Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 50 страниц)

Як не прикро констатувати, але плідний популяризатор історичних знань не прислуховується навіть до цілком слушних зауважень керівника видавництва «Генеза», де друкуються підручники Ф. Турченка, – О. Дубаса. Останній же, гадається, має підстави не лише з особистих міркувань та власної логіки заключати: «До слабких місць першого видання підручника Ф. Турченка, на наш погляд, можна віднести перебільшення самостійницьких настроїв населення підросійської України, що насправді важко ствердити (фактами, документами. – В. С.).

Автор перебільшує значення політичного впливу партії радикально-самостійницького напряму, зокрема групи М. Міхновського і особливо його роль у створенні Центральної Ради»⁶⁵.

Це, й так доволі делікатно висловлене, зауваження О. Дубас дещо пом’якшив загальним посиланням на те, що низку «недоліків» (окрім згаданого, висловлювалося ще немало закидів) Ф. Турченко врахував у наступних виданнях підручника⁶⁶. Однак у тому аспекті, про який спеціально йдеться у даному випадку, помітних зрушень не відбувається. Більше того, неначебто за інерцією, неперевірені, очевидно сумнівні й неістинні відомості включаються й до підручників інших авторів. Так Л. Кормич і В. Багацький в своєму навчальному посібнику пишуть, що ініціаторами створення Центральної Ради «виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП)».

Свій «внесок» у міфотворення щодо «двох Центральних Рад» зробив і Д. Яневський, вдавшись до «редагування» всім відомих фактів і документів. Він вважає, що 3 березня 1917 р. відбулися збори, на яких були присутніми понад 100 осіб, які «гаряче прийняли пропозицію «Центральної Ради» про делегування делегації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу», про що 4 березня поінформувала своїх читачів «Киевская мысль», а увечері 4 березня, тобто вже після виходу цитованого числа популярної газети, в помешканні клубу «Родина» відбулися інші збори – 14-ти присутніх тоді в Києві членів ТУП, які створили централь, «що тут же була названа Центральною радою»⁶⁷.

В одній із наступних книжок автор подає аж три епізоди під характерними назвами «Народження Української Центральної Ради-1», «Народження Української Центральної Ради-2» і «Народження Української Центральної Ради-3», «розтягнувши» означений процес з 3 аж по 27 березня⁶⁸, хоча апеляція до низки залучених фактів жодного відношення до створення Центральної Ради не мають.

Не може не звернути на себе уваги, що жодних документів, окрім інформації «Киевской мысли» та мемуарних даних, передусім – Є. Чикаленка, ніхто з прибічників «концепції двох Центральних Рад» не наводить. Відомі ж факти лише подаються під таким кутом зору (по суті – видозмінюються, тобто спотворюються, фальсифікуються), щоб хоч якось непрямо, «опосередковано» підтвердити вигадану схему. Не насторожує й те, що у працях істориків 20-х – 30-х рр. (а кращі з них належать перу безпосередніх активних учасників подій, таких, як, приміром, високофаховий, відповідальний, скрупульозний дослідник Д. Дорошенко) на існування «двох Центральних Рад» немає й натяку.

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці «дискусійного» питання: «Отже, повстання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт – як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що «глухе» «сенсаційне повідомлення» Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників»⁶⁹.

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо «джерело» так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива – за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будьякі підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії – їх і нині зовсім немає) говорити про «дві Центральні Ради» як «історичний факт», «історичність згаданих подій», тобто – продовжувати дискусії. Отже, якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про «безперечний історіографічний факт» виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Не погоджуючись з іншими точками зору, їх аргументацією⁷⁰, продовжуючи наполягати на своєму, Ф.Турченко в останні роки зробив спробу продовжити дискусію⁷¹. При цьому він прагне «вивести дискусію про утворення Центральної Ради із сфери схоластики, в якій вона (на його погляд. – В. С.) сьогодні перебуває, в поле документальної доказовості». Що автор розуміє під схоластикою, сказати важко. Адже весь матеріал побудовано на основі словесних вправ.

Те, що з наявного кола джерел не можна почерпнути всієї бажаної інформації (і з цим ніхто не сперечається), скажімо, хто поіменно в процесі перших зборів, на яких започатковувався процес створення Центральної Ради, сформулював ініціативу, як вона достеменно прозвучала й т. ін. – зовсім не підстава піддавати сумніву очевидне (хай обмежене, однак документально зафіксоване знання) й натомість ймовірність, припущення видавати за доказовість. Гадається, такий підхід – словесні беззмістовні мудрствування саме і є одним із виявів схоластики. Щиро бажаючи йти вперед, насправді, на основі запропонованої методики поважний історик чи то тупцює на місці, чи істотно збочує, а то й тягне назад. Весь свій запал автор витрачає на те, що з його точки зору не дає підстав незаперечно вважати наявні джерела за такі, в яких є абсолютна, стовідсоткова інформація про створення однієї, єдиної Центральної Ради. Можна висловити впевненість: якби Ф. Турченко з такою ж послідовністю і прискіпливістю проаналізував потенціал інформації про другу, паралельну, «самостійницьку» Центральну Раду, то з неминучістю прийшов би до висновку, що тут підстав практично не існує, що вся схема вибудувана на припущеннях, здогадках – віртуальна.

Це видно буквально з кожної сторінки статті, наповненої словами: «напевне», «можливо», «тут щось не так», «напрошується припущення», «стверджувати щось певне неможливо» тощо. Зразком оформлення висновків може слугувати хоча б наступна фраза: «Не слід виключати й того, що назву коаліційної організації запропонував (цей момент набуває для Ф. Турченка ключового значення. – В. С.) той з суб’єктів її створення (! – В. С.), який міг прийти (?!) на нараду з іменем «Центральна Рада і запропонував його загалу»⁷². І на основі таких вибудов робиться підсумковий висновок: «На наш погляд опоненти ТУП мали не менше, а навіть більше можливостей, щоб стати ініціаторами створення УЦР. Але – це лише гіпотеза, адже документів, які б прямо засвідчили, що саме ці люди запропонували назву Центральна Рада» новій організації, і що саме вони почали її конструювати – не знайдено» (виділення мої. – В. С.).

Прагнучи «урівноважити» версію, побудовану на відсутності прямих свідчень, з «версією» якої дотримуються практично всі (звісно, ті, хто писав) учасники подій і їх наступники – історики (хай навіть ця «версія» витворена на основі не стовідсотково переконливих джерел, тобто таких, які допускають у деяких моментах двозначності, свідомі чи несвідомі упущення, недосконалості й т. ін.), Ф. Турченко лише заплутує проблему.

«Здаючи з боєм» позиції, історик в останній публікації відступає від колишньої категоричності і завершує розвідку дуже непевними сентенціями: «Хто перший (?! – В. С.) назвав себе 3 березня 1917 р. (або навіть раніше) іменем «Центральна Рада», або запропонував його загалу (кого включав цей загал 3 березня?) – невідомо. Можливо (виділення моє. – В. С.) в метушні перших днів революції обидві групи, які перебували в різних місцях Києва, деякий час носили це ім’я. При нинішній джерельній базі стверджувати щось певне неможливо. У той же час ця версія має право на існування як гіпотеза, над якою ще слід працювати, розширюючи коло документів, вдосконалюючи методику роботи з ними»⁷³.

З цього приводу слід зауважити, що оптимізму відносно розширення кола документів плекати особливо не доводиться. Не випадково згаданий матеріал побудований все на тих же джерелах, як і на початку 20-х років минулого століття.

Залишаються й питання щодо вдосконалення методики роботи з документами. Як абстрактне побажання, воно цілком логічне, особливо, якщо зважити на те, що цей аспект іще раніше набрав дискусійного забарвлення. В рецензії на книгу про М. Міхновського висловлювалися сумніви щодо існування такої організації як «Братство самостійників», зокрема відсутність документальних підтверджень, на що Ф. Турченко відповів «виявленим у фонді Особливого відділу департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації за 1916 р. документом-копією «Програми і тактики Українського Самостійницького Братства». Із деякою видозміною назви матеріал знаходиться також у Державному архіві Київської області й відомо, що подібний варіант захоплено поліцією 1916 р. у Катеринославській губернії⁷⁴. Однак наявність згаданих документів зовсім ще не дає підстав для висновку про незаперечне існування відповідної організації. Це цілком міг бути підготовлений документ, ніколи і ніким не прийнятий. Ф.Турченко сам вказує, що «його (тобто документа – В. С.) авторство поліція приписувала (виділення моє. – В. С.) організації, що діяла в краї та (у перекладі російською) називалася «Инициативным комитетом (знову виділення моє. – В. С.) Украинского независимого союза»⁷⁵. Наявності цих документів для Ф. Турченка достатньо, щоб зробити висновок, «що організація чи окремі ізольовані групи з чіткою самостійницькою орієнтацією в роки світової війни в Україні справді існували»⁷⁶. У даному разі автор назви організації не вживає, хоча сторінкою вище ті ж документи беззастережно вважає доконаним фактом існування «Братства самостійників», а в наступному, слідом за Р. Млиновецьким, описує певні його кроки як безсумнівні політичні реалії (жодних документальних свідчень, природно, не наводиться). Із недоведеного існування «Братства самостійників» виникає версія про його ймовірну причетність до створення «самостійницької Центральної Ради⁷⁷ – паралельного зі сформованим з ініціативи Товариства українських поступовців центром – Українською Центральною Радою. При цьому версія про існування на початку березня 1917 р. «двох (тут і далі виділення автором) національно-політичних центрів… має не менше підстав для існування, ніж версія про існування одного – створеного ТУП. При нинішній джерельній базі проблеми обидві ці версії мають право на існування як гіпотези, над якими слід працювати, розширюючи коло документів»⁷⁸.

Із подібним підходом, із пропонованою логікою погодитись ніяк не можна. Тут згадана асиметричність виявляє себе особливо наочно. Документально не перереконавши читачів у реальному існуванні «Братства самостійників», досягнувши по суті лише рівня ймовірності, Ф. Турченко вважає цього цілком достатнім, щоб вийти на наступний, новий рівень передбачення – про можливу участь «Братства» в організації «самостійницької Центральної Ради» і вважає свій висновок (мабуть, його можна іменувати недосконалою конструкцією) версією, рівноцінною іншій, оголошує обидві версії гіпотезами⁷⁹.

На написане Ф. Турченко реагує наступним чином: «Ми вже наводили архівні документи – виявлені в фондах поліції три варіанти програми «Братства самостійників», які мали спільний прототип». Поширювалися вони в різних регіонах України. У поєднанні з іншими матеріалами (виділення моє. – В. С.) ці документи, на наш погляд, дають підстави для висновку, що організація чи групи під цією назвою справді існували»⁸⁰. Наведене «підтверджується» посиланням на сторінки книги про М. Міхновського, на яких ніяких «інших матеріалів», крім вже згаданих – поліцейських, насправді немає⁸¹. «Продовжуючи дискусію з нами, В. Солдатенко, – веде далі Ф. Турченко, – навпаки, вважає, що «наявність згаданих документів зовсім не дає підстав про незаперечне свідчення існування відповідних матеріалів»… У зв’язку з цим виникає питання: скільки документів слід пред’явити, щоб шановний дослідник змінив точку зору»⁸².

Однак, в наведеній кількома абзацами вище цитаті В. Солдатенка ясно говориться, що сумніви пов’язані не з кількістю документів, а з їх характером – були вони кимось ухвалені (з’їздами, зборами, групами тощо), чи, можливо, лише проектами. Не виключені й інші варіанти. Отже, Ф. Турченком спритно підмічено суть спору. Втім, для будь-якого фахівця це настільки очевидно, що автор застерігається: «Адже насправді подібних матеріалів було значно більше – як відомо, в архіви попадає, а потім виявляється істориками лише невелика їх частина. Та справа звичайно не в документах (при певному підході сумніватися в існуванні політичної організації можна за будь-якої їх кількості)…»⁸³.

Це вже незрозуміло. То наявність кількох документів (хай для когось сумнівних, точніше таких, на основі яких не можна зробити однозначні, категоричні, переконливі, незаперечні висновки) – все, на чому вибудовується концептуальна версія, а то, раптом, справа не в них. А в чому ж? Виявляється, на це питання можна дати й таку відповідь: «…А в людях, які стояли за ними (документами. – В. С.), тримали їх в руках, переховували, читали, передавали іншим, рискуючи при цьому попасти в руки поліції, обговорювали, сперечалися, поділяли, чи відкидали продекларовані в них погляди»⁸⁴. Що сказане в даному випадку абсолютно нічого не доводить, гадається, говорити просто зайве.

Насамкінець кидається «останній аргумент»: «Справа, врешті-решт, в історичних фактах. А їх, на наш погляд, достатньо (виділення моє. – В. С.) для висновку про існування в роки Першої світової війни в Україні самостійницької політичної течії, у складі якої були й ті, хто так чи інакше був причетний до зазначених документів «Братства самостійників»⁸⁵.

Знову виникає питання про факти. Якщо відомості про них є, чому не наводяться? Подібному «вдосконаленню методики роботи з документами», звичайно, можна знайти певну кваліфікацію. Однак, у будь-якому випадку це мало нагадує заявлений намір переведення дискусії «зі сфери схоластики» «в поле документальної доказовості».

Один з авторитетних вчених – С. Наумов, на книгу якого послався Ф. Турченко для підтвердження правоти своїх висновків про поширення в роки імперіалістичної війни самостійницьких настроїв, перехід на позиції самостійництва «цілих груп, гуртків, організацій»⁸⁶, відгукнувся на історіографічну полеміку спеціальною розвідкою «Братство самостійників» у контексті українського національного руху періоду Першої світової війни»⁸⁷. Ретельно проаналізувавши всю доступну інформацію, історик доходить достатньо аргументованого висновку: «…Беззаперечних, безсумнівних аргументів на користь існування української організації «Братство самостійників» (чи «Самостійницьке братство») в роки Першої світової війни на сьогоднішній день немає. Разом з тим саме по собі виникнення самостійницької організації цілком імовірне, оскільки добре вписується в логіку розвитку і зміст українського національного (зокрема молодіжного) руху в той період; є й деякі, хоч і недостатні, фактичні докази. Вона могла існувати в загальному потоці юнацьких об’єднань і груп в ембріональному стані, як невеликий гурток однодумців, котрі виношували певні ідеї, мрії, наміри щодо незалежності України, але їхня практична діяльність не пішла далі підготовчих заходів. А створений Р. Бжеським (справжнє прізвище Р. Млиновецького – В. С.) образ братства як потужної і впливової «серцевинної» національної організації цілком міфічний, не відповідає дійсності, спотворює реальну картину українського руху в роки Першої світової війни. Наведені ним дані здебільшого фантастичні; з іншого боку, цей автор вдається до спекуляцій на відомих, реальних явищах, видаючи їх за прояви і наслідки діяльності Братства самостійників. Більша частина цих даних не витримує критики, натомість відсутні ті відомості, які неодмінно мали б бути в разі реальної діяльності організації. Можна сказати й інакше: те, що найбільш імовірне з описаного Р. Бжеським, не становить нічого особливого, екстраординарного, а якраз наведені ним специфічні, унікальні характеристики є фантастичними. Тому однозначно і беззастережно стверджувати про існування Братства самостійників, а тим більше вибудовувати на основі відомої на сьогодні інформації про нього якісь далекосяжні, принципового значення конструкції, на нашу думку, недоцільно»⁸⁸.

Гадається, що за таких обставин подальша дискусія навряд чи перспективна, що потенції противників усталеного варіанту процесу створення Центральної Ради вичерпані.

***

В оцінці початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитися зі спостереженням П. Христюка, згідно з яким «закладено було Ц. Раду по зразку загально-російських «комітетів об’єднаних громадських організацій» з тою тільки ріжницею, що Рада мала бути не міським чи губерніальним центром, а всеукраїнським. Через це до складу Ради спочатку ввійшли делегати міських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції»⁸⁹.

Певні історіографічні колізії виникли щодо оцінки курсу Центральної Ради, платформи, схваленої Всеукраїнським національним конгресом 6–8 квітня 1917 р. Полишаючи осторонь критику позиції Р. Млиновецького, яка, як і в попередніх відзначених випадках, далека від наукового рівня, для прикладу можна зупинитися на аргументації істориків, які намагаються довести, ніби політика Центральної Ради від самих початків була невірною, недолугою, не могла хоч скількинебудь відповідати реальним запитам часу.

Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків⁹⁰. Його автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти – про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи бездоганними навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф. Турченка і Г. Кривоший, яка відкриває збірник: «Магістралі й глухі кути Української революції».

Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі. В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими.

Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф. Турченко і Г. Кривоший хотіли б, щоб, розпочавшись із лютневого соціального катаклізму, подальші процеси в Україні (на той час невід’ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб «на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку Української революції – В. С.) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціально-економічний лад в майбутній державі не розкололи націю»⁹¹.

«Підганяючи» українську ситуацію під європейський контекст (швидше – схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням, «з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати»⁹². Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей іде мова. Невже про безземельних селян, голодаючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих «людей», зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). «Перспектива відновлення українського суверенітету, – ведуть далі Ф. Турченко і Г. Кривоший, – об’єднувала всю націю, всі соціальні групи»⁹³. І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М. Грушевського, який на початку революції писав: «Національні почуття – скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства – від панських і буржуазних груп до пролетарів»⁹⁴.

Зрозуміло, що М. Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси.

Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін у суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців.

Ф. Турченко та Г. Кривоший навіть не помічають суперечності, коли, усупереч власним висновкам, тут же пояснюють, що основною причиною «затягування» в досягненні «політичного суверенітету України» стало те, що керівництву Центральної Ради «не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення». Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. «Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями»⁹⁵, – змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф. Турченко і Г. Кривоший. І доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку. Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.

Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, «відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства» – поміщицтвом, буржуазією, іншими заможними верствами. Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М. Грушевського, який на початках революції чимало говорив про «безкласовість», «безбуржуазність» української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до «необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя»⁹⁶.

Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті «неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні («Союзы земельних собственников», «Союзы фабрикантов и заводчиков», галузеві об’єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу»⁹⁷. Констатація недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М. Грушевський, його оточення. «Таким чином, – прямо продовжують свої міркування Ф. Турченко і Г. Кривоший, – інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! – В. С.) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план»⁹⁸.

Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати – свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із «глухих кутів» нерозуміння, убезпечити від «рецидивів класово-партійного підходу», самі «заплуталися у трьох соснах». Тому й змушені вдаватися до демагогічних прийомів. «Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу»⁹⁹, – твердо заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший.

Однак тут доведеться нагадати, що, згідно конкретно-історичного підходу, кожна революція здійснюється за своїми «правилами», що диктуються реальними обставинами, із дією безлічі об’єктивних чинників, а не вигаданими «заднім числом» «правилами» сучасних істориків, кон’юнктурна «запрограмованість» яких виявляється на кожному кроці.

Так, мало не на кожній сторінці відповідного підрозділу статті («Поміщики, капіталісти й національна солідарність») Ф. Турченко й Г. Кривоший повторюють, що через соціалістичні погляди лідерів Української революції до роботи в Центральній Раді «не були допущені» поміщики й капіталісти. Як це можна було зробити в 1917 р., при пануванні практично ніким і нічим необмеженої демократії, відсутності будь-яких адміністративних важелів у М. Грушевського, В. Винниченка та інших соціалістів – загадка, якщо, втім, не допустити, що такий результат був природним, реальним виявом тієї ж таки соціальної революції, переплетіння її з національно-визвольною боротьбою, чого сучасні історики так би не бажали. Адже це вже не «за їх «правилами».

Не менш довільно згадані автори поводяться і при з’ясуванні такого важливого аспекту Української революції як боротьба в ній двох тенденцій – автономістсько-федералістської та самостійницької.

Безумовні симпатії Ф. Турченка і Г. Кривоший на боці самостійників, у першу чергу М. Міхновського. (Ця позиція по суті повторюється й деталізується, розвивається в спеціальному біографічному нарисі)¹⁰⁰. Що ж до автономістів, відношення до них однозначно критичне. Дослідники вважають, що «самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу політику, ніж автономісти». Прорахунки самостійників «були прорахунками у тактиці боротьби, у той час коли прорахунки автономістів були стратегічними»¹⁰¹.

Дивно, але для Ф. Турченка і Г. Кривоший реалізм є швидше абстрактним поняттям, аніж конкретним. У противному випадку, як можна пояснити те, що «значно реалістичніша політика» самостійника з початку ХХ століття і аж до кінця 1917 р. М. Міхновського мала надто обмежене коло прибічників, тоді як гасла автономізму і федералізму були явно домінантними в середовищі політичної еліти і незрівнянно сильніше підтримувались масами. Реалізм в політиці – це і можливості втілення в життя найпривабливіших, найсправедливіших задумів. Переважна більшість лідерів Української революції в 1917 р., керуючись саме реалістичними підходами, науковим аналізом ситуації, віддавала перевагу автономістсько-федералістським орієнтаціям. Однак, на думку згаданих авторів, метою Української революції була зовсім не автономна Україна, як то доводили М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов та ін., як було визнано в тисячах резолюцій найрізноманітніших зібрань українців, підтверджено їхніми діями. За Ф. Турченком і Г. Кривоший, «мета революції визначається не програмами її лідерів, не їх прагненнями, а тим більше суб’єктивними оцінками своєї діяльності»¹⁰².

Можна цілком припустити, що історики через 80 років після подій, що вивчаються, можуть бачити крізь призму наступних суспільних процесів якісь аспекти досвіду глибше, сутнісніше, аніж учасники революцій. Однак це зовсім не може бути достатньою підставою для того, щоб, всупереч відомим фактам, довільно переінакшувати історію на догоду певним уподобанням. Така ситуація (по суті – зрада принципу історизму) неминуче веде саме в ті «глухі кути», в які, на думку сьогоднішніх істориків, завели Українську революцію її керманичі.

Знайомлячись із працями запорізьких дослідників, їх критикою концепції М. Грушевського (зауважимо, також історика з неабиякими аналітичними здібностями), не можна не звернути уваги на ще одну умоглядну конструкцію. В їх уяві в 1917 р. існувала Україна (точніше нація, яка обирала свою долю) і решта колишньої імперії – Росія. Оскільки українські автономісти «не зустрічали підтримки російського суспільства, без якої федерація звичайно ж була неможлива, Україна повинна була або погодитися на дальше перебування у складі унітарної Росії, перебудованої у відповідності з інтересами домінуючих в ній політичних сил, або наважитися на повний політичний розрив із нею. Якогось третього, компромісного шляху (а федерація – це завжди міжнародний компроміс) не було. Отже, незалежно від поглядів і прагнень окремих партій чи їх політичних лідерів, український визвольний рух стояв перед завданням досягнення незалежності. Тому прагнення самостійників співпадали з логікою історичного процесу, у той час як дії автономістів гальмували цей розвиток»¹⁰³.