Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 6

– Синку, ти нічого не забув узяти? – запитав Стася Андрій Андрійович, спостерігаючи, як той пакує великі валізи.

– Тату. – Стась квапливо застібнув останню блискавку валізи, сів на канапу навпроти батька. – Я не маленька дитина й збираюся, як ти вже зрозумів, не до піонерського табору, а на відпочинок до річки. Якщо я правильно розумію, то завтра перше серпня й там розпочався оксамитовий сезон.

Андрій Андрійович відкинувся в розкішному шкіряному кріслі, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне та розпливчате від надмірної ваги тіло.

– Я розумію, що ти, Стасю, почуваєшся зовсім дорослим, бо закінчив два курси юрфаку. Але для мене та твоєї матері – повір на слово – ти завжди будеш дитиною.

– До чого ці телячі ніжності? – у голос сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. – Здається, ти найбільше любиш, – Стась загнув один палець. – По-перше, своє крісло головного прокурора міста. По-друге, значок народного депутата, по-третє, гроші, по-четверте, молодих дівчат, а вже потім…

– Заткнися! – скрикнув Андрій Андрійович, миттєво почервонівши від гніву. – Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповідати, що я люблю більше, що – менше?! Для кого все це?! Для себе чи для тебе я купив будинок під Києвом?! Чи не моє крісло сплачує за твоє навчання в інституті? Чи не воно купило тобі нове авто замість того, що ти розтрощив у перші ж дні після покупки?! Та я…

– Усе! Усе! Брейк! – Стась підняв руки догори. – Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що народився із золотою ложкою в роті, а не в бідній сільській родині або у якоїсь безхатниці?

– Тож будь вдячний своїм батькам!

– Красно дякую, таточку! – Стась театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом об підлогу.

– Я клоунів не запрошував! А цирк уже від’їхав! – ледь стримуючись, мовив чоловік.

– Добре. – Стась піднявся, узяв у руки валізи. – Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене й не сумуйте. Ауфідерзейн!

– Стасю! Не мели дурниць!

– Це не дурниці, а моє рішення, – спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.

– Зачекай! – зупинив його батько.

– Що ще? Забув мене поцілувати в щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?

– Не іронізуй, а послухай мене.

– Слухаю, таточку. – Стась повернувся. На його обличчі грала нахабна, іронічна посмішка.

– Ірина їде з тобою?

– О ні! Вона мені тут набридла! Є ще запитання?

– Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, у які ти завжди вляпуєшся.

– Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? – Стась посміхнувся. – Усе? Можна йти? Мене чекають друзі.

– Скільки їх?

– Не рахував, бо не навчили в школі – ти ж за все платиш, то навіщо вчитися рахувати? Чи не так?

– А гроші ти добре рахуєш, – зазначив батько.

– Ще б пак! Це я вмію добре ще з раннього дитинства, – у голосі Стася забриніли звичні іронічні нотки. Він пішов, не попрощавшись, а Андрій Андрійович із сумом подивився йому вслід.

– Свиня! – прошепотів він услід. – Невдячна свиня.

Розмова з батьком анітрішки не зіпсувала Стасеві настрою. Він звик до такого. Добре знаючи, що батько його, єдиного пізнього сина, обожнює, змалку міг вимагати від нього, що забажає. Дитиною Стась мав ті іграшки, яких й у вічі не бачили його друзі, у школі – найкращий портфель, кросівки, куртки, джинси, удома – дві гарно обставлені власні кімнати. А зараз він упевнено вів новенький чорний джип зі шкіряним салоном, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «опель», але Стась на вечірці в друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, яке на лихо росло дуже близько біля проїзної частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою в сумі головою й вичавити: «Тату, пробач мені, будь ласка», як батьківське серце одразу розтануло, і вже за кілька днів біля будинку красувався новенький джип. Зовсім неважко було вдати на обличчі здивування, потім щире захоплення та кинутися в обійми батька з подякою, щоб одразу ж бажані ключі від автівки опинилися в його кишені. Усе в житті складалося добре, і Стась задоволено натиснув на клаксон, угледівши довгі дівчачі ноги, які нахабно виглядали з-під короткої спідниці.

На ідею поїхати відпочивати кудись подалі від міста, на берег якої-небудь тихої річки, наштовхнув Стася сам батько. Він звідкись повертався та випадково потрапив у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до річки, щоб скупатися та освіжитися. Йому там так сподобалося, що він розповів синові й порадив тому кудись поїхати подихати свіжим повітрям. Стась попрохав батька знайти на мапі те село. А вже за день намети, речі спаковані, компанія зібрана. Зараз хлопці на трьох іномарках, ущент завантажених алкоголем, продуктами та спальниками, мчали по ґрунтовій дорозі. Автівки здіймали пилюку й так сигналили, що товстобокі корови на луках піднімали свої голови, а невгамовні гуси ґелґотіли та розбігалися врізнобіч.

– Драпу вдосталь прихопили? – запитав Стась Дениса, що сидів поруч нього та плюхав соняшникове насіння.

– Досить, щоб очманіти й не відрізнити туман над річкою від кайфу, – заржав той і додав: – Погано, що баб не взяли із собою.

– Ще тут їх не вистачало!

– А якщо організм затребує дівчину?

– Знайдемо на місці. Чи проблема?

– Доярку йому або ту, від якої тхне свинями! – шпигнув Льошка, що сидів позаду Стася.

Хлопці дружно зареготали.

– Чому одразу свинарку? – Денис невдоволено скривився.

– Тоді б узяв із собою гумову бабу з «Адама та Єви», – із серйозним виглядом сказав Стась. – Вони хоча б не тявкають під вухом, коли не потрібно. До того ж не просять грошей, а ще вони не вагітніють.

Хлопці знову голосно розсміялися.

– Та ну вас! – махнув рукою ображений Денис. Він пошелестів пакетом та дістав пачку чіпсів. – А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось із вас подумав чи ні?

– Ноу проблем, – відповів Стась і поплескав друга по плечах. – Дамо п’ять баксів комусь із місцевих, і ті будуть носитися біля тебе бджілкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

– За п’ять баксів?! – Денис здивовано округлив очі.

– А ти думав? Чи вони «зелені» бачать у селі? А за десять ти купу навалиш у кущах, а її приберуть, ще й зад тобі туалетним папером підітруть.

– Та ну?! Загнув далі нікуди! – Денис скривив рота в посмішці.

– Не віриш? – Стась посміхнувся. – Сам побачиш. Я сам тобі покажу, що можуть зробити гроші.

– Згоден, що гроші можуть багато зробити – мої предки так завжди говорять. Але чи все?

– Абсолютно! Шелестіння купюр змусить і корову танцювати гопака! – засміявся Стась.

– Я чув, що сільські дівчата падкі на грошовитих міських хлопців, – утрутився в розмову Денис.

– Звичайно, – погодився Стась. – Кожна з них має рожеву мрію – підхопити на гачок таких, як ми. Тож нас чекають приємні сільські пригоди!

– То, може, покинемо своїх краль та привеземо до міста молоденьких і соковитих доярочок? А що? Вони звичні до всякої роботи, невимогливі, тож будуть нам за міський сервіс ноги мити й воду пити, – засміявся Денис.

– Хлопці, чи ви не знаєте, що дівчата із села давно повтікали? – втрутився в розмову Льошка, що вже було почав дрімати на задньому сидінні. – До того ж я чув, що є сільські дівки, яких не можна купити за гроші.

– Монахині, чи що? – Стась єхидно посміхнувся. – Чи якісь пустельники? Так ми і їх купимо! Чи не так, Дене?

– Спробуємо, – погодився Денис. – Здається, я бачу гарне місце біля річки. Дивіться, там велике дерево, тож буде тінь, а друге похилене, щоб посидіти.

– І село поруч, – додав Льошка, виглянувши у вікно.

– Кльово! – погодився Стась. – Якщо не помиляюся, це якраз те місце, про яке мені розповідав мій коханий татусь.

Стась круто повернув кермо, звернувши з вузької ґрунтової доріжки до принишклої в тривозі серед зелені річки.

Розділ 7

Місце біля річки Стасеві дуже сподобалося. «Мій старий мав рацію, порадивши мені для відпочинку саме це місце», – подумав Стась, оглядаючи місцевість. Тут було де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечір минув чудово. На щастя, не дошкуляли комарі, вода в річці була теплою, а шашлик Денис приготував дуже смачний. Кілька пляшок горілки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалі довела Стася до стану ейфорії. Він дурнувато гиготав та із задоволенням жбурляв порожні пляшки у воду. Хлопець погано запам’ятав, як заліз до намету й опинився в міцних обіймах сну.

Стась прокинувся від того, що змерз. Визирнув із палатки – надворі вже сіріло. По тому, як густо завис сивою пеленою над річкою густий туман та весело щебетали пташки, він зрозумів, що настав ранок. Хлопець вийшов із намету, здригнувся, бо від холоду по тілу пробігли мурахи. Після вчорашньої гулянки тріщала голова, у горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожні пластикові та скляні пляшки, пошматовані газети та серветки. У багатті жевріли перегорілі чорні головешки, з яких вилася ледь помітна смужка диму та зливалася з густим туманом.

Хлопці ще міцно спали в наметах. Стась не став будити їх, щоб знайшли йому хоча б якусь воду. Він копнув ногою кілька пляшок, доки в одній із них не помітив залишки води. Із задоволенням великими ковтками він випив її та жбурнув порожню пластикову пляшку у воду. Вона тихо хлюпнулася та помалу заколихалася на хвильках. Хлопець зачерпнув долонями з річки прохолодної чистої води, бризнув собі в обличчя.

– Бр-р-р! – Стась здригнувся всім тілом, по якому пробігли мурахи. «Щось не дуже мені подобається така романтика», – подумав він, згадавши теплі піски біля моря в Болгарії, де нещодавно відпочивав із батьками десять днів.

Щоб трохи зігрітися, доки зійде сонце та розвіється туман, він вирішив пройтися луками. Ногам було неприємно, бо шкарпетки одразу ж стали вологими від роси.

Десь заґелґотіли невгамовні гуси та замукали корови. Стась трохи пройшов назустріч цим звукам і побачив корів, що ліниво, не поспішаючи йшли луками. Вони були різні: граціозні ялівки й матки з товстими та роздутими боками, одні з великими розчепіреними рогами, інші – з акуратними, гарними, невеликими ріжками, що росли просто з лоба. Корови розбрелися, на ходу ліниво скубаючи соковиту росяну траву.

Побачивши Стася, вони на мить зупинилися та з цікавістю розглядали незнайомця, а потім обходили стороною. Стась бував у селі рідко. Його дідусі та бабусі жили в місті, але в сільську місцевість його іноді возив батько в дитинстві, як на екскурсію. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цікавість брала своє, бо сільські тварини як диковинні звірі в зоопарку, але ті були за ґратами, а в селі – зовсім поруч. З цієї причини в селі було добре. Однак усі ці тварини мали неприємний запах та клали купи лайна там, де були самі. Стась усміхнувся до себе, згадавши, як гірко та невтішно плакав, коли вступив новенькою кросівкою у велику та свіжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом гепнувся в іншу. А ще він не любив мух, мошву та комарів. Перед такими поїздками до села мати завжди натирала його різними ароматичними засобами, але як тільки хлопчик там з’являвся, уся ця мошкара ніби знущалася з нього. Комарі дзижчали, мошва роєм вилася над головою, і обов’язково кусав ґедзь. А ще Стась пам’ятав, як батько заходив на якесь подвір’я та купував банку свіжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворіє часто, бо не п’є парного молока». Сперечання закінчувалися одразу ж, коли Стасеві давали склянку молока. Він нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-є-є-є, воно смердить!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, – майнула в голові Стася слушна думка. – Цікаво, чи справді воно смердить коровою, чи то мені так здавалося?»

Він почав удивлятися в нечіткі обриси в густому сивому тумані, шукаючи очима людину, яка гнала корів на пасовисько. І раптом побачив таке видовище, яке змусило його оціпеніти від несподіванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видіння. Він протер долонями очі, але міраж не зник.

Із-за пагорба, прямісінько з густого молочного туману, у перших несміливих стрілах променів сонця, що ледь просвічували крізь сиву пелену, виринула вершниця на коні. Кінь ішов галопом граціозно, красиво викидаючи ніби виточені з червоного дерева та відшліфовані до блиску ноги. А ще гарнішою була його вершниця. Її худенька постать ледь колихалася в такт із ходом коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осіли на ньому та сяяли безліччю маленьких блискіток. Дівчина була чарівна! Свіжа, ніжна, тендітна, з відкритою задоволеною усмішкою, вона дивилася згори на Стася своїми виразними гарними очима. Їй не вистачало хіба що лука зі стрілами, щоб можна було порівняти з прекрасною амазонкою.

Дівчина підтягла вуздечку, і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граціозно загарцював на одному місці.

– Звідки… ти? – невпевнено промимрив Стась, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності під час зустрічі з дівчатами.

– Звідти, – засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. – А що?

– Нічого. – Стась уже опанував себе й почувався більш упевнено. – Ти живеш у селі?

– Живу. Ну то й що з того?

– І як воно тобі?

– Що воно? – усміхнулася дівчина.

– Жити тут?

– Як і всім. Поживи сам – пізнаєш.

– Я народжений не для такого життя.

– Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?

– Я б ніколи не зміг жити в гною.

– Куди б ти подівся, якби довелося!

– Не зміг би. Задихнувся б від смороду!

– То якого дідька приперся сюди? – Дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стася. Це йому аж ніяк не сподобалося, він не звик до такого тону, тим паче, коли селянка була такою нечемною.

– А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матюків? – відрізав Стась.

– Ми до всього звикли, – невдоволено відповіла дівчина й додала: – Бувай, міський хлопчику! Будь обережний, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не дай Боже, захворієш на невідому медицині недугу, – з легкою іронією мовила незнайомка.

– То віджени їх кудись геть звідси! – крикнув Стась. – Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!

– Знайди собі інше місце, синочку багатія, – сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона була майже поруч, і Стась міг заприсягнутися, що відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів – дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала в себе найприємніші запахи природи.

– Де мені відпочивати, я знаю сам, – твердо, не терплячи заперечень, сказав Стась. – А де пасти оцих смердючих корів, я тобі покажу.

– Ти диви який! – Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стася в грудях шалено закалатало серце. – Де смердить, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму улюбленому синочкові щоранку масельце на білий хлібець намазує!

– Мені не подобається сморід, що йде від корів, – невдоволено процідив крізь зуби хлопець. – Зрозуміло тобі? Тож віджени їх від мене подалі, – уже не сказав, наказав він.

– Якщо не подобається, – тихо, але владно відповіла дівчина, – то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.

Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.

– А це ми ще побачимо, хто куди почеше, – просичав Стась та зі злістю кинув дівчині навздогін: – Смердюча селянка!

Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по спині, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стрималася, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.

Такої зневаги до себе Стась ніколи не відчував! Тим паче від кого? Від якоїсь селянки! Хлопець звик принижувати інших дівчат, які йому перечили, зараз вважав, що образив дівчину, обізвавши смердючою селянкою, але вона так зневажливо подивилися, що почувався приниженим. Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стась у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», – заспокоїв він сам себе.

– Що, Стасю, – звернувся до нього Денис, цмулячи пиво з пляшки. – Уподобав дівку?

– Не твоє діло, – невдоволено буркнув Стась.

Весь день він ходив сам не свій. Усередині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув із хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях там-тами.

– Даю вам часу до ранку, – сказав він хлопцям увечері. – Я хочу знати про цю пастушку все.

– Ого-го-го! – протягнув хтось із хлопців. – Чи ти, бува, не втюрився в сільську красуню?

– Замовкни! – скрикнув Стась і жбурнув у нього порожню пляшку з-під пива. – Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою, і все! Ясно?! Козел…

– Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? – запитав Денис. – Серед нас розвідники, кагебісти, інтернаціоналісти є? А може, серед нас є пластуни?

– Наразі в мене є гроші, за які ви так любите гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива – усе, що вони полюбляють. Ті розкажуть усе, що хочеш, що знають, і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Докурилися – далі нікуди, – розгнівано кинув їм Стась. Він іще сам не знав, навіщо йому потрібно знати про ту дівку все-все, не мав чіткого плану дій, бо рудоволоса внесла в його життя щось тривожне, неспокійне й незнайоме.

Розділ 8

«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», – весь час крутилося в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч із коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях, і вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя просто захлинеться. Усі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося дві доби. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Усесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий, гарячий поцілунок, потоне в шалених гарячих обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, уже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз відпочивати, то можна буде помріяти про таємну зустріч уночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках, уже добу галасують на березі, як навіжені. І принесло ж їх саме зараз, та ще й на їхнє із Сашком улюблене місце!

Софійка зачинила хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір уже розсипав яскраві зірочки по темному полотну нічного неба, і настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників із міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.

– Хай тобі грець! – скинула невдоволено Софійка. – Злякав.

– Привіт, Соню, – блиснув у темряві білосніжними зубами Стась та розплився в задоволеній усмішці.

– Не привіт, а прощавай, – відповіла дівчина, вдивляючись в обличчя хлопця.

– У селі вас не вчать культури поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, – зауважив Стась.

– Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірший від татарина.

– А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, – Стась із притиском промовив «сам».

– Ой ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!

– Я думав…

– Індик теж думав, та й в борщ попав!

– Хм, – усміхнувся Стась. – Ти дотепна, але така кумедна та старомодна. Оці твої приказки… Вони такі смішні!

– Знаєш що? Іди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати, – невдоволено промовила дівчина.

– Така молода та вродлива, а буде спати сама?

– Нехай це тебе не обходить.

– Ходімо тоді до нас, повеселімося, вип’ємо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.

– О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! – категорично заявила Софійка.

– Не пошкодуєш? – запитав хлопець, примруживши очі.

– Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!

Соня махнула рукою та пішла до хати.

– Зачекай! – у голосі Стася був наказ.

– Що тобі потрібно від мене?! – Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стася було зовсім поруч. – Чому ти причепився до мене, як реп’ях?

– Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.

– У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!

– Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? – Стась награно покрутив навсібіч головою.

– Звідки ти знаєш його ім’я? – стривожено запитала дівчина.

– Я все про тебе знаю.

– Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.

– Не піду. Без тебе не піду, – уперто мовив Стась. – Хоч ріж, я нікуди без тебе не піду.

– Доведеться, – відказала Соня й пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.

– А це ще ми побачимо, – процідив крізь зуби Стась і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася, ніби гойдалка, на одному цвяху.

Коли Стась повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.

– Ну що? Відшила тебе селянка?

– Це ще та штучка!

– Дохлий номер!

Стась сів біля багаття, нервово запалив цигарку.

– Усе одно вона буде моєю, – сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. – Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що в мене тріщить від «зелені» гаманець.

– Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? – обережно, щоб не доводити Стася до сказу, запитав Льошка.

– Побачить – сама під мене ляже.

– А мені здалося, що ця Соня – міцний горішок, – продовжив Льошка.

– Розкушу, – упевнено сказав Стась.

– А зуби не зламаєш? – зауважив хтось із компанії.

– У жодному разі! – Стась задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.

– Навіщо вона тобі? – вставив Льошка. – У тебе є Ірка. Окрім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.

– Ірка? – відмахнувся Стась. – Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.

– Не вийде, – сказав Льошка. – Облиш її. Забудь.

– Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

– Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж по вуха закохана у свого капітана, чи хто там він.

В очах Стася блиснули іскри – чи то був відсвіт багаття, чи то гнів. Він до болю стиснув зуби.

– Це ще нічого не значить. Усе одно вона буде моєю, – твердо сказав він.

– Б’юсь об заклад, що ні. – Денис сів поруч зі Стасем.

– Що?! – витріщився на нього Стась. – Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!

– Ну ти й загнув! – посміхнувся Денис.

– Так ось… – Стась гарячково підхопився з місця. – При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!

– Відповідаєш за свої слова? – з недовірою запитав Денис.

– Можу навіть побитися об заклад!

– На що спір? – Денис простягнув руку.

– Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю, ви мені. Іде?

– Хлопці, – обізвався Льошка. – Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

– Добре, – погодився Стась. – Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? – Стась уже тримав руку Дениса.

– Можна внести корективи? – Льошка підійшов до хлопців. – Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.

– О-о-о! – схвально скрикнула юрба.

– Перебивай! – погодився Стась.

Льошка рубом долоні роз’єднав руки Дена та Стася.

…Хлопці поснули, а Стась іще довго сидів біля багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він іще не знав, як йому діяти, щоб спокусити цю руду селянку, але був упевнений, що на це йому знадобиться зовсім мало часу, набагато менше, ніж думають його друзі.