Текст книги "Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди"

Автор книги: Валерій Солдатенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 50 страниц)

Однак, варто пам’ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської «тюрми народів». Українська революція стала органічною складовою цього об’єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав переустрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах зі збереженням її цілісності, що мало надважливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об’єктів чужоземних зазіхань. Варто пам’ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення – виборювати автономію явочним шляхом.

Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання незалежної державності, якби така була проголошена. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше – бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно – історично справедливі) гасла самостійників.

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М. Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСФ. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно – їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. «Їх голос звучав сильно, – майже патетично заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший, – інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! – В. С.)… Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі… відверто упереджене і не аргументоване»¹⁰⁴.

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента «Киевской мысли» від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого «помітний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій»¹⁰⁵. Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М. Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва – безперечно. Цього не можна було не «помітити». Що ж до «переваги радикальних націоналістичних тенденцій», то такими для ліберальної (хтось ладен сьогодні іменувати її правосоціалістичною), великодержавної «Киевской мысли» були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року. На цей момент звертає увагу багато об’єктивних дослідників. А першим відзначив очевидні деформації в оцінці солдатських настроїв безпосередньо на І Всеукраїнському військовому з’їзді, ніби-то пройнятих «шовінізмом», В. Винниченко. Він доволі делікатно сказав, що газета пише «нестримано, несовісно»¹⁰⁶.

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О. Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б. Мартоса неясно, чому зчинився «страшний рев», «крик», «галас» – від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В. Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О. Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність – широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то «панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії…Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла»¹⁰⁷.

Більше «фактів», окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно – не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: «Подібні приклади можна довго продовжувати». Неважко передбачити, якби у Ф. Турченка і Г. Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається «останній козир»: «Зрештою робота по їх («подібних прикладів» – В. С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М. Млиновецького, в книжці П. Мірчука «Українська державність. 1917–1920 рр.» (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про «нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським», «тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися…»¹⁰⁸.

Те, що «деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів – це та ж сама «пісня», що й «подібні приклади можна довго продовжувати» – доводити не варто. Що праця М. Млиновецького – то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення – показано вище. Крайня заангажованість позиції П. Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф. Турченко і Г. Кривоший мляво застерігаються – «можна довго сперечатися про якість цих робіт». Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально «тонуть» у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і «козирна карта» швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф. Турченко і Г. Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини не вповні науковими методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф. Турченка і Г. Кривоший¹⁰⁹.

При вивченні, відтворенні інших аспектів розвитку Української революції принципових розходжень у істориків не виникало.

Достатньо детально прослідковуються, зокрема, державотворчі зусилля, стосунки з Тимчасовим урядом, підготовка Універсалів, їх значення і вплив на розвиток подій, проголошення Української Народної Республіки і набуття нею статусу державної самостійності, конфлікт Центральної Ради з РНК Радянської Росії, його військова фаза, участь у Брестських переговорах, їх політичні наслідки для України.

Невеликі розходження спостерігаються в оцінці підсумків діяльності Центральної Ради, визначенні позитивних аспектів і негативів.

Отже, можна констатувати, що, попри розбіжності у підходах істориків до низки важливих проблем першого (радівського) періоду Української революції, історіографічний прогрес тут очевидний. Тим рельєфніше на його фоні вимальовуються певні аспекти, почасти – прогалини, які чекають своєї належної розробки.

Наймасштабніша опозиція в РСДРП(б) курсу на соціалістичну революцію [4]4
  Вперше матеріал знайшов апробацію під назвою «Апрельские тезисы В. И. Ленина: процесс и итоги обсуждения в большевистской организации Киева» на конференції «Дискуссии в РСДРП(б) – РКП(б) 1917–1920 гг.» (опубліковано в збірнику під аналогічною назвою – М., 1990. – С. 76–97) і в доопрацьованому варіанті вміщений до видання «Україна в революційну добу: історичні есе-хроніки. У 4-х т.: Т. 1. Рік 1917» (Харків, 2008. – С. 175–190).


[Закрыть]

Діячі ліворадикального політичного спектра, які найактивніше впливали на перебіг революційних подій в Україні, зустріли й 1917 рік, і повалення самодержавства здебільшого досить далеко від рідних місць.

Дуже авторитетні й впливові у передвоєнний час серед київських більшовиків Є. Бош і Г. Пятаков (вони послідовно очолювали місцеву організацію у 1911–1912 рр.) після арешту, засудження на довічне заслання до Сибіру змогли здійснити втечу і через Владивосток, Японію і США дісталися до Швейцарії. Вони взяли участь у Бернській конференції соціал-демократичних організацій, почали разом з В. Леніним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим видання журналу «Коммунист» як міжнародного органу лівих соціал-демократів. Однак через теоретичні незгоди в оцінці ступеня розвитку капіталізму («імперіалістичний економізм»), у ставленні до демократичних рухів та в національному питанні Г. Пятаков і Є. Бош розійшлися з В. Леніним, його прибічниками і виїхали до Скандинавії, де продовжували революційну діяльність. Зв’язку з Україною, крім спорадичного, рідкісного листування з рідними, не мали.

Ф. Сергєєв (Артем) – впродовж ряду років визнаний лідер харківських більшовиків – ще в 1910 р. втік із Сибіру до Харбіна, а з 1911 р. перебував у Австралії. Природно, зв’язків з Україною не мав, та й вкрай обмежену інформацію про події на Батьківщині одержував з багатомісячною затримкою.

Обидва депутати Державної думи від пролетарських центрів Лівобережжя – М. Муранов (Харківщина) і Г. Петровський (Катеринославщина) разом з іншими депутатами-більшовиками відбували заслання в Сибіру.

Правда, набиралися сили, ставали дедалі впливовішими їх дещо молодші колеги, такі як С. Буздалін (Харків), Ш. Грузман (Горлівка), Е. Квірінг, М. Копилов, С. Гопнер (Катеринослав), В. Бистрянський (Ватін), М. Зарніцин (Київ), М. Тарногородський (Вінниця), Г. Ачканов, П. Старостін (Одеса). Однак, за винятком хіба що Е. Квірінга, вони так і не переростуть масштабів місцевих працівників і ніхто з них не став діячем із широким теоретичним мисленням, власним баченням шляхів розвитку революції, здатних приймати неординарні самостійні рішення тощо.

Будучи щирими й порядними людьми, хорошими, дисциплінованими виконавцями, у своїй поведінці вони все ж залежали від зовнішніх імпульсів, ішли за рішеннями, які продукувалися центральними партійними установами. Об’єктивне визнання цього факту ще не означає, що вони, керовані ними організації були лише сліпими виконавцями чужої волі, слухняними знаряддями (агентами) тільки чиєїсь політики, яка зовсім не відповідала інтересам і прагненням місцевого населення. Щоб використати потенціал останнього у бажаному напрямі, для досягнення злочинних завуальованих задумів буцімто треба було запропонувати оманну політику, просто обдурити широкі верстви трудящих.

Вочевидь, тут виявляється надто поверхове розуміння механізму здійснення революцій як всеосяжних, глибинних рухів. Підняти на них маси, мобілізувати на довготривалі, історично відповідальні, нерідко ризиковані і навіть небезпечні для окремої особи дії можна лише в разі принципового збігу векторів розуміння суті наявних проблем і шляхів їх розв’язання. При цьому часто вибір шляхів і методів досягнення мети здійснюється не вільно, а жорстко детермінується цілою низкою обставин і виявляється сутнісно одним і тим самим, незалежно від рівня усвідомлення й обґрунтування (від ідейно-теоретичного до рефлекторно-прагматичного), внутрічи позасуб’єктного народження й оформлення.

Втім, зазначене слугувало і об’єктивною підставою для розходжень, іноді конфліктів, без яких, очевидно, рух вперед взагалі неможливий.

Слід сказати, що В. Леніну, його оточенню доводилось нерідко докладати чималих зусиль, щоб привести місцеві більшовицькі організації (ступінь їх організованості, дисциплінованості, ідейної монолітності нерідко істотно перебільшується), так би мовити, «до єдиного знаменника». Відмінності ж у позиціях останніх породжувалися, передусім, специфікою місцевих умов, бажанням регіональних лідерів врахувати їх у конкретній політичній діяльності. І хоча, врешті-решт, центру різними методами (критикою, переконанням, тиском і т. ін.) вдавалося долати ті відмінності у здійсненні спільного курсу, які, на думку керівного ядра партії, шкодили її монолітності, мобільності, бойовитості, об’єктивна їх наявність в очах пересічних громадян викликала враження наближення більшовиків до корінних інтересів мас на найрізноманітніших зрізах, бажання реалізувати їх у конкретних діях. У всякому разі, причин для появи нездоланної стіни між широкими масами України та більшовиками через підлеглість останніх позанаціональним центрам практично не було, або ж вони не виявляли себе досить відчутно.

Більшовики України після виходу з підпілля нараховували у своїх лавах близько 2 тис. членів (до 30 % з них працювали в об’єднаних із меншовиками організаціях). Більшовицькі організації почали швидко поповнюватись і налагоджувати роботу з поверненням із заслань та еміграції провідних у минулому працівників.

У числі перших зі Скандинавії до Росії, щоправда не без додаткових труднощів, змогли повернутись Г. Пятаков і Є. Бош. Хоча першим великим пунктом їх зупинки була столиця, де, природно, вирували найбільші політичні пристрасті, подружжя твердо вирішило прямувати до Києва. Там, на їхню гадку, вони, їхній досвід і зв’язки були потрібні більше, аніж деінде, і там можна було принести якнайбільшу користь революційній справі.

І доля розпорядилася так, що саме особиста позиція Георгія Пятакова багато в чому вплинула на лінію поведінки київських більшовиків, вибір їх орієнтацій і призвела, врешті, до серйозної спроби оформлення найзначнішої опозиції загальнопартійному курсові.

Позиція Г. Пятакова досить ретельно виявилася вже у ставленні до телеграми В. Леніна більшовикам, які від’їжджали до Росії, від 6 березня 1917 р. «Наша тактика: повне недовір’я, ніякої підтримки новому уряду; Керенського особливо підозрюємо; озброєння пролетаріату – єдина гарантія; негайні вибори в Петроградську думу; ніякого зближення з іншими партіями…» – наставляв В. Ленін¹¹⁰. З тих, хто входив до складу групи більшовиків, яким вона була адресована, Г. Пятаков і Є. Бош відразу ж виступили проти ідей, викладених у телеграмі.

13 березня Є. Бош зробила на засіданні Бюро ЦК доповідь про директиви, одержані від В. Леніна. Зачитавши телеграму, вона повідомила, що лідеру більшовиків був направлений запит у зв’язку з тим, що останні два пункти видались недостатньо ясними. Тут же було запропоновано розпочати дискусію про тактику і після короткого обміну думками ухвалено виробити платформу, яка б розкривала лозунги, запропоновані Бюро ЦК. Однак, комісія, якій це було доручено, не виконала наміченої роботи. На засіданні Бюро ЦК 22 березня при обговоренні питання про платформу були схвалені резолюції «Про Тимчасовий уряд» і «Про війну і мир», опубліковані зі вступом «Наша платформа» в «Правде» № 18, від 26 березня 1917 р. Обом документам притаманні положення, характерні для тогочасної позиції Бюро ЦК (про контроль рад за діяльністю Тимчасового уряду, вимоги до Тимчасового уряду, якому давалась розпливчаста характеристика, відмовитись від загарбницьких планів, запропонувати всім країнам, що воювали, мир і т. д.)¹¹¹. Принципову тактику з таких найважливіших питань не змогла виробити і Березнева нарада партійних працівників.

На момент обговорення ленінської телеграми Бюро ЦК в Петрограді знаходилась представник Київського комітету РСДРП Д. Іткінд. Вона одержала документ як директиву і привезла його до Києва. Позиція Бюро ЦК щодо ленінської телеграми, можливе знайомство Д. Іткінд з поглядами з даного питання Г. Пятакова і Є. Бош, які очолювали в минулому Київську організацію, непослідовна позиція частини керівників комітету з ряду ключових питань революції, що намітилась на той час, зумовили характер прийнятого Київським комітетом РСДРП рішення за результатами поїздки свого представника до Петрограда. На засіданні, яке відбулося 19 березня, комітет постановив не оголошувати на наступних зборах партійної організації привезену Д. Іткінд «Телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії». У зв’язку з цим Д. Іткінд не включила інформації про документ В. Леніна до своєї доповіді про результати відрядження до Центрального Комітету партії, зробленої на зборах 21 березня¹¹².

Тим часом, до Києва прибули Г. Пятаков і Є. Бош, які «без розкачки» поринули у роботу.

23 березня 1917 р. обоє вчорашніх емігрантів виступили на засіданні комітету з доповідями «Про платформу ЦК і партійну нараду, яка скликалася на 28 березня». Під впливом їхніх доповідей було вирішено створити спеціальну комісію для вироблення платформи Київського комітету. До її складу ввійшли Є. Бош, В. Бистрянський, І. Крейсберг, Г. Пятаков, М. Савельєв (Петров). Наступного дня комітет уже заслухав доповідь комісії для вироблення платформи, ухвалив запропонований проект і доручив Г. Пятакову здійснити остаточну редакцію документа для представлення загальним зборам організації¹¹³. Однак 29 березня, після обміну думками, було вирішено відкласти прийняття запропонованого Г. Пятаковим документа до чергових зборів у зв’язку з тим, що представник організації М. Савельєв знаходився в той час на нараді партійних працівників у Петрограді. З метою уточнення позиції більшовиків щодо війни було доручено комітету на додаток до платформи виробити спеціальну резолюцію. Звертає на себе увагу той факт, що, не дочекавшись схвалення платформи черговими зборами, комітет на своєму засіданні 1 квітня 1917 року доручив В. Бистрянському і О. Горвицю зібрати об’єднане засідання пропагандистів і агітаторів, прочитати їм доповіді про платформу Київського комітету і запропонувати «у своїх виступах триматися цієї платформи»¹¹⁴. Не вплинув на позицію Г. Пятакова та його прибічників і передрук з «Правды» «Голосом социал-демократа» 25, 28 і 30 березня статті В. Леніна «Листа з далека. Лист 1. Перший етап першої революції».

Члени організації виявили принциповість, відклавши більшістю голосів прийняття запропонованого В. Бистрянським проекту резолюції про війну, автоматично знявши питання про схвалення платформи комітету на загальних зборах 4 квітня.

Однак Г. Пятаков і його однодумці намагалися будь-що здійснити свої задуми. Об’єднавши більшість у комітеті, вони 6 квітня знову внесли на затвердження зборів резолюцію про війну і схвалення платформи комітету. Часте проведення зборів приводило до того, що в них не завжди могла брати участь більшість членів організації. Склад присутніх теж змінювався. На зборах 6 квітня, як показує підрахунок за результатами голосування резолюцій, було всього 323 чоловіка, тобто не більше 1/4 складу організації. За цих умов Г. Пятакову і його однодумцям удалося домогтися схвалення напрацьованих ними документів¹¹⁵ (9 квітня вони були опубліковані «Голосом соціал-демократа»).

Головна ідея платформи містилась уже у вступному абзаці: «Ми вважаємо, – говорилось у платформі, – що розвиток продуктивних сил і соціальна міць пролетаріату не досягли в Росії того рівня, за якого робітничий клас може здійснити соціалістичний переворот. Встановлення соціалістичного ладу, яке є кінцевою метою всієї нашої діяльності, не входить тому до числа завдань, які стоять перед нами в ході революції, що здійснюється»¹¹⁶.

Вся політична робота більшовиків повинна була, згідно платформи, зводитися до здійснення Програми-мінімум РСДРП. Цікаво, що ще в грудні 1916 р. у зауваженнях на статтю Г. Зінов’єва про максималізм В. Ленін назвав у корені невірною ідею автора про те, «наче б то ті її [мінімум програми] вимоги… в підсумку дають перехід до принципово іншого загального устрою…Думати так – значить принципово перейти на позицію реформізму і залишити точку зору революції соціалістичної.

Програма-мінімум є така програма, яка принципово сумісна з капіталізмом, не виходить із його рамок»¹¹⁷.

Таким чином, доля надала Г. Пятакову і Є. Бош шанс першими донести в революційну Росію суть нової ленінської тактики. Однак вони зробили чимало, щоб посіяти недовіру до неї в центральних органах партії й протипоставити їм свою позицію в Київській організації.

Можна припустити, що на тогочасній позиції Г. Пятакова позначився і авторитет Георгія Плеханова. Перший марксист Росії не лише не сприйняв ленінського політичного курсу, а й неодноразово різко негативно висловлювався на адресу В. Леніна, його «Квітневих тез». Він, зокрема, писав, що «російська історія ще не змолола тієї муки, з якої буде з часом спечено пшеничний пиріг соціалізму». А серед аргументів фундатор російської соціал-демократії наводив такі: «Соціалістичний лад передбачає щонайменше дві обов’язкові умови: 1) високий ступінь розвитку продуктивних сил (так званої техніки); 2) вельми високий рівень свідомості в трудящому населенні країни. В Росії немає ні того, ні іншого», – вважав Плеханов, – а тому «розводитися про організацію соціалістичного суспільства в нинішній Росії – значить вдаватися в безсумнівну і при цьому вкрай шкідливу утопію». Отже, соціалістичну перспективу в Росії 1917 р. заперечував і Г. Плеханов…

Втім, схвалення київською організацією платформи комітету не означало кінцевого торжества антиленінських поглядів. Їм ще належало увійти у відкрите протистояння з ленінськими ідеями.

7 квітня до Києва повернувся із загальнопартійної наради М. Савельєв. Перед від’їздом із Петрограда 5 квітня він одержав один примірник підготовленого до публікації в «Правде» варіанта тез. «Я списав їх олівцем на окрему записку, – згадував представник Київського комітету більшовиків, – і ось з цим новим євангелієм революційного комунізму приїхав до Києва»¹¹⁸.

Порівняння документа, з яким ознайомився у Петрограді М. Савельєв, з текстом тез, надрукованих в «Правде», і тими підготовчими матеріалами, що зберігаються у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), дозволяє висунути передбачення: М. Савельєв скопіював один із перших варіантів ленінської праці, можливо, навіть у момент ознайомлення ще незавершеної. Ймовірно й інше. М. Савельєв з невідомих причин (наприклад – не встиг чомусь) переписав тільки перші 8 із 10 тез і далі оперував саме тим неповним документом, який з часом набув такого вигляду через кількаразове копіювання як завершений.

Важливим було і те, що М. Савельєв був присутній на ряді перших ленінських виступів після повернення з еміграції і обнародуванні В. Леніним тез 4 квітня на зборах більшовиків та об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів у Таврійському палаці¹¹⁹.

Відразу ж після приїзду до Києва вже увечері 7 квітня 1917 року М. Савельєв зробив доповідь, в якій розгорнуто охарактеризував свою поїздку до Петрограда, висвітлив хід роботи Березневої партійної наради, Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів, доповів суть запропонованої В. Леніним лінії поведінки в революції. Доповідач охарактеризував ленінську доповідь на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків як могутній удар по об’єднавчих тенденціях.

Далі М. Савєльєв зачитав згадані 8 тез і виклав ленінську аргументацію для їх розвитку. На жаль, на цьому чернетка протоколу засідання комітету 7 квітня обривається. Однак обговорення доповіді було продовжено на засіданнях 9 і 10 квітня в обстановці гострої полеміки. М. Савельєву довелося досить довго відповідати на численні запитання, якими його буквально засипали члени комітету. До того ж, в більшості питань проглядалося несприйняття ленінських ідей, апріорі критичне ставлення до них. М. Савельєв спокійно і принципово відстоював правильність ленінських положень. У ряді випадків йому довелося висловити й власні погляди щодо складних теоретичних проблем, і вони в цілому збігалися з тими висновками, які були сформульовані В. Леніним пізніше.

Сюжет протоколу з питання «Про позицію, яку зайняв т. Ленін, завершується чітким записом: «Тов. Савельєв (Петров) повністю приєднується до тез Леніна і вважає, що вони у зв’язку з тим, що капіталізм зайшов у безвихідь, цілком виправдовуються в міжнародній соціальній революції»¹²⁰.

Єдиною, хто підтримав тоді М. Савельєва і прийшов йому на допомогу в роз’ясненні ленінських орієнтирів, була представник ЦК РСДРП О. Розмирович.

Однак більша частина членів Київського комітету – Г. Пятаков, Є. Бош, В. Бистрянський, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Кугель та ін. – виступили проти «Квітневих тез». Основний їх доказ – незрілість Росії для соціалістичної революції¹²¹.

«Поразка уряду, соціалістичний переворот неможливі, оскільки немає всіх економічних передумов, – стверджував М. Кугель. – Тов. Ленін неправий, приймаючи буржуазно-дем. переворот за переворот соціалістичний». «Диктатура пролетаріату зараз неможлива, оскільки маси політично не виховані, не підготовлені до організації господарства, до відвернення продовольчої кризи», – вторив йому А. Горвіц. «У нашій платформі, – наполягав Г. Пятаков, – говориться чітко, що ми зараз не йдемо до соціалізму, а т. Ленін кличе до захоплення влади. Ленін все ж таки проти У[становчих] З[борів], але для нас ясно, що тепер можуть бути тільки У[становчі] З[бори], а не Республіка Рад Роб. Солд. і Наймит. Деп.». Є. Бош також особливо акцентувала на тому, що платформа Київського Комітету корінним чином розходиться з ленінськими тезами. «Тов. Ленін, – підкреслювала вона, – знаходить можливим соціалістичний переворот, у нас можливий тільки демократичний переворот. Говорячи про соц. переворот, ми підтримуємо контрреволюцію. Тов. Ленін говорить – геть Т[тимчасовий] У[ряд], а київська організація говорить: ми критикуємо Т[тимчасовий] У[ряд], ми боремося з ним, викриваємо, але не скидаємо. Тов. Ленін говорить – не У[становчі] З[бори], – а ми вимагаємо У[становчі] З[бори]… Ми повинні підтримувати резолюцію київського комітету, тепер час настільки серйозний, що тримуватись авторитетів неможливо»¹²².

В позиції противників переходу до соціалістичної революції проявилася невіра у революційні потенції російського пролетаріату, в можливість залучення селян на бік соціалістичної революції. О. Горвіц, наприклад, твердив, що в «Росії головна маса населення дрібнобуржуазна і тому реакційна. Подальший розвиток революції позначить розходження між пролетаріатом і селянством». Д. Іткінд також намагалась довести, що тези передчасні через дезорганізацію і непідготовленість мас, несвідомість солдатів. Вона вважала, що в соціалістичній революції широкі маси селянства не підуть за пролетаріатом. М. Кугель пророкував: «Якби пролетаріат взяв у свої руки владу в нашій аграрній країні, революція була б програна»¹²³.

В. Бистрянський, О. Горвіц у своїх міркуваннях відстоювали думки, що без соціалістичної революції на Заході вона неможлива в Росії, а тому і неприйнятні тези В. Леніна.

Г. Пятаков і його прибічники недооцінювали ролі рад у революційному процесі, продовжували ратувати за підтримку Тимчасовго уряду. Аргументація при цьому була плутаною і непереконливою. Так, М. Кугель говорив, що «перехід влади до Рад неможливий, тому що Ради – влада революції і при встановленні республіки вони скасуються… Ми, звичайно, не можемо довіряти уряду, але поки що терпимо його… Тов. Ленін говорить про повалення уряду, але уряд спирається на Р.Р.Д., а тому треба повалити Р.Р.Д.» Г. Пятаков пояснив своє неприйняття ленінських ідей так: «В тезах говориться про передачу влади Радам Р.Д. і Р.С.Д., тобто, про диктатуру пролетаріату, яка неможлива при капіталізмі»¹²⁴.

Відкидалась і ленінська тактика щодо імперіалістичної війни. Братання М. Кугель кваліфікував як утопію, а О. Горвіц назвав «не марксистським способом ліквідації війни, а анархічним». Висловлювались сумніви і стосовно економічної платформ партії більшовиків, М. Кугель: «націоналізація землі – небезпечний експеримент»¹²⁵.

Не дивно, що у процесі дискусії М. Лебєдєв вніс і узагальнюючу пропозицію про те, що «Київський к-т не згоден з тезами Леніна»¹²⁶.

Вже 10 квітня 1917 р. Київський комітет РСДРП прийняв резолюцію: «Вважаючи тези т. Леніна ще недостатньо обґрунтованими і розвинутими, Київськ. к-т утримується поки що від прийняття резолюції щодо тез, залишаючи їх у межах дискусії»¹²⁷.

Враховуючи прагнення однодумців Г. Пятакова затягнути, а то й зовсім зірвати обговорення «Квітневих тез», приховати їх зміст від рядових членів партії, М. Савельєв ознайомив з ленінським документом найчисельнішу в Києві Міську району партійну організацію (яка об’єднувала близько 1000 із загального числа 1500 членів партії). Збори більшовиків Міського району, обговоривши тези В. Леніна, схвалили їх більшістю голосів¹²⁸.

Активно підтримала «Квітневі тези» революційна молодь Києва. Так, 9 квітня М. Савельєв виступив з повідомленням про «Квітневі тези» на зустрічі з ініціативною групою молодих робітників по створенню спілки соціал-демократичної робітничої молоді. Учасники зустрічі прийняли рішення заслухати аналогічну доповідь М. Савельєва на зборах робітничої і студентської молоді міста. Через два дні такі збори відбулися. По закінченню доповіді було вирішено надіслати вітальну телеграму В. Леніну. Молодь, зокрема Мальчиков, Лапідус, Мішухіна й інші, з великим ентузіазмом пропагували тези, виступали за їх визнання, боролись проти їх противників у комітеті й організації¹²⁹.

З ініціативи М. Савельєва привезений ним варіант тез (із несуттєвими, викликаними, швидше за все, технічними причинами, скороченнями) був розмножений на гектографі й поширений у місті листівкою. Це був єдиний у країні передрук одного із перших варіантів твору В. Леніна. Цінність цього видання зростає у зв’язку з тим, що інших листівок із текстом «Квітневих тез» не виявлено (оригінал єдиного примірника листівки знаходиться на збереженні в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, колишньому Партійному архіві Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу ІМЛ при ЦК КПРС – ф. 57, оп. 2, Д. 56а, л. І). Очевидно, листівка вийшла 10–12 квітня 1917 р. Пізніше вона, швидше за все, була б передрукована із «Правды». Даних про наклад листівки немає, хоч є відомості, що дійшли до наших днів зі спогадів учасників подій, зокрема Мальчикова (на жаль, свого часу вони не були записані, документально оформлені), за якими листівку видали у кількості 2 тис. примірників. Так, не зважаючи на маневри Г. Пятакова, зусиллями М.Савельєва з ленінським твором одержала можливість ознайомитися значна частина партійців ще до вирішального етапу його обговорення.