Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 36

Без дідуся будинок здавався Софійці сірим та незатишним. У ньому панувала така тиша, що хотілося від неї дико, несамовито кричати, а серце дівчини наповнилося сумом.

Кілька днів вона майже не виходила з хати, хіба що впорати господарство. Дівчині здавалося, що час зупинився. Про його плин нагадувало лише цокання триклятого годинникового механізму серед мертвої тиші. Ці звуки ставали нестерпними, здавалися несамовитим гуркотом, від якого ладні були лопнути барабанні перетинки. Вона зачинила двері в сусідню кімнату – стало так тихо, що вже неможливо було далі витримати цілковиту тишу. І тоді вона підійшла до Сашка, що не ворушачись, ніби кам’яна статуя, закляк у візку посеред кімнати в одній позі.

– Любий, – тихо почала Соня. – Ось бачиш: я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо в мене є ти. На тебе в мене вся надія. Ти – моє минуле, ти – моє сьогодення, ти – моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово, і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якісь ознаки того, що він чує її слова. Але побачила той самий байдужий погляд, який нічого не усвідомлював. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

– Нічого, мій любий. – Соня попестила його руку. – Я все одно буду з тобою розмовляти, усе тобі розповідати. Так буде доти, доки я не почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці по хліб та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити далі. На жаль, Сашко не спав. Покинути самого вдома вона не наважилася, тож вирішила забрати його із собою.

Надзусиллям Соня посадила хлопця в інвалідний візок, по намощених дощечках скотила з ґанку й по піщаній дорозі повезла до крамниці.

Біля магазину вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Усі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

– Добридень, – привіталася Соня та стала поодаль під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

– Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, – хтось почав упівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

– Чи таке колись було в нас на селі? – підхопив розмову інший жіночий голос.

І пішло – поїхало:

– Андрій був їй за батька.

– Еге ж, змалечку панькався з нею, як із лялечкою.

– Красою Бог не обділив, а серцем…

– Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити в домі інвалідів?

– Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Усе є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар догляне. А тут у нас що?

Софійка чула зневагу до себе натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та ввімкнути холодний розум.

– І навіщо їй каліка?

– Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

– Точнісінько, як її мати.

– І не кажіть: яблуко від яблуні недалеко падає.

– Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Усі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла в Олесі відбити хлопця?

– Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

– Мо’, знову лихо привезла разом із ним?

– Одна біда уже є – Андрій-то помер.

– Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що через неї мажори цілісіньке літо всьому селу життя не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася через неї. Що ще буде?

– Що завгодно може статися, бо чоловіки в неї на першому місці.

– Точнісінько така, як її матір, – кажу вам, як на духу…

– Що ж ви хочете? Розпусниця.

– Добре, що Андрій уже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

– Виходить, то ззовні, усередині гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе, і, коли заговорила, голос її вже не тремтів.

– Люди, – сказала вона, – що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав дівчину.

– Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі, а я – до вас. А що сталося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах із простягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? – Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. – Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, потрапив у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати із собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

– Скажіть хоч що-небудь! – звернулася до них Софійка. – Лишень не мовчіть!

– Автівку ти спалила? – почулося з натовпу.

– Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.

– Дурниці, – відповіла Соня. – Нісенітниця, та й годі.

– Що з нею балакати, – Софійка почула голос матері Олесі. – Знає кицька, чиє сало з’їла, то й виправдовується перед вами. Не вийшло ярмо накинути на Лесиного хлопця, то привезла іншого. Нехай у візку, але штани в домі повинні бути! А ви стоїте, вуха розвісили! Негідниця вона, та й годі. Тьху на неї! Тьху!

– Ох, люди! – сказала дівчина, її очі застелили сльози. – Колись вам буде соромно за ці слова.

Вона гордовито кинула останній погляд у натовп та, не дочекавшись хліба, повернула візок у бік свого подвір’я.

– Ще й сміє рота розкривати! – кинула їй услід Лесина мати.

– Скрутилася, як карась на сковороді, – почула Софійка за своєю спиною чийсь неприязний голос. – Копія матері, не треба й дивитися!

Розділ 37

Спливав день за днем, а Сашко не подавав надій. Іноді Софійці здавалося, що не витримає, і тоді вона нишком плакала у відчаї над своїм загубленим щастям. У такі хвилини майбутнє втрачало свою принадливість, бо реальність була жорстока: смерть, хвороба, осуд. Довгими безсонними ночами, коли вітер безжалісно шмагав гілля дерев та бився в стіни, дівчині здавалося, що життя загнало її в глухий кут, з якого немає виходу. Колись такий щасливий, її світ обірвався в прірву, з якої вона намагалася видряпатися всіма силами, але не вдавалося. Чи то прірва була занадто глибока, чи їй бракувало сил?

Щоб не втратити здорового глузду й не завити в тиші, що аж бринить, Софійка лягала біля Сашка на ліжко, обіймала його та подовгу розмовляла. Вона не полишала надії, що пам’ять про їхнє минуле одного разу прокинеться в Сашковій свідомості, розкриє назустріч серце, застукає в скронях. Давало надію хоча б те, що напади в хлопця траплялися дедалі рідше й рідше.

– І в нас буде все добре, як було колись, – запевняла вона тихо, вдихаючи такий знайомий запах його тіла. – Я так хочу піти з тобою до річки, подивитися на зорі у воді… Так, так! – Дівчина підхопилася з ліжка. – Яка ж я дурна! Чому я до цього часу не показала їх тобі?! Зараз уже темно, ніч зоряна, і це добре. Ми підемо до річки вдвох, так, як я собі загадала. Ти обов’язково все згадаєш! Любий, ти не можеш це забути, не маєш права!

…По дорозі, що вела до річки, дівчині було неважко котити візок, але коли дорога пішла стороною, їй потрібно було кілька десятків метрів провезти його луками. Тут і в гарну погоду було доволі волого, а після осіннього дощу, що випав недавно, і зовсім розквасило. Колеса візка одразу ж загрузли в м’якому ґрунті. Спочатку Софійка подумала, що зробила дурницю, потягнувши Сашка серед ночі в болото, але, одержима своєю ідеєю, уже не могла відступити. Докладаючи неймовірних зусиль, Соня змогла провернути колеса візка кілька разів, доки вони знову не загрузли. Їй стало дуже гаряче. Дівчина скинула кофтинку, залишившись в одній сукні.

– Любий, ще трішки, ще один крок, – говорила вона, намагаючись зрушити з місця візок, який стояв, як укопаний.

Дівчина навколішки кинулася збирати засохлі бур’яни, принесла гілочки з дерев та підклала їх під колеса. Так, крок за кроком, обливаючись потом, загубивши лік часу, Соня наближала візок до річки. Нарешті вона побачила перед собою воду. Софійка стомлено сіла на спиляну деревину дідусевої верби, відхекалася.

– Любий, дивися, – мовила дівчина, не маючи змоги стримати в собі радість від побаченого. – Дві зіроньки! Маленькі, любі зірочки! Я так скучила за вами! Вони зараз вийшли скупатися в річці. Бачиш, коханий? Ти їх бачиш?

Соня намагалася побачити Сашкові зіниці. Їй здалося, що в них з’явилося якесь рівне, ніжне полум’я, що на мить воно спалахнуло в його очах та засяяло світлом життя, але погляд Сашка поступово перейшов із неї на воду, саме туди, де купалися зорі.

– Любий, коханий, – Софійка не могла втримати в собі всі почуття, що вирували в її душі. – Ти їх бачиш? Скажи, що ти їх бачиш, – благала вона. – Не мовчи!

Але погляд хлопця був таким же, неживим, він лише несвідомо дивився на коливання води та мовчав.

Соня не витримала й розплакалася від безпорадності та розпачу. Подивилася на поодинокі нечіткі вогні у вікнах будинків. Вони здалися мокрими чи то від туману, що вже почав нависати над луками, чи від сліз на очах. Дівчина з відчаєм зрозуміла, що додому дотягти візок у неї забракне сил, а допомоги чекати нізвідки. Вона закутала хлопця своєю кофтинкою, а сама сіла поруч на кільце з верби. Обхопивши руками коліна, дівчина поринула втакі далекі, але незабутні спогади…

Коли почало сіріти, Софійка побачила дурнуватого Грицька, що йшов луками та цвьохав батогом по землі. Вона покликала його на допомогу й за кілька хвилин була вже вдома. Дівчину всю лихоманило від холоду, але тіло палало жаром. Соня відчула, що застудилася та захворіла.

Розділ 38

Генерал Друзь не звик пасувати, але цього разу досить легко піддався на вмовляння дружини. Останнім часом вона почала страждати від частого підвищення тиску. Напевне, трагічна, така безглузда смерть сина дуже її підкосила. Гіпертонічні кризи лякали Максима Івановича, і він навіть боявся уявити, що може втратити ще одну дорогу людину.

– Подаруймо нашу квартиру Сашкові, – укотре запропонувала вона після чергового нападу, ледь за лікарем зачинилися двері.

– Я не проти, – відповів Максим Іванович, дбайливо поправляючи дружині подушку. – Але зараз вона йому ні до чого.

– А якщо я не встигну? Чи буду я мати спокій на тому світу?

– Не говори дурниць.

– У Сашка мати живе в якомусь глухому селі. Нехай би забирала хлопця та переїжджала до міста, – наполягала дружина. – Усе ж таки тут і лікарні, і «швидку» завжди можна викликати в разі потреби.

– Чи захоче вона? Та й Сашко ще в лікарні, а коли його випишуть звідти – невідомо.

– Колись же він одужає, – відповіла вона. – Можливо, матері не доведеться за ним ходити. Якщо йому стане краще, то принаймні буде куди привезти молоду дружину.

– Воно-то так, – погодився Максим Іванович.

– А Сашко справді дуже схожий на нашого хлопчика. – Дружина кинула погляд на портрет із траурною стрічкою.

– Так, схожий, – погодився він, бо й сам уже давно запримітив схожість.

– Ми з тобою планували віддати ту квартиру синові, але… Трикімнатна в центрі міста, з гарним ремонтом, а стоїть порожня. Її стіни мусять бути зігріті подихом мешканців… Розумієш, там мають бриніти людські голоси, бігати дітлахи, і треба, щоб вечорами на кухні пахло чимось смачненьким. Чи не так?

– Звичайно.

– Я хочу трохи заспокоїтися.

– Дати ліки?

– Ні, вони мені не допоможуть. Мені буде спокійніше, коли оформимо житло офіційно на Сашка або на його матір. Ти зробиш це заради пам’яті про нашого сина?

– Звичайно, – пообіцяв Максим Іванович. – Я зроблю це найближчим часом.

Він не став телефонувати до лікарні, а вирішив одразу ж туди поїхати. Так хотілося, щоб лікар сповістив гарну новину про стан здоров’я свого пацієнта! Генерал так повірив у те, що Сашко опам’ятався, що натиснув педаль газу, і автівка набрала швидкість та м’яко помчала по рівній, гладенькій дорозі, обганяючи інші.

– Добридень! – Максим Іванович майже забіг до кабінету. – Як там наш Волошин?

– Волошин? – перепитав лікар. – Ах, так! Ви ще нічого не знаєте?

– Він… Йому стало краще?! – скрикнув Максим Іванович.

– Зараз я вам усе поясню, – відповів лікар.

Лікар довго розповідав про дівчисько, яке підняло на ноги та вразило весь медперсонал своїм вчинком.

– Якщо судилося хлопцеві вилікуватися, то це зможе зробити лише Соня, – сказав по закінченні розповіді лікар. – Вона зможе. Я певен.

– Так, – сказав генерал і помовчав.

Йому треба було прийняти рішення. Максим Іванович пообіцяв дружині переоформити квартиру на Сашка, але той до цього часу залишався хворим. Він не знав дівчину Соню, не був певен, що та молода особа витримає весь тягар, який узяла на себе добровільно, а мати завжди залишається матір’ю. Що б не сталося з її дитиною, вона завжди буде поруч. «Тож доведеться їхати до Сашкової матері», – вирішив для себе Максим Іванович. Він уже збирався йти з кабінету, коли згадав, що не пам’ятає назву села, де мешкала мати хлопця.

– У мене є всі дані. Ось вони. – На прохання генерала лікар написав на аркуші паперу: «Нові Липки, Волошина Людмила Орестівна, місце роботи – школа, учитель».

Максим Іванович подякував, і вже за кілька хвилин його автівка мчала в напрямку Нових Липок.

Розділ 39

Стасеві було непереливки. Останнім часом батько зовсім із глузду з’їхав. Він став нервовий, злий та нестриманий. Спочатку Стась гадав, що обійдеться без батькових грошей деякий час, а там, дивись, той перебіситься й буде все, як раніше. Стась намагався економити гроші, які в нього ще були, але виявилося, що він цього робити не вміє. До навчального закладу було неблизько, тому Стась вирішив їхати туди спочатку тролейбусом, потім у метро, а далі вже маршруткою. «Нічого страшного в цьому немає, – утішав себе, коли йому вдалося силою втиснутися в переповнений тролейбус. – Не один я такий. Це навіть урізноманітнить моє студентське життя. Буде що згадати в зрілі роки».

Його піднятий настрій зник уже за кілька хвилин, коли крізь натовп якимось чином до Стася добралася товстезна контролер і вимагала негайно заплатити за проїзд. Стась, притиснутий до дверей, не те що дістати гроші, а навіть ворухнутися не міг.

– Я заплачу, як тільки поменшає пасажирів, – відповів Стась.

– Давай гроші, нахабо! – наказала контролер грізно, нависнувши над Стасем. У неї так смерділо з рота, що хлопця ледь не знудило.

– Я не можу їх дістати, але обов’язково куплю квиток, – сказав він, ледь стримуючи себе.

У цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стась підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якийсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята й втиснувся позаду Стася. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахв рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений у теплу курточку. Стась добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:

– Чому, молокососе, скрутився?

– Тісно, – ледь вичавив із себе Стась.

– Так на таксі їдь. Диви, яка цяця!

– Він іще й не хоче платити за проїзд, – підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. – Зараз, пасажири, – заявила вона голосно, щоб усі чули, – зупинимося та будемо стояти доти, доки цей хлопець не оплатить проїзд.

Пасажири відреагували в один момент. Усі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.

– Чого ви кричите? – Стась спробував виправдатися. – Я просто не можу дістатися рукою до кишені.

– Васю! – закричала контролер так, ніби в неї в горлі був умонтований рупор. – Зупиняй! Є пасажир на висадку!

– Яку висадку? Мені потрібно… – почав Стась, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила із силою виштовхнула його на вулицю.

– Ідіоти! – вилаявся Стась. – Бидло!

Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не можна було втиснутися. Лише в наступному було трохи менше люду, тож Стасеві вдалося пройти по салону.

– Ох, – зітхнув він із полегшенням.

– Що, синку? Затісно? – співчутливо запитав сивоголовий дідусь із хитрими очима.

– Чи завжди в тролейбусах така тіснява? – запитав Стась замість відповіді.

– Так ти не місцевий? – усміхнувся старий. – Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що вдієш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсипаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щодня, – розповідав балакучий дідусь. – У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть – усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вовкунів: чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А в нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її в скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку, і вона геть уся витекла! А де ж я їм іще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по-новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…

– Бувайте, – кивнув Стась старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надокучливий старий, але принаймні дорога здалася коротшою.

У метро було теж не легше. А в маршрутці, у якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був надто низький для зросту Стася.

Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбуса залишили вертикальну смужку.

День був зіпсований, настрій – теж. Увечері Стась вирішив піти до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько перебіситься», – подумав Стась.

– А на бензин даси? – запитав Льошка, всідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.

Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.

– На бензин? – іронічно усміхнувся Стась. – На бензин, друже, не маю грошей.

– Облиш!

– Дивись. – Стась вивернув кишені. – Порожньо!

– То візьми в предків. У чому проблема?

– Старий мій сказився.

– Загуляв?

– Ні. Ще не перебісився за автівку.

– Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?

– Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.

– Ти зовсім на мілині?

– Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жрання – і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.

– Мої предки зараз за кордоном. – Льошка дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. – Не так уже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе як для ліпшого друга в мене баксів сто знайдеться.

Льошка неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасеві.

– Бери. Коли зможеш, віддаси.

Стасю було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льошці в пику трикляті «зелені» та крикнути: «Удавися ними!», але він згадав про сьогоднішні пригоди в міському транспорті та стримав себе.

– Віддам, – кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. – Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?

– Вибач, – сказав Льошка та втупився в екран телевізора. – Я й так стирчу в заторах по півгодини. Ти їдеш на східні квартали, а мені – у протилежний бік. Якби…

– Добре. Проїхали, – сказав Стась.

Йому так хотілося дорікнути Льошці, який цілий місяць у селі жив, жер, пив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга по матеріальну допомогу.

Наступного дня Стась знову спробував утиснутися до вщент забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все й піймав таксі.

Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан розташовувався поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити в затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата в коротеньких спідничках. Стась не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися й не шкодувати на їжу грошей. Стась так і робив. Він замовляв екзотичні страви, звик залишати щедрі чайові.

Сьогодні пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що в цьому закладі все таке дороге. Стась поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.

– Щось не так? – запитав він.

– Ні. – Дівчина чарівно усміхнулася.

Стась зрозумів, що та чекає на чайові, але йому чомусь дуже не хотілося розлучатися зі своїми збереженнями.

– Дякую, – сказав він і кинув зім’яту серветку на стіл. Дівчина зітхнула й гордовито пішла геть, злегка похитуючи стегнами…

Додому Стась повернувся на таксі. Порахувавши свої витрати, він зрозумів, що грошей надовго не вистачить. Батько з ним дотепер не розмовляв, ходив похмурий і чимось заклопотаний.

«Харчуватимусь у студентській їдальні, – вирішив увечері Стась, – але тролейбусом їздити більше не буду».