Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 16

– Кохай мене, любий, іще кохай, – шепотіла зовсім п’яна Олеся, намагаючись обійняти Стася за шию. Від випитого приємно шуміло в голові, і дівчина не помічала, що її вже кидає врізнобіч.

– Випий іще. – Він подав їй пляшку.

– Я вже не хочу, – захитала Олеся розкуйовдженою головою. – Я хочу тебе.

– Лише п’ять ковточків, – наполягав Стась. – Коли ти вип’єш, то стаєш більш розкутою та більш сексуальною, такою, як ти мені подобаєшся.

– Заради тебе. – Олеся взяла пляшку, зробила кілька ковтків та майже одразу снопом завалилася на подушку, випустивши з рук пляшку, з якої полилася недопита горілка прямісінько на оголені груди. Олеся закинула голову назад, відкрила рота та одразу ж голосно захропіла. Із сусіднього намету почувся приглушений регіт хлопців.

Стась з огидою пнув ногою тіло дівчини, скривився й вийшов із намету до багаття. Він сьогодні також забагато випив, але не відчував цього. З хлопцями вони гарно розважилися, полякавши селюків пострілами з пневматичної зброї вгору, але задоволення ніякого не дістав. Він ненавидів себе за зв’язок із цією товстухою Олесею, бо до її жирових відкладень, схожих на застиглий холодець, було бридко навіть доторкнутися. Стало зрозуміло, що сподівання розбудити в Соні ревнощі були марні. Треба було зробити щось інше: коли старий план не спрацював, потрібно розробити новий. Але що треба зробити, щоб привернути до себе увагу рудої дикунки?

Стась навіть на знав, чи потрібна була йому ця селянка Соня, чи ні. Його самолюбство було зачеплене, а він не звик, щоб йому чинили опір. До цього все йшло по життю гладенько, як бажалося. І навіть не в спорі була справа. Він знав, що повинен зламати це дівчисько, і зробити це треба так, щоб вона сама підкорилася. Лише тоді його «я» буде повністю задоволене.

Стась не захотів іти спати до намету, де хропіла гола Олеся. Він приніс ковдру та простелив біля багаття, але ще довго не міг заснути. У його уяві була Соня. «Вона б непогано пасувала до мого заміського будинку», – мріяв Стась і чітко уявляв Соню в коротенькому сарафанчику, з кошиком у руках, із золотавим розпущеним волоссям у своєму саду. Напевне, він уже спав, коли перед очима знову й знову з’являлася прекрасна, як саме життя, рудоволоса вершниця…

Розділ 17

Своїх корів людям тепер доводилося пасти на другому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний і похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати, а дрібні конфлікти залагоджувати своїми силами на місці. Треба було дочекатися, поки відпочивальників або розгонить негода, або їм самим обридне. Але хлопці з міста не поспішали від’їжджати.

Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним урожаєм та теплою дниною. Щоранку зависали над річкою сиві тумани, і люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…

Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже хотіла занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.

– Твоя наречена, діду, – сказала Софійка дідусеві.

– Напевне, мажори знову щось накоїли, – стривожено мовив дід.

І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, заголосила:

– Ой, Андрію, лишенько, та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.

– Кажи все, як воно є. Здається, ми вже до всього звикли – нема чим і здивувати, – махнув рукою дід.

– Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись урятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столиків і стільців забажалося їм.

– Що-о-о?! – в один голос протягли Соня та дід.

– Нема, нема нашої красуні, – сплеснула долонями стара й захитала в розпачі головою.

Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся із сокирою в руках. Очі його палали від гніву.

– Я сама! – Софійка вихопила в старого сокиру з рук.

Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди й почав хилитися додолу.

– Дідусю, – підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.

– Ой лишенько! Що ж це робиться?! – Баба Параска поспішила на поміч дівчині.

– Діду, діду, дідусю. – Софійка плакала у відчаї та трясла тіло старого. – Тримайся, любий, не покидай мене.

– Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, – порадила баба Параска.

І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що в нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник, покликала медпрацівника на допомогу.

…Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.

Після невідкладної першої допомоги фельдшерки приїздив за викликом із району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.

– Що ви хочете? Вік. Людину в такому віці лікувати нелегко, – констатував лікар, оглянувши хворого.

– Я знаю, якого він віку, і вік – це не діагноз, – наголосила Соня. – Але мені потрібно поставити його на ноги.

– Вибачте, юна леді, – мовив лікар. – Але я не Всевишній.

– Мені потрібно його вилікувати, – наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка й стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.

– Спробувати можна, але боюся, що ви дарма витратите свої кошти. – Лікар уважно огледів дівчину з ніг до голови й додав: – Якщо вони у вас є.

– Це вже мій клопіт, – відповіла дівчина, гордо скинувши голову. – Я не запитую у вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.

– Ви хоча б уявляєте, у яку копійчину виллється гарне лікування?

– Ні, – зізналася Соня. – Але розумієте, – голос її пом’якшився, – у мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я егоїстка, що в таку хвилину говорю про себе, але дідусь усе життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці гроші, але я маю зробити все, що можна, і навіть більше.

Щирість дівчини вразила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та вийняв бланки рецептів…

Після від’їзду лікаря Софійка трохи заспокоїлася, бо той усе-таки дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.

– Дідусю, пробач мені, – сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав, «на смерть».

Вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування.

Спазми стиснули Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, аби подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину зі щирим співчуттям.

Ще більше стривожило Соню, коли дізналася, що фельдшерці треба платити за крапельниці.

– Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, – категорично заявила та.

– А як же безплатне лікування кожного? – запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на Майдані в Києві, коли вона мало не відморозила пальці.

– Вези його до лікарні в місто, там принаймні безплатно колотимуть.

– Зважаючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.

– Тож доведеться платити, – безапеляційно заявила фельдшерка та додала: – Я з тебе дорого не візьму.

Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів мусила йти до хрещеного та брати й там гроші в борг із розрахунку на дідусеву пенсію.

Розділ 18

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовкле листя з дерев та несамовито жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танку. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощу та згадувала останню зустріч із коханим. Чомусь постійно бачила зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до річки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зіроньки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, похиленої над водою, дерева, яке було свідком їхнього таємного кохання.

Софійка важко зітхнула, згадавши про ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона заплющила очі, і знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо відчувала, що станеться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконлива, бо він усе-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. У нього робота, служба – що вдієш? Якби знаття, де впадеш, то соломки підстелив би.

За вікном усе ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли з’явилася рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, – вирішила вона, – одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Упевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло скоїтися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», – зробила висновок Соня, вслухаючись у тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.

Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо, бо після інсульту дідусь досі лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола – сусід – допоміг викопати картоплю, а хрещений батько – висушити та перевезти до двору сіно. Тільки баба Параска ходить і примовляє: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допримовлялася, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Але стрималася. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.

Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена – так їй підказало чутливе дівоче серце.

Розділ 19

Ліків залишилося на два дні, а дідусь усе ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив із району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнтові не стало гірше, і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?

Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побитий собака. Думки плуталися в голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила добре виспатися, щоб уранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь уся тремтіла – чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стась.

– Хай тобі грець! Злякав як! – сказала Соня невдоволено. – Чому ти приперся в мій сад? Берега тобі мало, чи що?

– Доброго вечора, красуне, – усміхнувся Стась. – Прийшов до тебе поспілкуватися.

– Прийдеш, коли тебе покличуть.

– А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно. – Стась удавано зітхнув та розвів руками. – Тож вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.

– Мені від тебе нічого не потрібно.

– Ще й як потрібно! Старого ж треба на ноги поставити?

– Звичайно. І я зроблю це без тебе – будь певен.

– Ні, – похитав Стась головою. – Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.

– Геть звідси!

– Подумай, Соню, – продовжив Стась, не зважаючи на обурення дівчини. – Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здмухувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих із того світу витягають за кілька днів. І що прошу натомість?.. Майже нічого.

– Якби не ти, то з дідусем нічого б не сталося! – дорікнула дівчина.

– А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.

– Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?

– На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, – сказав Стась, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.

– Ти винен у тому, що в діда стався напад, – сказала вона. – Але Бог тобі суддя. А зараз іди геть.

– А як же моя пропозиція?

– Не підходить.

– Але чому?! Ти тепер вільна пташка.

– У мене є хлопець. – Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стрималася й продовжила: – Те, що його нема зараз поруч, нічого не значить. Він був, є й буде в моєму житті. Затям собі: завжди!

– А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?

– Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі цього не зрозуміти.

– Звичайно, хіба я можу зрозуміти? – скептично мовив Стась. – Я ж тупий неук.

– Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.

– Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого? Ми сучасна молодь, а ось ти відстала від життя, живеш ще в СРСР, коли сексу в нас не було.

– Олеся ж вірить тобі, покладає великі сподівання, – сказала Соня, не беручи до уваги останніх слів хлопця.

– Ха-ха-ха! – Стась голосно розсміявся. – Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.

– Це ти огидний, бридкий, фальшивий! – скипіла Соня. – Іди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.

– Обміркуй добре мою пропозицію, – сказав він. – Я зачекаю два дні. Сама прийдеш по допомогу, коли зрозумієш, що вихід у тебе один – ніч шаленого кохання.

– Я не хочу про це навіть говорити, – кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стась. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли почепила його на місце, то хлопця за вікном уже не було.

Розділ 20

З надією вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Дівчина була впевнена, що там їй видадуть допомогу – інакше бути не може. Спітнілий Олексій Павлович поклав перед Сонею чистий аркуш паперу, наказав писати заяву, докладно вказавши, кому потрібна допомога, з якої причини, потім довго вдивлявся в написане. Соня вже почала нервуватися й засовалася на стільці. Олексій Павлович, ніби прокинувшись від сну, блимнув на дівчину почервонілими очима, дістав хусточку, промокнув піт із лоба й наказав секретарці оформити всі належні папери.

– Сто гривень, – сказав він, не дивлячись дівчині в очі. – Більше не можемо.

– Сто?! – Соня аж піднялася зі стільця. – Що я зможу на них купити?

– Дівчино моя люба… – Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. – Це все, що ми можемо. Та якби в мене була змога дати більше, то чи не дав би?

– Дідусь усе життя працював у колгоспі… – почала вона.

– Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.

– У вас же є кошти, повинні бути.

– Немає, рідненька, нічого немає.

– Бо розкрали все! – не стрималася Соня. – Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблукати в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила в цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?

– І справедливості у світі теж немає, – роздратовано сказав Олексій Павлович. – Уже не мала дитина, повинна й зрозуміти.

– Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!

– То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?

– Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйона не вистачає! – кинула зле.

Дівчина забрала гроші, розписалася за них у паперах.

– Невдячні, ох і невдячні пішли люди, – зітхнув голова.

– Це у вас немає совісті! – невдоволено промовила Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.

…Земля хиталася в Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.

До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою, яку будь-хто може розтоптати ногою. У «білому домі» вона не стримала себе, у запалі щось говорила про свої сподівання в дні помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні сподівання достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи до болю губи, не маючи сили стримати сльози.

Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлася, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, – Соня подумки звернулася до Сашка, – я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, усе переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».

У тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.

Доглянувши за дідусем, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той викидав із хліва гній.

– О! – зрадів дядько Василь. – Добридень, мала! Заходь до хати, а то в мене руки брудні. Бачиш, біля свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб усе до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, – усміхнувся він до хрещениці.

– Я лише на хвилинку, – пояснила Софійка. – Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?

– Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? – поцікавився він.

– Просто так, – збрехала Соня. – Дізнаюся, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.

– Дід іще не одужав?

– Поки що ні, але, сподіваюся, усе буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати – не переслухати, а зараз тихо в хаті, як у труні. Тож подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може, хоч розвіюся.

Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.

– Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, – сказала Соня, довго не зволікаючи.

– Щось трапилося? – запитала Галя.

– Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?

– Удень я дуже зайнята, – відповіла Галя. – Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кити». Знаєш, де це?

Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він розташований. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад уже ні. Тож доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу просто не мала, тож погодилася на зустріч біля клубу.

Розділ 21

У «Трьох китах» було надто гамірно, грала естрадна музика та миготіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню в обидві щоки, одразу ж потягла її за замовлений столик.

– Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, – попросила подруга.

– А то як же? – здивувалася Соня.

– Я тепер для всіх Геля.

– Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, правдиво українське.

– Галя, Галька… – Галя повела нафарбованими очицями. – Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька в мене асоціюється з тіткою Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.

– Гарна була жінка, – сказала Софійка. – Жаль, що померла ще молодою.

– Пам’ятаєш, якою вона була?

– Звичайно, – відповіла Софійка. – Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.

– Від неї завжди тхнуло гноєм, – не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. – Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її всюди все життя. І руки в неї були такі ж брудні, як і в моєї матері. Я маю на увазі, – виправилася Галя, – під нігтями був завжди бруд, бо не стежила за ними.

– Ти ж знаєш, що, маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, – мовила Соня й сховала свої руки під стіл.

– Та Бог із нею, тіткою Галею. – Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. – Я кажу все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.

– Галю, – почала було Соня, але одразу ж виправилася. – Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново й дуже важливо.

– Не парся, нічого страшного. У нас іще буде час поспілкуватися.

– Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише півгодинки, – попросила Софійка.

– Ні! Сьогодні в мого чоловіка день народження.

– Гелю, – дорікнула Соня. – Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.

– Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то, виходить, так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я – свою подругу з чоловіком. І все!

– Я без подарунка, мені незручно. – Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.

– Узагалі ми свято будемо відзначати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий! – Галя повернулася лицем до входу.

Софійка стерпла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч із ним ішов, усміхаючись до Соні, Стась!

– Вибач, я піду. – Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стась.

– Куди зібралася? – запитав він, нахабно посміхаючись. – Я так чекав такої слушної нагоди.

– Відійди, – попрохала Софійка, дивлячись йому прямо у вічі.

– Соню, ну досить! – Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. – Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село, та й годі! Будь розкутою! Не напружуйся, тут усі свої!

Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а в справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. Тож доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.

Софійка бачила, як Стась стежить за кожним її рухом, і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати Соні, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли чоловіки встали з-за столу та пішли курити, Соня вирішила не гаяти часу.

– Гелю, – почала вона одразу. – Ти знаєш, що в мене горе?

– Чула, що твій хлопець тебе покинув.

– По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.

– Чула, – відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.

У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал із шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.

– Я вже два рази викликала лікаря з міста, – продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. – Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.

– О! Це вже по-нашому, – Галя задоволено усміхнулася та наповнила бокал. – Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся в тебе розкішне, але одразу видно, що ти із села: такі зачіски давно не в моді.

– А я й не стидаюся того, – відповіла Соня, перехиливши й другий бокал. – Так ось, – продовжила вона, відчувши себе більш розкутою, – не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.

– Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, – протягла Галя.

Соня пильно вдивлялася в обличчя подруги, але воно нічого не говорило. Галя зробила паузу.

– Розумієш, Соню, у бізнесі, якщо хочеш щось мати, то ніколи немає вільних коштів. Якщо з’являються гроші, то їх одразу треба вкладати в справу. Інакше не можна – збанкрутуєш одразу!

– То ти мені… відмовляєш? – У Соні похололо в грудях від поганого передчуття.

– Зараз, якщо ти чула, почалася криза. Вона не пройшла повз нас. Охочих відпочити за кордоном усе менше й менше. Усі хочуть дешевше та краще відпочити. Іноді доводиться працювати собі в збиток. Я не кажу, що це буває завжди, але неприємності трапляються – таке життя. – Галя стенула плечима й усміхнулася.

– Допоможи мені. – Соня благально подивилася в очі подрузі. – Я прошу тебе перший раз й останній. Я буду працювати та віддавати тобі борг. Я обов’язково поверну тобі гроші, але не одразу, поступово. Восени будуть їздити по селах закуповувати картоплю, я продам її майже всю, а виручені гроші тобі одразу ж привезу…

– Соню, річ не в тому, що буде восени. Нам треба вижити зараз, доки йде сезон відпочинку. А щоб щось заробити, треба вкласти. Як ти не розумієш?!

– Розумію, – тихим голосом відповіла Соня. – Мені нікуди звернутися по допомогу.

– А Стась?

– Що Стась?

– Він пропонував тобі свою допомогу. Чому ти відмовилася?

– Отже, ти все знаєш, – похитала головою Соня.

– Не все, звичайно… – Галя хитро примружила очі. – Але дещо мені відомо. Та ти знаєш, скільки дівиць за ним упадає? Він гарний, високий, а головне – багатий! За його товстеньким гаманцем кожна побіжить, а ти… На що ти сподіваєшся? Кого чекаєш?

Софійка налила собі шампанського, випила ще.

– Сашка, – відповіла вона. – Я чекаю свого коханого.

– То-то ж бо й воно, що свого коханого! Тобі він потрібний, але де гарантія, що він тебе любить? Тобі не хочеться вірити й зізнаватися навіть самій собі, але факт – річ уперта, як каже мій чоловік; він покинув тебе та, напевне, уже давно забув, як тебе звати.

– Ні, – похитала головою Соня. – Кохання не вмирає, бо воно вічне. Та чи тобі це зрозуміти?

– Де вже мені зрозуміти! – пхикнула Галя. – Я знаю напевне, що коханням ситий не будеш. Дарма, що в мене чоловік набагато старший, дарма, що не гарний на вроду, але я завжди й гарно вдягнена, і добре взута. І в холодильнику в мене миші не вішаються. А що з твого кохання? Що ти маєш від нього? Кохання – уже давно пережиток минулого, потрібно бути сучасною, коли матеріальне набагато вище від почуттів, – сказала Галя й додала: – Потрібно мати те, чим можна скористатися, що показати іншим. А що в тебе є?

– Що я маю? – Соня намагалася приховати презирство, але в неї не дуже це вийшло, і вона зневажливо подивилася на Галю. – Маю надію. Сподівання. Чекання. Життєві сили. Я маю те, чого не маєш ти.

– Маячня! – махнула рукою Галя. – Якісь пишномовні, пафосні слова, якими кишать жіночі романи, і все!

У цей час повернулися чоловіки. Стась одразу ж підійшов до Софійки й запросив її на танець. Дівчині не хотілося більше розмовляти з Галею, бо було видно, що вони не порозумілися, на душі було так, ніби туди плюнули, тому Соня підвелася й подала руку Стасеві.

Софійка була від нього так близько, що хлопець знову відчув її п’янкий запах. Чим пахло її волосся, що так приємно лоскотало щоку? М’ятою? Вишневим цвітом? Вранішньою свіжістю чи стиглими яблуками? Він мав змогу торкатися її руки. Вона була ніжною, теплою та м’якою, як у дитини. Друга його рука тримала Соню за талію, і Стась уперше відчув, яке в неї пружне тіло. Від усього цього в нього паморочилося в голові, хоча він не був п’яний, і на мить йому здалося, що він уперше в житті закохався, що й справді хоче бачити цю дівчину поруч себе завжди.

– Соню, – прошепотів Стась. – Ходімо зі мною.

– Облиш, Стасю, – сказала вона, дивлячись кудись повз нього. – Не гай на мене часу.

– Поїхали до мене. Хочеш, я тебе познайомлю зі своїми батьками? Я скажу, що ти моя наречена, і це буде правда. Можливо, перша правда в моєму житті.

– Не треба. Я нічого від тебе не хочу. Потанцювали, та й годі.

Софійка пішла на своє місце. Галя, то ж бо Геля, про щось жваво щебетала зі своєю подругою. Софійка зрозуміла, що тут грошей їй не дадуть, але пусте, вона ще спробує в одному місці. «Безвихідних ситуацій не буває, – втішала себе Соня. – Треба вміти лише знайти цей вихід. Навіть у замкнутому просторі знайдеться невеличка шпаринка, потрібно лише пильніше придивитися й не впасти в розпач». Соня відчула, що задихається в цьому приміщенні, що їй бракує свіжого повітря, хоча й працювали потужні кондиціонери. Дівчина попрохала Галю вийти з нею надвір. Подруга щось прошепотіла Стасеві у вухо та потягла Соню за собою.

– Сумочка, – згадала Соня, – я забула свою сумку.

– Облиш. Що з нею станеться? Там усі свої.

Соня йшла за Галею кудись по темному коридору. Підлога під нею трохи похитувалася, і від випитого шампанського шуміло в голові. Вона не помітила, як Галя завела її в якусь кімнату, де було вимкнене світло. На мить Софійка загубила подругу з поля зору. Натомість загорілося світло і вже перед зачиненими дверима стояв посміхаючись Стась. Дівчина рвонула до дверей, але хлопець перекрив вихід своїм тілом, і дівчина зненацька наткнулася на його груди.

– Пусти! – Соня наказала, не попрохала.

– Ні, – посміхнувся Стась. – Пташечко, клітку зачинено.

Софійка озирнулася та побачила, що перебуває в кімнаті на кшталт готельної. Про це свідчило величезне акуратно заправлене ліжко посеред кімнати, велике дзеркало на стіні та шафа-купе для одягу.

Стась схопив Соню в обійми, намагаючись поцілувати. Він весь пашів від бажання оволодіти нею. Дівчина всіма силами запручалася, намагаючись відштовхнути нахабу та прорватися до дверей. Від її пружного тіла, що було так близько, хлопець зовсім утратив розум та намагався схопити на руки, щоб віднести до такого бажаного ліжка.

– Відпусти, – пручалася Софійка, – бо буду кричати, кликати на допомогу!

– Ніхто не прийде сюди, – палко шепотів він. – Скажи, що ти моя.

Соні вдалося вивільнити з обіймів праву руку, і вона із силою дала Стасеві гучного ляпаса. Один, потім другий, третій. Хлопець закляк від несподіванки на місці. Такого він не очікував! За все життя його ніхто навіть пальцем не зачепив!