Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 50 страниц)

На цей момент до Києва надійшов і номер «Правды» від 7 квітня 1917 року, в якому була опублікована робота В. Леніна (в Києві у цей час одержували більш як 100 примірників органу ЦК РСДРП). Усе це не могло не відбитися на характері подальшої боротьби прибічників радикальнішої стратегії і тактики з прихильниками інших, поміркованіших поглядів.

На засіданні комітету 11 квітня було вирішено винести обговорення «Квітневих тез» на загальні збори 15 квітня. 13 квітня таке ж рішення було ухвалене щодо порядку денного наради більшовиків Південно-Західного краю, призначеної також на 15 квітня¹³⁰.

Однак 14 квітня на засіданні комітету прибічники Г. Пятакова 7 голосами проти 4 провели рішення, в якому відзначалося, що комітет вважає ленінські тези «взагалі неприйнятними і залишається на своїй попередній платформі і резолюції про війну». Було відкинуто також пропозицію присутньої на засіданні О. Розмирович – представника Центрального Комітету – про те, щоб все-таки обговорити тези на загальних зборах організації.

Проведені 15 квітня загальні збори членів організації, заслухавши ленінські тези, доповідь М. Савельєва про Всеросійську нараду Рад і «Квітневі тези», а також резолюцію комітету від 14 квітня, ухвалили постанову: «Вважаючи питання, які підняті в тезах В. І. Леніна, дуже важливими і складними, загальні збори Київської організації РСДРП не знаходять можливим прийняти без детального обговорення певну резолюцію про своє ставлення до них, для чого призначають окремі збори найближчими ж днями». Збори вирішили також опублікувати тези В. Леніна в черговому номері газети «Голос социал-демократа»¹³¹. Слід відзначити, що Г. Пятаков, В. Бистрянський і М. Лебєдєв, які входили до складу «вузької редакційної колегії» і вирішували всі справи, пов’язані з веденням органу, не виконали постанови зборів, і тези так і не були надруковані в газеті. Більше того, прибічники Г. Пятакова домоглись того, що «Голос социал-демократа» перестав передруковувати статті з «Правды», а комітет прийняв рішення про скорочення обсягу публікацій у газеті щодо загальнотеоретичних питань¹³².

15–17 квітня в Києві відбулася окружна нарада більшовиків Південно-Західного краю. На ній були присутні делегати від більшовицьких організацій і груп: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської губерній, а також представник Гомельської групи більшовиків. У роботі наради взяли участь представники Бюро ЦК РСДРП О. Розмирович, М. Савельєв, І. Шварц. Нарада заслухала і детально обговорила доповіді про війну і про ставлення до Тимчасовго уряду. Співдоповідачем з обох питань виступав М. Савельєв, який виклав у ході виступів основні ідеї «Квітневих тез» В. Леніна. Нарада (на ній було обрано Окружний комітет на чолі з Є. Бош, до якого війшов і Г. Пятаков) схвалила резолюції в дусі ленінських постанов і висновків¹³³.

Ухвали наради, попри деякі незначні теоретичні недоречності, свідчили про те, що переважна більшість членів партії організацій п’яти губерній схвалила ленінський стратегічний курс.

За цих умовах діяльність Г. Пятакова і його прибічників почала все наочніше набирати риси фракційності. 19 квітня на загальних партійних зборах (були присутні, щоправда, не більше як 300 із 1900 членів організації) комітет заявив про те, що складає свої повноваження. Але збори 221 голосом проти 6, при 22, які утримались, відхилили цю заяву¹³⁴. Тоді, знову-таки з метою тиску на рядових членів організації, комітет дав згоду зберегти свої повноваження до кінця обговорення «Квітневих тез». При переході зборів до розгляду цього питання надійшла рішуча вимога «З’ясувати загальним зборам, з яких міркувань комітет виніс резолюцію, яка відхиляє тези». На підтримку тез виступили рядові більшовики.

Зокрема, солдат Петров вніс резолюцію зі схваленням «Квітневих тез» В. Леніна і вимогою «провести їх в життя»¹³⁵. Д. Іткінд після всього згадувала: «Було страшно бурхливе засідання. Особливо протестувала молодь, очолювана тов. Мальчиковим і велика група Міського району¹³⁶. Незадоволені таким поворотом подій, Г. Пятаков і його прибічники, під приводом затягування дебатів, домоглися рішення про перенесення обговорення питання на наступні збори, а потім практично саботували їх, заявивши від імені комітету про відмову від обговорення принципових політичних питань у зв’язку з тим, що тимчасово виконують функції керівного органа. Більшість членів комітету перешкодили проведенню чергових партійних зборів, якого вимагали члени організації і частина членів комітету¹³⁷.

У такій обстановці більшість комітету вдалася до нових маневрів. Не рахуючись із волею і навіть рішучими протестами значного числа членів організації, вони домоглися на зборах 19 квітня переобрання делегата на УП партійну конференцію. Замість М. Савельєва делегатом була обрана Є. Бош.

На своєму засіданні 20 квітня комітет схвалив інструкцію для делегатів на конференцію, відповідно до якої делегатам від Київської організації було запропоновано керуватися платформою комітету¹³⁸. Це рішення так і не було доведене до всієї партійної організації, більшість якої, як випливає з вищесказаного, не поділяла поглядів Г. Пятакова і його прибічників. Про це свідчить і рішуча підтримка поглядів вождя партії ініціативною групою молоді міста, яка надіслала 19 квітня В. Леніну телеграму: «Спілка молоді, – говорилося в ній, – гаряче вітає тов. Леніна як ідейного керівника революційного пролетаріату, як справжнього і стійкого борця проти гніту капіталу, за соціалізм і вітає в його особі революційних борців Інтернаціоналу»¹³⁹.

22 квітня «Голос социал-демократа» надрукував на свої сторінках статтю «Похід буржуазії проти революційної соціал-демократії», яка свідчила про великий авторитет В. Леніна і висунутих ним лозунгів в партійних масах.

Ленінські ідеї завоювали загальнопартійне визнання. Це красномовно засвідчила VII (Квітнева) Всеросійська конференція РСДРП(б), у роботі якої взяло участь 17 посланців від 11 більшовицьких організацій України, що нараховували вже понад 8,5 тисяч членів партії. Переважна більшість делегатів від партійних організацій України, як і посланці інших регіонів країни, з перших же засідань активно підтримали ленінську позицію. За цих умов Г. Пятаков та інші делегати від Київської організації не зважились виступити проти загальнопартійної лінії. Г. Пятаков протиставив ленінським ідеям свої погляди лише з одного – національного питання.

Більшовицькі організації України в короткий час схвалили рішення конференції, наполегливо пропагували їх і приступили до мобілізації мас на їх виконання.

Поступово ставав на послідовно-ленінські позиції і Київський комітет РСДРП(б). Комітет заслухав повні звіти всіх делегатів конференції і представника ЦК РСДРП(б) М. Савельєва на спеціальному засіданні, яке відбулося 8 або 9 травня. Майоров і М. Савельєв відхилили спроби Г. Пятакова та його прибічників перекрутити інформацію про хід роботи конференції, применшити значення прийнятих рішень (у «Голосе социал-демократа» було опубліковано лише 2 резолюції, прийняті VII конференцією РСДРП(б) – про війну і з аграрного питання. Це було значно менше, ніж в інших більшовицьких виданнях України). Підводячи підсумок характеристиці найважливіших резолюцій конференції, М. Савельєв відзначив, що «під кінець (конференції. – В. С.) більшовизм вийшов оновленим, єдиним, як ніколи. Подальший розвиток більшовизму піде саме цією лінією»¹⁴⁰.

Навіть ті з членів Київського комітету, які раніше займали антиленінські позиції, як, наприклад, Д. Іткінд, визнали, що після ознайомлення з результатами роботи Всеросійської конференції у комітеті виробляється «ясна лінія» з корінних питань революції¹⁴¹. Дедалі активніше починали боротися за ленінську політичну лінію Є. Бош, М. Майоров та інші керівні працівники Київської організації, які ще зовсім недавно підтримували Г. Пятакова. Протягом травня – червня більшовики Києва прийняли ряд рішень в дусі резолюцій Квітневої конференції.

У газеті «Голос социал-демократа» була надрукована стаття М. Зарніцина «Боротьба з господарською розрухою». Автор активно відстоював ленінську економічну платформу партії більшовиків. «Тепер, – відзначалося в статті, – революція створила в особі Рад. Роб. Солд. і селянських депутатів такі органи самодіяльності революційного народу, які з успіхом могли б здійснити контроль над суспільним виробництвом і розподілом продуктів. Тов. Ленін перший вказав на це відразу після приїзду до Росії у відомих своїх «тезах». 7 і 8-й тези проголошували:

«7. Злиття негайне усіх банків країни в один загальнонаціональний банк і введення контролю над ним з боку Р.Р.Д.

8. Не «запровадження» соціалізму, як наше безпосереднє завдання, а перехід негайно тільки до контролю з боку Р.Р.Д. за загальним виробництвом і розподілом продуктів».

Ці тези здалися тоді чимось «страшним» і «жахливим» не тільки представникам дрібнобуржуазних партій народників і меншовиків, а й деяким більшовикам.

Життя, однак, швидко показало, наскільки був правий в даному разі тов. Ленін»¹⁴².

Слід окремо відзначити той факт, що процитовані ленінські тези стосувалися суті робітничого контролю – питання, якого не змогла зрозуміти секретар окружного комітету РСДРП(б) Є. Бош навіть після розмови з В. Леніним на VII загальнопартійній конференції. З цієї точки зору симптоматична й кінцівка статті, підкріплена посиланням на матеріали конференції: «…Тільки перехід всієї влади в руки Рад Роб. Солд. Сел. і Наймитських депутатів дасть можливість здійснити у загальнодержавному масштабі в інтересах народу, а не проти народу контроль над виробництвом і розподілом, і трудову повинність.

До тих пір, доки цей перехід не здійснився, вказані заходи можуть здійснюватися в окремих місцях «місцевими революційними органами всенародної влади, коли для цього є можливість (Резол. Всерос. Конф.)»¹⁴³.

2 і 23 червня відбулися засідання загальноміської конференції більшовиків Києва (періодичні засідання конференції прийшли на зміну загальним партійним зборам, які стали неможливими у зв’язку з чисельним зростанням організації). У результаті обговорення питання про національно-визвольний рух Г. Пятаков і його прибічники зазнали рішучої поразки. Конференція прийняла ленінську резолюцію VІІ конференції РСДРП(б) з національного питання¹⁴⁴.

Загальноміська конференція, яка відбулася 21 і 28 травня, прийняла рішення про широкий передрук брошур центрального партійного видавництва «Прибой», і про те, щоб друкований орган комітету – «Голос социал-демократа» – підтримував лінію «Правды»¹⁴⁵. А конференція, яка проходила 30 липня, після доповіді про «Голос соціал-демократа», констатувала, «що напрямок газети повністю відповідає постановам останьої загальнопартійної конференції і збігається з поглядами комітету»¹⁴⁶.

Отже, в Києві обговорення питань, пов’язаних з напрацюванням і прийняттям нового стратегічного курсу партії більшовиків, зусиллями Г. Пятакова і його прихильників вилилось у гостре протиборство прибічників різних підходів до оцінки перспектив революції. Щодо гостроти ця боротьба не мала собі рівних у партії. Достатньо сказати, що питання, пов’язані з обговоренням «Квітневих тез», сім разів ставились на засіданнях комітету, двічі на загальних партійних зборах, на окружній партійній нараді Південно-Західного краю, а платформа Київського комітету, протиставлена тезам, тричі вносилась до порядку денного засідань комітету і загальних зборів. У ході боротьби комітет, який мав періодичний друкований орган, перешкоджав передруку на його сторінках тез В. Леніна, на що прихильники ленінської позиції відповіли публікацією листівки з текстом ленінського документа.

Конкретно-історично склалося так, що представники саме Київської організації змогли одержати повнішу, ніж у будь-якій іншій периферійній організації, інформацію про сутність ленінських стратегічних і тактичних настанов. За малим винятком, навряд чи хто із місцевих більшовиків, окрім київських, міг, наприклад, уже в двадцятих числах березня знати про ленінську телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії. Не відомо, чи привіз хто-небудь, окрім М. Савельєва, в свою організацію варіант «Квітневих тез» іще до появи в своєму місті «Правды» з текстом ленінського документа. Небагато було і тих делегатів з місць, які слухали доповіді В. Леніна про стратегію і тактику партії в перші дні квітня, і оперативно, подібно до М. Савельєва, доносили їх зміст до товаришів по організації. Однак ленінським висновкам негайно протиставлялись погляди Г. Пятакова і його прибічників, які мали в Київському комітеті тимчасову перевагу. Можна допустити, що теоретична дискусія в Києві у квітні-травні 1917 року була продовженням суперечок, які вели В. Ленін і Г. Пятаков щодо основних питань революційного руху в 1915–1916 роках. Безперечно, що ця дискусія вилилась у найбільшу в країні відверту опозицію ленінським ідеям.

Власне, полеміка навколо «Квітневих тез» до VІІ Всеросійської конференції РСДРП(б) так і не була завершена. Більше того, робились спроби навіть дискредитувати прийнятий конференцією стратегічний курс партії, зокрема знову протиставити йому власні плани дій.

Ніде, окрім Києва, неприйняття ленінських пропозицій не привело до створення власної, альтернативної платформи для внесення її на форумі партії як ідейно-політичної основи для можливого організаційного оформлення групи (фракції) членів партії, які дотримувалися відмінних від ленінських поглядів.

У Київській організації виявились непідготовленими до сприйняття нових радикальних теоретичних висновків не стільки рядові члени партії, скільки керівництво комітету, що зумовило особливий драматизм дискусії, в якій більшість організації могла йти на відстоювання своєї лінії тільки до певної межі, чим спритно скористались Г. Пятаков, його прибічники, які стали на шлях фракційності.

Обговорення в Київській організації принципового, стратегічно важливого ленінського документа відбило рівень тодішнього демократизму відносин і внутріпартійної практики, коли загальна політична лінія вироблялася в процесі вільного обміну поглядами за повної можливості їх відстоювання. Досягнутий за таких умов ступінь згуртування був особливо високим, бо, по-суті, виключалося нав’язування будь-кому яких-завгодно рішень.

Схвалення більшовиками України, інших регіонів країни ленінського стратегічного плану було вибором курсу на соціалістичну революцію. Це була серйозна альтернатива шляху, на який став Тимчасовий уряд і до якого схилялася Центральна Рада. Однак обрані теоретичні моделі мали ще пройти сувору перевірку в горнилі непростих процесів, які могли породити й такі переломні ситуації, коли первісний вибір соціально-політичної перспективи різними силами неминуче мав бути не лише скоригований, а й істотно змінений.

Виступ Полуботківців у 1917 р
(Спроба хронікально-документальної реконструкції події) [5]5
  Стаття опублікована в співавторстві з І. В. Солдатенком в «Українському історичному журналі» (1993. – № 7–8. – С. 17–29; № 9. – С. 28–39; № 10. – С. 3–20). Її основні положення і висновки використовували у низці наступних праць автора.


[Закрыть]

Мало хто з дослідників історії революційних подій 1917 р. не стикався з окремими, розрізненими фактами, згадками про сплеск солдатської стихії в Києві на початку липня. Адже в події було втягнуто більше 10 тис. лише озброєних солдатів, половина з них, доведена до відчаю, перебувала в стані крайнього збудження, обурення. В тривожному чеканні неконтрольованого вибуху, кияни провели кілька днів і ночей. До того ж, це було в той момент, коли досягла свого апогею політична криза в Петрограді.

Та водночас не знайти і жодної публікації, автор якої намагався б викласти непростий, в чомусь таємничо-загадковий сюжет без цілої низки застережень. Більшість же істориків, стикаючись з очевидними труднощами, чинять ще простіше – або взагалі обходять його, або ж передають скоромовкою, ледь згадують, не зважуючись на проникнення в глибинну суть однієї з невивчених сторінок минулого. Головна причина тут полягає, очевидно, у тому, що у розпорядженні дослідників дуже, просто занадто, вузька документальна база. Рух справді був стихійним. Хоч «критична маса» накопичувалась довго, та в завершальній стадії він розвивався вибухоподібно, швидкоплинно завершився. Його перебіг, практично, не зафіксовано бодай у якихось інформаційно-регламентаційних документах осіб, що стали на чолі виступу солдатів. Це утруднює розуміння мотивів поведінки повсталих. Безславне ж завершення, очевидно, призвело до того, що найактивніші його учасники пізніше не бажали відтворювати в мемуарах цю досить неприємну сторінку своїх біографій. Тим більше, що деяка (незначна) частина їх була ув’язнена за звинуваченнями у кримінальних злочинах, а життєві шляхи всіх інших губляться у фронтових окопах, куди вони терміново, навіть поспіхом були вивезені, точніше, спроваджені, як тільки власті опанували становищем. Логічно допустити, що серед полуботківців взагалі було мало не тільки політично свідомих, зрілих людей, здатних на скільки-небудь серйозну аналітичну оцінку власних дій, які б розуміли історичну вагу своїх свідчень для нащадків, а й просто письменних.

Чи не тому у розпорядженні дослідників лише одна публікація безпосереднього учасника подій – полуботківця М. Падалки (щоправда, М. Грушевський спеціально відзначає, що в числі керівників полуботківського руху його ім’я невідоме)¹⁴⁷. Власне, у повному розумінні мемуарною її теж вважати не можна. М. Падалка зробив доповідь-реферат в Українському військово-історичному товаристві в Ченстохові в 1921 р. і опублікував її під однією і тією ж назвою у воєнно-науковому збірнику «До зброї», (він виявився єдиним) і окремим виданням за власний кошт у львівському видавництві «Діло»¹⁴⁸.

Схоже, що для тогочасних політичних лідерів, зокрема, з Центральної Ради виступ полуботківців став тією подією, закінчення якої чекають в нервовому напруженні, з важким серцем, поганим передчуттям, подією, яку згодом навіть згадувати не хочеться, і від думок про яку з роздратуванням відмахуються, як від надоїдливих мух. Коли ж через певний час такі діячі як М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, П. Христюк та інші взялися за підготовку мемуарів, наукове осмислення минулого, вони змушені були зізнатися, що для вибудови цільної концепції не вистачає не лише необхідних джерел, але й бракує їхнього (сучасників) розуміння навіть найзагальнішої логіки, основного стрижня, головної пружини подій. А це, в свою чергу, було пов’язано почасти з природними труднощами тлумачення пояснення дії стихійних процесів, почасти з незбагненністю поведінки багатьох політичних сил, особистостей, які різною мірою виявились причетними до подій. Заплутати ситуацію тут допомогли заяви і публікації з різних політичних таборів, що в горінні пристрастей, в полум’ї емоцій намагались якнайоперативніше відмежуватись від бентежних дій, водночас кинути тінь підозри за їх ініціювання на супротивників. Нерідко це робилось без будь-яких фактичних підтверджень, із далеко не делікатними натяками, припущеннями, поширенням сумнівних сенсаційних чуток тощо.

Думається також, що немало моментів було й свідомо назавжди утаємничено політичними діячами, які навіть «заднім числом», у мемуарах не побажали відкрити відомі їм факти. Іншими аргументами-припущеннями важко пояснити, наприклад, чому цей сюжет зовсім обійшов у своєму тритомнику «Відродження нації» (К. – Відень, 1920) В. Винниченко. Адже він брав безпосередню участь у спробах врегулювання конфлікту і в деталях відтворив події значно меншої ваги і значимості, ніж полуботківська епопея.

Аналогічні міркування виникають при ознайомленні з відповідним сюжетом досить солідно документально озброєної книги П. Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції» 1917–1920 рр. (Т. І. Відень, 1921): «На Україні про це саме, тобто про необхідність закінчення війни і початку проведення в життя соціально-економічних реформ, нагадали, хоч і в неорганізованій, примітивній, дезертирсько-бунтарській формі, нещасні «полуботківці», що не хотіли виступати на фронт, незважаючи на постанову Центральної Ради в цім напрямі і заходи Генерального Секретаря військових справ Петлюри, і все домагались признання їх (5000 чоловік) осібним українським полком аж доти, поки в дні петроградських боїв не зробили серйозного бешкету в Києві, арештувавши начальника міліції, захопивши міліційні участки, розгромивши приватне помешкання Начальника Київської Округи і поставивши свою варту біля деяких державних установ. Цей бешкет без особливих труднощів було ліквідовано Генеральним Секретаріатом, який не задумувався серйозніше над причинами його»¹⁴⁹.

І це сказано Генеральним Писарем Центральної Ради, який краще за інших знав, скільки зусиль довелось докласти Центральній Раді, щоб залагодити конфлікт, що не давав їй спокою більше місяця, а всіх киян тримав протягом кількох днів в стані тривоги і переляку. Суб’єктивне прагнення будь-що видати солдатський виступ за третьорядну подію, над якою не варто серйозно задумуватись, лише зайвий раз доводить небажання розібратися в його суті, осторогу відкрити такі потаємні сторінки історії, яких би не дуже хотілось широко оприлюднити.

Очевидно, найповніші (і найвагоміші за оцінками) спогади про полуботківський рух залишив М. Грушевський. Його мемуарам взагалі властива пильна увага до проблем національно-військового будівництва, нереалізованість яких стала чи не найголовнішою причиною краху Центральної Ради. Повстання полуботківців М. Грушевський з високим професійним хистом вписує в тогочасні загальнополітичні тенденції, а рух полуботківців не зводить лише до подій першої декади липня 1917 р. Він вважає його апогеєм тенденції, уособлюваної в діяльності Українського військового клубу ім. П. Полуботка в Києві.

Тому й термін «полуботківці» він вживає уже для березня – травня 1917 р. і поширює його потім на солдатів-грушківців¹⁵⁰.

Водночас М. Грушевський чесно визнає, що й для нього у рухові полуботківців залишилось дуже багато незрозумілого. Він робить досить серйозне застереження, до якого, практично, не прислухались дослідники: «Ворожими українству кругами навалено було на сей полуботківський виступ стільки різних вигадок на мотив їх хуліганства, грабіжництва і под. (почасти спростованих, почасти неспростованих, але також більш, ніж сумнівних), що не легко визнати в тім, наскільки організований був сей виступ. Політичний його характер не підлягає сумніву – але цілі його зістаються неясні»¹⁵¹.

З цілком поважних причин із суровою обережністю, стриманістю, критичністю варто ставитись до висвітлення перебігу подій у тогочасній пресі. Мова не лише про очевидні фактичні неточності, що потрапили за складних обставин на сторінки газет, але й про ту атмосферу загального сум’яття, буквально шоку, в якій опинилась суспільна думка киян – виступ полуботківців проходив на фоні петроградської кризи, що потрясла країну, а також ганебного провалу наступу російської армії на Південно-Західному фронті, тяжкого відступу з ряду пунктів України. Судячи з усього, домінуючим у настроях репортерів був подвійний переляк, який не дозволяв об’єктивно, безпристрасно подавати, інформацію, що надходила, чи ж то зі значними труднощами добувалась. Уривчастість одержуваних даних, а також їх суперечливість, нашаровуючись, створювали сприятливий ґрунт для фантазій, вигадок: навіть у тих, хто від природи був і не вельми схильний до цього.

Не позбавлена тенденційності і єдина архівна справа з матеріалами комісії Київської військової округи, створеної спеціально для з’ясування обставин липневого виступу полуботківців, (вона зберігається в Центральному державному військово-історичному архіві колишнього СРСР (ЦДВІА), ф. 1759, оп. 4, спр. 1688). Є чимало підстав вважати, що комісію цікавило не стільки з’ясування істини, скільки бажання добути максимум даних, які б скомпрометували солдатів і водночас допомогли б вигородити військові влади, певні політичні сили.

Як не прикро, але й у фондах Центральної Ради (ф. 1115) і Генерального Секретаріату Центральної Ради (ф. 1063) (Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України) саме за другу половину червня – початок липня 1917 р. відсутні протоколи засідань. І реконструювати позицію Ради, яка так багато значила в ході подій, доводиться лише за газетними викладами протоколів засідань, скупими згадками про них. Виняток – хіба що протоколи у газеті «Вісті з Української Центральної Ради».

Проте, попри всі складності, спроби розібратися в перебігу липневої кризи в Києві не полишали істориків і певний доробок тут все-таки є. Уже в 20-і роки в хронікальній праці «1917 год на Киевщине» були відтворені окремі факти дій повсталих, передано зміст документів політичних сил щодо полуботківців, зокрема більшовиків¹⁵². Обмежені сюжети про липневі події було включено в той період і дещо пізніше також до публікацій про військово-бойову роботу, збройні сили України революційної доби¹⁵³. Фрагментарні дані, точніше, досить скупі згадки наводились і в деяких матеріалах, що з’являлись на сторінках спеціальних воєнно-історичних збірників, журналів, таких як «За державність. Матеріали до історії війська українського» (Каліш, 1929–1936), «Літопис Червоної Калини» (Львів, 1929–1939), «Табор» (воєнно-літературний журнал. Варшава, 1927–1937). Дні повстання полуботківців постійно відзначалися і в «Календарі Червоної Калини»¹⁵⁴. Та, мабуть, найповніша і найзмістовніша інформація була зібрана і систематизована Д. Дорошенком¹⁵⁵, хоча треба зауважити, що автор переплутав у багатьох випадках новий і старий стилі, що призвело до зміщення подій, прикрих деформацій у викладі матеріалу. Надзвичайно великий інтерес становить фундаментальна праця П. Мілюкова. Її унікальність полягає в тому, що автору пощастило аналізувати документ, якого більше ніхто з дослідників не тримав у руках – план дій повстанців. Що ж до концепції, то її визначили великодержавницькі, антибільшовицькі погляди автора¹⁵⁶.

З часом в зарубіжній історіографії інтерес до питання про полуботківців згас, а у вітчизняній його наважувались порушувати лише окремі дослідники, щоправда, трактуючи залучені до обігу документи, факти здебільшого однобічно, безпосередньо пов’язуючи виступ солдатів, хід повстання з провокаційною діяльністю, дворушництвом Центральної Ради¹⁵⁷.

Водночас, в узагальнюючих, підсумкових працях, що вважались як би офіціозними (нариси історії Компартії України, багатотомна історія України, хроніка «Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине» (К., 1977), енциклопедичний довідник «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (К., 1987), «незручний» епізод з полуботківцями старанно замовчувався.

Об’єктивна потреба в неупередженому дослідженні історії боротьби українського народу за свою державність, за власні збройні сили відразу виявила суттєву прогалину у знаннях про одну з відповідальних і драматичних сторінок цього складного, суперечливого процесу¹⁵⁸. Для з’ясування проблеми в цілому дослідники мають відповісти передусім на такі питання:

В якій мірі співвідносяться, перебувають у взаємозв’язку проблеми державотворення, українізації армії з тим, що сталося на вулицях Києва 4–5 липня 1917 р.? Яким виявилось співвідношення стихійного фактора зі свідомими діями політичних сил? Чи змогли вони вплинути на підготовку вибуху, на його приборкання? Чи були причетні до цього більшовики? Яку роль відіграли самостійницькі ідеї, позиція членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, очолюваного М. Міхновським, на розвиток подій? Чи був у повсталих вироблений план дій? Хто його автор? Як він створювався? Якою була реакція на виступ полуботківців Центральної Ради? Якою мірою виявились втягнутими у події вояки Першого українського козачого запасного полку ім. Б. Хмельницького та їх командування? Чи існував прямий, організаційний зв’язок між повстанням у Києві і липневими подіями в Петрограді, чи ж то був лише випадковий збіг у часі? Як вплинув виступ полуботківців, його придушення на подальший перебіг подій у Києві, на політичну ситуацію? Якою, відповідно, може бути, з огляду на всі попередні питання, загальна, підсумкова оцінка солдатського виступу?

Очевидно, слід розглядати виступ полуботківців в контексті тогочасних процесів, зокрема, пошуків розв’язання питання про українську державність і його складової – формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з найбільшою повнотою і водночас лаконічністю ця позиція була акумульована в рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6–8 квітня 1917 р.):

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

2. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії – повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні»¹⁵⁹.

Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах, відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимчасовим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала в масах. А логічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку національної свідомості солдатських мас, їх згуртування під національними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин. Щодо цього напрямку Центральна Рада, дотримуючись реформаційних засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легітимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід враховувати і те, що в умовах продовження імперіалістичної війни Центральна Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення неодмінно йти в фарватері політики Тимчасового уряду, а й з небажання дестабілізувати обстановку в країні й на фронті, створювати практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Лідери Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі.