Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 50 страниц)

Гадається, що чесний висновок за вдумливого аналізу наведеного витягу з документа один – погроми перетворилися, незалежно від проводирів українства і, навіть усупереч їм, на справжнє національне лихо і ніякі спроби зарадити його поширенню не призводили до бажаних наслідків. Як при цьому можна заперечувати факти єврейських ексцесів в УНР і шукати винних за них поза межами українського керівництва – залишається незбагненним. Якщо того не було в межах юрисдикції національної влади – навіщо ж такі велетенські організаційнополітичні й ідеологічні зусилля на загальнодержавному рівні? Відповідь достатньо прозора. Було не лише чому протидіяти, було чого боятися як реальної загрози дестабілізації самого державного організму. Було, зрештою, чого соромитися.

Однак за бажання на все те, виявляється, можна просто заплющити очі або вдати, що то суцільні вигадки ідейних ворогів. І подібна позиція буде цілком у дусі самого С. Петлюри. В листі до колишнього міністра єврейських справ Піхнаса Красного 29 грудня 1920 р. Головний Отаман ремствував на «пресову кампанію проти української справи взагалі і Уряду УНР, зокрема, за єврейські погроми». Як не дивно, але він стверджував: «Звичайно, підстава цієї кампанії криється не в погромах, яких в дійсности не було, а десь глибше, в тайниках європейської дипломатії, і провадиться особами, яким в даний час потрібно здискредитувати українське питання… Якщо де може і траплялись випадки, коли офірою якогось нападу був єврей, то в цьому були винні банди розбійників, яких після большовицького панування залишилось чимало і яких одразу не можна було знищити. Про погроми, про масові грабіжництва та вбивства я нічого не знаю і навіть не припускаю, щоб це могло бути».

Ось так! Не було, бо не могло бути взагалі!

М. Попович назвав це «курйозними рядками»⁸⁶⁹, хоча самі-собою напрошуються значно жорсткіші характеристики. А епігони С. Петлюри можуть використовувати (і роблять те з надзвичайною настирністю) наведені рядки як абсолютні аргументи в суперечках і, водночас, як зручний громовідвід – якщо сам С. Петлюра таке заявляв, то які можуть бути претензії до них – «грішних»?

А що процитоване зовсім не курйоз, а свідома політична поведінка, свідчить звернення С. Петлюри до українського населення від 18 березня 1921 р., в якому міститься такий пасаж: «Кати наші – большовики скрізь поширюють чутки, що буцімто українські повстанці нищать єврейське населення. Я, Головний Отаман Українського Війська, не вірю цьому, не вірю, бо знаю нарід український, який, утиснений грабіжниками-завойовниками, сам не може утисняти народу иншого, що так само страждає від більшовицького панування, як і він». Повторивши слова про «сльози, якими єврейське населення проводжало відступаюче наше військо», Петлюра вдається надалі до пафосу: «Як Головний Отаман Війська Українського, я наказую вам: большовиків-комуністів і інших бандитів, що роблять єврейські погроми та нищать населення, карати безпощадно і, як один, стати в оборону бідного змученого населення і через наші військові суди розправлятися з бандитами негайно.

В скорому часі я повернуся з Українським військом і Урядом на Україну, і ті, що шкодили нашій справі, приставали до повстанців для грабунків і погромів (то виходить, що такі були, хоч вище С. Петлюра заявляв, що «не вірить цьому – В. С.), будуть суворо покарані по законах військового часу як зрадники нашого народу та прислужники ворога»⁸⁷⁰.

Навівши частину цього витягу в своїй монографії, М. Попович дипломатично зауважує-запитує: «Чи не була це хитрість двоєдушного отамана?»⁸⁷¹ А, можливо, то просто форма риторичного запитання, яку дуже еластично застосував досвідчений вчений-публіцист?

Повертаючись до серпневого (1919 р.) звернення Ради Народних Міністрів, слід зафіксувати увагу ще на одному важливому моменті. В документі наголошується на поширенні погромних настроїв у більшовицькому війську і на зменшенні їх в Українській Армії (навряд чи за цією тезою стояла достовірна або хоч якась статистика. – В. С.), а також на тому, що в лавах УГА б’ється чимало жовнірів-євреїв, уряд апелював на завершення до єврейських громадян: «Пам’ятайте, що єдина для вас путь – це путь мирного співжиття з українським народом, котрий мусить бути і буде самостійним і ні від кого не залежним. Пам’ятайте, що путі українського і єврейського народів тісно зв’язані і мають за собою триста років знущання і гніту над ними російського царизму. Як рівні громадяне республики, захищайте разом з українським народом вашу спільну батьківщину. Хай живе Самостійна УНР! Хай живе братерське і рівне співжиття українського і єврейського народів на Україні! Хай живе нац. – перс. Автономія! Хай живе з’єднаннє робітництва всіх націй на Україні! Хай живе соціялізм!»⁸⁷²

У наведених словах можна вичитати щирий заклик до братерського єднання двох знедолених століттями народів. А можна вгледіти і нотки, суголосні шантажу (чого варті лише повтори слова «Пам’ятайте» – це лише нагадування, чи, по-петлюрівськи, водночас і погроза, яка визначає «єдину для вас путь»?).

Для пошуку істини важливо не лише принципово відмовитися від тенденційності у висхідних світоглядних позиціях, а й відборі фактів, документів, не допускати абсолютизації одних при відкиданні інших. Не менш важливо зважено аналізувати й кожен документ в його цілості.

Аналізуючи відозву Головного Отамана військ України С. Петлюри від 27 серпня 1919 р., не можна не звернути уваги на те, що відповідальність за погроми покладалася на ворогів УНР, зокрема, на більшовиків (які немовби навмисне, підкупали злочинні елементи, організовували єврейські погроми в тилу української армії), повідомлялося про те, що єврейські політичні партії стоять на ґрунті української державності, що єврейське населення допомагає українській армії, піклуючись про ранених козаків, і закликалося до рішучої боротьби з погромщиками і до братерського співжиття двох народів. «Кара на смерть мусить упасти на голову погромщиків і провокаторів, – писав С. Петлюра. – Більше карности й дісціплінарности я вимагаю від вас (старшин і козаків) в цьому відношенню, щоб ні один волос не впав з голови невинного. З Богом на велике і святе діло визволення народів з ярма большевицького!»⁸⁷³

Мабуть, ще рішучішим, суворішим був наказ про боротьбу з погромами Головної Команди війська УНР від 26 серпня 1919 р., головні положення якого можна звести до таких: «Українське хоробре військо… освячене кращими заповітами своїх прадідів, непереможно й швидкою ходою посунуло вперед, до кращої долі, здобуваючи її своєю і вражою кров’ю. Самою історією судилося нашому славетному козацтву принести на своїх багнетах волю й щастя своїй рідній землі і всім тим, хто на ній з давніх давен мирно оселився. А бандити всього світу, спіймані на гарячому вчинку, – большевики, наче б ті полохливі злодії, нестримно тікають на північ, в свій темний закуток. Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіря-ворога. Йому було мало чесної крови вояцтва, – йому захотілося ще крови невинної, ні в чому не повинного населення. Темні люде – чорносотенці і червоносотенці (одна зграя), різні провокатори, кинувши зброю, повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на иншому ґрунті. Вони завзято снують своє ганебне павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації і часом підбурюючи на це страшне діло і деякі несталі елементи нашого війська. В такий спосіб вони хочуть заплямити перед усим чесним миром нашу боротьбу за волю і загубити нашу національну справу… Лицарське військо, що несе всім націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисвітів і провокаторів, жадаючих людського м’яса. Так само воно не може спричинитися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадником і ворогом нашого краю і мусить бути усунений від людського співжиття. Старшина й козацтво! Весь світ дивиться і не надивується на ваші визвольні подвиги. Не плямуйте ж їх, хоча б і випадково, ганебним ділом і не завдавайте нашій Державі пекучого сорому на весь світ. Виступайте зі зброєю проти справжнього ворога і пам’ятайте, що наше чисте діло вимагає і чистих рук. Будьте певні, що всіх ворогів краю застане сувора законна кара народнього суду, а помста, часто-густо не обміркована, це не козацьке діло. Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з вашого війська і віддавати під суд, яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду для Держави від погромів, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення. Наказую всьому вояцтву пильно прислухатися до цієї відозви і найширше розповсюдити її серед населення та серед товариства. Наказ цей прочитати у всіх дивізіях, бригадах, полках, куренях та сотнях, як наддніпрянської й наддністрянської армії, так і серед повстанських частин»⁸⁷⁴.

Коли читаєш такі документи, мимоволі виникають питання: яку ж армію провокаторів треба було заслати у петлюрівські війська, що вони майже всуціль заразилися бацилами антисемітизму і спричинилися до таких масштабних, повсюдних ексцесів, що боротьба з ганебним лихом перетворилася на цілий напрям урядової політики?

І чи не тому ефект від усіх зусиль державного проводу виявився мінімальним, що причини явища шукалися зовсім не там (або ж більше не там), де вони насправді зароджувалися? Боротися з хворобою, не встановивши діагнозу, як відомо, справа безнадійна.

Та гостра ідеологічна боротьба, яка спалахнула після вбивства С. Петлюри, не привела ні до обнародування нових фактів про непричетність отаманського режиму до єврейських погромів, ні до появи нових логічних аргументів. І тим не менше, гадається, якнайдоцільніше звернутися саме до документів тієї пори, оскільки вони, окрім певної систематизації й узагальнень, містять погляди, так би мовити, з різних боків. Є можливість ознайомитися й з тезами, й зіставленням до них (антитезами).

Безперечний інтерес у цьому плані становить брошура «Трагедія двох народів. Матеріяли до спору між українською та російською соц. – дем. партіями з приводу убійства С. Петлюри». Видання було здійснене закордонною організацією УСДРП в 1928 р. у Празі (на брошурі позначено: Прага – Київ).

До брошури ввійшли документи, що супроводжували дискусію, яка відбулася у Виконкомі Соціалістичного Інтернаціоналу в лютому 1928 р. Історія цієї події така. Після суду над С. Швардцбардом, на якому чимало йшлося про вину С. Петлюри за єврейські погроми і природного широкого розголосу в світі про деталі резонансної справи, ЦК УСДРП 22 червня 1926 р. ухвалив спеціальну резолюцію та відозву до українських робітників і селян, розповсюдив статтю О. Безпалка на смерть С. Петлюри⁸⁷⁵. У лютому 1927 р. на ці документи відреагував колишній бундівець, представник Російської соціал-демократичної партії в Соціалістичному Інтернаціоналі Р. Абрамович. У доповіді, направленій до Комісії національних меншостей Інтернаціоналу, Р. Абрамович піддав критиці позицію ЦК УСДРП. На його думку, українські соціал-демократи намагалися взагалі заперечувати причетність української влади, персонально С. Петлюри до єврейських погромів 1919 р., зняти вину з них за бездіяльність щодо протидії ганебним антисемітським акціям тощо.

У відповідь ЦК УСДРП обнародував два меморіали (10 лютого 1927 р. і 15 лютого 1928 р.) зі спростуванням претензій Р. Абрамовича. Питання обговорювалося на засіданнях комісії національних меншостей (23 лютого 1928 р.) і Виконкому Соціалістичного Інтернаціоналу (28 лютого 1928 р.).

До видання включено підготовчі матеріали, протоколи й резолюції засідань і додано деякі документи революційної доби.

Зважаючи, що інших офіційних документів бракує (здебільшого доводиться мати справу з мемуарами), гадається, є сенс звернутися як до свідчень, з одного боку, так і їх спростувань. Адже нічого нового в протиборстві сторін аж до сьогодні, враховуючи й статтю (брошуру) Т. Гунчака, яку практично ніхто не обходить, й документам на видання В. Сергійчука, не з’явилося.

У доповіді Р. Абрамовича наводяться наступні факти:

Єврейські погроми розпочались уже в грудні 1918 р.: 13 грудня це зробив «Республіканський полк ім. Петлюри» на станції Бобринській, а 26 грудня – в м. Сарнах. При цьому «козаки заявили, що вони одержали від свого полковника дозвіл «поводитись три дня з жидами, як їм захочеться». Коли цього полковника відвідала депутація міського самоуправління з християнином на чолі, то полковник заявив християнинові: «Ви підкуплені жидами»⁸⁷⁶.

З 25 по 30 грудня 1918 р. «інша українська регулярна частина» на залізничній лінії від Коростеня до Сарн грабувала і вбивала «усіх жидів, яких тільки козаки могли піймати». «Зараз же після цього почалися ексцеси в Бахмачі й Борзні (Чернігівська губернія), де особливо відзначився ославлений отаман Ангел, що також командував українською військовою революційною частиною». Всю першу половину січня український загін на чолі з отаманом Козир-Зіркою тероризував єврейське населення м. Овруча. «Десятки жидівських дівчат були насилувані й захоплені козаками. На одному лише базарі залишилося 32 жидівських трупи. Все, що можна було грабувати, було пограбоване»⁸⁷⁷.

Значно страшнішими й жорстокішими були ті «організовані масові вбійства євреїв, – веде далі Р. Абрамович, – які були переведені в різних містах і містечках не партизанами, але офіційними начальниками українських правительствених військ в перших місяцях 1919 р. Під приводом «карної експедиції проти большевизму» учинив отаман Палієнко, старшина Петлюри, масові грабунки, знущання й розстріли жидів в Бердичеві та в Житомирі. Кожного разу місто розподілювано по докладно виробленому плану на окремі участки, осаджувано малими групами українських козаків і підпалювано. Всюди поступали однаково: домашній трус, знущання, грабунки і тут, то там насилування жінок і розстріли. В Бердичеві, де різня тривала від 5 до 10 січня, нараховано 17 вбитих, 40 ранених і кілька сот побитих і пограбованих жидів. В Житомирі від 8–13 січня вбито 53 жидів, 10 поранено і багато соток бито і пограбовано. Між вбитими були переважно старики, жінки й діти… Палієнко заявив делегації міської управи (в Бердичеві та Житомирі), що він уповноважений Директориєю (Петлюри) «навести порядок» в Бердичеві й Житомирі. Він заявив теж, що «весь большовизм є діло жидів» і що «Україна має таких ворогів: Антанту, поляків, румунів, москалів, жидів і большевиків. Але всі большевики – жиди…

Бердичівська комендантура заявила, що вона одержала від начальника південно-західного фронту отамана Оскілка наказа не втручатися в розпорядження Палієнка. В Житомирі заявив комендант, що він має наказ: «повбивати всіх жидів…»⁸⁷⁸.

Звернувши увагу на те, що всі тодішні погроми в Україні здійснювалися під прапором «боротьби проти жидівського большовизму», доповідь наголошує на тому, що «найстрашніше й найбільше пролиття крови було зроблено в містечках Проскурові, Фельштині й Балті. Організатором цих перших двох погромів був відомий український отаман Семесенко, що був у великій пошані за свою відвагу, і який командував «Запорізькою козачою бригадою ім. Петлюри» і «Третім Гайдамацьким полком». Коли було задавлено зроблений там українською залогою большевицький бунт, зібрав Семесенко своїх козаків і старшин на закуску і після закуски взяв присягу від всіх присутніх, що вони виріжуть всіх жидів у м. Проскурові, не займаючи однак жидівського майна. Козаки на це склали присягу і її додержали. 15 лютого о год. 2-ій по полудні появилися гайдамаки у строгому військовому порядку з червоними стрічками на грудях і розділилися швидко і безшумно по докладно виробленому плану по всьому місті. У кожний жидівський дім вдерлася мала група козаків 5 до 15 чоловіка і зачала цілком спокійно і діловито вбивати шаблями присутніх жидів. Не минали ні старих, ні жінок, ні немовлят. Майже зовсім не стріляли. Такий був наказ Семесенка. Все це тривало в Проскурові тільки 3 1/2 години. Тоді затрубила труба і козаки залишили будинки, стали на вулиці у військові лави і відійшли до своїх квартир. Але за ці 3 1/2 години вбито 1500 жидів і ранено понад 600. Санітари, які хотіли пізніше подати поміч раненим, оповідали, що кров текла буквально потоками, так що можна було бродити в крові. Трупи наскладано у великі купи. По плану Семесенка різня мала ще теж продовжуватися на слідуючий день, але цівільний комісар Таранович викликав по телефону допомогу від головнокомандуючого фронтом Шаповала… і йому вдалося при підтримці впливового соціялдемократа учителя Верхоли зупинити Семесенка і примусити його припинити різню»⁸⁷⁹.

Представник російських соціал-демократів не згоджувався з тим, що С. Петлюра тривалий час не мав сил для боротьби з погромами, хоча й був проти них. Коли це торкалося його особистої влади, замахів на неї (скажімо, С. Оскілка чи П. Болбачана), Головний Отаман діяв рішуче й оперативно.

«Це факт, – підкреслюється в доповіді, – що до літа 1919 року не був як небудь покараний, не кажучи вже про кару на смерть, ні один із організаторів погромів, імена яких були всім відомі. Хоч було заявлено, що отаман Ангел мав бути розстріляний, але пізніше виявилося, що ця вістка була неправдива… Так само нічого не зроблено з Палієнком, героєм погромів у Бердичеві й Житомирі. Розпочате було слідство проти нього і знайдено у нього під час трусу багато награбованого золота і дорогоцінних річей, але всемогучий керівник української «контррозвідки», яка відповідає большовицькій «Че-ка», полковник Ковенко (соціялдемократ і близький приятель Петлюри) взяв Палієнка під свою охорону і заявив в присутности представників жидівської соціялістичної партії на нараді у Винниці (лютий 1919 року), що на Палієнка не падає вина, бо він робив по вказівкам його, Ковенка, і провадив тільки протибольшевицьку розправу в Бердичеві й Житомирі. І Ковенко додав: «ми вбивали, вбиваємо і вбиватимемо». Палієнкові не сталося нічого. Тим більше не було нічого иншим погромницьким отаманам. Що більше, ці панове, яких руки були поплямлені невинною жидівською кровю, всі ці Волинці, Соболевські, Ковенки, Петрови, Шепелі, Мордалєвичі й инші називали себе гордо «соціялістами» і де які українські соціялістичні партії вважали їх і шанували, як соціялістів. Навіть жорстокому Семесенкові нічого не сталося…

Пан Пшановський, керівник Данського Червоного Хреста, сказав, як свідок (перед слідчою комісією), що він якраз був при тому, коли Семесенко рапортував Петлюрі про свою «екзекуцію» в Проскурові, і що Петлюра не тільки не робив ніяких закидів Семесенкові, але прийняв його дуже приязно. Відомий український професор Грушевський й український соціялдемократ Жуковський оповідали українському жидівському міністрові Ревуцькому (Поалей-Ціон), що Петлюра ніби заявив у їх присутности: «Шкода жидів, але жидівські погроми підтримують дисціпліну в армії…»⁸⁸⁰.

ЦК УСДРП визнав усі перераховані в документі представництва РСДРП в Соцінтерні факти єврейських погромів. Розбивши період, коли в Україні відбулися погроми за участю певних елементів – українського населення й українського війська, на дві доби: одна приблизно від 15 грудня 1918 року до 12 квітня 1919 року і друга – від 12 квітня 1919 року до 15.ХІ.1919 р., – українські соціалдемократи констатували: В першу добу відбулися всі погроми, на які посилається у своїм меморіялі т. Абрамович (Сарни, Бердичів, Житомір, Проскурів і инші), бо на протязі цієї доби на території, зайнятій українським військом, панувала найбільша анархія за ввесь час української революції»⁸⁸¹.

Заперечувати, вочевидь, було просто неможливо те, що знали всі (правда, як зазначалося вище, «не знав» або «забув» С. Петлюра, хоча, маючи немало вільного часу на еміграції, міг би ознайомитися з документальними публікаціями з проблеми, що незаживаючою раною ятрила пам’ять єврейства⁸⁸²).

Як було скрити, скажімо, причину залишення урядової посади (заступника міністра закордонних справ) євреєм А. Марголіним, що сталася на знак протесту проти невщухаючих погромів і найбрутальнішого з них – у Проскурові.

У листі від 11 березня 1919 р. до міністра закордонних справ К. Мацієвича А. Марголін писав: «Тяжке відповідальне завдання, що лежить на всіх членах уряду, значно ускладнюється завдяки тому трагічному факту, що єврейські погроми не вщухають, і адміністрація виявила свою неспроможність припинити жахливе насильство і вбивства, що відбуваються у Проскурові, Ананьїві та інших містах. Я добре знаю, що уряд робить все можливе для боротьби з погромами (гадається, остання фраза для чиновника-дипломата атрибутивна, а не сутнісна. Сутнісним був його вчинок, а не слова. – В. С.). Я також добре знаю, наскільки безпорадними є всі його члени… Але я, як єврей, ще більше страждаю від того, що усвідомлюю: якщо всі інші елементи населення страждають від анархії головним чином економічно, то такий стан речей є вкрай небезпечним і навіть фатальним для самого існування єврейського народу»⁸⁸³.

Як було забути О. Безпалку, що написав некролог про С. Петлюру і поставив перший підпис під першим меморіалом УСДРП до комісії національних меншостей при Соцінтерні, що 4 березня 1919 р. він опублікував у «Робітничій газеті» (органі ЦК УСДРП) дуже емоційну, надривну, гнівну статтю із засудження проскурівського погрому.

Поряд зі справедливими вимогами покарання винних (тому статтю було передруковано у брошурі «Трагедія двох народів») публікація містила і визнання того, що злочини вчинили українські гайдамаки і що влада не поспішає з притягненням до відповідальності зачинщиків ганебного дійства.

У статті О. Безпалка є рядки, від яких стає справді моторошно й які просто соромно повторювати. Це відтворення подробиць того, хто й кого нищив. «Страшно, страшно, нема слів обурення, щоби висловити це почуття образи для людської гідности, – в розпачі пише автор. – Ні в якім народі і в жаднім віці, і нігде на сторінках історії нема описаних подібних картин.

Хто ж це гуляв на проскурівськім базарі: люде? Ці єства не заслуговують на назву жадної звірини, бо це ж було би образою тої звірини. Герої? Де ж є на світі герої такі, які мірялися би з шестимісячними дітьми, немічними бабами, коли ж ще в середніх віках тому шістьсот літ уважалося задачею чести найкращих героїв-лицарів брати в оборону немічних женщин і дітей.

Оцих проскурівських погромників не можна навіть назвати відважними людьми, бо в Проскурові мали щастя всі ті жиди, що жили в міцних камяних хатах з кріпкими дубовими дверима. Туди не зайшов жодний гайдамака, бо виважувати дубові двері це праця і може за ними знайшовся б сильніший опір. Алеж бідні хатки обчасом розбить, на це стало відваги й сили. Тому ж то наші приятелі, жидівські банкири і багачі міста Проскурова, осталися живими, за те наших клятих ворогів пекарів, кушнірів, робітників на заводах, фурманів, маленьких лавочників – тих вирізали до ноги. Біля 1500 душ загинуло від гайдамацьких шаблюк. Гайдамаки в своїм нерозумі хвастаються, що 6000 вирізали. Докладної статистики ще не зроблено, але більш 2000 душ в ніякім разі не упало після провізоричного обчислення жидівської громади»⁸⁸⁴.

Гнівно засудивши погромників, заявивши, що їх нізащо не можна вибачити, О. Безпалко щиро запитує, «чи покарано злочинників, чи дано інформації всім частинам війська, як воно має заховуватися супроти мирного населення без ріжниці віри, чи поширюється література для освідомлення народу в цім напрямі?»

Незважаючи на те, що на момент обнародування статті пройшло майже три тижні, відповідь настільки не задовольняла одного з чільних діячів УСДРП, обурювала свідомість кожної порядної людини, що стаття завершується із застосуванням жахливих оцінок-епітетів: «Наразі ще досі урядує той комендант, за якого урядування вирізано дітей й жінок у Проскурові, ще досі ті частини війська, що це робили, живуть в тім городі, ще досі ходять люди, які себе звуть інтелігентами й провідниками військових частин і хвастаються оцим нелюдським ділом в Проскурові і по инших містах.

Ми мусимо голосно сказати собі і народові, що ворог нашої справи і ворог нашого народу сидить в нас самих, в нашій незорганізованости, в нашій байдужости до загальних справ, в нашій відсутности енергії братися витревало до суспільноі військово-організаційної роботи, в нашім лінивстві, бездарности, в нашій невірі до власних сил.

В нас є цей ворог, але ми не розправляємося з ним так жорстоко, як з тими невинними жидівськими бідолахами, яким дійсно байдужа мусить бути доля нашого народу і нашої України. Коли ці жидки заслужили на заріз, то кільки з нас заслужили на шибеницю за зраду своїй отчизні і своєму народові.

Наш нарід мусить змити проскурівську пляму з себе як найскорше одноголосним осудженням того діла і гострим покаранням його. Инакше не маємо права домагатися прийняття до сем’ї народів і засідати разом з американцями, англійцями, французами, які неминуче мусять нас уважити не рівними з собою, а людоїдами»⁸⁸⁵.

Кількома днями раніше в тій же «Робітничій газеті» було вміщено резолюцію ЦК УСДРП, формулювання якої були більш стриманими, однак смисл був той же⁸⁸⁶.

Проте, в 1927–1928 рр., намагаючись зняти відповідальність з українського політичного керівництва, передусім з С. Петлюри («на допомогу» багатослівно притягається вся історія боротьби проти П. Скоропадського, проти червоних, білих, Антанти, Польщі, численних повстань в тилу УНР, злочинців, що повтікали з тюрем під час антигетьманського повстання, провокаторів-терористів, що попролазили в армію Директорії, або на цивільні посади й т. ін.), автори українського меморандуму заключають аргументацію своєї позиції дуже прикметними сентенціями: «Різні «отамани» формували «партизанські» полки під такими голосними назвами, як «республіканський полк імени Петлюри», «ім. Винниченка» і др., які піячили, чинили заколоти, реквизиції й ніякої влади не слухали. Утворився жахливий стан, як на фронті, так і в тилу армії. Так, напр. подільський губерніальний комісар, прохаючи порятунку від «отаманів», писав у своєму офіційному донесенні з 5.ІІІ.1919: «Отамани й штаби військових частин, які формуються, зовсім не рахуються з жадними законами й кожний отаман та вербовщик уважають себе за великого начальника. Робляться незаконні, грабіжні реквизиції і т. д. Цивільна влада без допомоги вищої військової влади не може дати хоч би маленький відпочинок населенню, яке живе під страхом погрому або якого небудь вибуху» (Христюк: Замітки й матеріяли до історії української революції. 1922. Т. IV. Стор. 107).

Такий стан безсилля місцевої влади цілковито відповідав стану вищої як цивільної так і військової влади. В цей час замісць впорядкування фронту і тилу Директорія і правительство на домагання представників держав Антанти реорганізуються. Соціялісти виходять (10.ІІ.) із складу Директорії і правительства, утворюється буржуазне правительство на чолі з проф. Остапенком.

Все це утворило на фронті стан повної анархії. Навіть найбільше дисціпліноване ядро армії – Корпус Січових Стрільців, – який почав повстання проти гетьмана, настільки в цей час дезорганізувався, що, не слухаючи наказів ні вищої команди, ні самого Петлюри, залишив фронт під Київом і почав відступати до Галичини. Необхідно підкреслити, що такий стан дезорганізації фронту припадає як раз на середину лютого, тобто на момент найбільшого погрому – Проскурівського…

Така загальна ситуація панувала в першу добу зазначеного періоду. Жидівський соціяліст Гольдельман, на якого посилається й т. Абрамович, цілком правильно про цю добу пише: «Панувала безмежна отаманія в різноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої плани, свої методи війни» (Гольдельман. Листи про Україну, стор. 34).

Є безсумнівний факт, що в ту добу українська влада була безсила успішно боротися як з погромами, так і з иншими проявами страшної міжгромадянської війни»⁸⁸⁷. Одним словом, громадянська війна, абсолютна анархія – хто міг подолати такі об’єктивні обставини?

Мабуть можна визнати, що до певної міри з наведеними міркуваннями можна погодитись. Однак до них обов’язково треба додати й відповіді на питання: а хто, як не С. Петлюра, був ініціатором і «творцем» системи порядкування в УНР, наіменованої «отаманщиною»? Причому зробив це всупереч тим теоретичним моделям, які виробляли найавторитетніші діячі з УСДРП й УПСР і до яких схилялася більшість українського політикуму (ну, скажімо, на Трудовому Конгресі).

Можна, звісно, погодитися з тим, що безчинствували непідвладні С. Петлюрі отамани (більшовицькі й гетьманські провокатори, білогвардійські агенти, здеморалізовані елементи тощо) – на цьому особливо наполягають сьогоднішні адепти Головного Отамана. Однак тоді дуже швидко з’ясовується, що кордони Української Народної Республіки, неодмінно доведеться звузити до площі під директоріальним потягом. Тобто, держави з багатомільйонним народом із беззавітною відданістю його рідній національній владі у Директорії, С. Петлюри просто не було. За кого ж і за що він тоді змагався?

На це питання також відповісти нелегко. Гасла самостійної, соборної України лунали в 1919 р. постійно. Однак ніякої соціальної програми «отаманодержавіє» не мало й мати не могло. То ж не дивно, що від українського проводу відсахнулися маси практично всієї Наддністрянської України й сякі-такі надії залишалися хіба що на галичан, яких, своєю чергою, з рідних теренів за Збруч витісняли поляки. Діватись було нікуди й доводилося вести боротьбу за виживання «соборним фронтом».

Правда й щодо останнього не все було гаразд, а тому І. Мазепа та П. Феденко (автори меморандуму) повертають справу так, щоб і у внутрішніх незгодах та чварах у Директорії знайти аргументи для виправдання С. Петлюри. «В середині самої Директорії, – пишуть вони, – її член Андріївський виразно виступав в обороні українських контрреволюційних елєментів, які взагалі були головним чином причетні до погромів. Палієнко, Семесенко, Ковенко, Оскілко, Балбачан – все це політичні однодумці п. Андрієвського, які не тільки не слухали правительства і Петлюри, але за всяку ціну хотіли збутися й республіканського уряду і самого Петлюри. В цім вони находять собі підтримку з одного боку у буржуазного уряду Петрушевича в Галичині, а з другого – у всіх неукраїнських реакційних елєментів»⁸⁸⁸.