Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 50 страниц)

Его затяжной визит в Россию и Украину никак нельзя рассматривать только как личную неудачу. Он имел и ощутимые позитивные, сущностные последствия. И Москва и Харьков (тогдашняя столица Украины) были вовлечены в предметное обсуждение проблем, как оптимально сочетать коммунистические и национальные начала в осуществляемой политике в Украине.

Именно в 1920 г. появилась известная статья Н. Скрыпника «Донбасс и Украина». Ее лейтмотив – пролетарий Украины (в большинстве своем русский, либо русифицированный) должен настойчиво овладевать украинской культурой, украинским языком, пойти навстречу традициям украинского села, но не с тем, чтобы сделать шаг назад, а чтобы сблизиться, слиться с крестьянством, которое составляло подавляющую массу украинской нации) и, вооружая в привычных для него национальных формах передовой, коммунистической идеологией, повести за собой на строительство нового мира.

Заметим, что именно в 1920 г., в марте Украинская коммунистическая партия (боротьбистов) организационно объединилась с КП(б)У, и данный факт был расценен как то, что коммунизм в Украине прочно стал на обе ноги – в интернациональном городе и в преимущественно национальном селе.

Так, еще до принятия известного курса РКП(б) на коренизацию (ХII съезд партии, апрель 1923 г.), в республике было многое предвосхищено (по крайней мере в моральном плане) для того, чтобы быть готовыми к осуществлению политики украинизации. И могучий импульс достаточно масштабным, глубинным процессам тут дали два выдающихся политических, общественно-государственных деятеля – В. Винниченко и М. Скрыпник. Если первый шел от национальной идеологии УСДРП к марксистской платформе, то второй – от «чистого», интернационального коммунизма к воплощению его в украинских формах. Это движение, так сказать – на встречном курсе – было весьма символичным и многообещающим.

Надо сказать, что впоследствии КП(б)У с огромным эффектом использовала настроения, таланты, морально-психологическую и идейную готовность к целенаправленным действиям выходцев именно из среды украинских коммунистов – Г. Гринька, А. Шумского, Н. Скрыпника, А. Любченка, когда осуществлялась политика украинизации (1923–1933 гг.). Под их руководством были достигнуты поистине грандиозные, исторические результаты.

К сожалению, следует отметить и то, что в силу различных причин этот богатейший опыт, в общем-то и не имеющий аналога в истории, до сих пор должным образом не оценен. Из него не сделаны надлежащие выводы-уроки, имеющие не узконациональное, но, бесспорно, гораздо более широкое, интернациональное значение.

Осуществление национально-коммунистической политики (точнее, наверное, политического курса с учетом национально-коммунистического компонента) было прервано в 30-е гг. физическими, силовыми мерами, а не через переубеждение, дискуссии или что-то в этом роде. Широкомасштабный и многообещающий эксперимент не был доведен до конца. Но он, безусловно, имел глубинные корни, объективную детерминацию в самой сущности общественного развития нации, ее стремлений к самореализации. Поэтому и на более поздних этапах, скажем, в годы хрущевской «оттепели», в годы горбачевской перестройки одним из первейших и острейших элементов неудовлетворенности, прорывавшейся в настроении и поведении отдельных индивидумов, их групп и даже организаций, оставалась национальная сфера, точнее те преграды (по большей части искусственные, перестраховочные, искажавшие подлинные принципы интернационализма), которые возникали в основном из-за недопонимания важности сочетания подлинного коммунизма и национальной (украинской) специфики.

Поскольку поучительные уроки из богатейшего, хотя и незавершенного опыта украинского коммунизма наиболее зримо реализовавшемся в политике украинизации, ни в свое время, ни позднее не были сделаны, в значительной степени затруднительным оказался (хотя, естественно, это не единственная причина) поиск и новой модели, точнее обновления Союза ССР, предпринятый во второй половине 80-х гг. прошлого века. Наверное, не в меньшей степени сказалось и нежелание принципиально оценить негативные аспекты национальной политики КПСС, и, не в последнюю очередь, относительно национальнокоммунистических идей и их носителей.

Поэтому столь важным и актуальным представляется сегодняшний анализ одного из исторически первых феноменов поиска путей органического сочетания коммунистической идеологии и национального интереса, планов построения социалистического общества с украинской спецификой.

Представляется, что если не в непосредственной, то в несколько отдаленной перспективе, но с неизбежной закономерностью, обязательно возникнут обстоятельства, которые вызовут необходимость решения проблем, во многом сходных с вышеизложенными. Тогда внимание к подобного рода аспектам исторического опыта, его сущностной оценке несомненно возрастет, а уже проделанная работа может оказаться полезной, конструктивной.

Нереалізований шанс замирення між Україною і Росією – надзвичайна дипломатична місія УНР до Москви 1919 р. [17]17
  Статтю опубліковано в науковому щорічнику «Україна дипломатична» українською та англійською мовами (К., 2009. – Вип. 10. – С. 375–405).


[Закрыть]

Відновлена в ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка відразу ж зіткнулася з величезними труднощами. Майбутнє нації вирішальною мірою залежало від вибору Директорією, як вищим державним органом, суспільно-політичної стратегії та відповідних орієнтацій, планів і тактики дій. Однак запропонувати широким верствам населення привабливу мобілізуючу програму перетворень лідери Української революції не змогли. Суспільна ініціатива дедалі переходила до Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Відроджуючи з допомогою РСФРР радянську владу в Україні, він поширював свій вплив, спрямовував військові дії проти Києва, координував їх із повстаннями проти Директорії, що, у свою чергу, набрали чималих масштабів.

Утрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для втримання своєї влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж, не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою, всієї державної організації.

В. Винниченко і В. Чехівський, які еволюціонували вліво і прагнули зреалізувати «трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на порозуміння з більшовиками, радянською владою. Хоча воєнні дії набрали достатньо виразних обрисів уже на межі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв’язати кризу влади передусім дипломатичними засобами.

31 грудня 1918 р., а далі 2 і 4 січня 1919 р. одна за одною до Москви летять радіотелеграми з вимогами негайно припинити силові акції, вивести російські війська з українських територій. Раднарком РСФРР витримав дипломатичну паузу і вперше відповів на претензії уже тоді, коли Харків був радянським, а повстання проти Директорії охоплювало щогодини дедалі нові райони.

6 січня 1919 р. нарком іноземних справ Г. Чичерін направив ноту голові українського уряду В. Чехівському.

«Ваші радіотелеграми з 31 грудня та з 2 і 4 січня ми отримали, – повідомлялось у ноті. – Насамперед ми примушені пояснити Вам, що відомості, які Ви маєте у Вашім розпорядженні, не відповідають дійсності. Перечислені Вами військові частини Совєтської Росії на Україну не посуваються і навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок»⁹²¹.

Російський дипломат відхилив звинувачення у прямій причетності РСФРР до військових дій в Україні і вправно перевів сутність розмови у площину соціального конфлікту, який вибухнув в регіоні через антинародні дії проводу УНР. Перераховуючи репресивні акції влади, передусім військової, що здійснювались іменем Директорії (розгін Харківської ради, заборона зібрань і мітингів як в Харкові, так і в інших місцях; розгони з’їздів селянських рад Харківщини; арешт харківських страйкарів, зокрема комітету залізничників; наказ отамана Харківської губернії під загрозою розстрілу видати за двадцять чотири години проводирів страйку; його ж телеграма командуванню флоту Антанти із заявою, що Директорія поставила собі за мету боротьбу проти більшовиків; видані в Києві накази Директорії щодо заборони всякої агітації, яка йде врозріз з її політикою тощо), Г. Чичерін видавав їх за основну причину виступу трудящих мас України проти національної влади і наголошував на природному прагненні народу до відновлення влади рад:

«Виставлене у Ваших телеграмах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення совєтського устрою. Це є та сама боротьба робітного люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естонії, Польщі й Білорусі проти кляси експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних та проти всіх їхніх прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який має на меті заведення Совєтів на українській території, без сумніву й надалі буде вливатися в форму збройної боротьби, доки Директорія буде вживати щодо Совєтів сучасну тактику насильного придушення»⁹²².

Не залишаючи сумнівів у симпатіях прибічникам радянської влади, Г. Чичерін водночас висував звинувачення до Директорії у звертаннях до Антанти про допомогу в боротьбі з Радянською Росією, що, за його словами, намагається знищити національну й державну самостійність України. Кінцівка ж телеграми більше нагадувала ультимативні умови, за яких можна було розраховувати на підхід до дипломатичного розв’язання суперечностей: «Ми чекаємо, – заявляв російський нарком, – щоб наперед переконатись, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України та вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо-французького і американського імперіалізму.

При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві Вашого представника»⁹²³.

Зміст і тон російської ноти викликали обурення у керівників УНР. Відтак 9 січня 1919 р. до Москви була направлена відповідь, яку підписали всі члени Директорії і глава уряду В. Чехівський (щоправда, в документі він позначений лише як міністр закордонних справ). В українській ноті, передусім, спростовувались твердження російської сторони про невтручання у внутрішні справи України та відсутність на території останньої збройних сил РСФРР.

«Твердження комісара закордонних справ, ніби на територію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, є або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованістю, – заявляли лідери УНР. – В районі Харкова оперує регулярне військо російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Лотишів, Мадярів та по-части Руських. Звідси й друге твердження комісаря справ закордонних, нібито це військо складається з Українців, явно не відповідає дійсності. Це китайсько-лотишське військо, переходячи по території Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію. Представників української народної влади селян, робітників і інтелігенції Лотиші та Китайці розстрілюють без жадного суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, і просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя і майно робітників та селян України. З огляду на те, що сказано вище, лотишсько-китайське військо утримується і формується за кошти Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що комісар справ закордонних Російської Республіки, який ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народної Республіки востаннє запитує уряд Російської Республіки, що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на території України, як на завойованій землі»⁹²⁴.

Асиметрія тверджень в дипломатичних документах – річ поширена. В даному разі як російська, так і українська сторони зайвий раз це блискуче демонстрували. При цьому, крім суто дипломатичної мети (тобто суті справи) документи обох сторін несли очевидне ідейно-пропагандистське навантаження. Останній компонент нерідко перевищував межі розумного, що, врешті, не наближало сторони до розв’язання проблем, а переводило стосунки у площину галасливих, але зовсім неконструктивних дискусій, банальних сварок. Так, надмірна апеляція до чинника «найманих лотишів і китайців» (навіть до самих слів) викликала іронію, однак у запалі полеміки провід Української революції на це зовсім не зважав. Автори ноти заперечували очевидні, добре відомі факти повсюдної боротьби місцевих трудящих за владу рад, і безапеляційно заявляли: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою «большевицьких Совєтів» захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіялістів. Через те влада в Україні в руках місцевого дійсно українського народу, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совєтського Уряду і тому цей уряд вже заздалегідь не визнає Конгресу Трудового Народу України, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну.

Директорія Української Народної Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світу, з якою метою наймані совєтські Китайці і Лотиші йдуть на Україну, та повторює, що трудовий український народ не дозволить насилувати свою волю – найманим Лотишам та Китайцям він проти ставитиме свою силу і до останньої краплі крові боротиметься проти насильства за право порядкувати своєю долею»⁹²⁵.

Підкресливши кілька разів прагнення керівництва УНР до широкого співіснування з сусідами, українська нота пропонувала уряду РСФРР протягом 48 годин відповісти на питання:

«1. Чи згоден уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу?

2. Коли згоден, то чи зобов’язується негайно вивести своє військо з території України?»⁹²⁶

За умови виконання висунутих вимог Директорія висловлювала готовність до вступу в переговорний процес і відновлення товарообміну. Незгода ж радянської сторони, або відсутність відповіді до 24 години 11 січня 1919 р. розцінювалася б як оголошення війни РСФРР Українській Народній Республіці.

Навіть ті дослідники, які беззастережно на боці Директорії, ніяковіють щодо вад її дипломатичних документів. Утім, частина з них, зокрема М. Стахів, вважають, що на зміст і характер («редакцію») нот впливала позиція В. Винниченка і В. Чехівського⁹²⁷.

Офіційна ж Москва вважала за потрібне продовжити гру-дискусію. В направленій до Києва відповіді майже словами попереднього документа доводилося, що твердження Директорії, зокрема про латишів, китайців, угорців – то суцільні вигадки, частково запозичені з арсеналу імперіалістичної, антирадянської пропаганди. Спростовувалися і положення української сторони про те, що за радянську владу виступає лише зросійщений пролетаріат промислових центрів («приходьки» – більшовицькі агенти Москви, величезна меншість народу). Г. Чичерін перераховував численні повстання селянства в усіх губерніях і переконував, що відповідальність за громадянську війну в Україні несе Директорія з її антинародною політикою. Відкидалися як безпідставні спроби керівництва УНР видавати громадянську війну за війну між Україною та радянською Росією⁹²⁸.

Водночас нота наркома закордонних справ РСФРР закінчувалася пропозицією: «З огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіційних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо Вашим делегатам прибути в Москву. Не дивлячись на те, що Вашою останньою телеграмою замість того, щоб іти назустріч нашій пропозиції, погрожуєте нам проголошенням війни, ми лишаємося при нашій пропозиції, яка має на меті усунення сутички між Совєтською Росією та Україною. Підходячим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки Ваші делегації, користуючись звичайною недоторканістю й екстериторіальністю, матимуть змогу зноситися по прямому дроту з Директорією»⁹²⁹.

Поведінку Раднаркому РСФРР чимало дослідників схильні кваліфікувати як вкрай нещиру, як прагнення затягувати якомога довше обмін подібного роду пустопорожніми нотами з показною готовністю вичерпати конфлікт мирними засобами, а насправді використовуючи дипломатичні акції для прикриття продовження військових дій, що складалися однозначно сприятливо на користь Радянської Росії та її союзників всередині України⁹³⁰.

Думається, це не зовсім так.

Погляньмо, по-перше, на оперативність, з якою зовнішньополітичне відомство РСФРР реагувало на всі звертання проводу УНР. По-друге, через дипломатичну риторику проглядало прагнення домогтися від Директорії легітимізації КП(б)У і входження її до урядової коаліції. Це був би явно безболісніший, «менше затратний» крок до відновлення в Україні влади рад (як не згадати тут про стратегію більшовиків кінця 1917 р.! – і тоді, і на початку 1918 р. вона виглядала привабливою, перспективною). Крім усього іншого, це б дозволило використовувати обмежені збройні сили РСФРР, яка потрапляла у дедалі щільніше кільце фронтів, на критичних напрямках. По-третє, радянська сторона прагнула за всяку ціну знайти в уряді УНР якщо не союзника в боротьбі з оголошеним походом Антанти проти більшовицької Росії, то хоча б спробувати зашкодити ймовірному альянсу між інтервентами й Директорією.

Що ж до останньої, то тут ще раз варто наголосити на певних моментах, які, принаймні для частини вищого державного органа мали принципове значення. Мова про сутнісні орієнтації В. Винниченка – Голови Директорії та В. Чехівського – Голови Ради Народних Міністрів.

В. Винниченко, судячи з усього (особливо переконливі тут щоденникові записи) з величезною відповідальністю аналізував вибух нової кризи в українсько-російських стосунках і болісно шукав шляху відвернення катастрофи на кшталт річної давнини. А що до того йде – він усвідомлював дедалі гостріше й наочніше.

Додавався і ще один достатньо істотний момент. Під впливом поразок Центральної Ради, випробувань нації гетьманщиною і тяжіння мас до більшовицьких гасел В.Винниченко в ті дні прискорив свою світоглядну еволюцію вліво. Для нього трудовий принцип залишався якщо і не тотожним, то близьким до радянського принципу, в усякому разі не був ворожим йому. То ж для нього переговори з Росією були не соломинкою, за яку хапається потопальник, а принциповою лінією на єднання новонароджуваної народної влади (хай у дещо відмінних конкретних утіленнях) проти сил старого світу – проти імперіалізму⁹³¹. А відтак він не просто готовий був згоджуватися на дипломатичні варіанти розв’язання кризи, а й сам якнайбільше прагнув того.

Що ж до В. Чехівського, то тут крім соціал-демократичної позиції важливе значення, на думку М. Стахіва, мали його релігійні погляди. «Прем’єр Чехівський був не тільки провідним членом Української Соціял-Демократичної Робітничої партії, але також одночасно глибоко віруючим християнином, який пробував переводити християнську мораль також в міждержавних справах, – зауважує історик. – Він дуже боявся відповідальности за продовжування оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна є неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед дальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і неласку Москви, то Чехівський відповів:

«Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу йти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але других примушувати – це на мою думку неморально».

Ці погляди в даній ситуації, коли російські більшовицькі армії сунули на Україну червоною хмарою, були не від світу цього. Проте, вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем’єр Уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії, бо зрештою таких бажань не мав ніхто: слаба тоді мілітарно Україна могла хіба нападати на мілітарно сильну Росію»⁹³².

З погляду відзначеного достатньо вмотивованою постає Надзвичайна дипломатична місія Директорії до Москви на чолі з С. Мазуренком. Пов’язані з нею документи збереглися й були опубліковані в спеціальному виданні⁹³³. Власне, документам передує досить ґрунтовний, виважений, фаховий вступ, який допомагає з’ясувати сутність тогочасного політичного моменту, зумовленість, мотивованість багатьох рішень і кроків, причини колізій, що часом здаються важкозрозумілими тощо⁹³⁴.

Сучасні історики Р. Симоненко та О. Реєнт слідом за авторитетною думкою добре поінформованих безпосередніх учасників подій⁹³⁵ виводять саму ідею місії не з ситуативних, кон’юнктурних потреб, а з принципових засад, яких намагалася дотримуватися Директорія з моменту свого створення. Тому витоки контактів керівництва УНР і РСФРР вони вбачають ще у добре відомих переговорах у Києві В. Винниченка з Д. Мануїльським і Х. Раковським восени 1918 р.⁹³⁶ І то не було випадковістю, чи винятковим епізодом. Адже в ході здійснення місії в Москві С. Мазуренко посилався на факти дипломатичних контактів між ним та Д. Мануїльським з Х. Раковським (хоча підтверджень участі останнього в переговорному процесі немає), які мали місце в листопаді 1918 р. в Гомелі й грудні того ж року у Мінську⁹³⁷. Йшлося й про те, що це робилося з відома керівництва обох державних утворень і привело до угоди, «зафіксованої в підписаному… акті». Саме цей документ із деякими застереженнями було покладено в основу позиції Директорії на переговорах, а сам акт С. Мазуренко оприлюднив на засіданні мирної конференції⁹³⁸.

Р. Симоненко і О. Реєнт не лише звертають увагу на ці істотні моменти, а й наводять цікаві витяги з мемуарів М. Рафеса, що проливають додаткове світло на обставини кристалізації позиції керівництва УНР щодо здійснення дипломатичної акції. Крім того, вони надають згаданим фактам і свідченням особливого значення і не забувають про досить прикметне зауваження П. Христюка щодо В. Чехівського: «Головною ціллю В. Чехівського при входженню в кабінет було не допустити до конфлікту між Україною і Сов. Росією, що вже тоді назрівав. Коли конфлікт стався, В. Чехівський прикладав усіх зусиль, щоб ліквідувати його і досягти миру між Україною і Сов. Росією, і вийшов з кабінету, коли сі зусилля не здійснилися»⁹³⁹. Слід підкреслити, що В. Чехівський був не лише головою уряду, а й міністром закордонних справ.

А відтак обмін різкими нотами між дипломатичними відомствами УНР і РСФРР на початку січня 1919 р. був не стільки формальним приводом для активізації дипломатичних контактів, скільки характерним етапом їх продовження, пошуку не стільки тактичного, скільки стратегічного рішення. Попри грізні, ультимативні вимоги, обопільно включені до документів, підстав для компромісу залишалося все ж достатньо. Принаймні, останні зрештою переважили, коли у зіткнення зійшлися аргументи «за» і «проти» переговорів з Москвою.

Офіційному рішенню про сформування надзвичайної місії передували підготовчі наради в урядовому середовищі. За твердженнями М. Рафеса, вони відразу виявили значні суперечності. Зокрема, праві українські партії зовсім не бажали бути причетними до ініціативи лівих сил.

«У середовищі українських урядових сфер відбувалася боротьба, – писав лідер місцевої організації Бунда. – Це були останні дні, коли мала остаточно визначитися орієнтація зовнішньої політики України, а під її впливом і внутрішньої. Голова Ради Міністрів Чехівський розривався між Директорією, що з кожним днем забирала все більше вправо, та Коновальцем, з одного боку, та лівою більшістю ЦК УСДРП – з другого. Поза лаштунками йшли переговори з Антантою, лівому Юрку Мазуренку доручено було організувати делегацію у Москву до Радянської Росії для ліквідації всіх терть. Переговори ці повинні були бути продовженням ще раніше початих переговорів у Гомелі між Семеном Мазуренком, з одного боку, і Раковським та Мануїльським – з другого. Директорія, не враховуючи змін, що відбулися протягом двох місяців, сподівалася, що їй вдасться спекулювати на розходженнях між «опортуністичною» Москвою та «безоглядною» групою П’ятакова. Чичерін вітав ініціативу мирних переговорів, що посилило всередині урядових кіл вплив лівих»⁹⁴⁰.

3 січня 1919 р. М. Рафес отримав від Ю. Мазуренка пропозицію взяти участь у «надзвичайній дипломатичній місії, яка повинна негайно виїхати до Москви». Того ж дня Бюро Головного комітету «Бунда» практично ухилилося від участі в урядовій делегації, запропонувавши УСДРП «взяти на себе ініціативу організації соціалістичної делегації до соціалістичних партій РСФРР»⁹⁴¹.

Позицію очікування зайняла й УПСР. На зустрічі з В. Чехівським 4 січня М. Полоз заявив, що есери готові взяти участь у поїздці до Москви лише з інформаційною метою. Не виявила рішучості і Об’єднана єврейська соціалістична партія, представлена на цій зустрічі Брегманом⁹⁴².

Окрім іншого, певну недовіру й настороженість політиків викликали розрахунки В. Чехівського про здійснення в ході планованого візиту лінії українського «нейтралітету». З огляду на міжнародне становище УНР, оточеної з усіх боків фронтами могутніх сил із непримиренно-ворожими інтересами й намірами, це видавалося просто нереальним. «Треба було солідаризуватись з одним або з другим фронтом: з власними працюючими масами і Совітською Росією або з українською буржуазією і світовим антантським імперіалізмом» – резюмував з цього приводу П. Христюк⁹⁴³.

За таких обставин В.Чехівський запропонував надіслати до Москви фактично дві делегації – урядову (офіційну) й громадську (представники українських соціалістичних партій). Щодо офіційної позиції уряду (М. Рафес зауважував, що це була більше особиста точка зору В. Чехівського) голова Ради Народних Міністрів наставляв потенційних посланців до Радянської Росії: «Скажіть у Москві, що ми – соціалісти стоїмо за владу трудового народу, що всю політику визначить наш Трудовий Конгрес. Він же сформує й нове Міністерство. Ми нічого не мали проти групи П’ятакова, як соціально-громадської групи і навіть бажали б їх мати у складі нашого уряду тому, що вони мають вплив на частину робітників. Ми обіцяємо повну свободу всім партіям, в тому числі й б[ільшови]кам, але збройну боротьбу будемо придушувати збройною силою. Ми стоїмо за цілковитий нейтралітет у міжнародних відносинах. Зобов’язання воювати з Антантою ми на себе не беремо, але не допускаємо їхнього десанта. Якщо ж вони намагатимуться нав’язати нам свої буржуазні порядки, ми будемо проти них боротися. Наша боротьба з Антантою залишається переважно дипломатичною. З Доном боремося силою зброї, але лише до наших кордонів, у межі Дону не йдемо. Ми повинні рахуватися з реальною силою. Краснова визнавати не будемо. Від Москви вимагаємо взаємного визнання суверенітету»⁹⁴⁴.

З приводу наведеного можна висловити хіба що сумніви відносно твердження про інструкції як плід суб’єктивної творчості В. Чехівського. Зокрема, В. Винниченко стверджує: «Директорія дала» голові місії до Москви «наказ обстоювати три головніші пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й система совітської влади в формі трудових рад»⁹⁴⁵. Як видно у викладі М. Рафеса, позиція голови Ради Народних Міністрів лише деталізувала засвідчений В. Винниченком «наказ Директорії».

Сутнісно кореспондується із наведеним й інформація П. Христюка: «Місія мала заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади на Україні, з забезпеченням в радах правильного представництва українського селянства (тобто на систему трудових рад), що Директорія піде на заключення економічного договору й військового союзу з Совітською Росією в цілях боротьби з російською доброволією і оборони обох республік від наступу антантського війська; в заміну мав бути припинений наступ російського війська на Україну і визнана незалежність Української Республіки з тою верховною владою, яку встановить Трудовий Конгрес».

Певні різночитання у наведених витягах-інформаціях не повинні викликати збентеження: офіційного документа не існує, а процес вироблення узгодженої позиції кожен з авторів запам’ятав по-своєму. Втім, принципових розходжень у вищевикладеному немає. Скільки-небудь істотні відмінності у підходах до наміченого заходу вже на тій стадії було скориговано через зміни у персональному складі учасників місії. Так, спочатку планувалося, що очолить делегацію впливовий член ЦК УСДРП, наближена до В. Винниченка особистість (він був добре освідомлений про контакти останнього з Д. Мануїльським і Раковським восени 1918 р.) Юрій Мазуренко.

Однак, дотримуючись порівняно радикальної, ніж В. Чехівський, платформи, Ю. Мазуренко висунув власне бачення (по суті – умови) виконання доручення: «1) Відміна стану облоги. Легальне існування всіх соціалістичних партій при умові ведення парламентських форм боротьби. Припинення розстрілів комуністів та укр[аїнських] соц[іалістів]-рев[олюціонерів]. 2) Передача на місцях влади Радам трудового народу під контролем комісарів центральної влади. 3) Замість Трудового Конгресу з’їзд Рад трудових депутатів. 4) Боротьба з білогвардійцями. 5) Роззброєння військових частин, які дотримуються контрреволюційного напрямку. 6) Відкрита політика щодо Антанти. 7) Жодних розмов з Красновим, крім ультиматумів. 8) Чистка органів місцевої влади. До створення рад на місцях засновуються ревкоми».

М. Рафес вважав висунуту Ю. Мазуренком програму неприйнятною, твердячи, що «за цих умов міжпартійна соціалістична делегація мала лише одну рацію: кликати Радянську Росію для збройної підтримки у справі повалення Директорії». Відповідно «Бунд» відмовився від участі в поїздці до Москви⁹⁴⁶.

Не вдаючись тут до мотивації поведінки лідерів Бунда, а остання, як відомо, далеко не завжди збігалася із зусиллями лідерів Української революції (що загалом, природно), варто звернути увагу на відсутність єдності поглядів на мету дипломатичної акції навіть у середовищі здавалося б ідейно близьких діячів. Останнє також цілком зрозуміло для стадії обговорення проекту, однак логічно, повинно було позначитись на підборі відповідних виконавців.