Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 50 страниц)

Доповідач генерал Трегубов доводив, що виступ ніяк не можна вважати завершеним. На його думку, намічена програма рішучих заходів не виконана через прагнення Центральної Ради і виконкомів Рад об’єднаних громадських організацій і Рад робітничих, військових депутатів залагодити справу мирним шляхом. Вирішено було створити при головнокомандуючому округом комітет у справі розв’язання всіх питань, пов’язаних з виступом полуботківців²⁸⁰.

Газети повідомили, що внаслідок «останніх подій в Петрограді і Києві У.Ц.Р. вирішила визнати за існуючим складом Генерального секретаріату всі повноваження крайового органу влади»²⁸¹. Вечірній випуск «Киевской мысли» вийшов з редакційною статтею «До спокою!». Цікаві перші оцінки причин і ходу повстання солдатів: «Київ учора став ареною хвилювань, які викликали тривогу в місті. Рух голодних і недисциплінованих «полуботківців» став набувати спочатку надзвичайно бурхливих форм. Київські хвилювання стали відбиттям петроградської громадянської війни. Правда, нічого подібного тому, що було в Петрограді, в Києві не було. Зголоднілі люди, що просили хліба, просили, щоб їх хоч один раз нагодували як слід, дуже мало «нагадували тих, які в Петрограді стріляли впродовж вулиць. Але привид розрухи і анархія з’явився вчора в Києві…»²⁸².

Автори статті вважали, що виступ ліквідовано завдяки єдності всіх демократичних сил – як українських, так і неукраїнських, і попереджували, що ситуацією можуть скористатися різного роду темні елементи, які вже піднімають голови²⁸³.

Заарештованих 5 липня полуботківців з Марийського палацу перевели до штабу фортеці. Розпочате слідство відразу ж виявило, що серед затриманих і залучених до дізнання були особи з безумовно кримінальним минулим. Так, в числі «полуботківців» впізнали Бугаєва, який начебто керував погромом квартири К. Оберучева. В карно-пошуковому відділенні Бугаєв давно стояв на обліку як відомий злодій, небезпечний злочинець-рецидивіст. Правда, його уже в палаці, в безладді випустили з поля зору і лише через тиждень випадково розпізнали серед заарештованих, які знаходились у приміщенні гауптвахти. Бугаєв перебував там під вигаданим прізвищем Долговенка²⁸⁴.

Тим часом кількість затриманих за підозрою участі в повстанні з кожним днем збільшувалась. Лише в ніч з 6 на 7 липня в Бульварному районі заарештовано 80 полуботківців, в Плосскому районі – 34. Усіх Їх доставлено до комендантського управління.

Згодом з’ясувалося, що до полуботківців приєднались і деякі охоронці порядку. Серед них – завідуючий одним із відділень Плосского району Відек, що особисто заарештував комісара району, сприяв арешту інших чинів міліції, вилученню зброї.

В Лук’янівському районі допомогу полуботківцям надав міліціонер П. Динников²⁸⁵.

Також встановлено, що діяльну участь у русі полуботківців взяли колишні поліцейські чини. Так, 7 липня на Єврейському базарі був затриманий і доставлений в управління Бульварного району колишній городовий Д. Гладенький, який прослужив 4 роки в поліції. У нього вилучили прохідне посвідчення, підписане командиром полку ім. Б. Хмельницького прапорщиком Романенком. Під час обшуку на квартирі у Д. Гладенького знайдено значну кількість зброї²⁸⁶.

Підраховані і жертви. Крім згаданого солдата богданівського полку, інші були теж випадковими: чиновник карно-пошукового відділення Войцехівський (побитий під час самосуду); завідуючий дільницею Подольського району Феткевич (поранений невідомим пострілом у спину з револьвера); двірник з М.-Житомирської вулиці (вбитий автомобілем полуботківців)²⁸⁷.

В ніч на 7 липня в деяких місцях сталися ексцеси. Так, група полуботківців здійснила набіг на селище Пуща-Водиця. Було влаштовано трус дач і вилучено знайдену зброю.

7 липня з Житомира «з поїздки по округу» повернувся командуючий КВО полковник К. Оберучев²⁸⁸ і надав діям по ліквідації конфлікту в Києві більшої рішучості, жорсткості. На його настрій, очевидно, вплинув і факт погрому власного помешкання. Коли делегація полуботківців, обрана напередодні в Грушках, направилась до Педагогічного музею для переговорів з Центральною Радою, то частина її була заарештована, решта дісталася до місця, подолавши значні труднощі і спізнившись в результаті на 2 години. Заарештовані члени делегації теж були доставлені до Центральної Ради представником міліції через кілька годин і звільнені лише після посвідчення членів Центральної Ради.

Під час переговорів між делегацією полуботківців і членами Ради та секретаріату делегати вели себе значно поміркованіше, аніж у попередні дні. Основним домаганням було послати їх на фронт єдиним полком. Погоджувалися навіть не формуватись остаточно в Києві, а «щоб лише принципіально визнати їх полком». Аргументувалось це тим, що полк розкидають по різних частинах, де над ними можливі знущання через вчинені бешкети.

Для цього просили Генеральний секретаріат ще раз звернутись до російського уряду за дозволом.

Залишення зброї настійно не домагались, а на тому, щоб полк звався іменем гетьмана Полуботка, і зовсім не настоювали, бо, як самі визнавали, «після всього того, що сталось, сама ця назва буде викликати неприхильне ставлення до полку».

У скоєному полуботківці не визнавали своєї вини, доводячи, що вони лише провели демонстрацію без людських жертв, а якщо такі і були, то сталося це через тих, хто на них нападав.

Кримінальних злочинців та непевних осіб полуботківці охоче погодились видати, оскільки самі не хотіли, щоб ті були серед них, і як тільки буде дана згода йти на фронт полком, то на другий же день вони виступлять, не чекаючи технічного оснащення²⁸⁹.

Переговори ці уже наближалися до кінця, коли на нараду приїхав генерал Л. Кондратович, що керував штабом на Сирці, створеним для роззброєння повстанців (там же перебували командир полку ім. Б. Хмельницького Ю. Капкан і член Українського Генерального військового комітету В. Поплавко).

Л. Кондратович повідомив, що К. Оберучев дав розпорядження вжити найрішучіших заходів і силою примусити полуботківців іти на фронт.

На виконання цього розпорядження до Грушок послано військо з гарматами, зокрема кірасирів 2-го саперного батальйону і курсантів, підготовчої школи прапорщиків.

В. Винниченко і Л. Кондратович зараз же поїхали до Оберучева з проханням не застосовувати зброї, а зачекати до 10 годин ранку 8 липня, коли вони сподівались на відповідь з Петрограда. Така відстрочка, на їх думку, не пошкодить, бо і на другий день полуботківців можна буде так само втихомирити, визнавши їх полком, або примусивши силою скласти зброю.

Такого ж змісту телеграму В. Винниченко відразу ж направив по прямому проводі Тимчасовому уряду²⁹⁰.

К. Оберучев відмовився відмінити своє розпорядження, посилаючись на те, що спинити війська, які уже вирушили і незабаром будуть в Грушках, неможливо.

Після цієї звістки переговори були припинені і делегати-полуботківці, переконавшись, що Генеральний секретаріат нічого уже не зможе вдіяти, повернулися до Грушок, щоб запобігти можливій провокації та умовити полуботківців скласти зброю. Однак зазначили, що хоч вони не бажають кровопролиття, але не мають наміру здати зброю К. Оберучеву, а лише Центральній Раді²⁹¹.

На двох автомобілях разом з делегацією полуботківців до Грушок поїхали від Генерального секретаріату І. Стешенко та Б. Мартос з метою, щоб до прибуття посланого К. Оберучевим війська умовити полуботківців скласти зброю не перед їхньою збройною силою, а перед моральним авторитетом Центральної Ради. Але там уже розпочалась стрілянина.

Різні джерела по-різному визначають ініціаторів сутичок. Та, очевидно, за тих обставин це вже було непринципово. Адже одна збройна сила йшла на іншу і тут найменший конфлікт відразу ж закінчувався застосуванням зброї. А в результаті вбито чотирьох солдатів-грушківців, поранено трьох кірасирів і двох курсантів²⁹². Генеральним секретарям з великими труднощами вдалось вгамувати пристрасті. При цьому довелось ще раз посилати гінця до К. Оберучева (цим гінцем був Б. Мартос) і відмовити його від виконання наказу про арешт всіх офіцерів-полуботківців.

Врешті-решт в обстановці напруженого, та все ж спокою полуботківці надвечір стали здавати зброю солдатам полку ім. Б. Хмельницького²⁹³. Лише до «Арсеналу» було відправлено 14 возів, наповнених конфіскованою зброєю²⁹⁴.

Тим часом по місту стали поширюватись чутки про намір приєднатися до полуботківців більшовиків і солдатів 3-го авіапарку. Виконком Ради робітничих депутатів на прохання комітету РСДРП(б) у зверненні до населення запевнив, що будь-якої участі у повстанні полуботківців більшовики не брали, а, навпаки, разом з іншими партіями і організаціями вживали заходів до локалізації подій²⁹⁵.

Вночі кірасири, що охороняли Сирецькі табори, здійснили трус у полуботківців, вилучили 5 кулеметів і значну кількість револьверів²⁹⁶, пограбували особисті речі.

Вранці у редакційній статті «Ганебна брехня і контрреволюційна агітація «більшовицької газети «Голос социал-демократа» повідомлялося: «Незважаючи на те, що Київським комітетом РСДРП більшовиків з самого початку було ясно і визначено заявлено, що він ніякого відношення не мав і не має до виступу «полуботківців», незважаючи на те, що більшовики брали участь в складанні і редагуванні відомої відозви до населення м. Києва, яке закликало до заспокоєння, і дали свій підпис, темними елементами розпускаються і підтримуються ганебні чутки, що всім рухом «полуботківців» керують більшовики.

Особливе поширення ці чутки одержали серед юнкерів шкіл прапорщиків, серед яких в цьому напрямку ведеться найзавзятіша агітація.

Ця контрреволюційна агітація темних особистостей вже отримала відповідну оцінку з боку Бюро Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету робітничих і солдатських депутатів і Виконавч. Комітету Всеросійської Ради селянських депутатів в його «Відозві до всих громадян», яке закінчується закликом «Не піддавайтесь на темну гру провокаторів».

Темна гра провокаторів – до цього ми нічого не хочемо додати!»²⁹⁷.

Поширення чуток щодо причетності більшовиків до повстання полуботківців було доповнене і посилене кампанією звинувачення їх у діях на користь країн австро-німецького блоку.

Проте виявляла себе і дія інших факторів. Так, член Київського комітету РСДРП(б) М. Майоров пізніше навів досить цікавий факт: «Коли полуботківці були вже оточені на Сирці і військові частини за наказом штабу КВО розпочали наступ на Грушки, повсталі солдати в пошуках виходу послали своїх представників до більшовиків, прохаючи допомоги у них і висловлюючи свою згоду віддатися в повне їх розпорядження»²⁹⁸. Але об’єктивно більшовики мало чим могли зарадити справі. «Ми тоді не думали піднімати повстання негайно проти влади, – веде далі М. Майоров. – По-перше, не було достатніх об’єктивних умов, і, крім того, покладатись на полуботківців, поскільки це не були революційні солдати, а переважно дезертири, які не хотіли йти на фронт, було б занадто легковажно. Полуботківці готові були визнати себе не лише українцями, але й китайцями, аби тільки не йти на фронт. Ми вирішили відповісти на їх запрошення, приславши до них свого представника, який радив їм відмовитись від повстання, оскільки Рада їх зрадила Штабу; ми їм обіцяли взяти на себе зобов’язання надати їм сприяння шляхом вимоги від Штабу не застосовувати до них репресій. Цим, по-перше, ми показали Штабу, що солдати звертаються до нас, як до єдиної партії, яка захищає інтереси солдатської маси, і що ми користуємось великою популярністю серед цих мас, і, врешті-решт, що повстанця «може бути ліквідоване, якщо Штаб прийме нашу пропозицію»²⁹⁹. В аналогічному плані змальовував взаємини полуботківців з більшовиками і М. Грушевський³⁰⁰.

Як свідчать інші документи, в тому числі і заяви Центральної Ради, виконкомів Рад і об’єднаних громадських організацій, політичних партій³⁰¹ повідомлене М. Майоровим цілком відповідало дійсності. Проте не підлягає сумніву і те, що основну роль у мирному розв’язанні конфлікту все ж відіграла Центральна Рада, члени Українського Генерального військового комітету, які з відчайдушними зусиллями в грозовій атмосфері посилення позицій контрреволюційної вояччини добивалися відправки на фронт полуботківців.

8 липня 1917 р. Генеральний секретаріат заслухав повідомлення І. Стешенка і Б. Мартоса про переговори з полуботківцями в Грушках 7 липня і про здачу полуботківцями зброї полкові ім. Б. Хмельницького. Генеральні секретарі заявили, що, на їх думку, при відправці полуботківців на фронт їм слід видати посвідчення, в якому б зазначалось, що Центральна Рада визнає їх полком ім. Полуботка і буде клопотатись про затвердження полку урядом³⁰². І. Стешенко доповів про умови, на яких полуботківці згодились віддати зброю:

«1) Полк Ц. Р. визнає на папері і буде настоювати перед міністром і Ген. Штабом про затвердження полку; 2) Рада дає прапора; 3) Начальники остаються теперішні при полку і Ц. Р. буде клопотатись про їх затвердження (крім тих, проти затвердження котрих будуть подані важні причини); 4) 3 ешелонами одправляються члени Ц. Р. для обстоювання прав признаного полку; 5) Обмундірування видається до посадки; 6) До посадки робиться пильний огляд козаків, через те, що між козаками є багацько хворих; 7) Ц. Р. береться клопотать про жалування для козаків з 1-го червня; 8) При ешелонах повинна бути організована медична допомога; 9) Зброя, яка єсть при полку, оддається по наказу Ц. Р.; 10) Козаки видають всіх уголовних, видачі яких буде домагатись прокурор»³⁰³.

Далі В. Винниченко доповів про незгоду начальника кабінету військового міністерства присвоїти полуботківцям назву, якої вони домагаються. Таку назву, як ні до чого не зобов’язуючу, можна було б дати вже на місці.

С. Петлюра доповів про заходи, яких вжив УГВК для відправки полуботківців на фронт, в український корпус.

Генеральний секретаріат ухвалив: «Видати полуботківцям таке свідоцтво: «Ц. Р. цим посвідчує, що після того, як козаки з Грушок зложили зброю і увільнили себе од злочинних елементів, Ц. Р., приписуючи їм негайно іти на фронт, визнає можливим, щоб козаки пішли на фронт під назвою полку імені П. Полуботка, але не маючи права затвердити полк, буде клопотатись про затвердження його перед Временним Пр-вом. 2. Ген. Військ. Ком., як орган організаційний в справах військових, має подбати про те, щоб козаки з Грушок пішли до одної дивізії і, по-можливості, до одного полку, щоб тому полку було дано назву Полку імені П. Пол(убо)тка. 3. Коли прав-во через обставини воєнного часу цього не зможе зробити, тоді козаки мають право вступити в ту військову одиницю, яку їм вкаже військова власть. 4. При ешелонах полуботківців мають бути командіровані представники Ц. Р. для спроводу полуботківців і полагодження спрази на місці.

5. Дальше ведення справи з полуботківцями на основі зазначених вище постанов доручено Ген. Секретареві по справах військ. С. Петлюрі»³⁰⁴.

На засіданні Малої Ради 9 липня було обговорено інцидент з полуботківцями, що стався в ніч на 8 липня. Для вивчення питання в Грушки виїжджали член Комітету Центральної Ради Л. Чикаленко і член Ради військових депутатів Авдієнко. Після їх повідомлень ухвалили «звернутись до Генерального Секретаріату з запитанням, чи відомо йому, що обіцяних штабом військової округи полуботківцям грошей не дали, хліба також не дають, що кірасири учинили над ними грабунок, насильство та побої, і яких Генеральний Секретаріат вжив в цій справі заходів, – про все це повідомити Центральну Раду»³⁰⁵.

З метою розслідування виступу полуботківців, для з’ясування винних і їх покарання до Грушок була споряджена чисельна слідча комісія. Досить швидко у слідчого з особливо важливих доручень А. Новоселицького, що керував дізнанням, зібрався цілий том свідчень, документів.

До справи були притягнуті полковий комітет у повному складі на чолі з його головою прапорщиком Майстренком (він, щоправда, зник) і всі сотенні командири, деякі рядові.

Спочатку притягнутим до відповідальності цивільні слідчі органи висунули звинувачення по 13 і 263 статтях уложення про покарання (повстання). Керувались при цьому припущенням, що полуботківців можна кваліфікувати як цивільних осіб, оскільки належать до невизнаного військовим начальством полку. Потім логіка міркувань, підходів змінилась. Оскільки полуботківці рекрутувались в значній мірі з рядових різних полків, що до того існували на законних підставах, їх вирішили вважати за таких, що перебувають на дійсній військовій службі. Слідство дійшло також висновку, що громадянські установи захоплювались полуботківцями «лише попутно, заради зарані виробленого плану захоплення всіх військових установ»³⁰⁶. У зв’язку з цим щодо притягнутих до відповідальності було встановлено склад злочину, який передбачався ПО статтею військового статуту, а саму справу зосередежно в руках військових властей³⁰⁷.

Для характеристики особового складу полуботківців слідство передало

в газети формуляри деяких заарештованих: «І. Паренчук – був засуджений на 6 рок. каторжних робіт за розбій. Ів. Цвіткун – до 6 рок. каторж. роб. за намірене вбивство.

Яким Щербак і М. Бездорожний—10 років каторж. роб. за розбій.

І. Горбатовський і Максим Тріпачка—12 років кат. роб. за вбивство.

Гр. Заєць – 4 роки кат. роб. за підпал.

Гр. Онопенко – безстрокова каторга за вбивство.

Нестор Мукомол – 10 років каторж. роб. за вбивство.

Павло Мекшун – 10 р. кат. роб. за вбивство.

Петро Максименко—12 р. кат. роб. за вбивство.

Мик. Богданенко – судився 7 разів, в останній раз одержав вирок на 3 роки і 3 міс. арест. від.

Андрій Романов – розшукується київським розподільчим пунктом як той, що захопив гроші товаришів-солдатів і зник з ними»³⁰⁸.

Газета «Киевская мысль» так завершила публікацію цього списку: «Ось вони – пташата полуботківського гнізда. Кого тут немає! – Вбивці, злодії, розстратники товариських грошей, розбійники і дезертири… Загалом осіб з таким багатим карним минулим серед полуботківців нараховується близько 100»³⁰⁹.

Центральна Рада, українські політичні партії відразу ж відмежувалися від дій полуботківців, рішуче їх засудили. По гарячих слідах, уже 5 липня 1917 р. було підготовлене цитоване вище звернення «Від Генерального Секретаріату Центральної Ради», в якому є й такі слова: «Коли про подію, з донесеннів командира козацького ім. Богдана Хмельницького полку довідавсь Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради і Український Військовий Генеральний Комітет, то зразу ж вжито було відповідних заходів, щоб припинити бешкет. Про те доведено було до відома українців-вояків Київського гарнізону, та про необхідність повернути спокій м. Києву. Однодушно вчинок ґвалтівників був засуджений і одностайно українці-вояки разом з іншими частинами гарнізону виступили в оборону революції та порядку. Одночасно з сіми заходами Ген. Секретаріату в справі утихомирення бунтівників було вжито заходів з боку Київського Виконавчого Комітету Громадських Організацій і Комітету Рад Роб. і Солд. Депутатів. Але порозумівшись між собою й скупчивши сили в однім центрі – Центральній Раді, куди переїхав з двірця заступаючий Н-ка Округи, Генеральному Секретаріатові і громадським організаціям удалося зразу ж спинити небезпечний рух зкаламученої юрби»³¹⁰.

В документі привертає до себе увагу спроба зв’язати виступ полуботківців з подіями в Петрограді, хоч виступ визрівав задовго до цих подій і на них немає жодних посилань в інших документах.

Очевидно, зовсім не випадково замовчується участь на боці повсталих частини солдатів вірного Центральній Раді полку ім. Б. Хмельницького. Спеціально наголошується на позитивній ролі керівництва цього полку в розв’язанні конфлікту.

Проводиться думка про спонтанність виступу, стихійність дій повсталих. Ще більшою мірою це відчувається в передовій статті «Невідомий виступ!» «Робітничої газети» за 6 липня: «В ніч з 4 на 5 липня у Києві зайшли неприємні події. Розрухи сталися серед невеликої частини українського війська. Як виявилося уже вранці вчора, ці розрухи зовсім не були свідомою і тим більше умисною потугою внести дезорганізацію в організованість українських революційних сил, як з другого боку, ще яскравіше виявилося, що учасники розрухів не мали метою захопити владу. Секретаріат Центральної Ради з перших переговорів з учасниками розрухів побачив, що цей рух власне не має політичного характеру, а безпосередньою, дійсною його причиною була господарська неумілість місцевої командної влади, яка не потрапила координувати свого поступовання з діяльністю організаційної влади. Розуміється несвідомий, мало організований рух Центральній Раді, спираючись на свої організовані сили, дуже легко було вгамувати, і Ц. Рада це зразу з усією рішучістю зробила»³¹¹.

Редакція «Робітничної газети» досить вправно пов’язала події в Києві з подіями в Петрограді і поклала на кадетів відповідальність за кризу в обох центрах: «…Не можна закривати очей на те, що такі несподівані вибухи можуть повторятися і надалі і невідомо, до чого привести. Позавчора у Петербурзі, учора у Києві, сьогодні невідомо де. Хай наштовхнув на розрухи в Петербурзі і у Києві протиреволюційний вчинок кадетів. В тім їх вина і відповідальність, і від них давно уже час раз на все відмежуватися революційній демократії. Але те, що окремий черговий виступ кадетів проти революції викликає такі несподівані ефекти, показує, що ґрунт для таких небезпечних для революції розрухів надто відповідний»³¹².

Закінчувалась стаття досить знаменними міркуваннями-застереженнями: «Ми вже не раз звертали увагу на те, що дійсний ворог революції, це той господарський розлад, викликаний війною, який осуджує масу люду на хронічне недоїдання і обертає її в горючий, легко запальний матеріал.

Тепер, коли війну не скінчено до початку жнив, і продовольча справа надалі стоїть в дуже сумному стані, небезпечність стихійних розрухів стає все більшою, і в один сумний день революційна влада зможе з нею не справитися.

Ця небезпека поза Україною є ще більшою, ніж на Україні, бо тривожні чутки про голод над Волгою до нас вже доходять. Під цим поглядом революція, дійсно, в небезпеці, і всі організовані сили держави безумовно відповідають, коли не зовсім енергійно домагаються спинення війни і викликаного війною господарського безладдя»³¹³.

У публікації «Робітничної газети», порівнюючи з попереднім документом, з’являється ряд нових, вважливих моментів.

По-перше, більш визначено говориться про стихійність руху полуботківців.

По-друге, робиться спроба довести його локальний характер, неспроможність вплинути на український рух в цілому, українізовані військові частини, зокрема.

По-третє, відповідальність за виступ покладається на місцеві військові власті, які детонували вибух невмілими, а ще точніше – безвідповідальними господарськими рішеннями, або ж просто безгосподарністю.

По-четверте, всі заслуги по ліквідації повстання Центральна Рада присвоювала собі.

По-п’яте, конкретизується, які саме події в Петрограді малися на увазі, коли йшлося про зв’язок з ними виступу полуботківців – це не стихійний вибух мас, а вихід з уряду міністрів-кадетів через незгоду з курсом уряду в українських справах.

Новим елементом є і обережна пропаганда необхідності боротьби за припинення війни і ліквідації викликаної нею господарської розрухи.

Все ж Центральна Рада, українські партії, судячи з усього, почували себе не досить певно, а своє тлумачення подій вважали не вельми переконливим. І 7 липня та ж «Робітнича газета» в новій передовиці «Робота темних сил» розставляє вже нові акценти щодо відомих подій: «Київ пережив ніч і кошмарний день. Тисяч п’ять темних, задурених, підбурених людей вийшли з свого закутку, напали серед ночі на город, счинили страшенний заколот серед людности, кількох поранили, одного, здається, вбили. Виясняється, що це робилося за приводом таємних керівників.

Во ім’я чого?

Во ім’я особистих, потайних, нечистих намірів і цілей, що заховалися за спинами одурених ними людей. Це давня історія. Вона почалася ще з того часу, як один з членів клуба ім. гетьмана Полуботка підбурював зібраних на розпреділительному пункті солдат із Чернігова не слухатись Генерального Комітету і не йти на фронт, поки їх не буде сформовано в полк імені гетьмана Полуботка. Робота цього «оборонця» дала таки свої наслідки: ми бачили їх вночі з 4 на 5 липня. Чого добивались людці, що вислали на город юрбу зголоднілих і намовлених ними солдат, угадати не трудно: чого хоче злодій, підпаливши будинок і нагнавши паніку на населення»³¹⁴.

Таким чином, тут на перший план у ролі зачинщиків виступають уже самостійники, від яких лідери Центральної Ради, Генерального секретаріату, Українського Генерального військового комітету, природньо, відмежувалися. Більше того, самостійники, їх дії дістали досить різку критичну оцінку: «Що цим людям до революції, до того, що на всяку паніку страшенно ласа чорна сотня? Що їм до тої самої України, іменем якої вони весь час прикриваються. Щоб досягти своїх темних, потайних, злодіяцьких цілей, вони не тільки Київ, усю Україну й увесь світ можуть утопити в крові.

Мети своєї, однак, заховані ватажки не досягли: Київ не перелякався. Генеральний Секретаріат Центральної Ради разом з громадськими революційними організаціями твердо й рішуче спинив стихію. Юрбу полуботківців виведено з Києва. В сих днях вона має виїхати на фронт»³¹⁵.

Центральна Рада, її соціалістичні лідери обіцяли принципову боротьбу за чистоту ідеалів українського руху, вважаючи, що з ліквідацією полуботківського конфлікту, від’їздом солдатів на фронт не виключена можливість нової, підбурливої агітації. Адже «ті приховані потайні винуватці нікуди не виїдуть. Зціпивши зуби, вони будуть знов підкопуватись під організацію вільного життя України. Перші переходові дні нового державно-політичного устрою нашої землі вони покропили кров’ю й обкрутили чадом бешкету. Можна подумати, що ці люди навмисне провокують весь час Центральну Раду і все українське відродження, навмисне кидають під ноги їй каміння, немов нанявшись у когось для цієї гидкої, контрреволюційної й контр-української роботи.

Але нехай ці панки пам’ятають, що їхні заміри нічого спільного не мають з українською демократією, на яку вони хотять таким нечесним способом опертись. Хай не забувають, що єдиною піддержкою для них може бути темнота, затурканість отих «рабів німих», на спині яких вони хотять виїхати. Але минулися часи затяжної безпросвітньої темноти. І минеться з нею робота темних сил»³¹⁶.

Цього ж сюжету і приблизно в такий же спосіб торкнулись і генеральні секретарі Н. Стешенко та Б. Мартос у своїй заяві для преси після ліквідації конфлікту. «…Вважаємо за обов’язок заявити, – зазначили вони, – що мирне полагодження справи було полекшене тим, що од полуботківців ще до часу осади Грушок військом (7 липня. – Авт.) зникли керівники-ініціатори непевних подій, які траплялись до цього часу»³¹⁷.

Хоч у даній заяві йдеться про «керівників-ініціаторів», а в редакційній статті про «потайних винуватців» подій, були на увазі, очевидно, М. Міхновський – «один з членів клубу ім. гетьмана Полуботка», його однодумці.

По-перше, план організації полку ім. гетьмана П. Полуботка напрочуд нагадує план створення з ініціативи М. Міхновського полку ім. Б. Хмельницького. Обґрунтування дій повсталих багато в чому теж перегукувалося з ідейною позицією М. Махновського і його прихильників.

Версія, що потайні винуватці залишаться в Києві і будуть шкодити українській справі, загрожувати спокою, схоже, схиляла власті на віддалення ідейних натхненників руху полуботківців від Києва.

Чи стосувалось це особисто М. Міхновського – категорично стверджувати не можна. П. Мірчук, проте, вважає, що не лише стосувалося, а й стало приводом до його арешту. «При цій нагоді,– зауважує історик, – Винниченко не забув скористатись догідним для себе положенням, щоб остаточно розправитись із провідником українських самостійників-націоналістів Миколою Міхновським. Міхновського на наказ Винниченка теж було заарештовано, тільки, нібито, у зв’язку з наказом військової команди, щоб він як військовик в активній службі негайно зголосився до праці на новому місці призначення – на Румунському фронті. Під ескортою військової жандармерії Міхновського відставлено до російських військових частин на Румунському фронті»³¹⁸.

Такої ж точки зору дотримуються і автори новітніх публікацій про життєвий шлях М. Міхновського³¹⁹. Однак, є підстави для певних сумнівів щодо тверджень про час висилки М. Міхновського.

По-перше, до цього часу ніхто не виявив жодного документа про участь М. Міхновського у подіях 3–8 липня 1917 р., жодної газетної згадки того часу, жодного прямого мемуарного свідчення.

По-друге, якби М. Міхновського справді було заарештовано в справі полуботківців, то навряд чи мало б сенс без пред’явлення звинувачення переводити його на фронт, а не провести слідство. Принаймні, якісь сліди розв’язки слідчої справи повинні б залишитись.

По-третє, уважне ознайомлення з працями М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка дає підстави для висновку, що ніхто з них не пов’язує безпосередньо висилку М. Міхновського з Києва з виступом полуботківців. Як правило, цей факт згадується в іншому контексті, у зв’язку з провалом плану проголошення самостійності України за допомогою богданівців.

Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв’язки, тобто десь у червні³²⁰. В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій – покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати його і його діячів.

Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо. 12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по «козаках Українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…» О 12 годині дня на Братському кладовищі відправлено панахиду на могилі покійних³²¹.

Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальники полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня³²².

Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправлявся як єдине ціле, вручила солдатам свого прапора, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М. Майоров зауважував: «Залишаючи Київ, вони (полуботківці. – Авт.) посилали прокляття Центральній Раді, називаючи її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам в боротьбі з Тимчасовим Урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали»³²³.