Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 50 страниц)

Він вийшов під грифом Міністерства культури і туризму України, Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів щодо увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Державної театрально-видовищної агенції у прекрасному поліграфічному оздобленні і змістом, покликаним переконати кожного, що «постать Петлюри невід’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце у нетлінній пам’яті нації»⁷³⁵.

Складні соціальні процеси, які наповнюють життя нинішнього українського суспільства, зумовлюють неоднозначне ставлення і до С. Петлюри і до публікацій на кшталт згаданих. Зокрема, на активізацію ідейно-політичних зусиль навколо імені українського державного і військового чільника відгукнувся Р. Симоненко в журналі «Комуніст України»⁷³⁶.

Відомий дослідник упродовж практично половини століття досліджує події, в епіцентрі яких опинявся С. Петлюра, або ж був до них так чи інакше причетним. Не один раз Р. Симоненко ставив завдання предметно розібратися в долі, поведінці непересічної й суперечливої історичної постаті. Цього разу обраний фахівцем підхід позначений уже в перших рядках публікації: «Щоб уникнути закидів у необ’єктивності, звертатимемося, відповідаючи на поставлені запитання, майже виключно до документів і свідчень, що виходять з політичного табору, в якому діяв Петлюра»⁷³⁷.

Можна сказати, що С. Литвин підтримує легенду, що полюбилася, «експлуатуючи» одні й ті ж цитати одних і тих же мемуаристів з року в рік. Як не дивно, Р. Симоненко почасти використовує праці тих же сучасників Голови Директорії й Головного Отамана, що й С. Литвин, однак цитати ці здебільшого зовсім протилежного змісту і оцінок, ніж у менш досвідченого автора. А поряд з ними ще й цитати з творів учасників подій, яких С. Литвин або ж свідомо обходить, або (це теж виключити не можна) просто не знає. Крім того, на підтвердження положень, запозичених з мемуаристики, Р. Симоненко наводить витяги з документів і посилається на факти.

Автор слушно зауважує, що «високе становище в державі не може саме по собі бути підставою для звеличення того чи іншого діяча. Про людину судять за її діями»⁷³⁸. А саме в цьому сенсі історику важко знайти серйозний об’єктивний ефект, який би детермінувався національними інтересами, потребами народу України. Р. Симоненко звертає увагу на загалом відомі факти, які в працях прихильників С. Петлюри старанно замовчуються – його належність до міжнародного масонства і виконання його волі⁷³⁹.

Завершуючи ж розмову про внесок С. Петлюри у долю України, її народу в революційну добу, Р. Симоненко зазначає: «Навіть через роки після остаточної поразки іноземної інтервенції та внутрішньої контрреволюції Петлюра не змінив своєї антинародної позиції, не зрадив своїй геростратовій славі.

У програмній статті, написаній для першого номера свого політичного видання «Тризуб», він проголошував: «Логіка розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918–1920 рр. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна ширшими групами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії». Готовність будь-що і будь-коли пірнути у вир нових воєнних авантюр, «ощасливити» Україну, закликаючи на її землі ворожі іноземні сили, патологічне прагнення розірвати історичні зв’язки українського й російського народів – таким було політичне «кредо» Петлюри, його «державницька» програма, весь зміст його діяльності.

Двічі робилися спроби героїзувати Петлюру. Перший раз – у роки Жовтня і громадянської війни – це обернулося трагедією українського народу. Другий – сьогодні – виглядає фарсом, щоправда, не таким вже й невинним»⁷⁴⁰.

С. Литвин багаторазово говорить, що його «нові висновки» засновані на «нових документах», які він начебто добув, хоча посилання на архіви поодинокі, а введені до обігу документи практично нічого не додають до розуміння проблеми, принаймні не містять чогось принципово відмінного від давно відомого. Можливо тому Ю. Шаповал вважає, щоб зрозуміти С. Петлюру, конче важливим є «видобуття саме нових знань (насамперед архівних)»⁷⁴¹.

Безперечно, пошукова робота в архівах потрібна. Можливо, й віднайдуться документи, які скоригують сьогоднішні уяви про справді складну історичну постать, додадуть певних деталей до точнішого, детальнішого відтворення життєвого й творчого шляху.

Однак без особливого ризику помилитися, логічно висловити припущення, що істотних документів, фактологічних свідчень, які б «перевернули» знання про С. Петлюру, стали науковим відкриттям, навряд чи вдасться роздобути.

Фахівці відібрали в три томи скільки-небудь значимі праці й листи політичного й державного діяча, скомпонували з документів тематичні збірники, в яких відбилися різні аспекти його функціонування й загалом орієнтуються в змістовній суті архівних документів, що зберігаються в сховищах.

До речі, оприлюднення документів ведеться перманентно. В середині 90-х років ХХ ст. вийшли друком майже повні протоколи засідань Центральної Ради й Генерального Секретаріату за 1917–1918 рр.⁷⁴² Нещодавно побачив світ двотомник «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920 рр.»⁷⁴³.

Публікатори – кращі знавці доби 1917–1920 рр., найпоінформованіші фахівці про джерельну базу періоду – здійснюють фронтальний перегляд наявних фондів (про обмеження доступу до спецхранів давно забуто) і пропонують науковцям – і не лише їм – усі документи, які тільки збереглися, про діяльність вищих державних установ, які очолював, у яких працював С. Петлюра.

Будь-який читач може ознайомитися з тим, що справді було малодоступним або доступним не для всіх, і скласти достатньо предметну уяву про спосіб і масштабність мислення, логіку й переконливість аргументації, точність і ясність висловлювань, широту ерудиції, інтелектуальний і культурний рівень, аналітичні й ораторські здібності, організаторський і дипломатичний хист, здатність «схоплювати» глибинну сутність проблем, політичну принциповість, виваженість та інтуїцію, вміння стратегічно передбачувати, прогнозувати події, тактично маневрувати, вгадувати суспільні тенденції, адекватно оцінювати психологічну атмосферу, настрої мас, інші якості, іманентні діячам революційної доби. З погляду відзначених, загалом природних для масштабних керманичів ознак-критеріїв, хтось продовжуватиме шукати в поведінці С. Петлюри винятковість (і це буде непросте завдання), а багато хто (можливо – й більшість) будуть чимало розчаровані – наскільки особисті враження різнитимуться від того, що намагаються пропагувати та й нав’язувати відверті апологети Голови Директорії і Головного Отамана. А багато хто, гадається, не тільки зрозуміє, а й зможе пояснити останнім, чому й дотепер Винниченко (і не він один) по праву, об’єктивно вивищується над Петлюрою.

Безперечно, знайдуться й такі, хто скаже щось на зразок: «Ну гаразд, не був С. Петлюра блискучим вченим-ерудитом, витонченим златовустом, зате ж він був військовиком-прагматиком, можливо – впертим, грубим, «неотесаним», так він же виявився послідовним, безкомпромісним, несхибним…».

Втім, немало й тих, кого прямолінійні, спрощені підходи до неоднозначних, суперечливих феноменів не задовольняють, і вони прагнуть осягнути їх, наближаючись до тих рівнів складності, якими вони були в реальному житті. Мабуть, найяскравіше й найпереконливіше це продемонстрував академік М. Попович. Так сталося, що саме в 2005 р., у самий розпал дискусій про В. Винниченка й С. Петлюру він випустив у світ фундаментальне дослідження – філософське осмислення головних подій і процесів, що наповнили бурхливе ХХ століття⁷⁴⁴.

Природно, зупинившись на ключових подіях Української революції, оцінці її ролі у державотворенні, авторитетний учений сформулював оригінальний погляд на внесок у поступ українства двох політичних провідників-конкурентів. Власне розбору їх взаємин відведено «левову частку» розділу «Україна: незалежність здобута і втрачена»⁷⁴⁵.

Вважаючи за доцільне спеціально звернутися до цікавих думок відомого вченого щодо В. Винниченка в іншому сюжеті, в контексті продовження розмови про С. Петлюру видається можливим обмежитись наступним.

М. Попович ставить С. Петлюру вище за інших чільних діячів Української революції. Здається, аргументи, що наводяться в книзі, не гарантують подібного висновку. «Син полтавських міщан козацького роду, рано заангажований у політику, здібний, але без систематичної освіти, Петлюра видається слабким журналістом; стиль його перевантажений піднесеними романтичними штампами, якихось знахідок думки чи пера ми в його текстах не зустрінемо. І все ж за усім ним написаним і зробленим криється, можна думати, особистість цільна і сильна»⁷⁴⁶, – вважає вчений.

Часом М. Попович не то глузує з вражаючого розриву між рівнем інтелекту Головного Отамана і прагненням виглядати «на рівні становища», в яке він зненацька втрапив чи на щастя, чи на біду, не то просто надзвичайно тонко підводить читача до самостійних висновків, викласти які на папері «рука не піднімається». Ось один із зразків такого підходу:

«Петлюра виявляє незвичну для соціаліста схильність до православних відправ, підтримує діяльність свого міністра – Івана Огієнка (митрополита Іларіона), вірить в посилення релігійного руху на Україні. Але релігійність Головного отамана якась вторинна щодо національної ідеї. «Натхненна, величава постать Христа, могуча особа Будди, світле обличчя Сократа – ці величні образи встають перед нашими очима як символи неземної любові до свого народу, як велетні-оборонці щастя, слави й розквіту різних націй»⁷⁴⁷. Христос як єврейський патріот – це щось дивне, не кажучи вже про Будду, про якого Петлюра знав явно небагато. Але, якщо йдеться про релігію і патріотизм, то до чого тут Сократ? – ніяк не може зрозуміти філософ-інтелектуал і продовжує:

Єдине, що об’єднує всіх трьох – це ідея жертви, жертвенної цикути. У виступі на Шевченковому ювілеї в березні 1921 року Петлюра говорить про засновану Тарасом Шевченком «національну віру» так само, як у статті про патріотизм – про віру Христа і Сократа. До речі, нагадує він і про жертовність великого Кобзаря. Петлюра відзначає «велике значення віри, яка все не покидала Шевченка, яка його спасла, і при аналогії з нею тої віри, яку ми маємо, правдивість нашої справи, яка нас, Слава Богу, не покидає і яка нас спасе»⁷⁴⁸.

З наведеного можна заключити: неухильна (якщо не гіпертрофована) віра, не заснована на істинному знанні – передумова безнадійних життєвих блукань. Маловтішний діагноз для пересічної людини, а як на національного провідника – то вже справжнє горе цілого народу. Цього С. Петлюра збагнути вже не міг, хворобливо закохуючись у свою велич. «Відчутні месіаністські мотиви в самооцінці Головного Отамана, як і готовність до великої жертви, якою він мусить стати, – констатує М. Попович. – Не випадкова риторика, в якій він безпосередньо звертається до народу як його «батько»⁷⁴⁹.

То що ж дозволяє відомому вченому відводити «прямолінійному і впертому» політику місце у сузір’ї діячів українського відродження? Це «розуміння національної ідеї як чогось майже тотожного релігійній вірі», глибоке переконання «у величі української державної ідеї» та відчуття свого особистого «покликання в її втіленні», «твердо незалежницька позиція… орієнтована на національну солідарність»⁷⁵⁰. «Для Петлюри людина була насамперед представником національної спільноти, а потім уже доброго чи злого, союзником чи противником», – наголошує М. Попович⁷⁵¹. Саме в такому сенсі прагматичні настанови і конкретні кроки Голови Директорії та Головного Отамана сприймаються як послідовні й ефективні.

Погоджуючись в більшості з глибокими спостереженнями М. Поповича щодо останнього моменту, гадається, можна висловити відмінні міркування.

Ставлячи питання про роль суб’єктивного чинника в подіях 1917–1920 рр., знаний дослідник вважає, що у протистоянні Винниченка і Петлюри проявляється насамперед драматичне протистояння не особистостей, а соціального і національного пріоритетів в українському національному русі.

«Людність України поставлена була перед вибором – або, насамперед, розв’язання соціальних проблем і на першому плані – вдоволення земельного голоду селянства, або спочатку незалежна Україна, а потім уже реформи»⁷⁵².

Ось тут симпатії М. Поповича на боці С. Петлюри, який еволюціонував від соціал-демократичних позицій до націонал-демократизму, уособлюваного С. Єфремовим⁷⁵³. В. Винниченко ж, боротьбисти, «незалежні» в УСДРП, всі ті, хто, як і більшовики, тяжіли до переваги соціальних завдань над національними і врешті опинилися разом у радянському таборі, на думку М. Поповича, зайняли невірну позицію, поступившись принциповішій, несхибнішій лінії поведінки С. Петлюри.

Ось тут необхідні конкретно-історичні уточнення, що мають досить серйозну вагу. Безперечний пріоритет соціальних моментів над національними сповідували лише РКП(б) та її загін – КП(б)У. Що ж до українських політичних партій, то розмежування й розколи в них, які аналізує вчений-філософ, відбувалися не на ґрунті безумовних, рішучих переорієнтацій їх лівих частин на соціальні інтереси, визнання їх першості, а в процесі пошуку оптимальних варіантів органічного поєднання національних завдань із соціальними в курсі, практиці Української революції. Причому таке поєднання обох елементів видається не як вільний вибір, а жорстка детермінанта тогочасного моменту суспільного розвитку.

Добре відомо, що національно-визвольна революція в Україні стала породженням соціальної революції, що мала стрижнем зміну монархічного ладу на республіканський, водночас була нерозривно пов’язана із загальноросійськими демократичними процесами доби Тимчасового уряду, а з його падінням – одержала можливості для прискорення розв’язання стратегічних державотворчих завдань. Глибина і масштабність змін у національній сфері виявилися у прямій залежності від соціального поступу, що в свідомості переважаючої маси трудящого люду ототожнювався після Жовтня 1917 р. з діяльністю більшовиків, радянської влади (наскільки це було вірно чи не невірно, добре чи не добре – розмова окрема та й не така вже важлива в контексті тих міркувань, логіка яких продиктована конкретно-історичними реаліями 1917–1920 рр.).

На тлі перемог радянської влади і поразок українських національно-визвольних сил пошук моделей поєднання соціальних і національних аспектів суспільного прогресу виглядає значно конструктивнішою, гнучкішою, перспективнішою лінією за вперту «зацикленість» лише на національних ідеалах, втілити які в життя було просто нереально. Тим більше, що позиція, якої дотримувався С. Петлюра, лише поглиблювала розкол між прихильниками першочергового розв’язання соціальних проблем і тих, хто відкладав їх «на потім», після закріплення національно-державних завоювань. Однак, скільки-небудь обнадійливого майбутнього така позиція не могла мати в країні, де кордони лише проголошувалися, в разі сяк-так поспіхом наносилися на карти, але ніким всерйоз не визнавалися. Лініями вододілів, точніше розколів, ставали фронти, на яких у двобої сходилися сили із заздалегідь нерівними можливостями. Оскільки перевага кожного разу і чимдалі визначеніше виявлялася на боці тих, хто рішуче виступав за невідкладні зміни соціального змісту й характеру, національно-визвольному табору щоразу доводилося вдаватися до пошуку допомоги іззовні, що не лише не приносило стратегічної переваги, а ще й наносило велетенську ідеологічну шкоду, налаштовуючи рядових учасників руху проти керівництва, звинувачуваного (і часто небезпідставно) у запроданстві, зраді національних інтересів.

Одним словом, розраховувати на перемогу в умовах революційної доби, яка сплела в тугий клубок різні за змістом, цілями завдання, було неможливо. Й ті, хто не розумів цього, об’єктивно були приречені на поразку. Така ж поразка оберталася велетенськими бідами, численними жертвами для тих, хто втягувався у боротьбу і щиро вірив у найсвітліші й найгуманніші ідеали.

З погляду вищевикладеного, не можна пристати до оцінки М. Поповича, згідно з якою «Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях, на якому перемагають націонал-патріотичні рухи: шлях національної солідарності», який призвів, зрештою, до поразки через розкол української еліти «від самого початку і до самого кінця»⁷⁵⁴.

Не вдаючись в абстрактну дискусію про співвідношення об’єктивних і суб’єктивних чинників історичного процесу, закономірності здійснення революцій, продовжимо слідкувати за цікавими думками одного з провідних науковців – гуманітаріїв сучасності.

Вважаючи С. Петлюру «найвизначнішою історичною постаттю» на шляху завоювання національної державної незалежності, поважаючи в його поведінці відданість національно-визвольним цінностям, М. Попович між тим неодноразово відзначає його нездатність адекватно оцінювати дійсність, реалістично мислити і діяти: «Людина практично метка і розумна, Петлюра в охопленні ситуації в цілому часто видавав собі самому бажане за дійсне…Петлюра ніяк не міг сприйняти реальної картини отаманного всевладдя… Петлюра літав у хмарах… Винниченко та інші національно-соціалістичні політики цілком вірно вбачали слабкість національної держави в тому, що за нею не йдуть маси. Петлюра не бачив інших причин поразки, крім недисциплінованості і неслухняності виконавців» і т. ін.⁷⁵⁵

Коли ж особистість з такими, прямо слід сказати, непростими, а то й недосконалими даними, опинилася на чолі великої держави з багатомільйонним народом, це не могло не стати суб’єктивною складовою загального програшного результату всієї боротьби.

Вважаючи Директорію нелегітимним органом, яка здобула на Трудовому конгресі лише подобу народної легітимізації, М. Попович доводить, що «підстави влади Петлюри були блідою подобою цієї блідої подоби демократичної легітимності»⁷⁵⁶.

На тлі досить непростих рефлексій, що виникають під враженням сентенцій М. Поповича, доводиться лише подивуватися черговому «винаходу» С. Литвина. Звинувачуючи В. Винниченка за зраду засад УНР доби Центральної Ради, коли він пропонував «систему трудових рад як основу створення республіки трудового народу, що вело до більшовицької платформи», історик твердить, що саме «Петлюра волів дотримуватися засад Трудового конгресу, зберегти наступність ідей Конгресу і легітимності влади, ним започаткованої»⁷⁵⁷.

Кожен, хто хоч трошки знайомий з сутністю роботи, документами Трудового Конгресу України, знає, що основними ідеями Конгресу, які дебатувалися й були загалом схвалені, саме й були ідеї трудових Рад, республіки трудового народу, а логічно вінчав конструкцію той-таки Трудовий Конгрес. І хто перший відмовився від накресленої лінії, саботував процес виборів трудових рад, які б могли в перспективі бути загрозою безконтрольній владі отаманів, був саме С. Петлюра.

С. Литвин просто спритно (хтось може сказати й по-шахрайськи) «пересмикує» сутність проблеми. Те, що конгрес в екстремальних умовах визнав Директорію вищим органом влади, а С. Петлюра прийшов на керівні позиції в ній після відставки В. Винниченка, С. Литвин вважає достатньою підставою не лише для висновку про легітимність переходу, передачі влади з одних рук в інші, а й для того, щоб вважати легітимним державницький курс, який С. Петлюра здійснював, неначебто одержавши мандат на це від Трудового Конгресу. Факти ж свідчать, що все було «з точністю до навпаки».

На відміну від професійного історика, науковець-філософ значно точніше й відповідальніше ставиться до фактологічної канви подій: «Опинившись після Винниченка на чолі Директорії, Петлюра не мав міцного опертя ні серед політиків, ні серед військових. В ході війни Головний отаман то ішов на компроміси з різними самостійними ватажками – Волохом, Стрюком, Оскілком, Болбачаном, Семусенком, Мордалевичем та іншими, – то боровся з їх заколотами і окремих найбільш непокірних, якщо йому вдавалось, навіть розстрілював. Найрадикальніші елементи критикували Петлюру за нерішучість і вимагали диктатури. Петлюра не наважувався на відкриті переслідування неслухняних старшин і радше діяв приховано, покладаючись на спецслужби, організатором і керівником яких був начальник його особистої охорони і контррозвідки Микола Чоботарів.

Через своїх людей Петлюра намагався тримати під контролем і оперативне керівництво армією. Отаман Юрій Тютюнник пізніше писав: «…Петлюра таємно від мене розпочав вести повстанську політику на Україні… Його посланці, ідучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував з цією метою людей, чия карнозлочинна діяльність була вже доведена Штабом… Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації, і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву «бандити». Навіть з урахуванням того, що писалося це вже під контролем чекістів, слова Тютюнника відображають атмосферу в військовому керівництві»⁷⁵⁸.

Зроблені М. Поповичем висновки-спостереження сутнісно прямо кореспондуються з зазначеними вище висновками В. Савченка про те, що найбільші здобутки С. Петлюра мав у боротьбі з суперниками у відстоюванні особистої влади, із замахами на неї чи спробами обмежити прерогативи Голови Директорії, який домігся перетворення вищого колективного державного органу на єдиновладдя.

Однак вдумливий аналітик іде глибше в осягнення проблеми, намагаючись не лише констатувати факти, а й зрозуміти їх природу. Результат виходить дуже цікавий: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією. Егоцентризм не тотожний егоїзму; може, такий егоцентрик поділився б останнім шматком хліба, але не крихтою влади. Звідси і слабке відчуття реальності, що при упертості Петлюри знаходило прояв, зокрема, у невиправданому оптимізмі; звідси ж, можливо, і потяг до частого в його риториці жорстокого образу крові і жертви»⁷⁵⁹.

Принагідно слід відзначити, що ретельно вивчивши під час рецензування цікаву монографію М. Поповича⁷⁶⁰, історик Ю. Шаповал не втримався від спокуси не лише повторити міркування знаного філософа, але й використати цитати у власній публікації, змінивши хіба що їх компонування та подавши від свого імені⁷⁶¹. Означене дозволяє не брати до уваги газетного виступу, звернувши увагу хіба що на його очевидне кон’юнктурне спрямування.

Не можна не помітити ще однієї прикмети монографії М. Поповича. На відміну від багатьох істориків, що з праці в працю виголошують рефрени-заклинання про те, що для правдивого розуміння С. Петлюри, об’єктивної оцінки його діяльності необхідне використання невідомих фактів і документів джерел, що не залучалися раніше в науковий обіг, однак самі практично нічого не роблять в цьому напрямку, маститий дослідник-філософ уважно слідкує за книжковопублікаторським процесом, появою творів, у яких міститься справді важлива інформація, що істотно допомагає в з’ясуванні предмета вивчення.

Мова, зокрема, про використання серед інших джерел видання документальної спадщини Миколи Чеботаріва⁷⁶². Книга впродовж уже трьох років якось уперто замовчується тенденційно налаштованими «петлюрознавцями», хоча М. Чеботарів – начальник контррозвідки Дієвої Армії УНР і Директор політичного департаменту МВС в уряді І. Мазепи в 1919 р., начальник охорони Головного Отамана в 1920 р. – не тільки багато знав, як мовиться, «з перших рук», ретельно задокументував те і відтворив у своїх спогадах та епістолярії.

М. Чеботарів повідомляє деякі на перший погляд сенсаційні факти, а потім послідовно, логічно-доказово відстоює їх істинність: скажімо про те, що Гайдамацький Кіш Слобідської України створено було його власними зусиллями, а зовсім не С. Петлюрою, хоча останнє майже одностайно твердиться в працях про Головного Отамана. Насправді ж М. Чеботарів, виявивши ініціативу, одержав схвалення на її реалізацію від Голови Генерального Секретаріату В. Винниченка і Генерального Секретаря військових справ М. Порша (до речі, здібності якого засновник згаданого коша оцінює зовсім не нижче за Петлюрині). Останній згодився взяти на себе керівництво Кошем Слобідської України після довгих умовлянь лише на 11 день після створення частини. Він спочатку відмовлявся, потім вагався і, зрештою, «із задоволенням» прийняв до виконання наказ командуючого Київською військовою округою полковника М. Шинкаря про згоду на передачу Коша під його начало⁷⁶³. До речі, наробивши відразу ж широкого розголосу в пресі про формування нового військового підрозділу (цілком у стилі С. Петлюри), надалі організаційна робота взагалі припинилася – мабуть, всі, хто бажав, уже записались – робить «дипломатичне» припущення М. Чеботарів. А, можливо, й ні. Зокрема, той же В. Винниченко висловив М. Чеботаріву серйозний сумнів у тому, що залучення С. Петлюри серйозно посприяє справі⁷⁶⁴.

Так чи інакше, очоливши готову військову формацію, С. Петлюра чи не з того моменту реально відчув перший смак отаманських принад. Начальник контррозвідки Дієвої Армії відтворив немало епізодів, які часом мають дуже «делікатні властивості», оскільки через персоніфікований ракурс проливають світло на сутність утвердження отаманської влади, нещадної боротьби за її збереження в одних руках, тобто запропонував своєрідний «зріз», «сколок» з системи (якщо система взагалі була) «знизу-доверху». А відтак, його свідчення мають особливу вагу для кожного, хто хоче збагнути глибинну сутність отаманщини.

В останньому, гадається, слід шукати й відповіді на природні питання – чому прихильники С. Петлюри, які на словах зацікавлені в прирощенні нових даних, невідомих донині знань, насправді старанно обходять, замовчують спадок М. Чеботаріва. Наведені мемуаристом факти спростувати в переважній більшості випадків неможливо, а скільки-небудь неупереджене, зокрема не урізане їх використання неминуче призведе до ревізії міфологізованих уяв про Голову Директорії й Головного Отамана.

Дотримання ж принципів наукової об’єктивності, комплексного підходу, зумовлює зовсім відмінну дослідницьку позицію, згідно з якою слід осмислювати й інтегрувати в підсумкових оцінках і висновках усі наявні дані, якими б «вигідними» чи, навпаки, «невигідними», «незручними» вони не видавалися з погляду наперед запрограмованого результату. Звісно, абсолютно необхідна критична перевірка інформації, встановлення її вірогідності шляхом співставлення з іншими відомостями, особливо коли йдеться про неоднозначні, неоднолінійні явища, які десятиліттями викликають суперечливу реакцію.

***

Незважаючи на те, що С. Петлюрі зі всіх перших осіб революційної доби (М. Грушевський, П. Скоропадський, В. Винниченко) випало найдовше очолювати вищу тогочасну державницьку інституцію – Директорію – в свідомості переважної більшості співгромадян, та значною мірою й у науковому середовищі його ім’я асоціюється, передусім, зі званням Головного Отамана. Якоюсь мірою це може видатися дивним. Однак у такому феномені є й своя логіка пояснення.

У час головування в Директорії С. Петлюри воєнні питання не просто висунулися на перший план, а стали настільки нагальними, визначальними, що саме від них залежали всі інші, вся доля національної революції і державності. А відтак і звання Головного Отамана, що досить міцно закріпилося за С. Петлюрою, «зрослося» з його ім’ям, здавалося, значило не менше. Адже саме він найбільшою мірою впливав на керівництво збройною боротьбою, що «затіняла» інші аспекти життєдіяльності Української Народної Республіки, функціонування інших державних органів.

Слід констатувати, що надто скупо поширювалася інформація про діяльність Директорії. Й не буде великим перебільшенням припущення, що в багатьох місцях, на які формально поширювалася її юрисдикція, навіть не знали офіційної назви вищої державної інституції, плутали прізвище її Голови⁷⁶⁵ тощо.

Звісно, за таких обставин й мови не могло бути про свідоме підкорення владі Директорії, визнання її. Та й функціонував вищий орган державної влади не дуже стабільно, а роботу його важко кваліфікувати напруженою, результативною. Є згадка лише про єдине засідання Директорії у повному – п’ятичленному – її складі (після відставки В. Винниченка і включення з 12 березня 1919 р. до органу Є. Петрушевича) в Проскурові⁷⁶⁶. Здебільшого на засіданнях були присутніми три члени Директорії. Так, з документів, що збереглися, видно, що з 11 лютого по серпень 1919 р. С. Петлюра брав участь, і здебільшого головував, на 12 таких засіданнях, а на 8 – був відсутнім. За винятком Є. Петрушевича, подібна пропорція характерна і для інших членів Директорії. Втім, з кінця квітня 1919 р. на засіданнях постійно відсутній П. Андрієвський. До того ж часу він, як і інші члени Директорії, почергово головував на засіданнях⁷⁶⁷.

Тобто, навіть зважаючи на всю складність ситуації, яка вимагала оперативного виконання поточних завдань поза межами Директорії, сказати, що й С. Петлюра, й інші його колеги ставилися до свого функціонування в Директорії, як до найпріоритетнішої справи, можна лише із застереженнями.

Вперше підпис С. Петлюри, як Голови Директорії, в документах зустрічається під 12 березня 1919 р.⁷⁶⁸, хоча офіційно він був обраний на цю посаду 9 травня 1919 р.

До цього статусу С. Петлюра, ставши з від’їздом В. Винниченка безперечним лідером Директорії, йшов поступово. Незважаючи на те, що в протоколах іноді йдеться про доповіді «п. голови Директорії»⁷⁶⁹ (чомусь не називається ім’я), в інших випадках він іменується або членом Директорії⁷⁷⁰, або Головним Отаманом⁷⁷¹.

Питома вага питань першорядної державної ваги, принципового, стратегічного значення, які розглядалися Директорією, дуже незначна. Крім визначення позиції щодо Антанти, це – призначення Ради Народних Міністрів та й, мабуть, усе. Адже інші пункти порядку денного (їх загалом виносилось на кожне засідання небагато, часто 2–3) здебільшого торкалися затвердження постанов уряду, кадрових змін, фінансових аспектів. Чимало доповідей і повідомлень бралися до відома або передавалися на вирішення до Кабінету Міністрів.

Спосіб розв’язання навіть тих небагатьох нагальних проблем, від яких залежав державний устрій, політичний курс, воєнне становище УНР, не міг не насторожувати скільки-небудь досвідчених функціонерів-професіоналів. Так, уряд В. Чеховського був відправлений у відставку ще 31 січня 1919 р., а новий склад Ради Народних Міністрів було призначено лише 13 лютого⁷⁷² – розкіш явно не для революційного, воєнного часу.