Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 50 страниц)

У грамотах, що їх оприлюднили в день перевороту Оскілко та Є. Архипенко (ці документи багато чим навіть за формою нагадували грамоти П. Скоропадського, і виникає питання, чи випадковим було здійснення перевороту саме в річницю проголошення гетьманату), вони обіцяли утворити тверду владу, лад і порядок, відновити порушені класові відносини і право приватної власності тощо.

Однак «оскілківщина» досить швидко провалилась. Війську було наказано новим «Головним Отаманом» взяти Здолбунів і «визволити з большевицького полону Петлюру з Директорією» (так говорив Оскілко козакам, побоюючись відкривати їм справжні причини перевороту, свої наміри заарештувати Петлюру з Макаренком). Довідавшись, що його обдурюють, військо повернулося до Рівного і вчинило там заворушення. Більшість вояків рівненської залоги оголосили нейтралітет (на чолі цієї частини війська стояла старшинська організація – так званий Український військовий клуб), меншість активно виступила проти оскілківців. Розкидані з аеропланів прокламації С. Петлюри, в яких він обвинувачував Оскілка в державній зраді й бажанні повернути гетьманські порядки, остаточно здеморалізували оскілківське запілля. Ґрунт з-під його ніг зник. Побачивши, що справу програно, Оскілко з купкою своїх прихильників утік до Польщі, «проотаманувавши» неповний день⁸⁰¹.

Певні штрихи до неприємного, хоча й природного для отаманщини, епізоду додав М. Тимофіїв. Він вважає, що головним винуватцем виступу Оскілка став Штаб Дієвої Армії, який розпочав вести інтриги проти командувача найчисельнішої, найбоєздатнішої частини (30 тис. багнетів із загальної кількості 35 тис., підвладних Головному Отаману), підбурюючи проти С. Оскілка С. Петлюру, втручаючись у командну роботу. Була, зокрема, нав’язана дискусія: чи варто тримати польський фронт. Директив при цьому ніяких ані Головний Отаман, ані Штаб не давали, а коли Агапієв наказав припинити боротьбу з поляками й став перекидати вояків на антибільшовицький фронт, що було розцінено як «самовольство» й С. Петлюра видав наказ про звільнення з посад Оскілка з Агапієвим, а ті вже у відповідь заарештували членів уряду й направили військовиків до Здолбунова. В результаті й та, й інша сторона для внутрішніх потреб зняла частини з фронту, наближаючи катастрофу⁸⁰². Отримуючи інформацію про виступ Оскілка, Є. Чикаленко песимістично заключав: «Очевидно, на «нашій» Україні формена анархія чи «руїна», яка була після смерті Хмельницького і яка й тепер скінчиться, напевне, як і тоді – поділом України між Польщею та Москвою»⁸⁰³.

«Оскілківщина» остаточно зліквідувала український фронт і призвела до цілковитої втрати українським урядом території – таким був головний наслідок квітневих подій. Уряд Б. Мартоса 17 травня 1919 р. переїхав до Галичини (по дорозі зі складу Директорії було виведено П. Андрієвського, який відмовився давати пояснення з приводу своєї участі в оскілківському заколоті).

Надзвичайно критично оцінював тодішній стан справ у керівному ядрі УНР В. Винниченко. У спеціальному параграфі «Вагонний циганський табір» він пише: «…І знов пішло «вагонне» животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без теріторії й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-«соціалістичного» Уряду було кільки верст залізниці, занятої урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й «військо». Щось подібне до циганського табору.

В цей час я на підставі оповідань «самовидців» так записав у своїх записках цей період отаманщини: «Безладдя, дезорганізація, розгубленість, деморалізація. Директорія живе в вагонах, круг яких купи нечистот, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують одне одного. Війська нема, тільки самі штаби та отамани на чолі з «Головним Отаманом» – «балериною». Цей смішний і шкодливий для всього нашого руху чоловік не зважа ні на що й поки є хоч ступінь теріторії та два-три чоловіки, перед якими він може граціозно позувати, він почуває себе в акції. Прочитав я в завезеній газетці одну його телеграму-«рескрипт», – і взяв мене й сміх, і огида. Тон телеграми самодержавний, набундючений, зовсім гетьманський: «моє й усіх вірних синів України серце сповнилось радостю…».

Крім хаосу, безпорадности та безсудности й безконтрольности великих і малих сатрапів нема ніякого ні політичного, ні економичного, ні взагалі ніякого організованого життя.

Та й нема де йому бути, бо вся ж Україна під совітською владою, під Директорією, тільки два-три повіти вбогої Волині, по якій соваються оті нещасні купки козаків»⁸⁰⁴.

Колишній Голова Директорії, котрий для політичних характеристик нерідко вдавався до літературних епітетів і гіпербол, цього разу був недалеким від істини.

Оскільки ж залишається чимало тих, хто вважає оцінки В. Винниченка виявом суб’єктивізму, примітивним «зведенням рахунків» заднім числом і т. ін., радимо звернутися до згаданих вище мемуарів людини, яку важко запідозрити у ворожості до С. Петлюри – М. Чеботаріва.

Можливо, найбільш вражають читача епізоди, які умовно можна кваліфікувати як розв’язання кадрових питань і в найвищому, урядовому ешелоні, і на всіх рівнях військового відомства, і в інших сферах.

Наприклад, коли М. Чеботаріва – тоді помічника експедитора Українського інформбюро – в лютому 1919 р. було призначено командувачем Коша охорони державного майна при Міністерстві продовольства УНР (уже над цим фактом можна замислитися), він безпосередньо був підпорядкований заступнику міністра М. Тимофєєву⁸⁰⁵ (в новітніх виданнях транскрипція вже «М. Тимофіїв⁸⁰⁶). Помилково іменуючи останнього міністром (спомини готувалися через багато років після подій), М.Чеботарів так характеризує свого керівника та найближчого співробітника – директора хлібного департаменту міністерства: М. Тимофєєв – «бувший земський гусар з ресорту постачання збіжжя до ПівденноЗахідного фронту російських армій (як і С. Петлюра на Західному фронті. – В. С.). Директором Хлібного департаменту був Павло Євстигнійович Дорман, підполковник Генштабу російської армії, 100 % єдинонеділимець, зрусифікований німець. За часів гетьмана перефарбувався як сезонний українець, що не перешкоджало йому, між іншим, видавати в Києві «добровольческу газету «Армія» (на українські, гетьманські гроші), в якій все українське закидувалося болотом. Дорман – людина надзвичайної сили волі, цілком опанувала Тимофєєва, котрий робив усе, що йому диктував цей єдинонеділимець. Я довідався, що Дорман-Тимофєєв (а може лише сам Дорман?) вивезли з Одеського порту з призначенням Константинополь кілька пароплавів збіжжя (причому один фрахт вислано на приватну особу П. Є. Дормана, як одержувача)»⁸⁰⁷.

Наведені відомості не виняток. Подібною «хворобою» були заражені чиновники всіх рангів. «…Ніби все мали, – пише В. Чеботарів, – всі атрибути державного адміністраційного апарату, але діла ніякого, бо великі начальники цих установ були на зразок Нормана чи Тимофєєва, а коли попадав в начальники і наш чоловік, то був або абсолютно пасивний, або добравшись до значного положення, не вилазив з шинків, бо як ніхто його не контролював, так і він не контролював своїх підлеглих»⁸⁰⁸.

Такі твердження були зовсім не безпідставними. М. Чеботарів наводить приклади комплектації уряду, коли на посаду міністра військових справ призначили за партійною квотою полковника В. Петріва, хоча українські есери, яким випало заповнити вакансію, знали про невідповідність своєї кандидатури ролі, яку треба було їй грати у справді доленосних подій. Однак іншого варіанту вони не мали⁸⁰⁹.

На посаді начальника розвідувального відділу Штабу Української Дієвої армії опинився пройдисвіт В. Коваленко, випадкова, «нездібна, підозріла людина», якої ніхто зі скільки-небудь поважних військових, у тому числі й Начальник Штабу Дієвої Армії, що підписав відповідний наказ, полковник А. Мельник, не знав⁸¹⁰. Зовсім неадекватно знанням і здібностям О. Волоха сприяв його просуванню щаблями отаманської кар’єри С. Петлюра⁸¹¹.

Та й щодо останнього у М. Чеботаріва міститься достатньо прикметне зауваження: «С. Петлюра не ховався від мене, що він профан і анальфабет у військових справах, бо ж і звідки він міг знати? В процесі своєї участи у війську він старався пізнати цю «мудрість»…»⁸¹². Вжиті автором «лапки» і «три крапки», гадається, досить знаменні. Судячи зі спогадів, військовик, що не мав літературних нахилів, а тому писав аж занадто «розхристано», хоча б засобами пунктуації намагався делікатно висловити свій непогамовний біль з приводу чеснот керівника держави й війська, від яких багато в чому залежала доля нації.

М. Чеботарів немало дивувався й своїм службовим переміщенням, переконливих підстав для яких, на його самокритичний погляд, практично завжди бракувало⁸¹³. Просто вражало його те, що такі відповідальні призначення (та й зміщення), які він одержував, здійснювалися на основі лише усних наказів. Втім, і накази про арешти достатньо поважних осіб (отаманів) віддавались у тій же формі⁸¹⁴.

Часом, здається, М. Чеботарів аж надто категоричний, коли стверджує, що у військовому будівництві УНР малися просто неприпустимі речі. Скажімо, тривалий час не існувало контррозвідки, та й розвідки у повному розумінні слова не було, «а те, що було, можна лише назвати великим злочином, а людей, причетних до того злочину, віддати під військовий суд»⁸¹⁵.

Іноді не хотілось би вірити в ті оцінки й узагальнення, які наводить М. Чеботарів, однак він не допускає голослів’я, будь-які міркування ґрунтує лише на основі реальних фактів, які детально описує, а їх істинність підтверджуються не лише загальною логікою, а й іншими свідченнями та документами.

Серед останніх – щоденникові записи дуже шанованої й добре поінформованої особистості українського руху – Є. Чикаленка⁸¹⁶. Перебуваючи в першій половині 1919 р. в Карпатах, на Станіславщині, він жадібно поглинав і аналізував усі відомості, передусім із Наддніпрянської України (українські й польські газети, численні листи, часто дуже великі обсягом, від політичних діячів, високих урядовців, усні свідчення знайомих і випадкових подорожніх людей), й свої враження занотовував до щоденника. Так що це свого роду синтетичне, «спресоване» зібрання певних відомостей і, водночас, їх авторитетна оцінка. Настрої автора надзвичайно цікавого твору коливалися від обережного оптимізму до крайнього відчаю – одним із перших вдумливий аналітик і, навіть, можна з певністю сказати – мислитель – зрозумів, що справа національно-визвольної революції безнадійна. Вже 9 лютого 1919 р. Є. Чикаленко песимістично пророкував: «…Україні доводиться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність…»⁸¹⁷. Талановита особистість, він час від часу повертається до болісних констатацій про несприятливі обставини, в яких довелося розвиватися Українській революції, надає особливої уваги з’ясуванню неготовності українського суспільства для досягнення віковічної мети. Часто з-під пера Є.Чикаленка з’являються доволі неприємні, гострі оцінки щодо безпорадності українського політичного проводу, того неймовірного безладдя, суцільного хаосу, в який кинули УНР отамани. І на основі відтворення більшменш повної картини того, що відбувалося, з’ясування суспільних тенденцій, співставлення фактів поведінки державних мужів, тривалого особистого знайомства з С. Петлюрою доходив до достатньо обґрунтованих і таких же невтішних висновків. 15 травня 1919 р. після ознайомлення з дуже розлогим листом М. Тимофіїва, який наочно засвідчив, «який хаос, яка руїна панує серед правлячого класу на Наддніпрянській Україні», Є. Чикаленко записав: «Петлюра, яко людина середніх здібностей, ніколи не подавав ніяких надій…»⁸¹⁸. Зустрічаються у щоденнику й значно категоричніші характеристики. Так, дізнавшись у середині вересня 1919 р. із газет про розстріл В. Науменка, М. Міхновського, П. Стебницького, С. Єфремова (правдою була лише вістка про смерть В. Науменка. – В. С.) і не вірячи в істинність неперевірених чуток, сподіваючись, що це помилка, яких в ті часи траплялося чимало, відомий національний діяч і меценат дає волю почуттям, шукаючи винних за непоправні втрати українства. «…Ці найкращі сини українського народу, – впевнений він, – впали жертвою через тщеславність, славолюбство, бажання влади Винниченка, Шаповала та Петлюри, що бажаючи показати світові «зразок соціалістичного устрою держави, підняли повстання проти Гетьмана… Винниченка ще можна вибачити, бо це талановита людина, поет, подібний дуже до Габріеля Д’Анунціо, що раз у раз витає десь в емпіреях і зовсім не знає практичного життя, а ініціатор Шаповал та «отаман» Петлюра, це ж звичайні, як кажуть галичани, «батяри», тільки у Шаповала не стало духу і він сховався, а Петлюра, ненаситний славолюбець і одважний чоловік, кинувся в вир на чолі синьо-жовтих батярів большевиків (мабуть, тут пропуск – напрошується «проти більшовиків». – В. С.) і обезсмертив своє ім’я, як Герострат, зруйнувавши дощенту українську державність і кинувши її на розтерзання любих братів наших – москалів та поляків»⁸¹⁹.

Читаючи подібні оціночні міркування, мимоволі приходиш до висновку, що не довіряти їм (ясним, доказовим, чесним) не можна. І тоді самі-собою постають питання: а що ж такого вдіяв С. Петлюра, що знаходяться науковці, готові твердити, що й до сьогодні ми не зрозуміли його і ще треба шукати й шукати документи, винаходити якісь розгадки, щоб адекватно охарактеризувати роль Головного Отамана в подіях 1919–1920 рр.? А, може, все значно простіше? – Не в спромозі спростувати наявні аргументи, не маючи в арсеналі інших, які б переконливо вимальовували бажаний, однозначно-привабливий образ українського провідника, з награним (фальшивим) серйозним виглядом вдаються до крутійства й елементарної демагогії, буцімто людей масштабу й чеснот С. Петлюри збагнути відразу не можна – потрібні десятиліття пошуків, роздумів. Та й тоді не всім під силу докопатись до правди. Натяки ж на те, що тайна відкривається в своїй істинності лише винятково обраним, тим, хто володіє особливою інтуїцією – знаходяться поза межами процесу наукового пізнання й навряд чи варті уваги.

Єврейські погроми
(історичні факти й оцінки на тлі новітніх публікацій) [15]15
  Сюжет з монографії «Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки. В 4-х т.: Т. ІІІ. Рік 1919» (К., 2010. – С. 211–256).


[Закрыть]

Особливо дражливою впродовж багатьох десятиліть залишається проблема єврейських погромів у 1919 р., точніше, їх зв’язок з отаманщиною.

Ніхто не в спромозі заперечити, що саме той рік увійшов у вітчизняну історію як час наймасштабніших, найкривавіших ексцесів за національною ознакою. Суспільна думка виявляє повну згоду з тим, що погроми спричиняли денікінці, маючи на озброєнні великодержавну ідеологію, проявом якої був відвертий антисемітизм. Визнаються і факти погромів, породжених надто радикальним революціонаризмом тих червоних частин, які тимчасово опинялись у полоні настроїв партизанщини (природно і в першому, і в другому випадках йдеться про територію, на яку, відповідно, поширювалася біла чи червона влада).

Разом із тим на сьогодні доводиться констатувати наявність вельми потужної тенденції: чимало публіцистів, частково – істориків, витрачають великі зусилля на те, щоб довести, начебто таким ганебним явищам, як погроми, не могло бути і не було місця в Українській революції. Вину за страждання й жертви єврейського населення такі автори ладні покласти на будь-кого, аби тільки не заплямувати УНР, її національну політику й відносини з єврейським населенням. Головна увага зосереджується при цьому на показі найрішучішої, найбезкомпроміснішої боротьби з антисемітизмом, антиєврейськими акціями з боку Директорії, уряду України, зокрема – з боку особисто С. Петлюри. А смерть останнього від руки С. Шварцбарда, що пояснив свій вчинок жадобою помсти за єврейські погроми в УНР і був виправданий Паризьким судом, взагалі викликає надзвичайно гостру реакцію і в емоційному запалі доводить сьогоднішніх «захисників» С. Петлюри до тверджень, що Голова Директорії й Головний Отаман став безневинною жертвою за чужі «гріхи», якщо погроми відбувалися навіть на територіях, коли там офіційною владою вважалася Директорія.

Політичні діячі 1917–1920 рр., що невдовзі стали першими істориками Української революції, очевидно, не встигли ще повною мірою відчути особливого звучання проблеми, якого вона набула пізніше в контексті ідейно-політичної боротьби двох суспільних систем. Їхні підходи були простішими, відвертішими, об’єктивнішими. Для них не існувало питання про те, чи мали місце єврейські погроми на території, контрольованій українською владою, й про загрозливі масштаби цього явища. Тоді це уявлялось абсолютно незаперечним. І тому, мабуть, В. Винниченко свідомо не став удаватися до переказу відомих йому численних даних про антиєврейські ексцеси, обмежившись загальним зауваженням: «Я не буду приводити тут опису всіх тих страхіть, які жахним кошмаром стояли над Україною впродовж кількох довгих місяців. Досить сказати, що рідко було якесь містечко або місто на території отаманщини, де жили євреї, щоб там не погуляла отаманська рука, де б не було грабіжу, мордування, катування й убивства беззбройних людей, починаючи з старих дідів і кінчаючи малими дітьми.

Про це колись буде написано цілі томи з цього чорного, ганебного періоду нашої історії»⁸²⁰.

Що то є не абстрактні вигадки, свідчить відозва Центрального Комітету допомоги потерпілим від погромів, надрукована «Робітничою газетою». «…Розлилась нова хвиля крівавих погромів і катування над низкою міст та містечок. В Овручі, Бердичеві, Житомирі, Летичеві, Чернякові, Коростишеві, Горностайполі, Івановці, Рівному, Чуднові, Олександрії (що на Волинщині), Дожбровицях, на станціях – Бобринській, Бахмачі, Фастові, Сарнах, Коростені тощо забито багато євреїв; їх мордовано, над ними знущалися; єврейське добро стає подарковим; ллється єврейська безневинна кров. Нещастя набірає величезних розмірів, і не змалювати цього лиха. Сироти та вдови, старі та діти кричать про допомогу. Десятки тисяч євреїв, які залишились голими та босими, без хліба і притулку, вимагають нашого співчуття та допомоги. Важко підрахувати збитки, які піднеслися вже до сотні мільйонів… Не гайте часу, бо лихо не жде і розміри його великі… З глибоким жалем і великим гнівом стоїмо перед своїми незасохлими могилами, а кривавим болем у серці бачимо нове нищення, яке поширюється все далі та далі»⁸²¹.

Антиєврейські акції відбувалися тривалий час. П. Христюк називає погроми, здійснені «почасти військовими частинами, почасти ріжними бандитами» влітку 1919 р. в Кам’янці, Городку, Смотричі, інших містечках, під час яких було пограбоване єврейське населення, вбито десятки євреїв. Лише за вчинені у Городку і Смотричі ганебні вчинки такого роду було розстріляно українським військом 24 злочинці, спіймані «на гарячому»⁸²². І все то діялося на територіях, де поширювалася влада Директорії.

Погромні акції набули таких масштабів, що питання про боротьбу з ними було порушене на засіданні Ради Народних Міністрів УНР 16 червня 1919 р.

На доповідь міністра єврейських справ про ексцеси в містах Поділля було ухвалене рішення, що дає досить наочну картину розгулу антисемітизму і уявлення про спроби зашкодити цьому лихові. В рішенні говорилося:

«1. Прохати Міністра внутрішніх справ прискорити доручену йому організацію жандармерії, обов’язково включивши в її склад кінну частину.

1. Звернути увагу комендатури тилу на більш інтенсивну боротьбу з мародерством, грабіжництвом і т. п.

2. Повідомити Державного Інспектора Дієвої Армії про необхідність з боку Державного Інспекторату вжити рішучих заходів щодо припинення погромних настроїв в дієвій армії.

3. Доручити Міністрові юстиції переглянути закони, які карають за погромну агітацію та утворення погромів, і проект необхідних змін в цих законах внести якнайскоріше на розгляд Кабінету Народних Міністрів.

4. Доручити Міністрові Преси та Інформації по згоді з Міністрами: Внутрішніх справ, Юстиції та Військових Справ розробити план боротьби з погромною агітацією, як словесною, так і в пресі, і негайно перевести цей план в життя.

5. Прохати Міністра юстиції притягти до відповідальності редактора газети «Козак», в якій не перестають появлятися статті, співчуваючі погромним настроям і відповідній агітації.

6. Вищеназвані постанови Кабінету, які ухвалені з метою припинення погромної агітації і погромів, негайно опублікувати в часописах»⁸²³.

Вжитих заходів виявилося замало, і рівно через два місяці Кабінет Міністрів змушений був повернутися до проблеми, гострота якої не спадала, шукаючи на спеціальному засіданні радикальніших рішень. Відомі факти з діяльності Особливої слідчої комісії у справах погромів про матеріальну допомогу єврейському населенню, що потерпіло від ексцесів. Так, 30 липня 1919 р. було асигновано з коштів державної скарбниці на допомогу єврейському населенню міст і містечок 11 460 000 гривень: 24 жовтня на ту саму потребу – 20 мільйонів гривень⁸²⁴.

Звісно, історики Української революції не змогли навести в своїх працях підсумкових, систематизованих даних про загальну кількість єврейських погромів в Україні у 1919 р., кількість жертв. Орієнтовною (із застереженнями) можна прийняти цифру у 120 тисяч загублених життів, що здебільшого і роблять учені⁸²⁵. Якщо зважити на те, що на 1919 р. припадає левова частка антиєврейських ексцесів, то наведені дані, здається, кореспондуються з підрахунками голови Всеукраїнського комітету допомоги жертвам погромів Е. Хайфеця: 150–200 тис. жертв за 1917–1920 рр.⁸²⁶

Ще раз доводиться відзначати, що йдеться про наближені цифри. Так, за даними тієї ж комісії, за згадані чотири роки в Україні сталося до 140 великих єврейських погромів, хоча не зрозуміло, що вкладено у поняття «великі». За іншими обрахунками, в 1919 р. лише українські війська, або «елементи, які дуже близько стояли до українського національного руху», вчинили понад 300 погромів⁸²⁷.

Згідно з «Краткой Еврейской Энциклопедией, «з грудня 1918 по серпень 1919 р. петлюрівці влаштували десятки погромів, у ході яких, за даними комісії Міжнародного Червоного Хреста, було вбито близько 50 тис. чол.»⁸²⁸ Цими даними оперує і відомий російський письменник, публіцист О. Солженіцин⁸²⁹, який на підтвердження наводить своєрідну хронологію найкривавіших ексцесів⁸³⁰.

З наведеними підрахунками дещо дисонують цифри, які подали в одному з останніх енциклопедичних видань Л. і В. Гриневичі: протягом 1917 – початку 1921 рр. в 524 населених пунктах України різними військовими угрупованнями було вчинено 1236 погромів, від чого загинуло від 30 до 60 тисяч осіб⁸³¹.

Чиї дані точніші – сказати важко. Однак будь-яка зі згаданих тут цифр, все одно масштабна і жахлива, дає підставу для того, щоб характеризувати 1919 рік, увесь період революцій і громадянської війни як трагічний для єврейства.

Для правильного розуміння проблеми варто відразу застерегтися від її примітивізації, спрощення, спроб перекласти провину на будь-які сили (більшовиків, денікінців, їхніх провокаторів серед українців тощо). Надзвичайно трагічні події стали наслідком поєднання цілої низки чинників. Не скидаючи з рахунку суб’єктивних моментів, все ж варто починати з’ясування проблеми з непростих об’єктивних обставин.

Очевидно, тут можна погодитися з В. Винниченком, який вважав, що «основні причини цього жахливого, ганебного явища полягають насамперед у віковій темноті, забитости й намучености народніх (з них же особливо селянських) мас. Цею темнотою завсігди користувалися соціальні злочинці ще за царських часів. Це був (та є ще й досі, на жаль!) постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збіралися в душі народа. І не раз царські «політики» одкручували ґрант того страшного резервуару й випускали чорну, люту течію на невинних людей, яка топила їх у крови, яка нищила, громила, палила й калічила все навкруги себе»⁸³².

Справді, на єврейське населення легше було спрямувати темні емоції через низку історичних обставин. Позбавлене вільного вибору місця проживання (межа осілості), єврейство в результаті змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалося, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. «З торговельними посередниками – крамарями, торговцями, які на селі являлися майже єдиними репрезентантами єврейства, – найчастіш доводилося зустрічатися селянству. Будучи по соціально-економичній природі своїй роллю паразітарною, але необхідною в клясово-буржуазному громадянстві, ця професія викликала раз у раз у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завсігди викликає прімітивні спадкові емоції ворожнечи, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало неприхильну й покалічену оцінку»⁸³³.

Нашаровувалася також релігійна відмінність, нерідко свідомо підтримувана і стимульована православною церквою. Давалася взнаки і природна соціальноекономічна конкуренція, підсилювана етнічною специфікою. В сумі це й був резервуар сліпої, дикої ворожнечі, який використала отаманщина.

В. Винниченко вважав отаманщину саме тією силою, яка породила масове свавілля антисемітського забарвлення: «…Треба твердо, одверто й виразно сказати, що головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина. (Коли я говорю про отаманщину, то маю на увазі сістему, характер, природу режиму, а також головних виразників і представників цього режиму – отаманію, велику й меньчу, безконтрольну, безвідповідальну, дрібно-міщанську й егоїстичну. І не маю на увазі тих трудівників, українських офіцерів (старшин), які, як уміли й розуміли, виконували на фронтах свої військові обов’язки)»⁸³⁴.

За оцінками письменника-гуманіста, було два різновиди («сорти») отаманії, що повністю виявили себе в подіях 1919 р., раз у раз відкручуючи «погромний ґрант».

Перший різновид – «це чорносотенна, явно контрреволюційна й провокаторська руська офіцерня, яка складала значний відсоток старшин українського війська. Ця отаманія являлась у певній мірі ініціатором і організатором погромів. Їй було корисно й необхідно діскредітувати українську владу. (Це той самий метод, що прикладався цією самою офіцернею під час гетьманщини). Крім того в погромах вони тішили свою темну, недалеко від селянської одбіглу психіку, а також набивали кишені грабованим погромленим добром»⁸³⁵.

На цей аспект підходу до проблеми варто звернути особливу увагу: треба не шукати якихось специфічних прийомів пояснення непростого явища, виділяючи його з загального історичного контексту, а, навпаки, намагатися побачити природний, глибинний зв’язок з тією епохою, в яку розгортались могутні революційні процеси, що з неминучістю породжували суперечливі тенденції. В даному разі – це антагоністична суперечність між великодержавницькою, шовіністичною російською традицією владарювання (зі всіма притаманними її природі методами) і потягом до національного визволення, національного відродження.

Другий різновид отаманії, за В. Винниченком, – «щиро український. Тут головним чином виступав національний момент. Синки крамарів, куркулів, попів і простого селянства, вони з дитинства були вже затруєні духом антісемітизму. Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до большевизму розв’язали руки цим темним душам і дали немов право дати волю своїм гнівним емоціям. І, розуміється, такі людці також при сій зручній оказії грабували, крали й шантажували на цих погромах як хотіли»⁸³⁶.

І. Мазепа, який дещо обережніше підходив до з’ясування проблеми українсько-єврейських відносин, особливий наголос робив на абсолютно «безпрограшному» моменті, про який йшлося вище. В настроях українства ворожість до євреїв стала наростати через масові симпатії і причетність останніх до більшовицької, радянської практики.

Не випадково найвища хвиля антиєврейських виступів українців припадає на лютий – березень 1919 р. – час найбільшого загострення боротьби проти більшовиків. І це не випадково, адже «з приходом большевиків на Україну жидівська інтелігенція в великому числі опинилася на службі у совітської влади. Про цю пануючу ролю жидівського елементу в большевицьких установах на Україні комуніст Рафес у своїх спогадах («Два года революции на Украине».

Москва, 1920, с. 164) пише, що представники жидівського «Комуністичного Бунду» в розмовах з представниками російських большевиків указували на особливості національного складу населення України, де жидівські робітники грали й гратимуть величезну ролю в революційному русі. «Ми посилались, – пише він, – на те, що без помочі жидівських комуністичних організацій в західній частині України совітська влада не зможе налагодити свого апарату. Дальший хід подій цілком оправдав нашу точку погляду. І в Білорусії, й на Україні (в західній частині) скоро виявилося, що жидівські робітники, раз вступивши на шлях соціяльної революції, становлять міцну опору совітської влади і що завдання втягнення жидівських робітників в червону армію притягнуло увагу воєнно-політичних чинників». І далі: «Жидівські комуністи одні тільки й могли виділити досвідчених робітників в численних і при тому близьких до села містечках і повітових містах Волині й Поділля.

Нічого дивного, що це переповнення большевицьких установ та організацій жидівським елементом відразу загострило відносини між українським і жидівським населенням на Україні. Бо совітський режім, з його реквізиціями, «націоналізаціями» та «соціалізаціями», цілою своєю вагою ліг насамперед на селянство, яке мусіло було постачати совітській державі продукти своєї праці майже даром. Ось чому в масі українського селянства склалося переконання, що «комуну видумали жиди» і що «совітська власть – жидівська». Тому коли на Україні розгорілася жорстока міжнаціональна і міжгромадянська війна, в якій большевики не брали полонених, масами розстрілювали людей української національносте й руйнували артилерійним огнем українські села, то у відповідь на цей погром над українцями почалися погроми жидівського населення»⁸³⁷.

Наведений сюжет – цілком очевидна спроба не тільки пояснити причину виникнення напруги між українцями і євреями під час серйозних соціальних катаклізмів, а й певним чином виправдати антиєврейські акції, а головне – відволікти громадську думку від пошуків винних серед державного проводу УНР. Можливо, це була й своєрідна реакція на позицію В. Винниченка, який не обмежувався тим, що покладав відповідальність за антисемітські ексцеси на дрібних отаманів.