував, як їм ведеться, вони казали, що нічого. Наспіли на фронт уже після галицької різні і в огонь не пішли. Але пізніш, в грізні січневі дні, опинилися в Києві, попали в тутешній огонь, і мені незмірно було тяжко чути, як розстріляли якогось солдата, що йшов з полкової канцелярії, «за пакетами», тому тільки, що він назвав себе вартовим, які його затримали, – солдатом «полку Грушевського»¹⁹⁶.

Щоб спонукати полуботківців залишити Київ, лідери Української Ради і УГВК домоглися прийняття Першим Українським полком ім. Б. Хмельницького спеціальної ухвали, в якій заявлялось, що полк «не вважає полуботківців за своїх братів, відмовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Ц. Ради»¹⁹⁷.

Полуботківці все більше відчували свою приреченість. Саме в момент крайнього відчаю, ввечері 4 липня 1917 р., у Грушках з’явились «люди», які покликали «йти до міста, там дадуть хліба і обмундирування»¹⁹⁸. Слідча комісія Київської військової округи з’ясувала пізніше, що агітаторами – «людьми», які стимулювали енергію полуботківців, були офіцери¹⁹⁹.

Такі ж агітатори (можливо, ті ж самі) і з такими ж пропозиціями «побалакати про наші українські справи» завітали пізно ввечері 4 липня і до казарм Першого Українського козачого запасного піхотного полку ім. Б. Хмельницького. Ймовірно, що серед них були й загітовані відповідним чином полуботківці (так, зокрема, назвав агітаторів на слідстві бунчужний Романенко)²⁰⁰. Однак, слід мати на увазі, що полуботківціями іменували і всіх членів клубу ім. гетьмана П. Полуботка. Саме в цьому розумінні такий термін широко вживав, як уже відзначалось, М. Грушевський.

О. Знаменський вважає, що не підлягає сумніву належність агітаторів-офіцерів до УГВК²⁰¹. Думається, що таке твердження може бути вірним лише частково. Лідери УГВК – В. Винниченко, С. Петлюра, як було з’ясовано вище, ніяк не могли запропонувати полуботківцям подібних дій. На такий крок могли зважитись хіба що М. Міхновський та його нечисленні прихильники в Генеральному Комітеті. Проте прізвище М. Міхновського жодного разу не фігурує у відомих документах. Однак не залишає відчуття, що він все ж був натхненником полуботківського виступу, начебто постійно знаходився «за кадром», і саме від нього виходили початкові імпульси. Таке враження особливо посилюється при з’ясуванні такого моменту, як наявність у повсталих плану дій.

О. Щусь стверджує, що план захоплення головних установ в місті для того, щоб підтримати «новий український уряд», розроблено на засіданні полкового комітету полуботківців²⁰². Можливо, це так і було, та ймовірніше все ж припустити, що план в своїх загальних рисах виношувався і розроблявся дещо раніше, а 4 липня ввечері після безрезультатних переговорів з емісарами Центральної Ради і УГВК його було обговорено, востаннє відкориговано і затверджено.

На таку думку наводить співставлення подій, що безпосередньо передували липневому виступу, з деякими документальними свідченнями, а також цікавими мемуарними згадками і ходом самого повстання. О. М. Знаменський також вважає, що план був розроблений заздалегідь, зважаючи передусім на те, що солдати завчасно були поділені на загони на чолі з начальниками²⁰³. М. Падалка в числі інших аргументів, що підтверджують завчасне розроблення плану і підготовку солдатів-грушківців до повстання, наводить факт риття окопів і укріплення Грушківських казарм²⁰⁴.

Як цілісний і спеціальний документ, названий «План робіт 2-го укр. полку імені Павла Полуботка з 3 на 4 липня 1917 р.», він свого часу став надбанням колишнього міністра іноземних справ Тимчасового уряду, лідера кадетів і відомого історика П. Мілюкова. Як він опинився в нього – невідомо – «потрапив випадково не в ті руки, для яких він передбачався»²⁰⁵ (за Д. Дорошенком – через російську контррозвідку²⁰⁶), проте інтерес становить, звісно, чималий.

Щоправда, що в 20-ті роки деякі дослідники, серед них і Д. Дорошенко, поставились до цього документа (його, крім П. Мілюкова у власних руках більше нікому не довелось тримати) з певною недовірою, пересторогою²⁰⁷. Інші, з посиланням на періодику 1917 р., шукали аргументів на користь його існування²⁰⁸. З часом же істинність плану полуботківців перестала братись під сумнів, хоч нових доказів ні в позитивний, ні в негативний бік вже не наводилось²⁰⁹. Через неможливість вивчення оригіналу документа, думається, можна все ж таки висловити припущення, що план дійсно існував. Твердженням і свідоцтвам П. Мілюкова можна довіряти, зважаючи не лише на його авторитет як високого професіонала. Порівняння пунктів плану і наступних дій повсталих наочно переконують у значному їх збігові, що важко пояснити простою випадковістю.

Суттєве значення має і датування плану «з 3 на 4 липня 1917 р.», що наводить на думку про завчасну підготовку документа, до якого були внесені певні корективи після перенесення моменту виступу на добу (наприклад, згадка про 2-ий Універсал Центральної Ради, опублікований в газетах 4 липня 1917 р. – Авт.).

Єдине, що викликає якщо не сумнів, то, принаймні, питання – це купюри документа (що криється за пропусками?)

Повернемося до документа, введеного в обіг П. Мілюковим, ним передбачалося: «1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі, що 2-й укр. імені Полуботка полк виступає;

2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва, для чого: а) захопити головне помешкання Оберучева: тут буде знаходитись весь наш вик. комітет. Це – головне місце, тут буде наш резерв… б) захопити кв. Лепарського (начальника міліції)… в) штаб кріпості, Цитадель;…г) Раду робітничих і солд. депутатів., д) штаб Київської військової округи..: там головна військова сітка, склад військових бланків, типографія, ж) Товарова станція., з) скарбниця… і) банк… к) головна квартира міліції… л) мости на Дніпрі… м) Жидівський базар»²¹⁰.

На чолі повсталих мало бути «своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вести повстання». Це «молодший урядник Осадчий (автор плану) – «голова», Квашенко – секретар, поручик Романенко (що пристав неохоче), прапорщик Майстренко (найдіяльніший керівник), прап. Стріленко і мол. урядник Сподаренко»²¹¹.

За твердженнями М. Падалки організатори заворушення «вживали всіх заходів, щоб виступ був найбільш організованим; були спроби налагодити контакт з деякими частинами українського війська, що виділилися з московського і перебували по різних місцях України, як напр. Полтава, Кременчук та ін.»²¹².

В ході слідства у справі полуботківців з’являлись твердження, що згідно плану повсталі мали на меті захопити лише військові об’єкти, а цивільні пункти вони зайняли «по ходу», «між іншим»²¹³. Такі міркування викликають певний сумнів. Як знати, чи не могли вони з’явитись через бажання судити полуботківців не за цивільним кодексом (повстання в революційну добу швидше закономірність, аніж алогізм, безсумнівно кримінальний злочин), а за порушення військової присяги?

За оцінкою П. Мілюкова, який застерігає, що полуботківський епізод він викладає за офіційними даними, все «підприємство було задумане надто поспіхом і надто кустарно. Але все ж нитки підприємства йшли далі полкової організації «полуботківців». Власне, ця організація була ознайомлена з планом лише в останню хвилину. Із десяти членів полкового комітету п’ятеро висловились проти пропозиції Майстренка заарештувати полк. Оберучева і поруч. Лепарського, захопити установи міста і потім передати владу Ц. Раді. Майстренко приніс підкріплення – валізу з кількома пляшками горілки, пригостив членів виконавчого комітету і схилив на свій бік ще трьох. Потім, розробивши «план» і відозву до гарнізону (що не дійшло між тим за адресою), вик. комітет запросив всіх сотенних командирів і, пригостивши тих, які заперечували, розподілив між сотнями різні доручення…»²¹⁴.

Щодо деталей, які, за П. Мілюковим, супроводжували прийняття плану, то навряд чи в них можна беззастережно вірити. «Горілка» як аргумент з’являлася завжди, коли понад усе, будь-якими засобами прагнули дискредитувати український національний рух. Мабуть, такою ж мірою це стосується і зауважень відомого історика щодо сил, які стояли за підготовкою виступу полуботківців.

«Невизначеністю становища, – пише П. Мілюков, – користувались, звичайно, елементи, які прагнули до повного відділення України від Росії. їх було ще небагато, вони не були сильними і змушені були укривати свою діяльність від стороннього ока. Але у вирішальні моменти ця діяльність все-таки виходила назовні. Таким виключним моментом, який викривав підпільну роботу більшовиків на Україні, стала підготовка руху, що стояла в безпосередньому зв’язку з Петроградським повстанням 3–5 липня»²¹⁵. В цих твердженнях – ціла низка неточностей, недомовок, свідомих перекручень. Найсуттєвіші з них – причетність більшовиків до самостійницьких замірів (навіть не варто доводити, як вони були далекі від них) і безпосередній зв’язок київських і петроградських подій. Жодними фактами, документами довільно скомпоновані висновки не підтверджуються.

Проте П. Мілюков твердо стоїть на своєму. За його логікою, тяжким становищем полуботківців «скористались партійні керівники, щоб провести за допомогою «полуботківців» військове повстання в місті, приурочене на той час, коли і в Петрограді готувалось повстання більшовиків…Сам виступ було намічено спершу з 3 на 4 липня. Але так як до цього часу не була завершена попередня підготовка, то вирішено було відстрочити виступ на день»²¹⁶.

Очевидно, це якраз той випадок, коли два начала – політичне і наукове не змогли замиритись і, як правило, постраждала істина. Ненависть до політичного супротивника виявилась настільки великою, що взяла верх над тверезим аналізом.

Справедливості ради варто сказати, що П. Мілюков далеко не єдиний, кому довелося зазнати душевного роздвоєння, мук внутрішньої боротьби і самовизначення. М. Грушевський теж розв’язував подібну проблему. Щоправда, вістря його політичних випадів спрямовувалось у інший бік. Голова Центральної Ради, посилаючись на відомості УГВК, зауважує, що полк полуботківців в ніч з 4 на 5 липня «задумав виконати той план, про який оповідано місяць тому Лепарському: захопити головніші установи міста Києва – і не знати властиво, що далі: чи організувати нове українське правління, чи віддати Центр (альній) раді фактичну владу, – се зісталось секретом організаторів, які потім непомітно зійшли з [і] сцени, не відкривши своїх планів»²¹⁷.

Тут М. Грушевський має на увазі провокацію, яку вчинив в ніч з 5 на 6 червня 1917 р. начальник київської міліції Лепарський. Він доповів командуючому КВО К. Оберучеву, ніби під кінець першого дня роботи II Всеукраїнського військового з’їзду було ухвалено терміново захопити всі найголовніші державні установи в Києві. К. Оберучев, не одержавши від М. Грушевського запевнення у відсутності такого рішення (а Голова Центральної Ради на засіданні з’їзду не був присутній), направив юнкерів для охорони банку, скарбниці, інших установ. На ранок з’явився наказ К. Оберучева із закликом до населення міста зберігати спокій. Однак дуже швидко з’ясувалося, що Лепарський вдався до звичайнісінької містифікації і нажив собі слави провокатора²¹⁸.

Різні газети протягом червня неодноразово поверталися до історії з планом захоплення міста українськими вояками (планом Лепарського), і він дійсно в деяких параметрах і конкретних моментах збігався з планом, за яким діяли і солдати-грушківці. Проте виводити прямолінійно «план полуботківців» з «плану Лепарського», думається, все ж не варто. Більше вражає ж не збіг обох «планів», а їх непродуманість, недовершеність, відсутність кінцевої мети.

Це ж підтверджується і відсутністю чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців: «Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом. Визнаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні як у своїй хаті…»²¹⁹.

Щонайменше – викликає подив та обставина, що творці плану розраховували в разі його реалізації привести до повновладдя силу, яка поки що явно ухилялась від прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо державного самовизначення України. З цього погляду в Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова, відома організація, що намагалась, тиснути на Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальнішої позиції. Це був Український військовий клуб ім. П. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція клубу на обнародування 2-го Універсалу могла бути лише негативною, що й зафіксував документ. (До речі, згадка про 2-ий Універсал – ще один доказ остаточного прийняття плану – 4 липня 1917 р.).

Водночас привертає увагу певний алогізм конструкції другої фрази вищенаведеної цитати: «Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні». Із значною мірою вірогідності можна думати, що частина фрази, взята в дужки, з’явилась набагато пізніше від основної її частини. Остання могла бути сформульованою лише напередодні, в момент, чи відразу після ухвалення 1-го Універсалу (тобто близько 10 червня 1917 р.).

Щодо правомірності подібного роду міркувань слід послатись і на досить цікаві свідчення одного з найближчих друзів М. Міхновського – С. Шемета. В 1925 р. він опублікував спогади, в яких стверджував: «У Міхновського вже в червні 1917 року повстає план проголосити державну самостійність України, спиратись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на сій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре вражіння. Втаємничений в самостійницькі плани полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиці»ппристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же самий час в зносини з головою обібраного Військовим З’їздом Комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав»²²⁰.

Зі слів С. Шемета можна зробити висновок, що самостійницькі настрої М. Міхновського в червні (а не липні) втілились у намір (план) проголосити державну самостійність України (не задля реалізації 1-го Універсалу, а, навпаки, – всупереч йому). Основним знаряддям мав послужити при цьому полк ім. Б. Хмельницького (про полуботківців – жодної згадки). Важливо звернути увагу і на те, що «план… упав» через зраду Ю. Капкана, а не в результаті спроби його здійснення через полуботківців.

Останнє зауваження має спеціальне сутнісне навантаження. Адже значного поширення знайшли твердження одного з найавторитетніших дослідників життєвого шляху і творчої спадщини М. Міхновського – П. Мірчука. З посиланням на спогади С. Шемета П. Мірчук пропонує вже такий, надто відмінний від вищенаведеного план: «Міхновський уклав зі своїми однодумцями план збройного виступу з метою перебрання в Києві та в усій Україні фактичної влади в українські руки та передання її – Українській Центральній Раді як формальному й фактичному урядові самостійної Української держави. Міхновський вірив, що керівники Української Центральної Ради, переконавшись у безпідставності свого страху перед силою Росії та бачучи безсилля російського Тимчасового правительства протиставитись силою державницьким змаганням українського народу, всі як один закинуть свій «автономізм» та «федералізм» і сміливо перейдуть на шлях відвертого національно-державного самостійництва. Тим більше, коли їх не проганятиметься з керівних постів, а навпаки, передасться їм всю захоплену українськими повстанцями фактичну верховну владу в Україні.

Переведення переговору (очевидно, перевороту. – Авт.) в Києві лягло на сформовані вже два українські національні полки: «Богданівців» і «Полуботківців». Проголошення повної самостійності України мало відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк «Богданівців» пароплавом на могилу для участі в тому святочному проголошенні самостійності Української Держави, після чого полк мав повернутися до Києва, де тим часом «Полуботківці» повинні були захопити в свої руки всі важливіші пункти»²²¹.

Оскільки план М. Міхновського П. Мірчук викладає з посиланням лише на одне джерело – спогади С. Шемета, варто відзначити, які елементи відрізняють його від наведеного першоджерела, одночасно давши їм (цим елементам) оцінку. План виглядає аж надто фантастичним: затяті «автономісти» й «федералісти» мали «всі як один закинуть» свої принципи й пристати на самостійницькі державницькі ідеї політичного діяча, якого вони вважали не меншим ворогом, аніж більшовиків. Можливо навіть більш небезпечним, оскільки допускали ще в той час співпрацю з організаціями РСДРП(б), а М. Міхновського вважали «українським фашистом», безвідповідальним авантюристом тощо²²². Проте, як це не дивно, а саме такі контури, як наведені С. Шеметом, окресляться пізніше у діях полуботківців.

П. Мірчук твердить, що проведення перевороту лягло на вже сформовані два полки – богданівців і полуботківців. В іншому місці своєї книги автор доводить, що саме М. Міхновський починає організовувати полуботківський полк²²³. Оскільки солдати-грушківці стали рішуче вимагати визнання їх полком ім. П. Полуботка, в двадцятих числах, точніше навіть наприкінці червня (Н. Падалка без будь-яких підтверджень називає середину червня²²⁴) виникає закономірне питання, чи не змістив П. Мірчук події у часі? Викликає і природний подив, чому сформований, фактично існуючий полк (богданівців) мав відправитись до Канева, тоді як із солдатами-новобранцями, чия боєздатність, організованість, політична орієнтація були більш ніж проблематичними, пов’язувався ключовий, найвідповідальніший пункт плану – захоплення Києва (з військами штабу КВО за деякими даними близько 60 тис. чоловік. – Авт.). Відправка богданівців до Канева в такому разі логічна лише в одному випадку – позбавити Центральну Раду єдиної військової опори в Києві.

Цікаво, що П. Мірчук випускає в своєму цитуванні останнє речення С. Шемета, де йдеться про провал плану, й натомість зазначає: «Капкан виявив змову Винниченкові й Петлюрі і за їхньою намовою здержав «богданівців» як їх новий командир від участі в заговорі і в умовлений час з полком богданівців на могилу Шевченка не поїхав.

Полк полуботківців, натомість, розвивав свою роботу згідно з планом безперебійно»²²⁵.

І, зрештою, ще один істотний момент. За С. Шеметом виходить, що план М. Міхновського провалився тоді ж, у червні 1917 р., і тоді ж, тобто ще до апогею полуботківського руху, він змушений був залишити Київ. Точно відомо одне – М. Міхновського вислано на Румунський фронт, проте коли це сталося, на жаль, немає даних. Але ні М. Грушевський, ні В. Винниченко, ні Д. Дорошенко, ні П. Христюк не вказують на прямий зв’язок висилки М. Міхновського з подіями 4–6 липня 1917 р. в Києві.

П. Скоропадський вважав, що «проти Міхновського з’єдналися обидві українські соціалістичні партії: есдеки і есери. Винниченко, Петлюра і Грушевський спільними силами старалися вирвати з його рук провід над національним рухом в війську, але це їм удалося зробити тільки за поміччю Керенського, який, як я чув, на прохання Петлюри заслав Міхновського (що був як адвокат прикомандирований до Київського військового суду) в дальній кут Румунського фронту»²²⁶.

Жодного разу прізвище М. Міхновського не згадується в документах, публікаціях українських газет початку липня 1917 р. Все це дає підстави вважати не лише недоведеними твердження про участь М. Міхновського у повстанні полуботківців, але й у підготовці його плану. Швидше можна згодитись на те, що М. Міхновський був незаперечним натхненником самочинного творення українських збройних сил як оплоту самостійної Української держави. І з цього погляду формування полуботківського полку на зразок богданівського (здійсненого за наполяганням М. Міхновського і за його планом) можна кваліфікувати як дітище М. Міхновського, втілення його намірів.

Можна погоджуватись з тим, що думки М. Міхновського, його плани червня 1917 р. були використані і при виробленні плану повстання полуботківців 4 липня 1917 р. Однак існують серйозні підстави для заперечень про безпосереднє відношення М. Міхновського до створення плану повстання полуботківців від 4 липня 1917 р. і його реалізації.

Інакше важко пояснити і ще один істотний момент – вказівку документа П. Мілюкова на те, що автором плану був молодший урядник (в інших джерелах – рядовий. – Авт.) Осадчий.

Як би там не було, початок виступу солдатів-грушківців розпочався, згідно виробленого плану, після півночі 5 липня. Без особливих вагань наелектризований, зголоднілий, озлоблений натовп полуботківців кинувся до Києва. Уже з 2 години ночі з 4 на 5 липня в штаб Київської міліції стали надходити повідомлення, що на Сирці збираються дуже збуджені солдати-українці. З вигуками «Хліба дайте, ми голодні!» вони почали розтікатись в різних напрямках²²⁷.

Орган українських соціал-демократів «Робітнича газета» так описувала початок виступу: «Вночі з 4 на 5 линпя начальник київської міліції п. Лепарський одержав відомості про те, що на Сирці збираються солдати, що звуть себе «полуботковцями», українці з полку ім. гетьмана Полуботка, і щось заміряють робити, але що саме, сього ніхто докладно не знав. Не знали, як показали дальші події, й самі «полуботківці». Ясно лише одно – сих людей ніби умисне виголоджували кілька днів, бо першим їх криком було «ми голодні й босі – ми хочемо хліба!». Се сказали вони богданівцям, які хотіли їх заспокоїть й закликали до порядку.

І от ця зголодніла маса, ще відповідно загітована, рішила скористати тимчасовим заколотом, який виник в зв’язку з останніми петроградськими подіями. Не уявляючи собі ясно, що саме їм треба робити, не маючи ніякого плану, ніяких ідейних гасел – маси голодних людей ідуть і роблять цілу низку непотрібних, нерозважних вчинків»²²⁸.

Полуботківці передусім захопили зброю і кілька автомобілів у казармах 1-го резервного Українського полку, в залізничному батальйоні і 5-му авіапарку. Богданівці, за одними твердженнями, спробували заступити дорогу бунтівникам, за іншими ж – відразу перейшла на їх бік²²⁹.

За свідченням командира полку ім. Б. Хмельницького його підлеглі в складі чотирьох рот вийшли з Бендерських казарм назустріч полуботківцям, не захопивши жодного патрона²³⁰, і дружелюбно пропустили повсталих біля Караваєвих дач до міста²³¹.

Дещо інакше подає початок виступу П. Мілюков: «Богданівці спершу було заступили шлях полуботківцям і відібрали відозви членів вик. комітеу, які від’їхали на автомобілях. Але Майстренко почав кричати «вперед». Богданівці, переговоривши з полуботківцями, вирішили, що їх справа – добра, а Капкана слід заарештувати. Останньому довелось заявити, що він готовий іти разом…»²³².

Між 3 і 4 годинами ранку полуботківці на кількох автомобілях з’явились на Хрещатику і Олександрівській вулиці, почали обеззброювати і заарештовувати чинів міліції і постових міліціонерів. Близько 5 години вони захопили штаб міліції при Старокиївському районі і заарештували начальника міліції поручика А. Лепарського. Останній був залишений під вартою в своєму кабінеті. Після звільнення, приблизно через шість годин, А. Лепарський розповів, що особи, які його заарештовували, стверджували, що вони діяли від імені двох полків – гетьмана П. Полуботка і Б. Хмельницького.

На питання Лепарського, чи знають солдати про акт Центральної Ради (очевидно, мова йшла про 2-й Універсал. – Авт.) і чи не знаходять вони, що їх дії йдуть врозріз з цим актом, було одержано відповідь: «Ми не знаємо і знати не хочемо. Якщо буде потрібно, заарештуємо і Центральну Раду»²³³.

Через деякий час з’явився і якийсь самозваний начальник міліції, що зажадав від Лепарського передачі справ.

В приміщенні помічника начальника міліції доктора Анохіна були зламані шафи і пограбовано все майно.

Із арсеналу штабу міліції забрано 155 револьверів системи «Наган» і 70 тис. патронів до них, 15 револьверів системи «Сміт і Вессон», австрійські шашки та інше озброєння²³⁴.

Під час розділу майна і зброї між солдатами виникли бійки.

На питання, навіщо полуботківці вдалися до роззброєння міліції, ті відповіли: «Ми діємо за наказом командира полку Богдана Хмельницького Капкана, який всім розпоряджається»²³⁵.

Солдати також спробували відібрати у помічника комісара Старокиївського району Гуляєва ключ від камери, де знаходились заарештовані, але, зустрівшись з рішучим опором, відмовились від наміру.

Близько шостої години ранку полуботківці оточили приміщення державного банку і виставили свій караул. До приміщення, що всередині охоронялось юнкерами, вони зайти не наважились. Було також зайняте казначейство, що паралізувало його роботу: приміщення заповнило більше 300 чоловік²³⁶.

Солдати-полуботківці оточили ряд державних установ, серед них будинок присутственних місць. Поширились чутки про захоплення пошти і телеграфу, та невдовзі надійшли офіційні повідомлення про те, що їх охорону продовжують здійснювати юнкери першої школи прапорщиків. Виникли безпорядки в тюрмі. М. Грушевський стверджує, що до повсталих приєдналась частина Українського Генерального військового комітету (хоч не називає жодного імені). Це, звичайно, вплинуло на моральний дух повстанців і, на думку Голови Центральної Ради, в значній мірі пояснює початкові успіхи солдатів-грушківців.

Полуботківці прислали автомобіль до будинку, в якому мешкав Голова Центральної Ради М. Грушевський, і запропонували йому через прислугу поїхати з ними. Довідавшись про його відсутність, вони спокійно від’їхали. Мета ж їх візиту і подальші плани щодо Голови Центральної Ради так і залишились нез’ясованими²³⁷.