Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 50 страниц)

Вождь більшовиків уважно спостерігав за військовим походом радянських військ проти Центральної Ради. Одержавши повідомлення про близьке взяття Києва, 23 січня 1918 р. він підписав радіограму «Всім, всім, всім…», в якій говорилося, що в найближчі дні буде скликаний Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, про участь у якому «заявили всі без винятку міста і губернії України: Харків і Катеринослав, Київ і Поділля, Херсонська губернія і Полтава, Чернігівська губернія і Донецький басейн, Одеса і Миколаїв, усі прибережні міста і увесь Чорноморський флот, увесь фронт і тил України. З’їзд скликається і відкривається Всеукраїнським ЦВК»⁴⁶⁸.

Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуту за участю делегатів від Рад області угоду і вирішили поставити РНК і Народний Секретаріат України перед фактом. 31 січня 1918 р. Ф. Сергєєв (Артем) повідомив про це телеграмою, адресованою члену ЦК РСДРП(б) і голові ВЦВК Раді Радянської Росії Я. Свердлову⁴⁶⁹.

Як тільки ця телеграма була одержана і розглянута Радянським урядом і ЦК партії, Я. Свердлов 17 лютого 1918 р. відповів у Харків лаконічно, однак надто категорично: «Виділення вважаємо шкідливим»⁴⁷⁰.

В кінці лютого В. Ленін зустрічався з В. Межлауком, а на початку березня з Ф. Сергєєвим (Артемом) і переконав їх у помилковості виділення ДонецькоКриворізької області зі складу України, у необхідності в нових умовах, які були створені наступом німецько-австрійських військ, забезпечити єдиний бойовий фронт проти зовнішнього ворога. Зазначимо, до речі, що саме цей арґумент був вирішальним, а не потреба національної української держави в її радянському варіанті. 14 березня 1918 р. в листі до Г. Орджонікідзе він просив переконати в цьому також С. Васильченка, М. Жакова та інших членів РНК Донецько-Криворізької Республіки, які займали непримиренні позиції щодо об’єднання республіки з Українською Радянською Республікою⁴⁷¹.

На прохання членів Українського Радянського уряду 15 березня 1918 р. під головуванням В. Леніна відбулось засідання ЦК РКП(б), яке обговорило питання про взаємовідносини між Українським Радянським урядом і Донецько-Криворізькою Республікою. В засіданні взяли участь члени Народного Секретаріату В. Затонський і В. Шахрай та голова РНК Донецько-Криворізької Республіки Ф. Сергєєв (Артем). Після обміну думками ЦК постановив: «Донецький басейн розглядається як частина України»⁴⁷². ЦК зобов’язав усіх партійних працівників «працювати спільно по створенню єдиного фронту оборони», забезпечити участь Рад з усієї України, в тому числі з Донецького басейну, в II Всеукраїнському з’їзді Рад. «На з’їзді, – наголошувалося в постанові, – необхідно створити один уряд для всієї України»⁴⁷³.

Рішення ЦК РКП(б) означали, що вся попередня діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо розчленування Української Радянської Республіки і створенню на частині її території обласної республіки була помилковою і шкідливою. Вони також підтвердили неприйнятність економічного підходу, нехтування національними чинниками і схвалили саме національний принцип радянського будівництва.

Постанова ЦК партії в Донецько-Криворізькій обласній партійній організації виконувалася не без внутрішньої боротьби. Ф. Сергєєв (Артем) особисто і частина представників Рад цієї області взяли участь у II Всеукраїнському з’їзді Рад (Катеринослав, 17–19 березня 1918 р), чим сприяли об’єднанню України, утворенню єдиного фронту проти ворога. Але Ф. Сергєєв (Артем) вів себе на форумі досить пасивно. Привітавши з’їзд, він, проте, не взяв участі в обговоренні питань порядку денного. Ні Ф. Сергєєв (Артем), ні інші його прихильники не ввійшли до складу оновленого після з’їзду Народного Секретаріату, щоб особисто взяти участь в об’єднанні України.

Задумуючись над причинами утворення Донецько-Криворізької Республіки і її прагненням до виділення з України, не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української державності, в тому числі в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими і важливими національні інтереси українського народу. Серед названого вище персонального складу ініціаторів утворення Донецько-Криворізької Республіки, її наркомів, як неважко помітити, відсутні більшовики-українці. В. Ленін міг мати на увазі і цей факт, коли, узагальнюючи історичний досвід 1917–1919 рр., відзначив ігнорування значення національного питання і прояви великодержавності на Україні, «чим дуже часто, – писав він, – грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї)»⁴⁷⁴.

При утворенні Донецько-Криворізької Республіки ініціатори порушили важливу умову, яка вимагає погоджувати такі дії з точно вираженою волею всього населення даної території. В листопаді 1917 р. Ф. Сергєєв (Артем) та інші працівники області пропонували провести з цього приводу референдум. Але в наступному ця пропозиція була забута, і воля населення, серед якого переважало українське селянство, була проігнорована. Під час підготовки до IV обласного з’їзду Рад проблема виділення Донецько-Криворізької області з України на місцях не обговорювалася. Повідомлений на місця його порядок дня також не включав цього питання. Тому обрані на з’їзд делегати не одержали від місцевих Рад ніяких директив і при вирішенні питання про Донецько-Криворізьку Республіку висловили власну думку, а не позицію своїх Рад. Не випадково пізніше деякі учасники форуму згадували, що утворення республіки було справою керівників харківських, катеринославських і частини донецьких більшовиків, а для більшості партійних організацій області воно було зовсім несподіваним. У той час, коли готувалося виділення Донецько-Криворізької області з України, і пізніш трудящі цього району активно підтримували уряд Української Радянської Республіки. Про це заявили І Всеукраїнська конференція Рад селянських депутатів (20–22 січня), Харківський, Катеринославський губернські з’їзди Рад селянських депутатів (21–23 і 28–30 січня), VII делегатський з’їзд Катерининської залізниці (26 січня), Бахмутська, Дружківська, Кам’янська, Нікопольська, Олександрійська, Павлоградська, Ізюмська, Чугуївська та інші Ради (січень– лютий 1918 р.)⁴⁷⁵.

Саме рішення цих з’їздів і конференцій слід було розглядати як волевиявлення всього населення області. Однак, незважаючи на це, на постанову II Всеукраїнського з’їзду Рад про злиття всіх радянських утворень на території України в одну Українську Радянську республіку, на формальне визнання цих рішень ініціаторами створення Донецько-Криворізької Республіки вони все ж залишилися на старих позиціях. «Ліві комуністи» С. Васильченко, М. Жаков і В. Філов стали в опозицію до рішення ЦК РКП(б) від 15 березня, наполягали на збереженні Донецько-Криворізької республіки. В статтях, опублікованих в газетах «Донецький пролетарий» та «Известия Юга» в березні і квітні 1918 р., вони різко нападали на Народний Секретаріат, всіляко прагнули його дискредитувати. Дісталося й Ф. Сергєєву (Артему), якого картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки, включення її до складу Радянської України. Ф. Сергєєв (Артем) змушений був відмежуватися від крайностей цих діячів.

Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну статтю «Кого судити?»⁴⁷⁶ виключив В. Філова з лав партії.

Обласницькі настрої колишніх працівників Донецько-Криворізької Республіки не зникли одразу й безслідно. Вони жевріли довго в 1918 р., а пожвавилися тоді, коли за постановою І з’їзду Компартії України утворилися підпільні Харківський і Катеринославський обласні партійні комітети, які злилися згодом у Донецько-Криворізький обком КП(б)У. Ці настрої посилилися в кінці 1918 – на початку 1919 р., перешкоджаючи нормальній роботі Радянського уряду України.

Так сталося, що проповідники нігілізму в національному питанні, «обласники» в тогочасному конфлікті всередині КП(б)У виявилися прихильниками правих поглядів. На відміну від «лівих» (Г. Пятакова, В. Затонського, Ю. Коцюбинського та ін.), які перебільшували сили революційного селянського руху, прагнули прискорити збройне повстання проти окупантів, праві Ф. Сергеєв (Артем), Е. Квірінг, Я. Епштейн та ін.) виявляли нерішучість, недостатньо готували робітників і селян до боротьби за відновлення Радянської влади в Україні⁴⁷⁷. На II з’їзді КП(б)У, де перемогли праві, Ф. Сергєєв (Артем) ввійшов до складу ЦК. Від «лівих» у ЦК були обрані лише Г. Пятаков і В. Затонський⁴⁷⁸.

Після Листопадової (1918 р.) революції в Німеччині і розпаду Австро-Угорщини ВЦВК Рад денонсував Брестський мирний договір і закликав трудящих до боротьби за визволення окупованих районів, у тому числі України, від німецько-австрійських військ та їх посібників.

За цих умов 19–20 листопада 1918 р. був покладений початок утворенню Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. Головою уряду було призначено Г. Пятакова, до його складу спершу ввійшли В. Затонський, Е. Квірінг, Ф. Сергєєв (Артем), М. Подвойський, Ю. Коцюбинський, пізніше – інші працівники⁴⁷⁹. Тоді ж було утворено Реввійськраду (РВР) військ Курського напряму (пізніше перетворену на РВР Української армії) в складі В. Антонова-Овсієнка, Ф. Сергєєва (Артема) і В. Затонського⁴⁸⁰.

Якщо в ЦК КП(б)У переважали праві, то в Тимчасовому Робітничо-Селянському уряді і Реввійськраді військ Курського напряму, утворених в нових умовах, перевагу одержали «ліві». Останнє пояснюється тим, що всі тогочасні керівні органи більшовицької влади в Україні створювалися за участі, при сприянні ЦК РКП(б), і останній досить спритно з того користався. ЦК РКП – згадував В. П. Затонський, «коли обстановка була не досить визначена, коли треба було вичікувати й бути надто обережними, спирався на правих. А коли слід було швидко й енергійно вдарити, використавши при цьому спалахнуле селянське повстання, ЦК закликав «лівих»⁴⁸¹.

Призначення головою Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України «лівого» Г. Пятакова дуже не сподобалось Ф. Сергєєву (Артему), Е. Квірінгу та іншим правим, які переважали в ЦК КП(б)У та мали значний вплив в уряді. Майже зразу ж виникли незгоди і суперечки між ЦК КП(б)У і урядом та всередині уряду, які, зрештою, призвели до кризи уряду.

У виникненні цієї конфліктної ситуації радянські історики звинувачували здебільшого Г. Пятакова. Проте факти свідчать, що не меншу, якщо не більшу, роль грала претенційна, почасти знову регіоналістська політика правих, зокрема, Ф. Сергєєва. Останній по суті не приступив до виконання обов’язків члена уряду – завідуючого його військовим відділом, не займався організацією військово-революційних комітетів на місцях, підготовкою українських військ до активних бойових дій. Як показав його звіт на засіданні Тимчасового РобітничоСелянського уряду України 11 грудня 1918 р., за два тижні військовий відділ навіть не був організований. Ф. Сергєєв (Артем) вважав, що військовою роботою має керувати не уряд, а військовий відділ ЦК КП(б)У через місцеві партійні комітети⁴⁸². Вважаючи утворення уряду Радянської України передчасним, праві у ЦК КП(б)У, посилаючись на партійну дисципліну і підпорядкованість ЦК РКП(б), обмежували діяльність виконавчої влади, сковували її ініціативу, зобов’язували будь-які практичні кроки погоджувати з правими із ЦК. Вони нерідко посилалися, здебільшого безпідставно, на підтримку їх дій Центром, тобто ЦК РКП(б) і Раднаркомом. Все це вело до дезорганізації роботи і викликало протест Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. 7 грудня 1918 р. Г. П’ятаков телеграфував наркому Й. Сталіну: «Артем всіляко перешкоджає роботі. Напевне невірно розуміє прагнення центру… Якщо вважаєте наше (уряду. – В. С.) існування зайвим, скажіть, так і вчинимо, але допустити, щоб Артем робив посвоєму, спираючись на авторитет центру, не можемо»⁴⁸³.

«По-своєму» Ф. Сергєєв (Артем) прагнув реорганізувати управління Українською армією, усунути від командування нею В. Антонова-Овсієнка. До останнього була неприязнь ще з 1 січня 1918 р., коли той, всупереч лідеру харківських більшовиків, заарештував групу місцевих капіталістів і змусив їх виплатити зарплату робітникам. У тому конфлікті В. Ленін взяв сторону В. Антонова-Овсієнка, Ф. Сергеєву (Артему) висловив докір⁴⁸⁴. Тепер Ф. Сергєєв (Артем) не погоджувався і з розпочатою В. Антоновим-Овсієнком підготовкою активних дій військ у напрямі Харкова, звинуватив його в авантюрі, і щоб змінити склад Реввійськради і головнокомандуючого І Української армії, виїхав до Москви. Там інтрига Ф. Сергєєва (Артема) одержала підтримку. Водночас він викликав до Курська і Харкова, де перебував уряд, групу своїх однодумців правих (К. Ворошилова, Б. Магідова, В. Межлаука, М. Рухимовича), які були введені до складу Тимчасового Робітничо-Селянського уряду, що дало правим невелику перевагу. Власне, в уряді відбувся «тихий переворот» – більшість, хоч і незначну, одержали праві⁴⁸⁵.

Після повернення Ф. Сергєєва (Артема) до Харкова 8 січня 1919 р. відбулось засідання уряду. Посилаючись на переговори з В. Леніним по прямому проводу (запис вперше опублікований повністю у збірнику «В. И. Ленин. Неизвестные документы» в 1999 р.), в ході яких Голова РНК РРФСР давав згоду на призначення замість В. Антонова-Овсієнка будь-кого, крім К. Ворошилова⁴⁸⁶, праві домоглися відкликання попереднього складу Реввійськради і призначення до неї М. Рухимовича, К. Ворошилова і В. Межлаука, прийняття рішення про усунення В. Антонова-Овсієнка з посади головнокомандуючого Українською армією і затвердження на цій посаді М. Рухимовича⁴⁸⁷.

Однак це рішення було негайно оскаржене Г. Пятаковим, В. Затонським перед В. Леніним і відмінене⁴⁸⁸. В свою чергу, Ф. Сергєєв (Артем) протестував проти залишення попереднього складу Реввійськради, але його протест не був задоволений.

Після цього Ф. Сергєєв (Артем) та інші праві вирішили домогтися зняття Г. Пятакова з посади голови Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. 16 січня 1919 р. скликано засідання уряду, на обговорення якого поставили питання «Про урядову кризу». На пропозицію секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга засідання звільнило Г. Пятакова з посади Голови Тимчасового РобітничоСелянського уряду України (голосами 4 за, проти 2, при 2, що утримались). На цю посаду був обраний Ф. Сергєєв (Артем), за якого було подано 3 голоси, 1 – проти і 3 – утрималося. Обурений Г. Пятаков при цьому заявив, що він був рекомендований на посаду голови уряду ЦК РКП(б) і передасть її Артему тільки після відповідного рішення ЦК партії⁴⁸⁹.

Наступного дня Г. Пятаков інформував В. Леніна про останні події в уряді. 18 січня про це ж В. Леніна повідомили Ф. Сергєєв (Артем) і його соратники⁴⁹⁰. Керівник більшовиків переконався, що для нормалізації роботи Радянського уряду Україні на посаді голови уряду потрібна людина, яка була б нейтральною щодо учасників конфлікту. Він також зважив на те, що обидві сторони вважали такою «нейтральною» особистістю Х. Раковського і прямо просили, у разі можливості, направити його в Україну. І справді, з приїздом Х. Раковського ситуація відразу розрядилася. 24 січня 1919 р. без будь-яких ускладнень він був одностайно обраний Головою Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. Ф. Сергєєв (Артем) був призначений заступником голови уряду⁴⁹¹, а сам виконавчий орган влади з 29 січня став іменуватись Радою Народних Комісарів.

Однак у складі РНК Радянської України Ф. Сергєєв (Артем) перебував лише до III Всеукраїнського з’їзду Рад (6–10 березня 1919 р.), після якого був призначений головою Донецького губвиконкому Рад. Той факт, що він не ввійшов до РНК після з їзду, а посаду наркома радянської пропаганди, яку він раніше обіймав, замістив Г. Пятаков, дозволяє висловити припущення, що обраний на з’їзді ЦВК Рад не вельми схвально оцінив його поведінку в Радянському уряді України в кінці 1918 – на початку 1919 рр.

З документів видно, що Ф. Сергєєв (Артем) і Г. Пятаков взаємно звинувачували один одного в сепаратизмі. Перший вбачав сепаратизм у прагненні Г. Пятакова до організації Радянської влади в Україні в цілому і встановленні федеративних зв’язків між Українською і Російською Радянськими Республіками. Що ж до сепаратизму самого Ф. Сергєєва (Артема), то він виявився у прагненні до відновлення Донецько-Криворізької Республіки.

«Фактично роботою в українському масштабі керувало ліве наше крило, – згадував В. Затонський. – В правих під впливом принципових суперечок про термін, коли має спалахнути на Україні революція, знову воскресла тенденція відокремитися й проводити свою Донецько-Криворізьку роботу самостійно»⁴⁹².

Ф. Сергєєв (Артем) розпочав таку «роботу» ще в грудні 1918 р., збираючи навколо себе колишніх працівників Донецько-Криворізького обкому партії та членів Раднаркому Донецько-Криворізької Республіки, а також вивідуючи ставлення до його планів працівників центральних органів. Коли відомості про ці дії дійшли до Й. Сталіна, він відповів у властивій йому формі грубо і безапеляційно: «Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинути займатись дурницями»⁴⁹³.

Однак регіоналісти не полишали своїх замірів. Їх стараннями було відновлено діяльність Донецько-Криворізької обласної партійної організації, а 20–23 лютого 1919 р. в Луганську відбулася обласна партійна конференція⁴⁹⁴. Уже тоді проблеми партійного будівництва ввійшли в суперечність з тим, як розв’язувались питання державного будівництва, зокрема адміністративного устрою. Адже в той час у складі України існувала губернія з назвою «Донецька» – вона була утворена декретом РНК України 5 лютого 1919 р. 18 березня відбувся І губернський з’їзд Рад⁴⁹⁵, Ф. Сергєєв (Артем) очолив Донецький губвиконком Рад. Однак голові губвиконкому, очевидно, було затісно і в межах губернії, і в складі України.

Він відновив спроби втілення в життя уже збанкрутілих один раз планів. При цьому знову, як і в 1917–1918 рр., була використана загроза Донбасу, тепер уже – від білих армій А. Денікіна з південного сходу. Найбільш повно ці прагнення виявилися в рішеннях особливої наради, скликаної в Харкові 30 квітня 1919 р. В нараді взяли участь голови Донецького і Харківського губвиконкомів Рад Ф. Сергєєв (Артем) і Ф. Кон, голова Донецького губраднаргоспу А. Каменський, член президії Донецького губраднаргоспу С. Гецов, нарком праці УСРР Б. Магідов, заступник наркома військових справ В. Межлаук та ін. Звинувативши «лівого» Г. Пятакова і «солідарних з ним» голову Раднаркому УСРР Х. Раковського та наркома військових справ М. Подвойського в неуважному ставленні до оборони Донбасу, нарада вирішила утворити бюро Ради Оборони Донецького басейну. В руках бюро передбачалось зосередити військові, промислові, фінансові, продовольчі і транспортні ресурси, виділивши частину цих ресурсів та управлінців з підпорядкування Радянського уряду України⁴⁹⁶.

Автори цього проекту мали намір запропонувати РНК УСРР оголосити його як декрет уряду. Водночас у протоколі наради відзначено: «Неофіційно це бюро знаходиться у зв’язку, під контролем і діє за директивами виключно Москви»⁴⁹⁷.

Отож, під виглядом турботи про оборону Донбасу робилась чергова спроба розчленувати Україну, виділити з підпорядкування її уряду Донецький басейн і зробити його безпосередньо підлеглим урядові Радянської Росії. І в цьому основному за її метою змісті вона цілком тотожна ідеї та досвіду Донецько-Криворізької Республіки. Саме так ця акція кваліфікувалася в порядку денному Оргбюро ЦК РКП(б) 7 травня 1919 р. Оргбюро заслухало повідомлення Ю. Лутовинова про прагнення працівників Харкова утворити Донецько-Криворізьку Республіку. До діяльності усіх прихильників регіоналістських ідей цілком відноситься та оцінка, яку в телеграмі від 7 травня В. Ленін дав з приводу участі в цій акції В. Межлаука. На основі відомостей, одержаних від Ю. Лутовинова, він засудив гру В. Межлаука «в самостійність і в місцеві республіки» і попередив, що він буде переданий до партійного суду, коли не кине «цієї гри»⁴⁹⁸.

Останній сплеск збанкрутіла ідея Донецько-Криворізької єдності одержала в другій половині травня 1919 р., коли Ф. Сергєєв (Артем), К. Ворошилов, А. Каменський і В. Межлаук висунули план утворення Реввійськради Донецького фронту, підпорядкованого Південному фронту. До фронту мали ввійти 8 і 13 армії та 2 Українська армія, яку при цьому слід було виділити з Українського фронту. 1 червня в телеграмі В. Межлауку і К. Ворошилову (копія – Г. Мельничанському, Ф. Сергєєву (Артему), Арамейському) В. Ленін повідомив, що Політбюро ЦК РКП(б) рішуче відкинуло план об’єднання трьох армій і створення «окремої донецької єдності», вимагало забезпечити зміцнення української армії⁴⁹⁹.

Однак лінія регіоналістів була підтримана Головою Реввійськради РРФСР Л. Троцьким і членом Політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєвим. Вони здійснювали тиск на В. Леніна, Й. Сталіна, О. Крестинського і врешті 4 червня 1919 р. домоглися прийняття наказу Реввійськради Республіки про розформування Українського фронту. Управління фронтом було перетворено на формування 12 армії Західного фронту, до складу якої було включено 1 і 3 Українські армії. 2 армія була залишена на Південному фронті і реорганізована в 14 армію⁵⁰⁰. В той історичний момент дальша можливість реалізації регіоналістських, сепаратистських задумів стала неможливою внаслідок швидкої окупації Донбасу, а невдовзі і майже всієї території України білогвардійцями.

Коли ж після розгрому денікінщини йшов процес відновлення влади Рад в Україні, питання державного і партійного будівництва намагались розв’язувати більш кваліфіковано, враховуючи й попередній негативний досвід.

У процесі визволення Сходу України від білогвардійців наприкінці 1919 р. – на початку 1920 р. об’єктивно в черговий раз постало питання про його адміністративне членування. Визначальним моментом цього разу стало функціонування ревкомів як органів, що відновлювали радянське будівництво. В останні дні грудня 1919 р. – перші дні січня 1920 р. оформились ревкоми в Бахмуті, Горлівсько-Щербинівському районі, на рудниках Макіївського району, в Гришино, Єнакієво, в багатьох селах. 4 січня 1920 р. було створено Донецький губернський революційний комітет.

Оскільки межі губернії на той час, природно, встановлені не були, на своєму першому ж засіданні губревком розглянув питання «Про кордони Донецької губернії» і виробив відповідні пропозиції. 15 березня 1920 р. ці пропозиції затвердила Рада Української трудової армії. 23 березня постанову про кордони Донецької губернії затвердив ВЦВК РРФСР, а 16 квітня 1920 р. – ЦВК Рад України⁵⁰¹. До складу Донецької губернії ввійшли Старобільський повіт, частина Ізюмського і Куп’янського повітів Харківщини, Бахмутський, Луганський, Маріупольський повіти Катеринославщини, Таганрозький округ та частина Донецького і Черкаського округів колишньої області Війська Донського.

Наприкінці квітня 1920 р. відбувся губернський з’їзд Рад, який обрав губернський виконком знову на чолі з Ф. Сергєєвим (Артемом). А ще 22 лютого 1920 р. відкрилась І губернська партійна конференція⁵⁰².

Цього разу і Харків і Москва більш жорстко тримали спільну лінію.

Логічним продовженням «розв’язання» суперечностей з «облатками», що сповідували ідеї регіоналізму, прагнули до їх втілення у суспільну практику стало їх поступове усунення з відповідальних загальнонаціональних, загальнодержавних посад, переміщення на ділянки роботи в РРФСР і навіть в міжнародні організації (Ф. Сергєєв (Артем), наприклад, був направлений на роботу секретарем Московського комітету РКП(б), головне – подалі від України.

З позбавленням основних носіїв регіоналістських ідей можливостей впливати на державне будівництво було вирішено і проблему боротьби з донкривбасівським сепаратизмом (хоча в значно менших масштабах і яскравих формах – здебільшого на побутовому рівні, регіоналістські настрої і надалі зберігались і деколи давали себе знати).

Підводячи підсумок, очевидно, можна висловити наступні міркування.

Сепаратистські настрої частини керівників більшовицьких організацій Донецького і Криворізького басейнів виявились у кричущій суперечності з потребами національно-державного будівництва. Це усвідомлювали навіть вожді РКП(б) і РРФСР, які намагались уникнути додаткових небажаних ускладнень у стосунках з Україною, що й без того завжди були непростими. Цим, в першу чергу, зумовлювалась негативна позиція офіційної Москви щодо спроб утворення Донецько-Криворізької Республіки.

Піддавши критиці політичний курс керівників Донецько-криворізької Республіки, Москва тим самим застерігала і щодо неприйнятності нігілістичноцентралістичних поглядів «лівих» в КП(б)У – Г. П’ятакова, В. Затонського, Є. Бош та ін., які виявили свою повну невідповідність потребам радянського національно-державного будівництва.

Характерно, що ідеї вичленення Донкривбасу зі складу України не знайшли скільки-небудь помітного відгуку в народних низах. Принаймні документів щодо цього не відклалося. Це дозволяє з достатньо високою мірою вірогідності судити, що регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й, навіть, більшовиків. Тобто від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд. А тому й крах їх у зіткненні з суспільною практикою був невідворотним.