Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 50 страниц)

Юрій Шаповал надто зневажливо відгукується і про літературну творчість Винниченка, посилаючися, зокрема, на Івана Нечуя-Левицького, який уважав молодшого колегу «еротоманом». Не брати до уваги думки видатного письменника, звісно, не варто. Однак тоді не варто проходити і повз зачаровані оцінки Винниченкової художньої творчости, які давали Іван Франко і Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко і Микола Скрипник, Микола Хвильовий і Григорій Костюк, Павло Федченко і Микола Жулинський. Слід, вочевидь, зважати й на багаторічні докторські дослідження Галини Сиваченко та Володимира Панченка. А якщо «немає пророка у своїй Вітчизні», то вислухати думку автора спеціяльних, фундаментальних студій професора Манітобського університету Семена Погорілого: «Винниченкові твори і стилем, і мистецькими засобами, і тематикою своєю належать до цікавіших здобутків світової літератури взагалі. Це засвідчили до революції і після неї переклади його творів багатьма мовами і це стверджували в свій час такі критики, як Леся Українка, І.Свєнціцький, О. І. Білецький, М. Зеров, І. Борщак та інші»¹³⁷¹.

Прискіпливий читач помітить, що процитовано з сьомої сторінки двохсотсторінкового твору. Справді, це витяг із «Передмови», де Семен Погорілий дає загальну оцінку Винниченковій творчості, – й ніхто в тому «крамоли» не вбачає; а от коли на щось подібне зважився Солдатенко, то це вже, за Юрієм Шаповалом, упередженість, яка унеможливлює об’єктивне дослідження. Чому? Чи шанування загальновизнаного таланту – це «кримінал»? Чи перешкода для пошуку істини?

Мабуть, ті, хто читатимуть рецензію і порівнюватимуть із твором Погорілого (та публікаціями інших літературознавців, театрознавців), не пройдуть повз епізоди, де американський професор із посиланнями на конкретні тексти, їх цитування говорить про позитивне ставлення Лесі Українки Винниченкової творчости. Натомість Юрій Шаповал, згадавши про те, що письменниця «знаходила у Винниченкові дані великого артиста», глузливо вбачає «артистизм» в одному з Винниченкових щоденникових записів і повертає й екстраполює це на конкретну політичну поведінку Володимира Винниченка, з одного боку, некоректно використавши авторитет Лесі Українки для власної прагматичної мети, а з другого – подаючи Винниченкові слова в самозасуджувальному контексті, тоді як насправді міркування видатного мислителя та художника слушні, глибоко життєві, справедливі, діялектичні. Хіба що діялектика чимось «завинила» перед Юрієм Шаповалом? Та все одно, маємо справу, власне, з подвійним пересмикуванням, що ніяк не узгоджується з науковими принципами.

Після всього викладеного тут не надто перспективною видається дискусія навколо проблеми, наскільки Володимир Винниченко був ефективним політиком. Відповідь Юрія Шаповала: «ні наскільки» (курсив його ж таки. – В. С.). Просто, категорично, без вагань.

А критерії ефективности політика? У рецензії про них ані слова. Навпаки, безапеляційну кваліфікацію неефективности Винниченка-політика вже саму оголошено ключовим критерієм «в історико-політичному «винниченкознавстві»». Не зміг Юрій Шаповал сформулювати об’єктивних критеріїв оцінки історичних діячів і в полеміці на сторінках газети «День» (28.09.2006). Хіба що до однобічностей і згаданих сумнівних прийомів аргументації бажаних висновків додав таку дозу суб’єктивізму, що залишається лише іронічно подивуватися. Рецензента ж це, судячи з усього, зовсім не бентежить…

На останок – про назву публікації: «Винниченко без брому». Попри претензію на афористичність, для більшості читачів вона, гадається, залишиться малозрозумілою. Самого Володимира Винниченка, його творчість можна (чи потрібно) сприймати й читати без брому? Чи ж мова про історичні та літературні портрети відомого українського діяча? Чи про рецензію самого Юрія Шаповала?

Та з певністю можна сказати, що про будь-яку лікувальну речовину можна буде й не згадувати за умови чесного ставлення науковців, публіцистів до предмета аналізу, відмови від практики підпорядкування дослідницьких засобів кон’юнктурній меті. Тоді кожна нова публікація буде кроком до істини. На це й мають бути спрямовані зусилля і тих, хто продукує історичні праці, і їх критиків.

Победить войну
(рецензия на книгу И. В. Михутиной. Украинский Брестский Мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством украинской Центральной Рады. М.: Изд-во «Европа», 2007. – 288 с.) [26]26
  Рецензія опублікована в «Українському історичному журналі» (К., 2007. – № 4. – С. 203–206) і журналі «Отечественная история» (М., 2007. – № 6. – С. 187–189).


[Закрыть]

К Брестской мирной конференции (1917–1918 гг.) практически с момента проведения всегда проявлялось пристальное внимание специалистов, и к сегодняшнему дню ее историография поистине громадна и порой кажется, что фактологическая сторона проблемы изучена настолько исчерпывающе, что прогресс здесь просто невозможен. Что же касается интерпретаций, они, естественно, претерпевали изменения в зависимости от субъективной позиции исследователей, детерминированной отчасти обстоятельствами места (страна, часть света, из которой смотрели на предмет анализа) и времени (эпоха, обусловливающая ту или иную исходную конъюнктуру).

Книга И. Михутиной привлекает внимание прежде всего тем, что в ней вводятся в научный оборот новые документальные сведения, уточняются известные факты. Но еще больший интерес вызывает осуществленная автором реконструкция опыта выхода России из империалистической войны, в центр которой логически поставлен конфликт между ленинским СНК и Генеральным секретариатом Украинской Народной Республики.

И. Михутина реализовала часть замысла, о котором публично заявила некоторое время тому назади¹³⁷²: из многообразия событий 1917 – начала 1918 гг. вычленила чрезвычайно сложные, запутанные, противоречивые взаимоотношения между социальной (всероссийской) и национальной (региональной) революциями и попыталась «вписать» их в геополитический контекст решений Брестской конференции. Основным итогом последней, как известно, явились мирные договоры между странами Четверного союза, с одной стороны, Украинской Народной Республикой и РСФСР – с другой.

Автор фронтально изучила документы центральных архивов России и Украины, доступные публикации документов, историографию проблемы и воссоздала достаточно полную картину процесса подготовки и проведения переговоров. Весьма конструктивным представляется ее подход к трактовке взаимовлияний между всероссийским революционным процессом после Октября и национально-освободительной революцией на Украине, когда вторая стала по существу периферией первой, в результате чего большевистское руководство рассматривало украинскую проблему в конце осени – начале зимы 1917 г. как производную от донской (с. 85), иначе говоря – как составную часть задачи подавления кадетско-калединского заговора. Правда, может быть несколько точнее было бы говорить о событиях в Украине не как о периферийных (с очевидным налетом второстепенности), а как о специфическом и притом важном (если не ключевом) сегменте тогдашней политической жизни, всеобъемлющего революционного процесса. Однако гораздо существеннее другое – стремление объяснить развитие кризиса во взаимоотношениях между Советской Россией и Украинской Народной Республикой не с точки зрения поиска различий двух национально-государственных образований, доводя их своеобразие до антагонизма, чем в последние годы особенно отличается украинская историография, а с точки зрения их объективного взаимодействия, что представляется более адекватным восприятием реального опыта. Это позволяет понять всю противоречивость ситуации, разложить «по полочкам» «транзитные акции» Центральной Рады, Генерального секретариата. Речь идет, в частности, о согласии Центральной Рады в момент образования Комитета по охране революции (25 октября) на требование большевиков не пропускать через Украину контрреволюционные части с Юго-Западного и Румынского фронтов в направлении Петрограда и Москвы, о разрешении передислокации в пределы Украины Ставки Верховного Главнокомандующего, о содействии проезду на Дон казачьих частей и одновременных препятствиях переброске на север революционных частей (с. 38, 39, 44, 75–100 и др.).

К слову, вряд ли у Михутиной были основания для упрека в адрес Центральной Рады в том, что переброска советских войск для разгрома А. Каледина была разрешена «через территории, произвольно объявленные Киевом (выделено мной. – B. C.) принадлежащими Украине» (с. 85, 193). Произвольно действовало Временное правительство, своей инструкцией Генеральному секретариату от 4 августа 1917 г. «предписывая» практически разделить пополам территорию Украины, оставляя 4 из 9 этнических украинских губерний в прямом подчинении Петрограду. К чести М. Грушевского, В. Винниченко и ряда других лидеров Украинской революции надо сказать, что они никогда, в том числе в официальных документах (постановления правительства, III Универсал) не допускали произвола, а стремились педантично следовать этнографическому, т. е. научному и демократическому принципу определения границ украинской государственности, при малейшей неясности, спорности применения этого принципа оставляя территориальные вопросы открытыми, требующими последующего разрешения на основе местных референдумов, плебисцитов и т. п.

Можно предположить, что результат исследования проблемы взаимодетерминированности событий всероссийского и украинского масштаба был бы ощутимее, а выводы убедительнее, если бы автор книги прибегла для уяснения сущности тогдашних процессов к термину «гражданская война» (есть основания считать ее началом на Украине последние дни ноября – первые числа декабря 1917 г.). С другой стороны, хотелось бы получить большую определенность в квалификации участия в вооруженных действиях против УНР революционных отрядов и красногвардейцев, прибывших из Советской России. В украинской историографии последних лет они в большинстве случаев оцениваются как неспровоцированная военная агрессия, как полномасштабная русско-украинская война.

Очень квалифицированно в рецензируемом труде рассматриваются хитросплетения дипломатических дискуссий в Бресте, анализируется правомерность отстаиваемых сторонами позиций, степень обоснованности принимаемых решений, уровень подготовки документов, расшифровываются явные и тайные расчеты участников переговоров. Достаточно обстоятельно раскрывается, к примеру, во многом некомпетентное, граничащее с авантюризмом, а то и просто авантюристическое поведение главы российской делегации Л. Д. Троцкого. Известно, что это привело к громадным издержкам и испытаниям для российской стороны. В книге Михутиной приводятся многочисленные примеры необоснованной, исполненной демагогии и непредсказуемых изменений позиции Троцкого относительно интересов Украины и ее представителей на конференции. Глава советской делегации допускал непродуманные заявления, принимал опрометчивые решения, которые затем приходилось с большим трудом корректировать, а многие исправить так и не удалось.

Конечно, нельзя только на Троцкого возлагать ответственность за то, что ему не удалось наладить взаимодействия с делегацией Центральной Рады (повлиять на ее позицию вряд ли было возможно), а также обеспечить надлежащую роль представителям советского правительства Украины (при категорической незаинтересованности и откровенном противодействии этому делегаций австро-германского блока серьезной перспективы тут тоже не было). Поэтому Михутина обоснованно утверждает, что общий итог работы конференции определялся действиями посланцев Центральной Рады (В. Голубовича, М. Любинского, А. Севрюка, М. Левитского и др.).

В этой связи есть смысл подумать над выводом, к которому пришел один из украинских исследователей: с прибытием в Брест украинской делегации конференция распадается по существу на две: страны Четверного союза – Украинская Народная Республика и страны Четверного союза – Советская Россия. При этом сначала тайные, а затем официальные переговоры между Центральными державами и Украиной именуются второй Брестской конференцией, которая проходила более интенсивно и продуктивно¹³⁷³. В самом деле – пока гранды европейской дипломатии не «выдавили» максимум возможного из кризисной ситуации, в которой оказалась Центральная Рада, они не проявляли большого интереса к общению с российской делегацией, сведя его к минимуму. Автор рецензируемой монографии оказалась близка к подобному выводу, идя в логике оценок в обозначенном направлении.

Михутина, по существу, проходит мимо того обстоятельства, что для делегации УНР результат от проведения параллельных конференций оказался двояким. С одной стороны, она получила определенные преимущества, перехватив инициативу, первой выйдя на финальную стадию переговоров и стремясь реализовать свои национальные интересы, часть которых противоречила намерениям российских партнеров. С другой стороны, не имеющие опыта дипломатической деятельности (да и молодые по возрасту, недостаточно хорошо знающие жизнь) посланцы Центральной Рады, сепаратно общаясь с поожженными авторитетами европейской политики, стали жертвами «ловушек» последних. Их попросту обманули с помощью своеобразного «пакетного» варианта подписанных документов. Он обеспечивал односторонние преимущества австро-германскому блоку, получавшему доступ к украинскому продовольствию в гигантских размерах. Априори было ясно, что в полном объеме выполнить принятые обязательства украинская сторона не в состоянии, даже при условии оккупации Украины. Это превращало тайные протоколы (в них содержалось нетвердое обещание объявить до 20 июля 1918 г. о создании из западноукраинских территорий коронного края и присоединении к Украине Холмщины и Подляшья) в фикцию, поскольку все положения документа автоматически утрачивали силу, если к назначенному сроку не выполнялся любой (хотя бы один) из согласованных пунктов договора. Единственным реальным обязательством, взятым на себя Германией и Австро-Венгрией, было изгнание из Украины сил Советской власти, чего самостоятельно Центральная Рада сделать не могла.

Полагаю, что с несколько более жесткой категоричностью и определенностью можно было оценить и некоторые другие факты характеризующие взаимоотношения между украинской стороной и новоиспеченными союзниками. Так, Михутина с изысканной деликатностью передает сюжет, касавшийся «повышения степени секретности австрийского обязательства о превращении Восточной Галиции и Северной Буковины в коронный край. Украинская сторона должна была свой экземпляр этого документа передать на хранение в ведомство иностранных дел Германии до выполнения Австрией взятого на себя обязательства» (с. 248). На самом деле, воспользовавшись неопытностью А. Севрюка, который после конференции неосторожными высказываниями вызвал резко критическую реакцию польской и французской прессы относительно тайных документов, касавшихся коронного края, официальная Вена лишила УНР оригинала документа и в нужный для себя момент, 16 июля 1918 г., войдя в соглашение с Берлином, банально сожгла его.

На мой взгляд, Михутина не всегда достаточно критично относится к некоторым оценкам событий, отражаемых в новейшей украинской литературе. В частности, в последнее время в ней явно переоценивается проведение военной операции под Крутами 16(29) января 1918 г. Хотя по этому вопросу существует и иная точка зрения, документально обоснованная, корректирующая и количественные характеристики участников сражения с обеих сторон, и продолжительность боя, и степень ожесточенности, и масштабы человеческих потерь и т. д.¹³⁷⁴

Касательно последнего замечания хотелось бы выразить сожаление и более общего порядка – автор монографии не использует многих работ своих украинских коллег, где достаточно полно и глубоко исследованы некоторые из затрагиваемых ею вопросов (скажем, попытки найти дипломатический выход из кризиса между СНК и Центральной Радой)¹³⁷⁵, а другие (реальная роль В. И. Ленина, И. В. Сталина, Л. Д. Троцкого в выработке отношений с УНР, во влиянии их на Брестские переговоры) получили несколько иное, решение¹³⁷⁶.

Рецензируемый труд заканчивается событийным сюжетом, в нем нет обобщающих выводов, без которых у читателя может возникнуть не вполне точное представление, что главной трудностью, подстерегавшей Россию на пути выхода из империалистической войны, был конфликт СНК с правительством Центральной Рады, проявившийся в ходе Брестской конференции. На самом деле причина конфликта заключалась в расхождении курсов социальной (социалистической) и национальной (освободительной) революций. Разрешение этого противоречия по большому счету относится не к финалу переговоров, подписанным мирным договорам, а все же к вооруженному столкновению, результат которого хорошо известен.

Вышеизложенное свидетельствует о том, что с выходом в свет труда И. Михутиной историография революционной эпохи пополнилась весьма содержательным, интересным исследованием, помогающим приблизиться к исторической истине в одной из сложнейших проблем. А объединение усилий ученых Российской Федерации и Украины, безусловно, способно вывести науку на качественно новый уровень, увенчаться уже в недалеком будущем согласованными совместными результатами во взглядах на сложнейшие процессы и периоды истории двух народов.

Революційна доба 1917–1920 рр. в Україні: в пошуках термінологічних адекватностей [27]27
  Тези виступу на науковій конференції «Термінологічні проблеми сучасної істооричної освіти». Бердянськ, 21–23 вересня 2010 р.


[Закрыть]

Істотні зрушення, які сталися за останні два десятиліття у вивченні історії України, значною мірою торкаються досвіду переламних 1917–1920 рр. Однак, поряд із очевидними набутками, розвиток історіографічного процесу породив і чимало проблем, зокрема в термінологічному відношенні.

Якщо до зламу 80-х – 90-х років минулого століття у науковому лексиконі був зовсім відсутній термін «Українська революція», безроздільно домінувала так звана соціальна схема революції (послідовно Лютнева – Жовтнева революції – громадянська війна та іноземні воєнні інтервенції), останнім часом багато що змінилося. Нині в програмах шкільних і вузівських курсів історії України (відповідно – у підручниках) 1917–1920 рр. фігурують, майже без винятку, як «доба Української революції». Зрозуміло, що це не відповідає історичним реаліям, врахування яких (одночасне, паралельне, різновекторне розгортання соціальних і національної революцій) зумовлює надання переваги такому терміну-словосполученню як «революційна доба в Україні».

У змістовному відношенні цей термін логічно «ув’язує» два начала, дві сутності революційного процесу – соціальні і національні – і не веде до штучного розриву (а то й протиставлення) подій у Росії в цілому і (до часу) – в її органічній складовій частині – Україні, дозволяє відтворювати цілісну картину досвіду в комплексі, багатоаспектності, у взаємозв’язках і взаємовпливах, не виключаючи з реалій і європейських (геополітичних) чинників.

Розкриваючи зміст Української революції, намагаючись встановити її типологію, є всі підстави говорити про «національно-демократичну» і «національновизвольну» революції.

Дані означення не тотожні, не взаємозамінні, вони покликані доповнити одне одного і повинні вживатися у відповідних контекстах, залежно від того, мова йде про поєднання національних і соціальних прагнень, чи ж – звільнення з-під національного гніту, розв’язання національного питання і створення умов для вільної національної самореалізації.

Гадається, у багатьох сенсах невдалим є достатньо часте вживання в історичних працях терміну «національно-визвольні змагання»: синонімічна підміна діалектизмом цілком усталених в українстві понять «боротьба» і «революція» зовсім невиправдана.

У розпорядженні суспільствознавців достатньо переконливих аргументів, щоб не поспішати відмовлятись від визначень «Лютнева буржуазно-демократична революція» і «Жовтнева соціалістична революція», щоб занадто запопадливо не реагувати на швидкоплинну політичну кон’юнктуру і публіцистичну словотворчість, які мають на меті не стільки науково, об’єктивно відбити сутність надскладних феноменів, скільки емоційно епатувати читачів, домогтися певних ідеологічних ефектів.

У згаданому сенсі варто зауважити, як повільно у вітчизняній історіографії освоюються такі достатньо поширені в світовій науці поняття як «революціологія» (наука про революції) і «лібертаризм» або «соціал-лібертаризм» (сукупність теоретичних розробок і соціально-політичних практик, спрямованих на звільнення як особистості, так і колективів, спільнот від різних проявів соціального гніту і експлуатації, знищення самої можливості експлуатації людини людиною).

Діалектика життя полягає в тому, що в революційну добу обов’язково виявляють себе сили, які бажають затримати прогресивний поступ, а то й повернути «колесо історії» назад. Це контрреволюційні сили. Так і мусить іменуватися табір прихильників гетьмана П.Скоропадського, спрямування і зміст діяльності якого визначало прагнення повернути суспільство до «до лютневого стану», реалізувати через авторитарно-консервативну модель державності альтернативи республікансько-демократичному і соціалістично-радянському варіантам суспільного розвитку. Та ж обставина, що режим гетьманату хронологічно «вклинився» між двома етапами Української революції, розірвавши їх, зовсім не підстава включати 7,5 місяців 1918 р. (з 29 квітня по 14 грудня) в контекст революційного творення. І це вимагає відповідної сутнісної кваліфікації і в змістовно-оціночному і термінологічному сенсах.

Важко погодитися з тими істориками, які не лише намагаються уникнути вживання термінів «австро-німецька окупація України», «австро-німецький окупаційний режим в Україні», а й посилено шукають приводи для «пом’якшених», «еластичних» формулювань на кшталт «дружня допомога союзників – Центральних держав» по звільненню України від «більшовицьких зайд», від «антинародного радянського окупаційного режиму». Тоді гетьманщина начебто виглядає привабливіше, якщо не втрачається, то, принаймні, приглушується її маріонеткова роль і функції.

Продовженням подібної логіки підходів є кваліфікація більшості народу «анархо-кримінальною масою», що зазіхнула на «священну приватну власність», а «селянська війна» проти окупантів і режиму П. Скоропадського іменується «бунтівною стихією національно-несвідомих сил», підбурених на незбагненні антинаціональні дії злочинцями із ліво-радикальних партій та ще із «столиць північного сусіда».

Цілком прийнятними видаються означення «Українська Народна Республіка доби Центральної Ради» (перша УНР») і «Українська Народна Республіка доби Директорії» («друга УНР»).

Щодо 1919–1920 рр. викликає занепокоєння з приводу досить довільного, часом надто суперечливого, невмотивованого оперування такими поняттями, як «отаманщина», «повстанство», «селянський спротив», «селянський рух» та ін., які часто видаються за однопорядкові, або дуже близькі за суттю. Насправді явища, які ними характеризуються, попри природну взаємопов’язаність, дотичність, все ж дуже різняться між собою, мають своє смислове, змістовне навантаження.

«Отаманщина» – це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будь-яких і, зрештою – всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводові, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін. Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше – самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні – «видання» Установчих зборів – ідеалу українства всієї революційної доби).

Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше дивляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна «отаманщина» і тих життєвих проявів, які ним позначаються – не нав’язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).

Мається на увазі спроба зведення «отаманщини» лише до військових рамок, а ще більше – до виявів непокори окремих отаманів різних рангів Головному отаману військ УНР.

Є й інша тенденція – протиставлення «отаманщини» як єдиного животворного чинника української державності і риси національного характеру інтелігентсько-партійним силам, котрі буцім-то виявилися безпорадними перед викликами часу, не змогли скористатися в 1917–1920 рр. зі сприятливої історичної ситуації.

Не можна погодитися і з тими авторами, які намагаються ототожнити терміни «отаманщина» і «повстанство». Вочевидь, друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники повстанців іменувалися отаманами, які переслідували часто не тільки суспільні, скільки вузько корисні, а то й індивідуальні цілі, їх не можна урівнювати. Це все ж рівновеликі, навіть різнопорядкові явища.

Гадається, повстанством є сенс іменувати прояви непокори наявній політикодержавній системі, більш-менш масового (масштабного) збройного спротиву існуючій владі, прагнення поводитися, діяти за особливими (власними), нерідко специфічними, регіональними правилами («законами»). Це явище загалом характерне для громадянської війни, набрало різноманітних форм, розмаху й гостроти. Основним соціальним елементом повстанців були селяни, а підставою поведінки – невдоволення своїм становищем, несприйняття офіційної політики (або ж її важливих, принципових елементів), протидія їй, пошук і всіляке відстоювання власних інтересів, уподобань, орієнтацій, позицій. Такі повстання мали місце і проти режиму Директорії, і проти радянської влади, і проти обох влад водночас. У контексті проблеми, яка розглядається, повстанством є сенс вважати безпосереднє, логічне породження воєнно-політичного владарювання, що запанувало в Україні з кінця зими – початку весни 1919 р., а відтак і сприймати його слід як невіддільну складову тогочасних суспільних процесів.

Нерідко ставиться знак рівності між «повстанством» і «селянським невдоволенням», «селянським спротивом», «селянськими виступами» як реакції на політику «воєнного комунізму» радянської влади. З вищевикладеного це видається виправданим лише частково, до певної міри. До того ж неможливо підвести під подібний загальний «знаменник» такі прояви селянської стихії як анархо-махновщина…

Одна з очевидних тенденцій останніх років – намагання обходитися для періоду 1917–1920 рр. без терміну «громадянська війна», що не дає можливості скільки-небудь предметно розібратися у сутності суперечливих процесів в Україні. Натомість нерідко без належного обґрунтування вдаються до таких характеристик як «чужоземна агресія», «іноземна інтервенція» тощо і з полегкістю знімають проблему поглибленого аналізу надскладних політичних реалій внутрішнього життя. Не раз в історіографії наголошувалося на алогізмі термінів «українсько-більшовицька війна», «українсько-радянська війна» як таких, у яких присутня еклектична спроба поєднання дуже різних за сутністю елементів.

Абсолютно непродуктивними, навіть незграбними виглядають спроби кваліфікувати війну Польщі проти Західно-Української Народної Республіки, її знищення в 1918–1919 рр. «польсько-українським протистоянням», а заключення Варшавського договору 1920 р., з якого відразу розпочалася війна Польщі проти УСРР, як «польсько-українське порозуміння» тощо.

Залишає бажати кращого термінологічний апарат історико-партійного сегменту досвіду революційної доби. Наприклад, все рідше розводяться поняття «більшовики України» і «українські більшовики», хоча за ними стоять не одні й ті ж організації. Продовжує побутувати визначення «український національний комунізм». Якщо він «український», то для чого допускати тавтологію – ще й «національний». Існує різнобій у користуванні термінами «боротьбисти» і «незалежники»…

Наведеного, гадається, досить, щоб дійти висновку про недосконалість нині уживаної термінології щодо революційної доби 1917–1920 рр. в Україні. А відтак робота у пошуках адекватних визначень і оцінок залишається актуальною і має бути продовженою.