Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 50 страниц)

Сталін також повідомив, що 17 листопада представники петроградської секції Ради після порозуміння з РНК одержали українські національні реліквії, відібрані в добу Катерини II, і мають відвезти їх на Україну (тут Сталін явно поспішив і видав намір за вже вчинене, чому так і не судилося збутися).

На прохання Порша не чинити перешкод відправці з Петрограда в Україну українізованих частин і сприяти постачанню державного банку України грошовими знаками комісар у справах національностей повідомив, що найближчим часом в Україну від’їздять з Петрограда кілька тисяч українських вояків, а про грошову проблему в Україні негайно повідомить РНК і гадав, що в цій справі буде вжито всіх заходів»³⁵⁸.

Однак «Нова Рада» не наводить відповідей Порша на зустрічні питання Сталіна. Тому їх доводиться цитувати, вдаючись уже до іншого джерела. 24 листопада «Правда» надрукувала текст розмови Сталіна, повідомивши тільки про участь у ній Бакинського. Хоч прізвище Порша не називалося, частина його заяв і відповідей наводяться як позиція Української Ради.

На запитання Сталіна, чи може РНК розраховувати на дружне ставлення Української Ради, Порш відповів, що Рада буде підтримувати центральний федеративний уряд, який створять усі обласні уряди Росії. У відповідь на сталінські запитання, «які ставлення Ваші і Центральної Ради до місцевих Рад на Україні? Чи є у Вас контакти з місцевими більшовицькими організаціями?» Порш висловив невдоволення тим, що більшовики наполягають на скликанні Всеукраїнського з’їзду Рад для обрання нового складу Центральної Ради, заявив про його «непотрібність», доводив, що Рада – це і є Рада («Совет») України, а агітація за з’їзд «нервує всі демократичні українські і навіть неукраїнські організації! заважає скликанню Всеукраїнських Установчих Зборів.

Коли черга дійшла до Бакинського, він, характеризуючи становище в Києві, сказав: «Влада в Києві в руках Центральної Ради, яка не вважає за можливе передачу влади на місцях Радам».

Сталін же, очевидно, знав про намір київських більшовиків якнайшвидше скликати з’їзд Рад спільно з Українською Радою і, одержавши коротку інформацію від Порша і Бакинського, миттєво визначився. «Ми думаємо, – вказав він від імені ЦК РСДРП(б) і Радянського уряду, – що абсолютно необхідний крайовий з’їзд (Рад) робітничих, солдатській і селянських депутатів України… Ми всі вважаємо, що ви – кияни, одесити, харківчани, катеринославці та інші – повинні негайно взятись за скликання такого з’їзду».

Виявляючи певну гнучкість щодо рішення київських більшовиків про скликання з’їзду спільно з Центральною Радою, Сталін і не спростовував його, і не наполягав на ньому. Більше того, він запропонував у разі відмови Ради від більшовицької пропозиції скликати з’їзд самостійно. На завершення Сталін ще раз наголосив: «Ще раз повторюю нашу спільну думку: негайно скликати крайовий з’їзд (Рад) робітничих, солдатських і селянських депутатів на Україні. Питання про Радянську владу в центрі і на місцях не допускають жодних поступок. Іншого способу утворення крайової влади і іншої її форми я собі не можу уявити»³⁵⁹.

Думається, ця розмова багато в чому була ключовою щодо визначення стосунків РНК і Українською Радою. Сталін виклав принципове визнання Радянською владою права націй на самовизначення і запропонував двосторонні переговори, підтримавши водночас ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад.

Одержані власні враження, безумовно, грали значну роль у подальшому, хоч, природно, і коригувалися новими подіями. Уже 19 листопада на вимогу Сталіна на засіданні РНК було поставлено як термінове «Питання про Україну і Раду». Після доповідей Г. Пятакова і Й. Сталіна останньому було доручено «скликати 20.ХІ вранці особливу комісію, яка повинна всебічно з’ясувати становище справ, переговорити по прямому проводу, висунути кандидата на посаду уповноваженого від уряду для поїздки на Україну…»³⁶⁰.

2 грудня на пропозицію Менжинського на засіданні РНК було заслухано доповідь Сталіна з українського питання у зв’язку з інструкцією головнокомандуючому М. Криленку, яку мав дати Сталін по телефону. Протокольний запис недосконалий. Зокрема, не можна з абсолютною впевненістю говорити, передаються тези доповіді чи положення інструкції. Та що б то не було, запис викликав безперечний інтерес:

«1) Війська проти Каледіна просуваються через Україну, не рахуючись з наслідками;

2) Офіційно визнаючи Незалежну Українську Республіку Рад з конфіскацією землі у поміщиків.

Дати відповідну інструкцію Криленко по телеграфу»³⁶¹. Криленка турбувало, що Рада перешкоджала перекиданню військ через Україну на Дон для боротьби з Каледіним, і Сталін запропонував метод так би мовити подвійного тиску: війська перекидати, не рахуючись ні з чим, а Раді дати зрозуміти, що мова може бути лише про визнання не УНР, яку вона репрезентувала, а «Незалежної Української Республіки Рад». На додаток останнє посилювалося соціальним аспектом – визнаватися буде те державне утворення, яке зробить рішучий крок на шляху ліквідації поміщицького землеволодіння, тобто на шляху обраному і здійснюваному Радянською владою.

Проте РНК вирішив наступного дня ще раз обговорити питання про ставлення до Української Ради, результатом чого став написаний Леніним і Троцьким Маніфест, у редагуванні якого взяв участь Сталін³⁶².

Розглянувши відповідь Української Ради на ультиматум РНК 5 грудня 1917 р., було ухвалено визнати «відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами. Доручити комісії у складі товаришів Леніна, Троцького і Сталіна вжити відповідних активних заходів по зносинам зі Ставкою і випустити від імені Ради Народних Комісарів дві відозви – до Українського народу і до солдат. Вважати цю комісію повноважною діяти від імені Ради Народних Комісарів»³⁶³.

На виконання цієї резолюції Сталін уже 13 грудня опублікував в «Правде» «Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті». Вибравши найхарактерніші питання, нарком зробив спробу дати на них лаконічні пояснення. Він доводив, передусім, що «конфлікт виник не між народами Росії і України, а між Радою Народних Комісарів і Генеральним секретаріатом Ради», що «конфлікт виник не в питанні про централізм і самовизначення, а в трьох конкретних питаннях».

Перше. Накази по фронту Генерального секретаря військових справ Петлюри, згідно з якими солдати-українці закликалися в Україну, що загрожувало повною дезорганізацією фронту. Друге. Роззброєння червоногвардійських загонів, репресії проти Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Третє. Відмова Центральною Радою пропускати революційні війська для боротьби з каледінцями.

У статті Сталіна, на відміну від тогочасних обережних дипломатичних висловлювань Леніна, містяться слова про визнання Української Народної Республіки: «Кажуть, що конфлікт виник у питанні про Українську республіку, що Рада Народних Комісарів не визнає Української Республіки. Чи вірно це? Ні, невірно. Рада Народних Комісарів офіціально визнала Українську республіку в «ультиматумі» і «відповіді Петроградському українському штабові»³⁶⁴. І хоч далі Й. Сталін говорить, що РНК може визнати лише таку республіку, в якій господарем буде народ, правлячі кола якої не будуть вести контрреволюційної політики.

Торкаючись можливих перспектив розвитку подій, нарком у справах національностей писав: «Одно з двох:

або Рада порве з Каледіним, простягне руку Радам і відкриє дорогу революційним військам проти контрреволюційного кубла на Дону, – і тоді робітники й солдати України і Росії закріплять свій революційний союз новим спалахом братання;

або Рада не захоче порвати з Каледіним, дорогу революційним військам не відкриє, і тоді Генеральний секретаріат Ради доб’ється того, чого марно добивалися вороги народу, тобто пролиття крові братніх народів.

Від свідомості й революційності українських робітників і солдатів залежить закликати до порядку свій Генеральний секретаріат або переобрати його в інтересах мирного розв’язання небезпечного конфлікту.

Від стійкості й рішучості українських робітників і солдатів залежить змусити Генеральний Секретаріат ясно висловитися, за який союз він стоїть тепер: за союз із Каледіним і Родзянком проти революції чи за союз із Радою Народних Комісарів проти кадетсько-генеральської контрреволюції. Справа мирного розв’язання конфлікту в руках українського народу»³⁶⁵.

Практично всі означені положення склали лейтмотив промови Сталіна на засіданні ВЦВК 14 грудня 1917 року. Правда, нарком пішов у своїх висновках далі і не зупинився перед прямими погрозами: «Якщо Рада перешкоджатиме нашому просуванню проти Каледіна, заслоняючи його собою, то удари, спрямовані проти Каледіна, впадуть на Раду. Рада Народних Комісарів не спиниться перед рішучою боротьбою проти Ради…³⁶⁶.

Згадавши в промові про перехоплену РНС шифровану телеграму, з якої стало відомо про таємні зв’язки Української Ради з французькою військовою місією, домовленість відтягнення миру до весни, про приєднання до цього союзу Каледіна, Сталін наступного дня опублікував з цього приводу у «Правді» спеціальну статтю «Що таке Українська Рада?». Тут Сталін вдається не лише до політичної аргументації і логіки, але й до відвертих неприязних висловлювань на адресу політичних суперників. Лапідарні й настільки ж категоричні сталінські висновки скоріше нагадують політичний вирок:

«Рада, або, вірніше, її Генеральний секретаріат, є уряд зрадників соціалізму, які для обману мас називають себе соціалістами. Точнісінько як уряд Керенського і Савінкова, що теж називали себе соціалістами.

Рада, або, вірніше, її Генеральний секретаріат, є буржуазний уряд, який бореться з Радами в союзі з Каледіним. Раніше уряд Керенського в союзі з Корніловим роззброював Ради Росії. Тепер уряд Ради в союзі з Каледіним роззброює Ради України.

Рада, або, вірніше, її Генеральний секретаріат, є буржуазний уряд, який бореться в союзі з англо-французькими капіталістами проти миру. Раніш уряд Керенського відтягував справу миру, прирікаючи мільйони солдатів на роль гарматного м’яса. Тепер уряд Ради намагається зірвати справу миру, «відтягнувши перемир’я до весни». Уряд Керенського був скинутий за це спільними зусиллями робітників і солдатів Росії.

Ми не маємо сумніву, що уряд Ради так само буде скинутий зусиллями робітників і солдатів України.

Тільки нова Рада, Рада Рад робітників, солдатів і селян України може стати на сторожі народних інтересів України проти Каледіних і Корнілових, проти поміщиків і капіталістів»³⁶⁷.

Войовнича непримиренність Сталіна щодо Ради з розвитком подій дедалі наростала. Дуже красномовною щодо цього є телеграма, яку було надіслано 2 січня 1918 р. в Харків Головнокомандуючому у справах боротьби з контрреволюцією на півдні країни Антонову-Овсієнко (автограф Сталіна зберігається в сталінському фонді Російського державного архіву соціально-політичної історії).

У ній, зокрема, зазначається: «…Відповідь Раді ще не дано. Нас запевняють, що Рада буде зірвана лівими есерами. Наша відповідь буде, звичайно, негативною. Війна з Радою, безумовно, буде продовжена». Тут не може не звернути на себе увагу те, що Сталін чомусь замовчує факт прийняття резолюції про відповідь РНК Українській Раді від 30 грудня 1917 р., натомість як би передбачаючи її негативнну реакцію. Водночас не залишається жодних сумнівів і щодо продовження війни з Радою – тональність явно жорсткіша від ленінського документа. Взагалі, думається, У той момент, коли в Харкові приймалися важливі стратегічні рішення, такі слова з центру могли важити дуже багато. І, нарешті, досить серйозна інформація про підготовку лівими есерами перевороту в середині Ради, ефекту якого нарком, очевидно, не виключав.

Наприкінці грудня 1917 р. – на початку січня 1918 р. Й. Сталін справляв величезний вплив на орієнтування радянської делегації у Брест-Литовську щодо стосунків з Радою, на вироблення відповідних інструкцій, 30 грудня РНК заслухав доповідь Сталіна про запит Троцького, як вести себе щодо делегації Центральної Ради, яка домагалася у Брест-Литовську визнання своїх повноважень. Після обговорення питання Сталіну було доручено робити періодичні регулярні доповіді РНК про те, що відбувалося щодня³⁶⁸.

Того ж дня Сталін інформував мирну делегацію про запит її секретаря Л. Карахана, наскільки правильними є повідомлення телеграфних агентств про повний перехід влади в Україні до рук ВУЦВК (наступного дня мало вирішуватися питання про визнання повноважень делегації Української Ради на конференції).

«Повідомлення агентства не точне, – доповів нарком. – Рада ще не скинута, але близька до цього. Її влада обмежується межами Київської губернії. Вплив Всеукраїнського ЦВК зростає годинами. Катеринослав, весь Донецький басейн (в наших руках). Вони зовсім очищені від гайдамаків і каледінських загонів. З середини Раду зривають ліві есери, що діють в контакті з петроградськими колегами. У них уже дві третини в Головній раді. За даними, які є у нас, в найближчому майбутньому Винниченко буде замінений лівим есером. У руках ЦВК Харківська, Катеринославська, дві третини Полтавської, весь Донецький басейн, Чернігівська, майже вся Херсонська з Одесою і Миколаєвом та всі прибережні міста за винятком Ростова і Таганрога, які входять до складу Донецької області. В руках Ради лише Київська губернія і деякі шматочки губерній, що до неї прилягають, але день від дня відходять від Ради.

Справа ясна: Рада даного складу не може бути названою урядом України. В усякому разі зі значно більшим правом може і повинен бути залучений до мирної делегації представник ЦВК». У даному випадку особливо цінним є останній сюжет, останнє речення. Саме 30 грудня 1917 р. ЦВК Рад України вирішив направити на мирну конференцію до Брест-Литовська свою делегацію у складі Ю. Г. Медведєва, В. П. Затонського і В. М. Шахрая. І відразу ж Сталін включається у боротьбу за участь у переговорах саме цієї делегації, а не делегації Центральної Ради.

Близькими за змістом і характером були міркування Сталіна, висловлені Троцькому у розмові по прямому проводу 2 січня 1918 р. Зіставивши масштаби впливу ВУЦВК і Центральної Ради, що складались явно на користь першого центру і джерела влади, Сталін наголошував: «Все це дає право ЦВК мати свого представника делегації, ніж три Ради разом узяті. Що можете заперечити проти представництва ЦВК Всеукраїнського в мирній делегації? Вони цього вимагають. Якщо пошлють делегата, останній, звичайно, дав би нам відомості, які вас цікавлять. Раднарком відіслав Раді офіційну заяву, де відповідь Ради визнається абсолютно незадовільною. Відповідайте про можливість представництва українського ЦВК в мирній делегації».

Стосовно наведеного документа теж напрошується ряд висновків. Вважаючи участь делегації Ради в переговорах неправомірною, Сталін домагається (двічі ставить питання) участі представників ВУЦВК у переговорах – 1 січня 1918 р. вони прибули до Петрограда і зустрілися з Леніним. Проте нарком у національних справах вважає, що то має бути не повноважна делегація, а вони повинні ввійти на правах представників від Радянської України в спільну радянську делегацію.

Очевидно, у Троцького в той момент були й свої резони, та для реалізації власних намірів він неодноразово звертається за консультаціями, директивами до Леніна. Однак той повністю покладався в українських проблемах на авторитет Сталіна.

Незаперечний доказ тому – розмова Леніна з Троцьким по прямому проводу 3 січня 1918 р. Вона, точніше відповіді Леніна, настільки красномовні, що варто навести їх цілком:

1

«Біля апарата Ленін. Я зараз тільки одержав Ваш особистий лист. Сталіна нема, і йому не міг ще показати. Ваш план мені здається дискутабельним. Чи не можна тільки відкласти трохи його остаточне проведення, прийнявши останнє рішення після спеціального засідання ЦВК тут? Як тільки повернеться Сталін, покажу листа і йому.

Ленін

2

Мені б хотілось поговорити спочатку з Сталіним, перше ніж відповісти на Ваше питання. Сьогодні виїжджає до Вас делегація Харківського українського ЦВК, яка запевнила мене, що київська Рада на ладан дихає.

Ленін

3

Тільки що приїхав Сталін, обговоримо з ним і зараз же дамо вам спільну відповідь.

Ленін

4

Передайте Троцькому. Просьба призначити перерву і виїхати в Пітер. Ленін. Сталін»³⁶⁹.

Як видно, позиція Сталіна виявилася вирішальною. «Троцький на переговорах запропонував зробити перерву, на що швидко згодилися й інші учасники, оскільки у всіх нагромадилося чимало питань для з’ясування зі своїми урядами.

Особливо ж – усіх цікавила перспектива розвитку стосунків з Україною, проробка можливих варіантів документів на цей рахунок. Кожен з партнерів на переговорах розумів відповідальність моменту, прагнув використати швидкоплинний час на власну користь. Країни Четверного союзу хотіли досягти максимуму вигоди, натиснувши на українську і російську делегації поокремо. Зокрема, від України вони зажадали повного відокремлення від Росії.

Центральна Рада поспішала розв’язати назрілі проблеми, в тому числі й ті, які ініціювали західні делегації на переговорах, доки обстановка дозволяла ще зробити хоч щось у бажаному напрямі.

Сталін же вважав, що час невмолимо працює проти Центральної Ради. Такий висновок повністю витікає з усієї його тогочасної поведінки.

Коли на початку січня 1918 р. розпочалися військові дії проти Української ради, а просування відразу ж засвідчили безсилість у військовому відношенні Центральної Ради, Й. Сталін уже не допускав жодного компромісу з Києвом. У відповідь на поширення чуток про початок нових переговорів з Українською Радою нарком у справах національностей надрукував 13 січня у «Правде» дуже лаконічну, але ж настільки й категорично-непримиренну статтю «Про Київську буржуазну Раду», в якій заявив до загального відома:

«1) Ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається.

2) З Київською радою, яка остаточно зв’язала себе з Каледіним і веде зрадницькі переговори з австро-німецькими імперіалістами за спиною народів Росії, з такою Радою Рада Народних Комісарів вважає можливим вести лише нещадну боротьбу до повної перемоги Рад України.

3) Мир і заспокоєння на Україні можуть прийти лише в результаті повної ліквідації Київської буржуазної ради, в результаті заміни її новою, соціалістичною Радою Рад, ядро якої вже утворилося в Харкові»³⁷⁰.

Таку жорстку позицію Й. Сталін рішуче відстоював у ті дні. Так, після його доповіді з національного питання на III Всеросійському з’їзді Рад у ході дискусії висловлювалися критичні зауваження, докори на адресу РНК з приводу його надмірної суворості щодо Української Ради. Й. Сталін у відповідь у своєму заключному слові безапеляційним тоном заявив, що «йдеться про боротьбу з буржуазною контрреволюцією, прибраною в національно-демократичні форми».

Зауваживши, що дії Ради варто судити не по словах, а по ділах, нарком зосередив увагу на тому, що демократичні прапори лідерів Ради не є гарантією демократичної політики. Навівши вже відому аргументацію (пропоміщицька земельна позиція, репресивні дії проти Рад робітничих і солдатських депутатів, допомога Каледіну), Сталін насів на одного зі своїх найнезручніших опонентів – Ю. Мартова:

«Оратори справа, і особливо Мартов, мабуть, через те хвалять Раду і захищають її, що бачать в її політиці відбиток своєї власної. В Раді, що представляє коаліцію всіх класів, таку милу серцеві пп. угодовців, вони бачать прообраз Установчих зборів. Мабуть, Рада, слухаючи промови представників правого сектора, буде так само старанно хвалити їх. Недаром кажуть: рибак рибака бачить здалека. (Сміх, оплески)…

Виходячи з усього цього, доводиться продовжувати так звану громадянську війну, що є, по суті справи, боротьбою між течією, яка прагне утвердити на окраїнах владу коаліційну, угодовську, і другою течією, яка бореться за утвердження влади соціалістичної, за владу Рад трудових мас – робітничих, солдатських і селянських депутатів»³⁷¹.

У майбутньому Сталін дуже уважно стежив за перебігом подій в Україні, намагався щонайоперативніше передавати відомості про боротьбу радянських військ проти Української Ради в Брест-Литовськ, прагнучи тим самим вплинути на хід переговорів. Особливою активністю щодо цього була позначена остання п’ятиденка січня, коли в Бресті-Литовському вирішувалася доля сепаратного договору України з країнами Четверного союзу, а в Києві вирішувалася доля самої Ради.

Одержавши повідомлення про залишення Радою Києва, розуміючи, що рахунок іде на години й хвилини, Сталін 27 січня 1918 р. передав термінову інформацію в Брест-Литовськ Троцькому і Карахану. Оповістивши про «остаточне перенесення ЦВК до Києва», нарком заявив: «Якщо німці затівають нову емську депешу, заключаючи договір з мерцями, то нехай знають, що вони перетворяться на посміховисько всього світу… Своїми хитросплетіннями з дротами німці можуть приховати істину, скажімо, на один день, заключаючи фіктивний договір з мерцями, та невже не зрозуміло, що шила в мішку не втаємничити».

Наступного дня, ще не знаючи, що договір між делегацією України і представниками австро-німецького блоку підписано, Сталін телеграфує АнтоновуОвсіенку в Микитівку (туди перемістився штаб Головнокомандуючого у справах боротьби з контрреволюцією на півдні країни) і дуже нарікає на народних секретарів, радянських працівників у Харкові й Києві за зволікання з оповіщенням усього світу про те, що Центральної Ради вже не існує.

Сталін ніяк не хотів миритися навіть з очевидними реаліями, з тим, що Центральна Рада підписала мирний договір з країнами Четверного союзу, згодилася на окупацію України австро-німецькими військами.

Так, після спалаху військових дій 18 лютого 1918 р., що виник внаслідок непорозумінь у Бресті, наступу німців по всьому фронту і пред’явлення ультиматуму Радянській Росії, Сталін 24 лютого передав народним секретарям УСРР В. Затонському і В. Ауссему (у зібранні творів Сталіна Документу дали заголовок без згадки про двох репресованих пізніше народних секретарів – «Записка по прямому проводу Народному Секретаріатові Української Радянської Республіки») про нові умови миру, що їх нав’язувала Німеччина, користуючись перевагою у силі. Нарком спеціально зупиняється на пунктах, що торкалися України, називаючи умови «неймовірно звірячими».

Характерною для Сталіна є подальша оцінка: «Нам здається, що пункт про Україну означав не відновлення влади Винниченка, яка сама по собі не становить для німців цінності, а дуже реальний натиск на нас, розрахований на те, щоб ми з вами погодилися прийняти договір старої Ради з Австро-Угорщиною, бо німцям потрібний не Винниченко, а обмін фабрикатів на хліб і на руду»³⁷².

Поінформувавши про рішення ВЦВК Рад підписати мир на грабіжницьких умовах і одночасно «готуватися для організації священної війни проти німецького імперіалізму», Сталін не стільки запитує, скільки інструктує народних секретарів: «Ми всі вважаємо, що ваш Народний секретаріат повинен послати свою делегацію в Брест і там заявити про те, що, коли авантюра Винниченка не буде підтримана австро-німцями, Народний секретаріат не заперечуватиме проти основ договору старої Київської ради. Такий крок з вашого боку, по-перше, підкреслив би ідейне і політичне братерство Рад півдня і півночі; по-друге, зберіг би Радянську владу на Україні, що становить величезний плюс для всієї міжнародної революції. Ми б дуже хотіли, щоб ви зрозуміли нас і погодилися з нами в цих кардинальних питаннях нещасного миру.

Я чекаю негайної відповіді на два питання: чи пришлете ви делегатів сьогодні ж у Петроград, чи ще простіше, прямо в Брест для спільних переговорів з німцями, – це перше. Друге: чи поділяєте ви наш погляд про прийнятність винниченківського договору без Винниченка та його зграї? Чекаю відповіді на ці питання для того, щоб приготувати мандат і організувати вашу поїздку в Брест»³⁷³.

Більшовики, радянські працівники України спробували здійснити кроки у точній відповідності зі сталінськими настановами, проте ніякого позитивного ефекту вони не досягли. Німеччина і Австро-Угорщина продовжували у згоді з Центральною Радою окупацію України, у зв’язку з чим Сталін настійно рекомендував викривати анексіоністські дії західних союзників Ради і антинародну політику її самої, радив організовувати відсіч військовому походу вглиб України, зокрема, організацією партизанських загонів, руйнуванням доріг, мостів, вивезенням на Схід боєприпасів, продовольства. У разі згоди частин, що підкорялися В.О.Антонову-Овсієнку, залишитися на території України Сталін пропонував переформувати їх у спеціально-українські, а Антонову-Овсієнку слідом за Леніним радив «скинути шелуху Антонівську і стати самим собою, тобто Овсієнком». Те ж саме він радив Сіверсу і Сабліну, хоч важко зрозуміти, як конкретно можна було реалізувати цю пораду.

Протягом березня – квітня 1918 р., доки тривали військові дії між силами Радянської України і силами Австро-Угорщини, Німеччини та Центральної Ради, Сталін неодноразово висловлювався найрізкішим чином на адресу Української Ради, її керівництва, не особливо обтяжуючи себе пошуком дипломатичних делікатних термінів.

ТРОЦЬКИЙ

Його перу належить близько сотні томів творів. А в них – величезний обсяг інформації. Є згадки про такі факти, які важко перевірити – вони нічим, крім авторських свідчень, не підтверджуються. Так, в автобіографічній книзі Лев Троцький згадує, що наступного дня після жовтневого перевороту на засіданні ЦК РСДРП(б) В. Ленін запропонував призначити Лева Давидовича головою Ради Народних Комісарів. «Я зіскочив з місця з протестом, – продовжує Троцький, – до такої міри ця пропозиція здалась мені несподіваною і недоречною. Чому ж? – наполягав Ленін. – Ви стояли на чолі Петроградської Ради, яка взяла владу. Я запропонував відхилити пропозицію без дебатів. Так і зробили»³⁷⁴.

В іншому місці Лейба Давидович Бронштейн (справжні ім’я і прізвище Троцького) стверджує, що Ленін вимагав, щоб саме Троцький став на чолі внутрішніх справ: боротьба з контрреволюцією зараз є головним завданням. Я заперечував і в числі інших доводів висунув національний момент: чи варто давати в руки ворогів таку додаткову зброю, як моє єврейство? Ленін був майже обурений «У нас велика міжнародна революція. Яке значення можуть мати такі дрібниці?» На цю тему виникла у нас напівжартівлива суперечка. «Революція – то велика, – відповідав я, – але й дурнів залишилось немало». «Та хіба ж ми по дурнях рівняємось?». «Рівнятись не рівняємось, а маленьку знижку на дурість інший раз доводиться робити: до чого нам на перших же порах зайве ускладнення?…»

…Я завоював на свій бік Свердлова і ще когось із членів ЦК. Ленін залишився в меншості. Він знизував плечима, зітхав, похитував докірливо головою і втішував себе лише тим, що боротися з контрреволюцією будемо все рівно, не рахуючись із відомствами. Але відходу моєму в пресу рішуче спротивився і Свердлов: туди, мовляв, посадимо Бухаріна. «Лева Давидовича треба протиставити Європі, нехай бере іноземні справи». «Які у нас тепер будуть іноземні справи?» – заперечував Ленін. Але, згнітивши серце, він згодився. Згнітивши серце, згодився і я. Так, з ініціативи Свердлова, я опинився на чверть року на чолі радянської дипломатії.

Комісаріат іноземних справ означав для мене, по суті, звільнення від відомчої роботи. Товаришам, які пропонували мені своє сприяння, я майже незмінно рекомендував пошукати більш благородного поприща для своїх сил. Один із них згодом досить соковито передав у своїх спогадах бесіду зі мною після того, як сформувався радянський уряд. «Яка така у нас буде дипломатична робота? – сказав я йому, за його словами, – ось видам кілька революційних прокламацій до народів і закрию лавочку»³⁷⁵.

Очевидно, не варто тут розбиратися в тому, де Троцький допускає неточності, де свідомо лукавить, де прагне заднім числом піднести вагу власної особистості чи виправдати себе перед історією. Якби там не було, Лев Давидович, всупереч численним сьогоднішнім оцінкам його видатної і в пожовтневі місяці (другої людини в радянському керівництві), трошки похизувавшись, врешті-решт значно критичніше, об’єктивніше визначає можливості свого реального впливу на перебіг тогочасних революційних подій. Якими не були його потенційні можливості, справді видатні здібності й таланти, через ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів все ж опинився дещо осторонь авангардної позиції, зіграв у перші місяці розвитку революції не зовсім адекватну його активній натурі, іноді двояку роль.

Такий висновок значною мірою підтверджується і тим місцем, яке посів Троцький у російсько-українському конфлікті кінця 1917 – початку 1918 р. Спочатку нарком іноземних справ, здавалося, мав відіграти ключову роль у російсько-українських стосунках. Із притаманним йому романтизмом, широким розмахом, польотом думки, схильністю до прожектерства, щирим захопленням, ілюзіями уявляв він собі розв’язання щонайскладнішого вузла суперечностей. У розмові з Верховним головнокомандуючим М. Криленко по прямому проводу 24 листопада 1917 р. він говорив: «Пропонуємо прийняти представника українського штабу при вашій ставці. Рівним чином пропонуємо включити представника Генерального Секретаріату до складу загальноросійської мирної делегації. Щодо створення єдиного Українського фронту з нинішнього ПівденноЗахідного і Румунського, то питання це залишається відкритим. Цілком схвалюю вашу політику не ставити жодних перешкод пересуванню українських частин з півночі на південь, оскільки це допускається загальним становищем фронту і станом транспорту. Українські трудящі маси повинні на ділі зрозуміти, що загальноросійська Радянська влада не буде ставити жодних труднощів до самовизначення України, в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось, і що визнання Української Народної Республіки з боку російської влади саме повне. Але ми вважаємо в той же час необхідним відкрито показати не лише перед російськими, але і перед українськими трудящими масами суперечності соціалістичної політики Радянської влади і буржуазної політики Центральної Ради, яка фактично стає, можливо, проти волі, в деякій своїй частині урядом заможних класів на Україні. Не маючи наміру ні найменшою мірою нав’язувати свою волю українському народу, Рада Народних Комісарів в той же час готова всіма залежними від неї засобами підтримати Ради українських робітників, солдат і бідніших селян в їх боротьбі проти буржуазної політики керівників нинішньої Центральної Ради»³⁷⁶).