Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 50 страниц)

Ось така вона «виняткова хоробрість». Відвідав козаків на передовій – і вже герой! Які ще потрібні підтвердження, факти?!

У регіональних засобах масової інформації зустрічалися публікації, в яких проглядає неприкрита ворожість до тих, хто чомусь іще ставить «каверзні» питання, сумніваючись у величі С. Петлюри. Такі випадки кваліфікувались як прояви антидержавного мислення і дій⁶⁹⁵.

Однак є немало тих, хто все ще не «йме на віру» написаному, якими б науковими регаліями не прикрашались імена авторів. Повертаючись до поставленого вище питання про історичну оцінку діянь С. Петлюри, важко солідаризуватися з упертими упередженнями С. Литвина і таких, як він.

Достатньо звернутися до оцінки ну хоча б результатів діяльності С. Петлюри в міжнародному аспекті. Що тут були суцільні невдачі (принаймні, для 1919 р.) – не може не визнати навіть С. Литвин. Однак винними у всьому виявляються вкрай несприятлива міжнародна обстановка, брак потрібного геополітичного мислення у керівників Антанти, вороги, які оточували УНР і непримиренно ставилися до українського державного й військового лідера. В голові останнього, буцімто, роїлись дуже перспективні, гуманні, переважно миролюбні, надзвичайно привабливі для Європи задуми й плани, на які, чомусь, ніхто не пристав.

Було б краще, якби історик не вдавався до туманних абстракцій, а чесно оцінив хоча б наступні моменти.

С. Петлюра зробив чимало, щоб при реальній альтернативі замирення з РСФРР домогтися оголошення війни сусідній державі, зірвати мирні переговори, що мали непогану перспективу. Невже це було далекоглядно й пішло на користь нації, народу?

С. Петлюра доклав відомих зусиль, пішов на поступки, які важко виправдати, щоб домогтися прихильності Антанти. Однак його курсу бракувало елементарного реалізму й розрахунку. Тобто суб’єктивна неконструктивна позиція, яка перетворилася на державну політику, була від самого початку авантюрною, а в результаті – програшною.

Чим же, як не принизливим, ганебним фіаско обернулися не лише для народу, нації, української армії та, й зрештою, для самого С. Петлюри «орієнтації на Антанту»?

До речі, представники останньої «як компроміс» на переговорах вимагали відставки Директорії, С. Петлюри, кваліфікуючи останнього «бандитом». Якщо В. Винниченко й В. Чеховський знайшли за можливе виконати нахабні вимоги – диктат сильнішої сторони (якщо те допоможе нації, народу, УНР), С. Петлюра вдався до політичного крутійства, що зовсім не додало його авторитету навіть у очах партнерів по переговорах.

Мабуть, не варто забувати й про те, що А. Денікін, біле офіцерство вважали образливими для їх честі пропозиції сісти за стіл переговорів з такою одіозною особистістю, якою поставав в уяві сучасників Головний Отаман.

То що ж, окрім негативів, принесли українській державності, нації зовнішньополітичні зусилля С. Петлюри, апогеєм яких став його лютневий «кульбід»? Хоча роль суб’єктивного чинника в історії незрівнянно поступається об’єктивним детермінантам, можна ризикнути висловити гіпотетичне припущення, що усунення з політичної арени С. Петлюри обернулось би для народу України меншими бідами за ті, що спіткали його з таким «захисником».

І подібного роду міркування важко подолати при ознайомленні з ювілейними публікаціями значно «ширшого формату». Йдеться, зокрема, про книгу В. Савченка «Симон Петлюра», що з’явилася 2004 р.⁶⁹⁶ Тоді ж «Український історичний журнал» відреагував на історіографічний факт⁶⁹⁷. Не відступаючи ні від загальної оцінки монографії, ні її окремих складових (для цього просто немає належних підстав), гадається, є сенс підтвердити вище сформульовані міркування вже з допомогою аргументів кваліфікації одного з новітніх видань, автор якого намагається сказати «власне слово» в осягненні складних феноменів.

В. Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С. Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих – позитивних і негативних – начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Узагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий і неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С. Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об’єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитися лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, звертається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.

Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних – проблематично. Адже доля, яка винесла С. Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.

Ось типовий зразок відтворення діяльності С. Петлюри, що належить до липня 1919 р.: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академічної стратегії». На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможливо»⁶⁹⁸. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Утім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об’єктивності. Більше того. За В. Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С. Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії⁶⁹⁹ тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й очевидно сумнівних, суб’єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів⁷⁰⁰.

Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними й військово-політичними, державними рішеннями, планами існує величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, усвідомлюючи високу відповідальність за кожен крок, кожне слово.

С. Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в книзі В. Савченка, можливо, навіть і поза його волею), не маючи військової освіти й не продемонструвавши в цій сфері якихось надособливих природних обдарувань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (а також тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов’язала з військовою кар’єрою). І коли «цивільні» політики прагнули довести С. Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, «продовжував і надалі довіряти військовим і покладатись виключно на їхню думку»⁷⁰¹.

Психологічне підґрунтя поведінки Головного Отамана полягало в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республіканського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його «зоряна година». Саме тоді він на власному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, що стає верховною, непідконтрольною. «Петлюра, – констатує автор рецензованої праці, – будучи Головним Отаманом з функціями «генералісимуса», підім’яв «під себе» військового міністра, керуючи не лише стройовими частинами на фронтах, але й усією адміністративною частиною армії. Через військових комендантів і отаманів Петлюра контролював місцеву адміністрацію сіл і міст (як у випадку з Києвом у грудні 1918 – січні 1919-го). Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів»⁷⁰².

Наведене спостереження дуже точне. Однак В. Савченко згадує про нього начебто принагідно, мабуть, не враховуючи, що саме тут був корінь розходжень між такими державними діячами, як В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, Н. Григоріїв, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправства, сповідували «трудовий принцип», і С. Петлюрою, який не володів даром теоретичного прогнозування, а отже, на різних форумах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на практиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії й запроваджував режим отаманщини (отаманії).

Залишаючи осторонь розгляд важливих складових концепції Української революції, теоретичних аспектів національного державотворення, В. Савченко, гадається, бачить більше «верхівку айсберга» – суперечки й конфлікти в самій Директорії. «Узагалі, – вважає автор, – «внутрішню» історію Директорії можна розглядати як детектив – суцільну шерегу змов, заколотів і їх придушень»⁷⁰³. І ось саме тут його герой і виявлявся «на висоті» – «переграв» усіх суперників, ворогів. «Слід віддати належне витримці, волі Петлюри, – читаємо в книзі, – за владу він боротися вмів і хотів. Він блискуче розбиває інтриги недругів, виходить із критичних ситуацій, заколотів, однак вище себе він стрибнути просто не може. Він був вправним політиком, але не «блискучим полководцем», не Александром Македонським… До того ж, у жертву успіхам політичним частенько приносились успіхи воєнні»⁷⁰⁴.

Важко збагнути, як сприймати написане – як хвалу чи, навпаки, хулу політикові такого рангу, як С. Петлюра. Не зупиняючись на сумнівності й суперечливості наведеного твердження, варто звернути увагу на те, що в підтримку більш-менш цілісного образу С. Петлюри – державного діяча, національного провідника з книги В. Савченка винести непросто, навряд чи взагалі можливо. Він безперестану (з весни 1917 р.) виключно у військових справах, уперто прагне довести всім, а понад усе М. Грушевському, В. Винниченку, В. Голубовичу, Є. Петрушевичу, колишнім царським генералам російської армії та австрійським генералам УГА, що розуміється на військовому керівництві. Однак, по суті, він виявився найпричетнішим до провалу процесу українізації армії в 1917 р., нездатним перетворити повстанське військо на регулярні збройні сили УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 р. Керована Головним Отаманом Дієва армія не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєнних операцій. Коли читаєш книгу В. Савченка, повсюди натрапляєш на слова «Петлюра розраховував», «Петлюра вірив», «Петлюра вважав», «Петлюра думав» тощо. Однак усе це в основі ніколи, або майже ніколи, не мало істинного раціонального знання, ретельного аналізу розстановки сил, застосування військового мистецтва, науки. А тому й втрати переважали здобутки.

Книга В. Савченка підводить до ще невтішніших висновків: під керівництвом С. Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це настало насправді, але на заваді цьому ставали аж ніяк не військове керівництво, навіть не героїзм вояків Дієвої армії, а, в одному випадку, непередбачувані, незрозумілі, ба навіть дивні паузи, які допускали на фронтах то червоні, то білі, або несподівана підмога УГА, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу ворога. Але частіше за все «подарунком долі» ставали суперечки й протиборство в середовищі тих же ворогів, коли їм було просто не до петлюрівців. Отож стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непідвладними С. Петлюрі, тими, яких він урахувати не міг, та часто про них навіть не знав. Про яку військову науку, військове мистецтво взагалі за таких обставин може йтися?!

Однак зовсім неправомірно ототожнювати Українську революцію з однією особистістю, з режимом, який в історіографії досить широко іменується петлюрівщиною. Проти останнього виступали й активно боролись інші члени Директорії, урядів УНР, партій українських есерів, соціал-демократів, федералістів.

Проте, коли В. Савченко порівнює головного героя своєї книги з іншими персонажами тогочасного історичного дійства, він у окремих випадках дещо «перегинає палицю». Найнаочніше це видно на прикладі В. Винниченка. Яких тільки характеристик не добирає автор, щоб довести: дещо заземлений політик-реаліст С. Петлюра все ж незрівнянно перевершував мало не «за всіма статтями» свого антипода – В. Винниченка. Ну що взяти з «позера», «письменника», «партійного аматора», «фантаста», легковажного драматурга й «вітії»?⁷⁰⁵.

Здається, достатньо порівняти інтелектуальний потенціал обох діячів, матеріалізований у їхній творчості, теоретичний рівень, утілений у підготовлених документах, публічних виступах, моральні риси, зрештою, щоб поставити під серйозний сумнів старанно нав’язувані тези про те, що, поступаючись у конкурентному політичному житті С. Петлюрі, В. Винниченко заздрив останньому, злісно інтригував проти нього, а потім ще й у «Відродженні нації», «Заповіті борцям за визволення» та інших публіцистичних творах до непристойного спотворив образ Головного Отамана. І зовсім уже без оцінки залишаються факти (а їх обходити ані В. Савченкові, ані будь-кому іншому не можна), що обидва рази (навесні—влітку 1917 р. і восени 1918 р.) «втягнув» С. Петлюру у «велику політику» не хто інший, як той же таки В. Винниченко⁷⁰⁶, однак двічі наражався на «невдячність» – ініціатором тертів, непорозумінь, суперечностей був переважно С. Петлюра⁷⁰⁷. Більше того, коли державна нарада в січні 1919 р. пропонувала В. Винниченкові диктаторські повноваження, він від них відмовлявся на користь С. Петлюри⁷⁰⁸. Але останній, за фактами, наведеними В. Савченком, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як відомо, не буває…), перманентно так чи інакше був у центрі змов проти В. Винниченка, підготовки заколотів, переворотів⁷⁰⁹. Тож виходить, що С. Петлюра не мав іншої «зброї» в суперництві з В. Винниченком. Це, мабуть, добре відчуває автор аналізованого твору і тому «перегинає палицю» вже в інший бік: без будь-яких серйозних доказів він, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 р., «в ці тривожні дні кризи влади, ім’я «в’язня № 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні»⁷¹⁰. А далі – й поготів. Як відомо, коли на таємному засіданні 14 листопада 1918 р. обирали Директорію, було вирішено ввести до її складу лише тих, хто був особисто присутній на зібранні. Виняток зробили лише для С. Петлюри, який через загрозу нового арешту (він тільки-но вийшов на волю після чотиримісячного ув’язнення) виїхав під захист січових стрільців Є. Коновальця до Білої Церкви. І наполіг на цьому саме голова Українського національного союзу В. Винниченко, який в особистій розмові заручився згодою С. Петлюри на входження до керівного органу, підготовленого з його ініціативи та під його орудою, повстання. То ж лише здивування можуть викликати наступні рядки публіциста: «Винниченко і Шаповал, «давні» недоброзичливці» Петлюри, тільки зраділи його відсутності – зайвий конкурент… Вони подумували взагалі не включати Петлюру «до влади», як те зробили з «президентом» Грушевським… Петлюра був небезпечним, сильним суперником, який заважав «соціалістичним експериментам» лідерів національного союзу … і до того ж його особливо не любили можливі союзники в Радянській Росії. Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити весь хід подій. Ані Винниченко, ані Шаповал, а саме він – Петлюра – восени 1918-го був найпопулярнішим діячем у колах «свідомих українців», прапором усіх незадоволених гетьманом і німцями. За ним була слава захисника Києва від червоних, противника закликання німців, військового міністра й земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне – потерпілого від диктатури, «сидільця», який майже весь період гетьманщини просидів за гратами «за правду». За жодним із учасників наради за останній рік не було подібних подвигів. Петлюра цілком міг претендувати на становище голови Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів… Але Петлюра не з’явився на Бібіківському…»⁷¹¹.

Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ставити знак питання зі знаком оклику, можна спростувати, практично, кожне твердженняоцінку, висловити цілком слушні й обґрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи занадто довільне маніпулювання ними. Обмежимось одним – В. Савченко явно й істотно змістив у часі пік популярності С. Петлюри на момент, коли про нього як про діяча загальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі мало хто міг подумати. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції, для яких об’єктивних підстав загалом не було.

А відтак, не дивно, що коли публіцист переходить до бодай лапідарної оцінки ролі Головного Отамана в подіях (а він дійсно опинився в ключовій, провідній ролі в національно-визвольній боротьбі й державотворенні), В. Савченко, здається, зовсім втрачає почуття міри. С. Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник української справи, справжній національний месія. Він, доводить автор, «практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону, який раніше належав міністрові шляхів сполучення. У цьому вагоні, що став з лютого 1919-го для нього «рідним домом», він кидався між фронтом і тилом, сподіваючись зупинити відступ військ⁷¹².

У найважчі для республіки дні «в геометричній прогресії зростали лави «незадоволених» Директорією, «незалежністю», політичним курсом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зріли змови «правих» і «лівих». Знову здавалося, що все – «українська ідея не спрацювала», виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а тим, хто «завинив» перед більшовиками, залишилося лише рятувати свої шкури. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім’ям і харизмом не опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існування ще в лютому 1919 р. й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і одна з одною. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших поразках у війні… Але Петлюра й петлюрівці в 1919 р. боролися до останнього: у повному оточенні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!»⁷¹³.

Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В. Савченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С. Петлюра своїми анархічними діями – демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою – місія С. Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з антантськими інтервентами тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх «рятував»), так і тими, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.

Отож, як видається, цілісного образу С. Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В. Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат.

Що викликає справжній інтерес і навіть певну довіру у творі В. Савченка, так це сюжети, пов’язані з «масонськими сторінками» долі українського політичного діяча, роллю масонів в українській політиці революційної доби взагалі. Це саме та родзинка, яка робить книгу В. Савченка справді цікавою, не дасть їй загубитися серед інших праць, однак – можна ризикнути передбачити – буде неоднозначно сприйнята широким загалом.

Те, що С. Петлюра в 1917–1919 рр. належав до масонських організацій і дотримувався відповідних зобов’язань і дисципліни, було відомо давно. Однак палкі адепти Головного Отамана воліють обходити, замовчувати цей факт як щось надто другорядне, малозначуще, таке, що може кинути тінь на його «світлий образ». Поза їх реакцією залишаються й спроби вивести з фактів належності С. Петлюри до масонського руху деякі його політичні кроки та вчинки, поведінку⁷¹⁴.

В. Савченко пішов далі. Він на конкретних фактах доводить, що принаймні, до половини 1919 р. керівники масонства «вели» С. Петлюру життєвими шляхами, брали активну участь у його кар’єрних переміщеннях, особливо в скрутних обставинах. Так, саме завдяки зусиллям «братів» у 1915 р. він обійняв поважну посаду помічника головного інтенданта фронтових постачань від «Земгора» на Західному фронті, яка добре оплачувалася⁷¹⁵. Значною мірою їхніми клопотаннями вдалося звільнити С. Петлюру з гетьманської в’язниці в листопаді 1918 р.⁷¹⁶ Вони ж лобіювали його кандидатуру на керівні ролі в українському військовому будівництві з початками українізації армії в 1917 р.⁷¹⁷ Звісно, усе це робилося не так просто. «Своя людина» в Києві стане в пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О. Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою⁷¹⁸, і для практичної співпраці з командувачем Київського військового округу масоном К. Оберучевим⁷¹⁹, і в ході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же «вільних каменярів»⁷²⁰, і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С. Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову-таки масонів⁷²¹. Масонські знайомства навіть полегшать спілкування між С. Петлюрою й П. Скоропадським⁷²².

Тими ж налагодженими каналами здійснюватиметься пошук порозуміння між інтервенційними військами Антанти й табором С. Петлюри на початку 1918 р. і в першій половині 1919 р.⁷²³ Зокрема щодо останніх подій В. Савченко пише: «Важливим моментом у стосунках із Францією Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, повинно було відчинити йому двері до всіх дипломатичних представництв держав Антанти й США та вивести з політичної кризи невизнану Українську республіку»⁷²⁴. Заходу обіцялося, що Україна Петлюри буде проводити активну антибільшовицьку політику й установить союзницькі відносини з Польщею – і це буде фундаментом стабільності в Східній Європі⁷²⁵.

Автор книги про Головного Отамана взагалі надає великої уваги масонським впливам на лідерів українського національно-визвольного руху. Він, зокрема, не раз повертається до масонства М. Грушевського, С. Єфремова, Є. Чикаленка, Ф. Штейнгеля, О. Шульгина, М. Шумицького, І. Мазепи, А. Вязлова, Д. Дорошенка, М. Василенка, В. Чехівського, А. Ніковського, В. Прокоповича, А. Лівицького. З інтересом сприймаються сторінки про заплутану, суперечливу (за браком достовірної інформації) «генеалогію» лож «великих каменярів» в Україні, Росії, їх взаємозв’язки, стосунки з англо-французьким масонським рухом⁷²⁶. Тут особливо детально описується діяльність С. Моркотуна, з яким у С. Петлюри початкові дружні стосунки згодом змінилися конкуренцію, а потім і ворогуванням.

На сьогодні без спеціальних досліджень непросто цілком визначено зреагувати на запропонований В. Савченком нарис розвалу масонства в Україні, в центрі якого опинився С. Петлюра. Останній, буцімто, зрозумів, що після оголошення гетьманською грамотою федерації з нерадянською Росією масонський контроль над Україною у попередньому вигляді неможливий і невідворотне повстання, яке може призвести до перемоги більшовиків. Тому С. Петлюра самостійно вирішив стати «прапором» повстання, «відтерти» від його керівництва всіх лівих.

За твердженнями публіциста, «Петлюра щиро вважав, що Україна повинна була розвиватися самостійно й навіть подати приклад першої «масонської республіки». Реалізації цієї мети підпорядковувалася Велика ложа України (7 місцевих лож, 83 гуртки, 800 «братів»), великим майстром якої з весни 1919 р. став С. Петлюра⁷²⁷. Однак керівні кола міжнародного масонства у Франції підтримали не петлюрівську організацію «вільних каменярів», а конкурентів – тих, хто групувався навколо С. Моркотуна.

Якщо це насправді так, а відтворена картина, слід визнати, досить правдоподібна, історична наука одержує хай не абсолютні, але хоч якісь пояснення в питанні, яке порушує чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому в найвирішальніший момент – 1919 р. – країни Антанти відмовилися підтримати українську державність (природно – у петлюрівському варіанті). В усякому разі – це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення єдиної й неподільної Росії.

***

З подібного роду міркуваннями, висновками, оцінками, що з’являлися в пресі, однозначно-піднесеного відзначення ювілею С. Петлюри влаштувати було дуже непросто, попри всі старання його шанувальників. А тут ще настав ювілей В. Винниченка. Вочевидь, підстав для вшанування його пам’яті виявилося дещо більше. В усякому разі офіційне реагування виявилося соліднішим, що викликало нервове невдоволення прихильників С. Петлюри. Прикметними з цього погляду стали розлога стаття в газеті «День» з промовистою назвою «Чому й дотепер В. Винниченко вивищується над Петлюрою?»⁷²⁸, рецензія Ю. Шаповала на книги, що з’явилися до 125-річчя В. Винниченка та його ж стаття в газеті «День» про С. Петлюру⁷²⁹.

Згадані автори висловлюють невдоволення тим, що С. Петлюра й донині не поцінований як слід, не має належної шани. І висувають претензії й до вчених (особливо тих, які, намагаючись триматися об’єктивності, зважаються на критичні зауваги на адресу політичного діяча – таких підозрюють або й прямо звинувачують у нездатності вирватися з тенет радянської історіографії) й до недолугої влади незалежної України (не розуміє, кого треба слухати, й допускає «собі ж на шкоду» вшанування «не тих», тоді як С. Петлюру явно недооцінює), й, значною мірою, до того ж таки В. Винниченка. Щодо останнього, звісно, розмова окрема, хоча й неминуча в сенсі даної праці. Адже долі двох видатних політиків дуже вже переплелися, а в історіографії, присвяченій С. Петлюрі, виявляється маса суперечливих сюжетів, які без залучення творів В. Винниченка «не розплутати», принаймні їх не можна обійти.

Що ж до С. Петлюри, то в публікації С. Литвина ні нових фактів, ні нових сюжетів, ні нових умовиводів немає. Зате сформульовані критично-наступальні претензії до влади, яка не поставила С. Петлюру на належне йому історичне місце. «Доводиться констатувати, – з досадою пише історик, – не просто байдужість до його імені, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння проблем творення нації корисним було б знання ідей С. Петлюри, які стали рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі»⁷³⁰.

Після цього автор «ставить завдання» новій владі: «Донині в Україні немає жодного пам’ятника С. Петлюрі. Прийшов час спорудити такі пам’ятники у Києві, Полтаві, Кам’янці-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увічнити пов’язані з ним історичні місця. Домагання цього з боку громадськості напередодні 125-ї річниці минулого, 2004-го, року, не знайшли підтримки старої влади.

Сподіваємося, що нові владні структури України нарешті зрозуміють свій обов’язок у цій справі, бо йдеться про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної Республіки, будівничого українського війська та глави держави, спадкоємницею і правонаступницею якої є сучасна Україна»⁷³¹.

Як видно, накреслено цілу «програму монументальної пропаганди» (чомусь, правда, не згадано про пропозицію О. Кучерука, який ще в 1999 р. ставив питання: «Чи не настав час поставити меморіальну дошку Симонові Петлюрі на будинку колишнього КДБ СРСР у Москві?» – це назва спеціальної статті в історичному журналі)⁷³².

І влада цього разу виявилася чуйною й оперативною. Принаймні, під портретом, вміщеним до статті Ю. Шаповала, є підпис: «Нещодавно в Києві поряд із Будинком Учителя, де має бути зведено пам’ятник главі Директорії Української Народної Республіки Симону Петлюрі, відкрили пам’ятну дошку⁷³³. Автор матеріалу згадує й інші події, які свідчать: «Нинішня влада Петлюру помічає». Та Ю. Шаповал впевнений, що зрозуміти справжнього С. Петлюру й віддати йому належне заважають дослідники, які «часом аж надто віддають данину своїм симпатіям і антипатіям». А наведені слова – пряма реакція на негативну оцінку отаманщини, виплеканої С. Петлюрою.

У розрахунку на «пересічного громадянина», який не дуже обтяжений історичними знаннями, до 80-річчя смерті державного й політичного діяча поширюється буклет О. Кучерука й Т. Ралдугіної «Симон Петлюра. Голова Директорії УНР, Головний Отаман Армії УНР (1879–1926)»⁷³⁴.