Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 50 страниц)

Орієнтуючись на них, сучасний дослідник В. Шепелєва сформулювала власну градацію: «…Катаклізми, які породжені суперечностями між «базисом» (який виривається вперед) і старою надбудовою (передусім політичною владою) є сенс визначати як «політичні революції». Катаклізм всередині «базиса» – між продуктивними силами (найдинамічнішим соціальним чинником) і виробничими відносинами на міжформаційному рівні (коли неможливо вже обійтися лише перетвореними формами старих сутностей) – можливо, виправдано називати «революціями соціальними»¹⁰⁰⁷. Аналізуючи різні, часом відмінні сентенції К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, історик «еластично» солідаризується з точкою зору (П. Ткачов, М. Ріджсі, Ю. Красін), згідно якої вирішальною ознакою і політичним змістом соціальної революції є перехід влади в руки революційного класу¹⁰⁰⁸.

***

На сьогодні зусиллями представників різних галузей гуманітарного знання досить ґрунтовно, детально розроблені складові елементи – аспекти революціології. Хоча «дрібниць», «другорядностей» тут немає, все ж є сенс згадати про ті моменти, які безпосередньо дотичні до піднятої теми.

Йдеться, передусім, про революційні альтернативи як втілення історичної детермінованості, перетворення ймовірної можливості – тенденції на життєву реалію. Важливо брати в розрахунок, що наявності об’єктивних передумов для революційного прориву може виявитися і недостатньо для «автоматичного» сходження на більш високий суспільний щабель, що вибір шляху суспільного розвитку – це надскладна рівнодіюча боротьби класів (страт), активності різних соціальних сил – тенденцій. Слід мати на увазі й те, що реалізація однієї з «можливостей» «виключає», «знімає» реалізацію інших «можливостей» на даному історичному відтинку. Щоправда, неантагоністичні вектори здатні хоча б частково «зійтися», «співпасти», витворюючи еклектичний (не в осудному сенсі, а в розумінні поєднання, доповнення) варіант.

Оскільки при наявності об’єктивних передумов вибір дальшого шляху суспільного поступу залежить від суб’єктивного чинника, саме на останній покладається історична відповідальність за використання шансу, за визначення відповідного (критичного) моменту активізації вирішальних дій. В політології такий переламний момент іменують точкою біфуркації системи. В цьому сенсі ленінські «крилаті» слова «зволікання смерті подібне», «завтра буде пізно» не яскрава риторика, а жорстка істина. На піку революційної кризи вагання лідерів, їх схильність до м’якості, обережності, поміркованості, гуманності швидше недолік, аніж рішучість, непохитність, незламність. Невиправданим браком радикалізму можна згубити не лише суб’єктивну справу окремої особистості, групи, партії, класу, можна втратити саму «можливість», яка не так часто складається сприятливо.

Однак «зчеплення» об’єктивного з суб’єктивним також відбувається і не автоматично і не просто: суб’єктів політики, які претендують на роль виразників інтересів не лише тих чи інших сил, а й історичного прогресу в цілому, акторів, здатних краще за інших, адекватніше відчувати «виклики часу», «запити історії», завжди більше ніж достатньо. І всі вони, як правило, ведуть відчайдушну боротьбу за впливи, за те, щоб створити під своєю зверхністю «критичну більшість», схилити на свій бік «терези історії».

Сказане має пряме відношення і до реалізації в суспільному поступі прямого і звивистого шляху розвитку. Звісно, найбажанішим видається прямий шлях – найповнішого найінтенсивнішого втілення історичної необхідності. Однак подібний ідеальний варіант вкрай рідкісний: тенденції, яка відбиває закономірність, протистоїть контртенденція, та ще й, як правило, не одна. Тоді парадигма набуває складної, зітканої з суперечностей і різновекторностей рівнодіючої, що включає в себе післякризовий прорив вперед, до нової якості і, водночас, широкий спектр відтінків реакційної, консервативної поведінки, прагматизм, вимушений реалізм, угодовство, компроміси, рятівне реформаторство тощо.

Дуже непростою, багатоаспектною постає проблема «ціни революції», «сплати» за суспільний прогрес, неминучості чи допустимості «жертв» й т. ін. Полишаючи осторонь розмови про «передчасні революції», діалектично зумовлені «провали назад», слід констатувати, що не лише представники всіх вищеозначених наукових напрямків революціології, але навіть і найяскравіші репрезентанти релігійно-філософської думки (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, євразійці) сходяться на тому, що революції – один з найефективніших (якщо не найефективніший) спосіб руху соціуму вектором прогресу. Саме вони відкривають можливість в історично найкоротші строки опинитися на вістрі загальноцивілізаційного поступу, долаючи відсталість і всі пов’язані з нею біди, зберегти життя цілих поколінь від історичного (точніше позаісторичного) животіння, забезпечення для власної нації – народу – суперетносу переважаючих щодо інших спільнот або оптимізованих позицій на міжнародній арені, в міжнародному поділі праці, на світовому ринку всіх і всіляких товарів і послуг. Саме так забезпечуються найсприятливіші умови для самореалізації всіх внутрішніх потенцій суспільства відповідно до загальноцивілізаційних тенденцій розвитку. Здавалось би, за такі перспективи або жодної ціни не жаль, або вона за будь-яких обставин буде незрівнянно меншою, ніж «блукання історичними манівцями», або марнотратне «тупцювання в болоті».

Однак з моменту перших революційних «дослідів» здійнявся вал їх тлумачень як «соціальної хвороби», «стихійного лиха», «руйнівного зла» «патологічного відхилення від природного шляху людства», «кривавого насильства над історією» тощо (Ж. Еллюль, М. Понти, А. Леруа-Больє, Д. Броген, С. Хуке та ін.). Вважаючи революції «найспустошливішим, найдорожчим способом руху вперед», руху «вкрай малоефективного й болісного», прибічники подібної позиції пропонують суспільній свідомості дуже примітивну думку: хай буде що завгодно, тільки не революція. Народною мудрістю така позиція кваліфікується просто: за деревами не бачити лісу. Якщо суспільство не в спромозі реалізувати назрілу історичну необхідність, відмовляється від належної відповіді на виклики часу, воно неминуче прирікає себе на історичне небуття, розпад, деградацію, зникнення з історичної арени і тим самим гальмує, завдає шкоди й загальноцивілізаційному прогресу. Отже доводиться говорити про ціну відмови від революцій, тобто від прогресу, виміряти яку взагалі неможливо.

Якщо виходити з тези про народні маси як творців історії (після К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна її дуже глибоко й предметно обґрунтовує в своїх працях один з кращих знавців суспільних рухів ХХ століття П. Волобуєв), то вона якнайповніше й найрельєфніше виявляється саме в епохи соціальних революцій. Отже, за законами логіки – революції – найдемократичніше явище. В цьому зв’язку варто ще раз звернутися до прикметного історіософського зауваженнявисновку А. Тойнбі: «великі новації ніколи не приходять згори, вони завжди розвиваються знизу догори, подібно до дерев»¹⁰⁰⁹.

Зрештою, хто б то не був, зустрічаючись зі звинуваченнями революцій в антигуманізмі, насильстві, терорі, не полишаючи правди фактів, не можуть заперечити, що всі покоління революціонерів, починаючи хоча б із соціалістів і комуністів-утопістів, таких радикальних прибічників зміни світоустрою як К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, беззастережно вважали найкращим, найперспективнішим, найбажанішим варіантом прогресу революцію мирну, безкровну, обережну, поступову, «реформістьку». Однак і її перспектива, і досвід здійснення завжди потрапляли у залежність зовсім не від інтересів, розрахунків, планів революціонерів…

Дуже промовистий приклад – поширений Виконавчим комітетом «Народної Волі» лист спадкоємцю царя після вбивства Олександра ІІ. В ньому щиро, зворушливо говорилося: «Кривава трагедія, яка розігралася на Катерининському каналі (місце вбивства царя. – В. С.), не була випадковістю… Пояснювати подібні факти зловмисністю окремих особистостей або хоча б «зграї» може лише людина, зовсім нездатна аналізувати життя народів. Революціонерів створюють обставини, всезагальне невдоволення народу, прагнення… до нових суспільних форм». Охарактеризувавши політику уряду як посилення народного рабства, примноження репресій проти противників хижацького ладу, народовольці наголошували: «З такого становища може бути лише два виходи: або революція, абсолютно неминуча, яку не можна відвернути жодними стратами, або добровільне звернення верховної влади до народу… В інтересах рідної країни, для уникнення… страшних бідувань, завжди супутніх революції, Виконавчий Комітет звертається до вашої величності з порадою обрати другий шлях». Надзвичайно прикметні наступні слова листа: «…Як тільки верховна влада перестане бути свавільною… Виконавчий Комітет сам припинить свою діяльність… щоб присвятити себе культурній роботі на благо рідного народу. Мирна ідейна боротьба змінить насильство, яке противне нам більше, ніж вашим слугам»¹⁰¹⁰.

***

У контексті міркувань щодо висновків зі здійсненого дослідження особливої ваги набуває з’ясування причин вибуху, сутності Лютневої й Жовтневої революцій в Росії. Адже вони не просто захопили в свою природну орбіту Україну, що була до 1917 р. складовою частиною імперії, а й породили такий феномен як Українська національно-демократична (національно-визвольна) революція.

Якщо теоріям революцій присвячена велетенська література, то історіографія Лютневої і Жовтневої революції просто гігантська, мабуть і сьогодні не піддається точному обліку. Це легко пояснюється. Майже 74 роки радянської влади йшов безперервний широкомасштабний процес вивчення й популяризації перемоги соціалістичної революції на одній шостій частині планети. В інших її частинах інтерес до подій 1917 р. був також надзвичайним. Одні виявляли тяжіння до російської революції, намагаючись зрозуміти її як перший крок світового переустрою, як певний зразок і надихаючий приклад для наслідування. Та незрівнянно більше зусиль витрачалося тими, хто прагнув пізнати справжні механізми історичних перемог більшовизму й не допустити поширення соціалістичної моделі на світові обшири. Сумарно це дало значний ефект. Знімаючи товстелезні ідеологічні нашарування часів протистояння двох систем, холодної війни (звичайно, таку санаційну «операцію» можна здійснювати лише до певної межі, у більшості умовно), а також прагнучи якомога відійти від поширених позицій сучасної політизації історичного минулого, гадається, в науковому сенсі можна виділити такі найважливіші результати.

Ленінські теоретичні висновки щодо концепції розвитку революції в Росії загалом підтвердилися суспільною практикою. За будь-яких обставин неспростовними залишаються такі положення як переміщення на початку ХХ ст. центру світового революційного руху в Росію, перетворення країни на вузловий пункт тогочасних суперечностей, визрівання тут загальнонаціональної революційної ситуації, взаємозв’язок двох етапів революції (демократичного і соціалістичного – тлумачення сутності названих етапів в світовій історіографії дуже відмінні, однак почерговість фаз все одно залишається непорушною), неможливість одночасного, якщо не в усьому світі, то, навіть, у європейському вимірі, прориву пролетарською революцією наявної формаційної системи, тобто того цивілізаційного середовища, шлях якому проклала («визначила») Європа.

У цьому сенсі мабуть поквапилися ті автори, які оголосили надбання радянської історіографії позбавленими будь-якої наукової цінності, вартими лише осуду і забуття. З цим навряд чи можна погодитися хоча б у тому відношенні, що революціологічні обґрунтування В. Леніна за великим рахунком підтвердив історичний досвід перших десятиліть ХХ століття, а історична наука в Радянському Союзі ґрунтувалася саме на відзначених вище та похідних від них теоретичних засадах. Тому як численні історико-партійні видання, включаючи багатотомні історії КПРС, фундаментальні історичні нариси СРСР, ґрунтовні академічні дослідження узагальнюючого характеру¹⁰¹¹, так і різноманітні розвідки з окремих проблем відтворили на якнайпредметнішому, якнайвсебічнішому зрізі широченну картину (з обов’язковими регіональними компонентами) визрівання і здійснення революційного процесу в 1917–1920 рр. Гадається, що до цих праць обов’язково будуть звертатися ті, хто забажає об’єктивно розібратися в подіях 1917–1920 рр., дати їм неупереджену оцінку. Звичайно, слід буде по-різному використовувати історичний доробок радянських істориків. Він неоднорідний. Публікації переважної частини істориків заслуговують на обережніше, критичніше ставлення в певних елементах. Однак часом (на зламі 60-х – 70-х років, на етапі горбачовської перебудови з’являлися такі новаторські підходи, методологічні витвори¹⁰¹², які сутнісно збагачували не лише радянську, а й світову історичну науку (в даному випадку йдеться, звісно, про революціологічний напрямок).

Власне, останній висновок підтверджується публікаціями зарубіжних революціологів, певною мірою навіть тих із них, хто рішуче негативно оцінює революційні злами 1917 року в Росії (Л. Шапіро, Р. Пайпс, П. Дьюкс, Т. Хасегава, О. Файджес та ін.).

Ще більшою мірою кореспондуються з науковими надбаннями згаданого напрямку праці тих дослідників, які піднімаються до рівня оригінального, системного аналізу, поглибленого знання реалій революційних феноменів, у тому числі російських. Так, привертає увагу саме високою якістю теоретичних узагальнень, новизною авторських міркувань і тлумачень історичних подій перших десятиліть ХХ ст., «свіжим» конструктивно-критичним поглядом на праці попередників книга англійського вченого Т. Шаніна¹⁰¹³.

Його важко запідозрити в симпатіях до більшовизму, схилянні перед радянською історичною наукою (про це свідчать відверті висловлювання на багатьох сторінках твору). Йдучи ж своїм шляхом (а їх до істини вочевидь немало, якщо альтернативність вважати серйозним методологічним засобом досліджень), Т. Шанін часом демонструє гідний захоплення вихід на ті ж сутнісні контури й параметри, оцінки початку ХХ століття, що й кращі представники марксистської концепції, радянської історичної школи. Особливо цінним при цьому видається те, що принципово схожий результат досягається за логічних вибудов у відмінних системах координат представниками різних дослідницьких шкіл і генерацій. Таким чином, означене може бути немаловажною підставою для умовиводів про підвищення рівня об’єктивності одержуваних висновків.

У площині даної розмови побіжно варто звернути увагу уже на те, яке величезне враження справили на Т. Шаніна практично бездоганні, безпомилкові передбачення народовольця Кібальчича щодо характеру і етапів розвитку російської революції в ХХ ст.¹⁰¹⁴ А В. Ленін, як відомо, критикуючи ліберальне народництво 90-х рр. ХІХ ст., дуже високо цінував революційних народників 70-х – 80-х рр., багато чому вчився у них, творчо аналізував їх ідейний спадок, беручи на озброєння кращі ідеї справжніх мислителів і подвижників.

І міркування Т. Шаніна часто не просто перегукуються з ленінськими навіть на термінологічному зрізі («партія нового типу» – «революція нового типу» тощо), а з позицій вченого кінця ХХ ст. органічно доповнює й розвиває напрацювання попередніх десятиліть. Скажімо, він вважає, що російська революційна епоха продовжувалася з 1902 р. по 1922 р., органічно вписуючи в неї «генеральну репетицію» революції 1917 р. (В. Ленін), тобто Першу російську революцію, додаючи до цього період 1900–1904 рр. як «передрепетицію» і період 1906–1911 рр. як період «революції згори»¹⁰¹⁵.

Сутнісно кореспондуються з ленінськими положеннями про Росію початку ХХ ст., як епіцентр революційного руху, про особливий характер розвитку російського капіталізму, про специфічне призначення її інтелектуальної, політичної еліти міркування британського аналітика, згідно яких ХХ ст. для всього світу почалося саме з російської революції 1905–1907 рр., а її поразка …стала драматичним початком епохи, в якій сама природа російського суспільства зазнала випробувань і змінилася в мірі, в якій вона ніколи раніше не змінювалася. Головний підсумок цієї трансформації для всього світу – утворення СРСР – був очевидним і грандіозним, але до цього слід додати і дещо інше, не менш важливе. Події, що відбувалися в Росії, були частиною хвилі радикалізму, яка прокотилася всім світом: масових страйків, селянських бунтів, боротьби за загальне виборче право, воєнних заколотів, державних переворотів і т. д. Погляд з нашого часу дозволяє вести мову про особливий характер цієї картини і виявити, по суті, новий тип явищ. Для неколоніальної периферії капіталізму російська революція 1905–1907 рр. була першою в серії революційних подій, які піддали суворому випробуванню євроцентризм структур влади і моделей самопізнання, що склалися в ХІХ ст.»¹⁰¹⁶.

Автор звертає увагу, що за революцією в Росії негайно відбулися революції в Туреччині (1908), Ірані (1909), Мексіці (1910), Китаї (1911), могутні соціальні протистояння й рухи в Індії, Індонезії, Молдові, інших регіонах, в яких проглядається вплив подій в Росії. Однак ще важливішим Т. Шанін вважає «істотну подібність цих подій, яка була закоріненою в соціальних структурах того, що пізніше стало відомим під назвою «суспільство, яке розвивається». Ось чому перше в світі «суспільство, що розвивається» – Росія – зазнало першої в світі революції нового типу – революції, характерної для «суспільств, що розвиваються»¹⁰¹⁷.

Принципово важливе у вищецитованому те, що Росія, опинившись у вузловому пункті суперечностей «третього світу», першою зважилася на пошук відповідей, що об’єктивно постали не лише перед нею, а перед дуже великою частиною людства. Зауваживши, що «політичні теорії, в яких співвідносяться революційна мета й засоби з передбачуваною природою суспільства, надзвичайно важливі як для революціонерів, так і для їх найпроникливіших ворогів», Т. Шанін дуже логічно й переконливо заключає: «Без деякої, – навіть найпростішої – осмисленої картини оточуючого світу і без уяв про краще майбутнє люди будуть бунтувати, якщо їх доведуть до крайності, але вони ніколи не здійснять революції. Свідомість трансформації й свідомість, що трансформується, навіть, якщо вона «нереалістична» – ось необхідні складові фундаментальної зміни соціальної структури, яка справедливо може бути названа революційною»¹⁰¹⁸.

Вражає не лише абсолютна тотожність з марксистським поглядом на співвідношення об’єктивного (та ще й у світовому вимірі) й суб’єктивного чинників у революціях, а й чесна констатація того, що саме в Росії народилися ті сили, що краще за інших зрозуміли генеральний розвиток суспільства нової історичної епохи. Звісно, в цьому пункті Т. Шанін рішуче розходиться з уявленнями тих авторів, для яких революціонери – то монстри з незбагненною, або злочинною, навіть божевільною психікою, які, зомбуючи суспільство, ведуть його у прірву, «плюндрують» цілі століття¹⁰¹⁹.

Вищеозначене зовсім не слугує приводом для того, щоб (заплановано, або ж у полеміці) зводили сучасну революціологію до повторень теоретичних надбань вчорашнього дня. Один з очевидних недоліків колишніх схем революційних перетворень полягав у тому, що вони уявлялись результатом дії (взаємодії) матеріальних (економічних переважно) детермінант і людським (політичним) вибором. Останній, як вважалося, виявлявся найефективнішим у сенсі точного розуміння вимог часу і здійснення відповідних дій у «передписаному» об’єктивними обставинами напрямку. Тут, власне, між згаданими двома елементами – матеріальними реаліями і суб’єктивними намірами встановлювався причиннонаслідковий зв’язок, а закони розвитку суспільства (революційних змін в першу чергу) діяли начебто механічно (за зразком точних наук).

Однак у такому разі «знімалися» проблеми вибору і випадковості, в які неминуче «впиралася» думка будь-кого, хто прагнув зрозуміти логіку історичного поступу взагалі, й Росії в перші десятиліття ХХ століття, зокрема.

Уява про феномен революції, в тому числі в її російському варіанті, була доповнена елементами діалектичної комплексності, згідно яких «об’єктивне» й «суб’єктивне» знаходяться в нескінченному процесі «творення» й «розпаду», комбінаціями як «нав’язаної» необхідності, так і «неортодоксальними прозріннями», проривами розуму, де черговість складових зовсім не визначена, змінюється часто всупереч передбаченням і «здоровому глузду».

Такі епістемологічні зрушення дозволили звільнити відроджувані картини історичних епох від «глибокого детермінізму», простіше б сказати – фаталізму, повернувши наукову свідомість до глибокого висловлювання К. Маркса: «Люди самі роблять свою історію, але вони її роблять не так, як їм спаде на думку»¹⁰²⁰.

Догматизовані тлумачення «базиса» і «надбудови» синонімами причини й наслідків у однолінійній схемі не витримали випробувань історичними (фактичними) реаліями в їх не спрощеному (редукціоністському) розумінні. Спроби широкого погляду на проблему призвели й до коригування уявлень про людську історію як теорію прогресу, тобто неухильного підйому соціальними щаблями¹⁰²¹.

Все відзначене в плані розмов про революційний процес в Росії початку ХХ ст. по особливому висвітлює проблему суб’єктивного чинника. З позицій новітніх історіографічних надбань він постає як прагнення тогочасних політичних сил усвідомити сутність нагальних суперечностей й знайти шляхи їх подолання.

Наявність у перші десятиліття ХХ століття в Росії близько 300 партій (разом з регіональними, національними, відгалуженнями-течіями) – об’єктивне свідчення прагнень політично активної частини суспільства запропонувати свої варіанти чи ж то широкомасштабного, у межах всієї країни, чи ж то галузевого, чи регіонального владнання справ. Звісно, спектр «рецептів» був якнайширшим – від наполягань на збереженні статус-кво (а то й надання йому жорсткіших форм) до ліворадикальних і анархо-екстремістських проектів.

Серед інших організацій особливого впливу набували численні партії соціалістичного спрямування. Своєю чергою, вони також були дуже різноманітними – від тих, що підфарбовували свій ліберальний сутнісний фасад модною на той час марксистською термінологією, до тих, хто поривався якнайшвидше втілити в суспільну практику, головним чином, через революційні дії, ідеї наукового комунізму. Правда, й порівняно з останніми були ще «лівіші», як правило, авантюрніші організації, які тим не менше намагалися видати себе за колективи ортодоксів-революціонерів.

Можна, вочевидь, робити висновок і ще в одній площині: виникнення й функціонування такої кількості партій було безпосередньою реакцією на питання, які породжувалися життям, а не наслідком діяльності «змовників», «бешкетників», просто «кримінальних» елементів. Звісно, зі свого боку, це «підігрівало» суспільну атмосферу, «електризувало» масові настрої, прагнення – тобто впливало на визрівання кризових ситуацій. Інтегральним же підсумком був діалектичний революційний процес.

Україна в даному відношенні була аж ніяк не винятком. Навпаки, відзначені тенденції виявлялися часто потужніше і рельєфніше за середньостатистичні характеристики по Росії в цілому¹⁰²². Це стосується, передусім, розвитку й діяльності організацій майже всіх загальноросійських партій. Порівняно меншої інтенсивності набув процес становлення українських партій, проте і він випереджав інші національні регіони.

Отже, до об’єктивного існування латентних альтернатив загального характеру в Україні додавався величезний спектр вибору суспільної перспективи, який обґрунтовували й обстоювали національні партії. Йдеться про визрівання, з одного боку, умов, а, з іншого – наростання рівня підготовки до здійснення національно-демократичної (визвольної) революції.

Відтак, за самим великим рахунком, революції в Росії стали інтегральною відповіддю на виклики часу, зумовлювалися всім ходом історичних подій і, з точки зору досягнень сучасної революціології, цілком зрозуміло, підлягають логічним науковим поясненням.

***

Час від часу зусиллями головним чином Наукової Ради «История революцій в России», потім її наступниці Наукової Ради «История социальных реформ, движений и революций» Інституту російської історії РАН робляться спроби колективно вийти на розв’язання назрілих проблем досвіду 1917–1920 рр. в Росії. Проводяться міжнародні наукові конференції, на які запрошуються кращі фахівці різних країн і обмінюються новітніми досягненнями¹⁰²³.

Гадається, є сенс дослухатися до позиції і висновків тих сучасних дослідників, які не ділять революції на першу – другу – третю, а, навпаки, встановлюючи об’єктивний логічний сутнісний зв’язок між ними, об’єднують під синтетичним поняттям – російська революція початку ХХ століття. В такому, «укрупненому» вигляді є більше можливостей для розуміння того кардинального виклику, який постав перед російським суспільством в означену добу і тієї синтезованої відповіді, на яку спромігся соціум однієї шостої планети¹⁰²⁴.

Достатньо переконливою, зокрема, видається думка про те, що без революції неможливою була б модернізація, форсована індустріалізація країни як найважливіших чинників збереження цілісності й незалежності СРСР¹⁰²⁵; йдучи цим шляхом народи зверхдержави розвивалися в руслі світового прогресу¹⁰²⁶. Інша справа, що радянська модернізація носила навздогінний характер, не створила надійного, ефективного механізму саморозвитку, призвела до істотних суспільних деформацій, зумовивши серед інших причин і розпад СРСР, крах створеної системи¹⁰²⁷.

Тезу про міцну історичну зумовленість російської революції доводиться обстоювати в полеміці з тими, хто вважає, що під стягом марксизму з початку ХХ століття здійснювався глобальний проект, спрямований проти Росії. В 1917 р. руїни російської державності, її народ начебто слугували лише «в’язанками дров» для пожежі світової революції та ще для соціального й ідеологічного експериментування¹⁰²⁸.

Принагідно можна згадати й про те, що природна сутність революційного збурення перших десятиліть ХХ ст. в Росії кореспондується з висновками видатного біофізика, основоположника геліобіології О. Чижевського, зробленими в 1924 р. у праці «Фізичні чинники історичного процесу». Психологічно виникають зрозумілі застереження проти того, щоб вважати цей аргумент абсолютним і самоціннісним. Однак у взаємоспіввіднесенні з іншими доказами й міркуваннями вочевидь не слід поспішати скидати з рахунку впливу на суспільні процеси й космічних факторів, зокрема циклів сонячної активності. Не зайве врахувати й те, що сьогодні вчені багатьох країн вельми успішно розвивають спадок О. Чижевського, застосовують його історіометричну концепцію залежності соціальних, політичних, воєнних процесів у суспільстві від впливу активності Сонця на фізичне тіло людини, її інтелект, настрої, поведінку.

***

Один з істотних аспектів, до якого буває час від часу прикута увага революціологів, це проблема війни і революції. У розумінні взаємозв’язку двох феноменів (звісно на основі аналізу широкого історичного досвіду) тут, здається, особливих ускладнень не виникає.

Революційні ситуації виникали, суперечності досягали крайніх антагонізмів і вибухали революціями багатократно за мирних обставин. Однак, коли паралельно складалась несприятлива міжнародна ситуація, велись війни, їх чинники накладалися додатковим тягарем на маси, реформували економіку, негативно впливали на управлінські процеси, одним словом – порушували ритм звичного, чи ж то усталеного життя, що прискорювало суспільні колізії, надавало їм більшої гостроти, інтенсивності. Історики завжди звертали увагу, скажімо, на зв’язок тридцятилітньої війни з революційними зрушеннями в Європі першої половини ХVІІ ст. Українська національна революція, розпочата в 1648 р. під проводом Б. Хмельницького, також вписується у цей контекст. Прямі впливи франко-пруської війни стимулювали феномен Паризької комуни. Кримська війна 1853–1856 рр. мала своїм наслідком визрівання революційної ситуації в Росії, яку вдалося розрядити відміною кріпосного права – своєрідною «революцією» згори¹⁰²⁹. З російсько-японською війною виявилася безпосередньо пов’язана й Перша російська революція.

Цей ряд можна продовжувати щодо багатьох країн. Що ж до Росії, останнім часом дедалі частіше заводиться мова, нібито смуто-революція (кінець смути) початку ХVІІ ст. – напряму був зумовлений перемогою росіян над польськими загарбниками¹⁰³⁰. Особливий сюжет – це роль Першої світової війни у виникненні загальноєвропейської революційної ситуації, яка «розродилася» таким, по суті – тектонічним, зсувом як Російська революція, а також розпадом Австро-Угорщини, революційними зривами в цілій низці країн Європи, а потім і Азії.

Безумовно, війна стала могутнім каталізатором революційних тенденцій і процесів, однак вважати її наявність обов’язковою умовою революцій не варто. Здається, в підході до цього питання було досягнуто мовчазної згоди після нав’язаних в 60-ті рр. Мао Цзедуном і його оточенням з Компартії Китаю дискусій про те, що саме в результаті війни (Першої і Другої світових) було прорвано ланцюг імперіалістичних держав, а потім створено і соціалістичну систему. Все ж блефом виявилися гучні заяви керівництва КНР про готовність до Третьої світової війни, яка б мала принести соціалістичний тріумф усій планеті (в горнилі війни, за твердженням китайської пропаганди і самого Мао Цзедуна вони готові були йти на гігантські жертви – втрату понад 300 млн. людей)¹⁰³¹.

Знімаючи питання про роль воєн як передвісників і складової частини революцій, не можна обминати конкретних проявів досвіду визрівання і здійснення саме у розпал воєнних подій революційних вибухів. Вочевидь такою є проблема зв’язку Першої світової війни, участі в ній Росії та Лютневої й Жовтневої революцій. Ця проблема має достатньо широку й ґрунтовну історіографію, що весь час поповнюється новими, часом досить оригінальними працями¹⁰³².

Загальноприйнятим місцем усіх праць, присвячених російській революції, включаючи навіть представників релігійної філософії¹⁰³³, є визнання такого механізму її здійснення, коли вона стала власне найслабшою ланкою воюючих держав. Не зупиняючись на тому, що поразки самодержавства у Першій світовій війні стали однією з надзвичайно важливих передумов, причин кардинальних суспільних потрясінь вселенського масштабу, початих в Росії, залишається немало тих, хто волів би віднайти в цьому факті «зовнішній чинник», «чужу руку».

Досить поширеним, зокрема, є міф про німецькі гроші (марки Генерального штабу ворожої Німеччини), на які більшовиками, що виступали за поразку свого уряду у війні, й було начебто здійснено переворот, стратегічно вкрай вигідний Четверному союзу. Для багатьох, починаючи з чиновників Тимчасового уряду, і до сьогодні подібна теза виглядає дуже виграшною. Не маючи об’єктивного ґрунту, революція стала реалією в результаті втручання потужної зовнішньої сили, фінансової підтримки нею деструктивних елементів – безпринципних запроданців-більшовиків, для яких не існувало святих понять честі, гідності, патріотизму (за розрахунком, «вбивається» відразу кілька «зайців» – плямується феномен революції, брудняться її ініціатори і переможці, хоч якоюсь мірою «поряднішими», «чистішими» виглядають ті, хто були відсторонені від влади – наївні невдахи залишились чесними, непідкупними, програли справу, не поступившись принципами).