Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 50 страниц)

Тут варто звернути увагу відразу на кілька моментів, які в подальшому в тій чи іншій формі ще проявлять себе в реальній політиці.

Революційний романтизм Л. Троцького виявився в його вірі в перевагу, силу позитивного прикладу політики Радянської влади, переоцінці його впливу на настрої трудящих України.

Любов до гучної фрази вилилась у беззастережне твердження – обіцянку не ставити будь-яких перешкод самовизначенню України, яких би форм воно не набрало. Ще до будь-якого офіційного урядового рішення нарком іноземних справ заявив про повне визнання Радянською владою Української Народної Республіки.

Водночас Троцький звертав увагу на протиборство в Україні двох сил – табору Центральної Ради, яка в даний час відстоювала буржуазну політику, і табору Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який РНК зобов’язувався всіляко підтримувати.

Подібно, Л. Троцький не мав жодних сумнівів щодо найближчої перемоги влади Рад в Україні і думав, що певним внеском у цей процес будуть і такі кроки РНК, як вільний пропуск в Україну українізованих частин і включення до загальноросійської делегації представника Генерального секретаріату.

Події наступних двох місяців змусили Л. Троцького не раз повертатися до цих же питань, хоч звучали вони нерідко по-іншому і по-різному комбінувалися, загострюючи, висуваючи на перший план то одні з них, то інші.

Вже 3 грудня 1917 р. саме Л. Троцькому судилося до крайності загострити стосунки між урядами Росії і України, сформулювавши в Маніфесті РНК ультимативні вимоги до Центральної Ради.

Їх було чотири:

«1. Чи зобов’язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту?

1. Чи зобов’язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, на Урал чи в інші місця?

2. Чи зобов’язується Рада сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням?

3. Чи зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята»³⁷⁷.

Перу Троцького належить і заключний абзац документа, що викликав особливе обурення лідерів Української Ради і завжди викликав, звертав на себе увагу віртуозною (в чомусь зухвалою) дипломатичною еквілібристикою: «В разі неодержання задовільної відповіді на це запитання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»³⁷⁸.

6 листопада на засіданні РНК Троцький зробив повідомлення про одержану на ім’я Ради Народних Комісарів пропозицію від Українського революційного штабу Петроградської Крайової військової Ради про мирне налагодження конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Корсарів, зроблену за уповноваженням уряду УНР.

Очевидно, нарком підготував відповідь завчасно і вона тут же була затверджена в такому вигляді: «Українському революційному штабу Петроградської крайової військової ради. У відповідь на Вашу пропозицію про мирне налагодження конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, зроблену за уповноваженням

Уряду Української Народної Республіки, Рада Народних Комісарів постановляє:

I. Мирні способи полагодження конфлікту, зрозуміло, бажані, і Радянська влада все робила для досягнення саме мирного розв’язання питання.

II. Що стосується висунутих Радою умов, то ті з них, які мають принциповий характер (право на самовизначення, визнання Української Республіки, невтручання у її самовизначення), не складали і не складають предмета суперечки чи конфлікту, оскільки Рада Народних Комісарів визнає і проводить ці принципи у всій їх повноті.

III. Дійсним предметом конфлікту, який зовсім замовчується в умовах Ради, що Вами передаються, є підтримка Радою буржуазної кадетсько-каледінської контрреволюції, спрямованої проти влади Рад Селянських, Робітничих і Солдатських Депутатів.

IV. Угода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від якої б то не було підтримки каледінського заколоту і контрреволюційної змови кадетської буржуазії»³⁷⁹.

Як видно з документа, позиція Л. Троцького щодо України вже дещо змінилась і була як би чимось середнім між позицією Леніна і Сталіна. Якщо перший всіляко обходив визнання УНР, а другий вважав таким «Маніфест», то Троцький в даному разі відбувся дещо абстрактним посиланням на те, що визнання УНР, невтручання у процес самовизначення України не можуть бути предметом конфлікту.

Водночас нарком в іноземних справах усю суть конфлікту зводив чи, можливо, концентрував у питанні про підтримку Українською Радою кадетськокаледінського заколоту.

У подальшому ставлення Троцького до Центральної Ради виявлялось у стосунках з делегацією останньої на переговорах у Бресті-Литовському. Послідовновитриманою позицію голови російської делегації оцінити ніяк не можна. 28 грудня на засіданні мирної конференції голова української делегації В. Голубович зробив заяву і зачитав декларацію Центральної Ради про намір взяти участь у переговорах від імені Української Народної Республіки як самостійної держави. Головуючий на засіданні фон Кюльман поставив питання про те, як до цього ставиться російська делегація, що з початку переговорів одна виражала інтереси всієї Росії.

У відповідь Л. Д. Троцький заявив: «Зважаючи на ноту Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, російська делегація заявляє з свого боку, що вона в цілковитій згоді з принциповим признанням права кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, не бачить жодної перешкоди до участі української делегації»³⁸⁰.

Після довгої дискусії, основним змістом якої стало з’ясування питання про статус української делегації – самостійна чи складова російської (видно західні партнери не чекали теж такої швидкої однозначної розв’язки – не в дипломатичних традиціях).

Троцький знову заявив, що він вважає справу полагодженою, оскільки українська делегація виступала як самостійна, що визнала російська делегація, та інших пропозицій і не надходило³⁸¹.

В. Голубович подякував Троцькому за зроблену заяву і «спосіб», яким прийнято російською делегацією самостійну українську делегацію»³⁸². Розчуленість представника Української Ради цілком зрозуміла, адже делегації Четверного союзу оголосили своє рішення спочатку обговорити питання про можливість участі української делегації на своєму окремому засіданні, а лише потім, через кілька днів, повернутися до проблеми, що виникла.

Що ж до Троцького, то, подібно, далася взнаки імпульсивність його натури. Без будь-яких консультацій він миттєво прийняв вельми відповідальне рішення і зробив його надбанням гласності. І лише після цього, поки західні партнери вивчали непросту ситуацію, а делегати від УНР виявили неабияку активність, прагнучи знайти можливість для сепаратних угод з країнами Четверного союзу, Троцький, інші члени Російської делегації схаменулися, почали терміново слати запити до Петрограда, як надалі себе вести щодо української делегації.

У Російському центрі зберігання і використання документів новітньої історії зберігається немало звернень з цього приводу до уряду, його голови, народних комісарів від А. Йоффе, Л. Карахана та ін. Перший такий запит, за відомостями, що збереглися, надійшов до РНК уже 30 грудня 1917 р. У ніч з 1 на 2 січня 1918 р. Л. Троцький передав по прямому зв’язку Леніну: «…З тутешньою українською делегацією стосунки склались дуже несприятливо з вини делегації. Коли ми приїхали сюди, вся німецька преса писала, що переговори з українською делегацією йдуть, хоч не офіційно, але цілком сприятливо. Я запросив делегацію, що це за переговори. Мені було дано відповідь, що переговори мають інформаційний характер, але що між іншим ведеться стенограма. Я заявив, що у нас з німцями і австрійцями не може бути таких переговорів, про які ми не повідомляли українську делегацію – і запитав, чи може остання зробити подібну ж заяву. Мені було заявлено, що наведуть справки в Києві і після цього, ймовірно, ознайомлять нас зі стенограмами.

Минуло однак близько тижня, таємничі переговори йшли весь час, їх нам до цього часу не показали (так в тексті. – В. С.). Отже, існують переговори, які зв’язують українську делегацію з німцями і австрійцями, але залишаються таємницею для нас. Я попередив делегацію, що надамо цьому факту найширшого розголосу»³⁸³.

В переговорах з Леніним 3 січня Троцький скаржився, що «делегація Ради веде явно зрадницьку політику»³⁸⁴.

Останні заяви Троцького викликають принаймні подив. Щодо розбіжностей, а то й протилежності позицій Ради і РНК голова зовнішньополітичного відомства Росії добре знав, як свідчать попередні документи, ще з листопада 1917 р. Було б наївним чекати чогось іншого в кінці грудня 1917 р. – на початку січня 1918 р.

Наївним простачком Троцького навряд чи варто вважати. Тим більше, що йому на той момент було добре відомо і про рішення 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад, і про направлення до Бреста делегації ВУЦВК.

Створюється враження, що дипломатичні ігри аж надто захопили в той момент голову російської мирної делегації. Либонь, він намагався заплутати одночасно всіх – і суперників, і ймовірних союзників, і навіть власний уряд. Очевидно, надмірна амбіційність заважала йому реально оцінювати власні можливості і усвідомити, що таке завдання навіть йому не під силу.

Розмірковувати саме так дозволяють усім добре відомі вже епізоди з його поведінки в Бресті. В її контекст цілком вписується і логіка ставлення до делегації Української Ради, до делегації ВУЦВК, до інструкцій від власного уряду.

Щодо останнього можна припустити на основі численних фактів, що Лев Давидович покладався не стільки на чиїсь настанови (навіть урядові), скільки на власну інтуїцію, ерудицію і спритність. Якщо фактичний бік справи йому в Бресті був відомий дещо менше ніж у Петрограді (інформація йшла кружним шляхом), розстановка сил в Україні, тенденції розвитку процесів розумілися ним досить ґрунтовно. Тому ще до одержання будь-яких інструкцій, вважаючи, що попередній крок (беззастережне визнання повноважень делегації Української Ради), як на дипломата, виявився явно необачним (або міг бути швидше за все у такий спосіб витлумачений), Лев Давидович дещо поважніше повів себе на наступному засіданні. Після того як керівник австро-угорської делегації граф Чернін повідомив на засіданні 31 грудня 1917 р. про спільне рішення союзних держав визнати українську делегацію «уповноваженим представництвом Української Народної Республіки», Троцький взяв слово. «У зв’язку з питанням, – сказав він, – порушеним тепер заявою делегацій чотирьох союзних держав, я вважаю необхідним для інформації і для того, щоб запобігти можливим непорозумінням, скласти таку заяву: ті конфлікти, які повстали між Російським Урядом і Генеральним Секретаріатом і фактичні основи яких відомі більш-менш усім присутнім, не мали й не мають жодного зв’язку зі справою самовизначення українського народу. Вони постали через противагу між політикою «Совітів Народних Комісарів» і Генерального Секретаріату, противагу, яка проявилася як на території України, так і поза її межами. Що стосується самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками. З огляду на те, що на Україні нема жодних окупаційних військ, що політичне життя збувається там вільно, що там немає ані середньовічних станових (сословних) органів, які хотіли б представляти країну, ані призначеного зверху ганебного міністерства, яке працює в межах, призначених йому згори, далі з огляду на те, що на Україні є всюди вільно вибрані Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та що під час виборів усіх органів самоуправління дотримано засад загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним поданням голосів, немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення.

З огляду на попереднє і згідно з заявою, складеною 10 січня (тут новий стиль, за старим стилем 28 грудня 1917 р. – В. С.), російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирових переговорах»³⁸⁵.

Тут уже Троцький обирає більш складну формулу визнання української делегації. З одного боку – начебто зберігається первісна формула – «російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирних переговорах». З іншого – досить довга мотивація конфлікту між Раднаркомом і Генеральним Секретаріатом, – а в дипломатичних стосунках, як відомо, просто так нічого не говориться.

І на довершення всього (знову ж таки зовсім не випадково) – спеціальний сюжет, основна суть якого зводиться до того, що процес самовизначення України тісно пов’язаний з повсюдним утворенням демократичним шляхом органів самоуправління у формі Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Що ж до останнього, а також до того, що політичне життя в Українській Народній Республіці розвивається за вільних умов, без будь-якого зовнішнього військового (окупаційного) тиску, то цим явно натякалося західним партнерам на окуповані німцями частини колишньої Росії (Польщу, Литву, Курляндію). Їх визнавали за самовизначенні держави.

Однак всі розуміли, що рівними з іншими державами правами (скажімо, такими, якими користувалися учасники мирної конференції в Бресті) їх ніхто не поспішав наділяти. У результаті нелегко було передбачити, як врешті-решт міг скористатися зі сформульованої двозначності (навіть багатозначності) Троцький надалі. Чи то за прикладом, за аналогією союзних держав прагнути до звуження повноважень делегації УНР, чи набувати політичного авторитету, посилаючись на демократизм відносин з Україною, чи ж то змінити своє ставлення до делегації у залежності від того, якщо самовизначення України набере іншого втілення, скажімо не у формі УНР, а у радянській формі.

Таким чином, це вже був у повному розумінні слова дипломатичний виступ, який враховував можливість варіантного розвитку подій. Очевидно, це вловив і керівник української делегації В. Голубович, який у своєму слові обійшов мовчанкою заяву російського наркома, обмежившись тим, що українська делегація приймає до відома декларацію чотирьох держав і на її основі буде брати участь у переговорах.

Одночасно, залишаючись вірними собі, Троцький розпочав інтригу і стосовно делегації Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, яку 30 грудня 1917 р. було вирішено направити до Бреста. До її складу було включено голову ВУЦВК Н. Медведєва, народних секретарів В. Затонського і В. Шахрая. Їм доручалося «категорично заявити, що будь-які спроби Української Центральної Ради виступити від імені українського народу є самозваними виступами буржуазних груп українського населення проти волі і інтересів трудящих класів України і що ніякі зобов’язання, взяті Центральною Радою, не будуть визнані ні Українською Радянською владою, ні народом українським». Представникам Радянської України доручалось увійти до складу загальноросійської делегації і виступати з останньою у повній згоді.

Вже 1 січня 1918 р. проїздом до Брест-Литовська делегація Радянського уряду України зустрілася в Петрограді з В. І. Леніним. Природно, РНК негайно вирішив домагатися участі делегації Радянської України в переговорах, про що тут же повідомили радянську делегацію в Бресті. Троцький же вдався до тактики зволікань. Так, 2 січня 1918 р., відповідаючи по прямому проводу Сталіну, нарком у закордонних справах заявив: «…Було б корисно, коли б Харківський ЦВК надіслав нам по прямому зв’язку заяву, в якій характеризував би дійсні розміри впливу і влади Ради. Заява могла б, можливо, стати корисною тут у певний момент. До цього часу українська делегація жодного разу не підтримала нас у боротьбі з німцями і австрійцями, незважаючи на те, що ми допустили її самостійну участь у переговорах».

Не треба бути великим фахівцем у галузі дипломатії, щоб збагнути, що колеги по Раднаркому говорили різними мовами. Чого тільки варта сентенція про те, що заява ВУЦВК «могла й може стати корисною тут у певний момент». Невизначеніше, туманніше навряд чи можна висловлюватися. Не забув Троцький нагадати й про те, що делегацію УНР уже визнано за самостійну.

Очевидно, занепокоєність Леніна і Сталіна з приводу позиції Троцького відіграла свою роль, коли було вирішено запропонувати керівнику російської делегації домагатися перерви у переговорах, а Лева Давидовича відкликати для консультацій до Петрограда.

Заява Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була підтримана представниками інших делегацій – у всіх нагромадилося немало питань для погодження із власними урядами.

Під час перебування Троцького у Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із західними партнерами про участь у конференції делегації Радянської України. Звичайно, всі розуміли, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Проте розрахунок базувався на тому, що вони будуть поставлені перед реаліями – повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

«Пробну кулю» було вирішено запустити ще до повернення до Бреста делегацій і відновлення офіційних засідань. 9–10 січня член російської делегації, заступник Троцького – Йоффе надіслав делегаціям чотирьох держав повідомлення про рішення робітничо-селянського уряду України взяти участь у переговорах про включення представників ВУЦВК до російської делегації «як доповнюючу складову частину». До повідомлення як офіційний документ додавалася заява Народного секретаріату України про те, що Центральна Рада не може виражати народних інтересів, виступати від імені трудящих і що таким є лише робітничо-селянський уряд.

17 січня, після відновлення роботи конференції, Л. Троцький взяв слово і повідомив, щодо складу російської делегації тепер включено нових членів – Ю. Медведєва і В. Шахрая. Радянський нарком відзначив, що ця обставина матиме велике значення для дальшого ходу переговорів і пояснив її зміною політичної ситуації на Україні – поширенням влади Рад і звуженням сфери впливу Центральної Ради. Аргументація навіть дослівно збігалася при цьому зі сталінською, хоч, як відомо, Троцький володів власним літературно-публіцистичним талантом, незрівнянно вищим за сталінський.

Л. Троцький також повідомив, що в день від’їзду делегації з Петрограда до Бреста з Києва надійшло повідомлення про відставку Генерального Секретаріату. Якими будуть наслідки громадянської війни і як це позначиться на позиції делегації Центральної Ради, достеменно передбачити неможливо, та з попереднього з’ясування становища видно, що мирна угода з Генеральним Секретаріатом не може вважатися за мир з Українською Республікою. Зміну ставлення до делегації Центральної Ради глава російського зовнішньополітичного відомства пояснив суттєвою зміною обстановки в самій Україні. Він також додав, що широке представництво Рад України на 3-му Всеросійському з’їзді Рад, який одностайно розв’язує питання про федеративні основи російської республіки, дозволяло кваліфікувати включення представників Народного Секретаріату до складу російської делегації цілком відповідним реальному стану справ і відносин у РРФСР. Під кінець виступу Л. Троцький знову вдався до дипломатичного маневрування. З одного боку він, начебто відповідно до попередніх заяв, говорив про відсутність заперечень щодо участі представників Центральної Ради в переговорах. Та з іншого – висунув застереження, мовляв можуть бути визнаними лише ті умови миру, що їх підпише українська делегація, «які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії»³⁸⁶.

Ясна річ, таке застереження, по суті, позбавляло самостійності делегацію Центральної Ради. На зауваження Кюльмана, що Троцьким раніше не говорилося про представництво будь-якої іншої інституції від України на переговорах, останній відповів, що не було просто відомо про ухвалу ВУЦВК. Питання ж про правомочність ведення переговорів від імені України двох різних представництв, на його думку, мав вирішити результат боротьби між силами Радянської влади і прихильниками Української Ради.

На пропозицію М. Левітського продовження обговорення порушених Л. Троцьким питань було відкладено до прибуття в Брест делегації Центральної Ради.

18 січня 1918 р. на засіданні спільної австро-угорсько-німецько-російської комісії щодо налагодження політичних і територіальних питань Л. Троцький пішов далі і вже відповідав відмовою на участь делегатів від Центральної Ради в переговорах. Він повідомив, що на основі різних даних, одержаних в останній момент, «справа участі делегації київської Ради в мирових переговорах є більше справою минувшини, ніж теперішності та будуччини».

Наступного ж дня після приїзду делегації з Києва розгорілися гострі дебати щодо її подальшої участі в переговорах. Делегація здобула певні юридичні підкріплення своїх позицій в IV Універсалі Центральної Ради, що оголошував Україну самостійною, незалежною державою. Її позиції намагався дещо мляво, невпевнено оспорювати голова ВУЦВК Ю.Медведєв. Йому на допомогу прийшов Троцький. Він заявив спочатку, що визнання самостійності чи незалежності будь-якої держави не варто змішувати з визнанням її уряду. Глава російської делегації спробував довести безпідставність юридичних засад УНР відмовою участі в будівництві Російської Федерації.

Нагадав він і про те, що вже заявляв про неврегульованість кордонів між Україною і Росією, без чого неможливе підписання мирної угоди. Л. Троцький наголосив, що європейські держави не можуть взяти на себе роль суддів у відносинах України з Росією. Далі нарком знову підкреслив, що не має заперечення проти участі делегації Української Ради в переговорах, але застеріг, що після входження делегатів ВУЦВК до російської делегації він з подвоєною енергією буде домагатися, щоб визнаними були лише ті договори підписані представництвом Центральної Ради, на які згодиться і російська делегація³⁸⁷.

Якщо два дні тому Троцький висував вимогу затвердження умов договорів Центральної Ради з країнами Четверного союзу урядом РРФСР, що тепер він перебирав це право уже російській делегації в Бресті, тобто самому собі.

Позиція Троцького, всієї радянської делегації викликала рішучий протест з боку представників Української Ради. Було виголошено кілька досить затяжних і пристрасних промов, у ході яких спростовувалися доводи російського наркома і стверджувалися права делегації Центральної Ради. Цікаво, що через багато років, очевидно, з огляду на цілковиту безрезультатність своїх попередніх загравань з делегацією Ради Л. Троцький в іншому ключі описує зміст і характер цього засідання. Він називав делегацію УНР «демократичними простаками», «що не відчували землі під собою», коли їх сприймали всерйоз гранди європейської дипломатії, хоч останні водили їх за ніс із поблажливою гидливістю. Троцький пише, що «Чернін підбурив українців, як він сам розповідав у своєму щоденнику, виступити проти радянської делегації з відкрито ворожою заявою. Українці перестаралися. Протягом чверті години їх оратор нагромаджував грубість на наглість, ставлячи в утруднення добросовісного німецького перекладача, якому нелегко було настроїтися по цьому камертону. Зображуючи цю сцену, габсбурзький граф оповідає про мою розгубленість, блідість, судоми, краплини холодного поту та ін. Якщо відкинути перебільшення, то слід визнати, що сцена дійсно була однією із найтяжчих. Тяжкість її полягала, однак, зовсім не в тому, як думає Чернін, що співвітчизники ображали нас у присутності іноземців. Ні, нестерпним було несамовите самоприниження як-не-як представників революції перед бундючними аристократами, що їх зневажали. Пишномовне лакейство, що захлиналося від захоплення, било фонтаном із цих нещасних національних демократів, які прилучилися на мить до влади. Кюльман, Чернін, Гофман та інші жадібно дихали, як гравці на скачках, які зробили свою ставку на належного коня і, оглядаючись на своїх покровителів після кожної фрази за заохоченням, український делегат зчитував зі свого папірця всі ті лайки, які його делегація заготувала протягом 48 годин колективної праці. Так, це була одна із найогидніших сцен, які мені довелося пережити. Але під перехресним вогнем образ і злорадних поглядів я не сумнівався ні на мить, що занадто старанні лакеї скоро будуть викинуті за двері панами, які торжествували, і яким, в свою чергу, доведеться невдовзі очистити насиджені протягом століть місця»³⁸⁸.

Троцький даремно звинувачує в непристойній, брутальній поведінці партнерів на переговорах. Цього не було. Інша справа, що делегація УНР повела себе зовсім не так, як сподівався радянський нарком, і дала аргументоване спростування його позиції. Досада, розчарування з цього приводу, очевидно, не зникли і з плином часу, чим і зумовлюються оцінки Троцького.

Як би там не було, на Брестській конференції довести свою правоту Троцькому не вдалося. Країни Четверного союзу відкинули його домагання, без будь-яких зволікань визнали незалежність Української Народної Республіки, і вже 27 січня їх делегації підписали з делегацією Центральної Ради мирну угоду.

Троцький до останнього моменту намагався зашкодити такому розвитку подій. 27 січня він направив таку записку по прямому проводу; «Петроград. Смольний. Леніну.

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з годину на годину. Лише точні й перевірені дані, що Київ у руках Радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатися в долю України. Лише негайне й остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький»³⁸⁹.

Таким чином, Л. Троцькому знадобилося не так вже й багато часу, щоб від запевнень у визнанні самовизначення України, «в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось», дійти до вимог «негайного і остаточного знищення Ради». Хто-хто, а нарком у іноземних справах міг би, крім усього іншого, збагнути, що ситуацію змінити вже не можна.

Хоч 27 січня Скрипник направив Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади Рад на Україні і переїзд до Києва Народного Секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не значила.

Такий фінал, природно, не міг жодною мірою задовольнити Троцького. Скоріше, це був його грубий прорахунок, серйозний провал. Та вдіяти нічого не можна було.

Щонайбільше зміг зробити нарком зовнішніх справ Росії – так це заявити на засіданні австро-угорсько-німецько-російської комісії для полагодження територіальних справ рішучий протест проти заключення миру з Україною без погодження його з російською делегацією. Він також додав, що цей акт не може мати ніякого значення для українського народу і петроградського уряду.

Так здійснилася зав’язка кризи на брестських переговорах, що, врешті-решт, привела до широкомасштабного наступу австро-угорських і німецьких військ практично на всьому Східному фронті до нового акту трагедії і українського, і російського народів.

Перед читачем через документи і факти вималювалась об’єктивна роль ключових постатей Раднаркому у російсько-українських стосунках наприкінці 1917 – на початку 1918 р. У позиціях Леніна, Сталіна, Троцького було як чимало схожого, так і, природно, відмінного. Предметне знання того й іншого дозволяє зрозуміти, як склалась остаточна рівнодіюча лінія радянського керівництва у конфлікті з Україною, а також дійти важливих висновків – уроків з історичного досвіду, що можуть слугувати додатковим вагомим аргументом у виробленні сучасної політики у сфері міждержавних, міжнаціональних відносин.