Текст книги "Купеля"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Розділ 44

Максим Іванович був у Нових Липках близько десятої ранку. Удома Людмили Орестівни не було, і чоловік вилаяв себе за таку нерозторопність. Звичайно ж, у цей час жінка була в школі, де працювала вчителькою. «От телепень, – сказав він собі. – Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди в школі».

Він безцільно потинявся вулицею, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.

– Господи! – сплеснула руками жінка. – Якби ж то я знала, що в мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?

– Нічого страшного, – відповів генерал. – Я зачекаю.

– Ні, так не годиться, – заперечила Людмила Орестівна. – Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, ідіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як удома. На кухні знайдете, що поїсти.

– Ну що ви, – запротестував чоловік. – Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.

– Заперечення не приймаються, – безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.

…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв матір Сашка зовсім іншою. У його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами; утім, такими найчастіше й бувають сільські вчительки. Сашко не був схожий на матір. Отже, він удався в батька і зростом, і вродою.

Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.

– Як ти почуваєшся, люба? – запитав він.

Дивно, але голос дружини був бадьорий.

– Добре, як ніколи, – відповіла вона. – Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.

– То тобі тепер не сумно?

– Стільки років не бачилися! Нам є що згадати. А ти де?

Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.

– Можеш додому не поспішати, – сказала дружина. – Головне – зроби те, про що я тебе просила.

– Отже, я вже став тобі не потрібний? – пожартував він.

– Деякий час, – засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. – Будеш тут нам заважати пліткувати.

Генерал закінчив розмову та почув, як постукали у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.

Максим Іванович узяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку й побачив незнайомого чоловіка.

– Добридень, – привітався той.

Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? У пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.

– Максиме? – чоловік перший порушив мовчанку.

– Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, – сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. – Андрію!

Вони міцно потиснули одне одному руки, обійнялися.

– Я до цього часу не йму віри, що це ти, – сказав радісно генерал. – Скільки разів я намагався тебе знайти, і все марно. А тут ти сам мене знайшов!

– Узагалі-то… – почав Андрій Андрійович.

– Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, – запросив Максим Іванович. – Насправді я тут сам як гість, але господиня на роботі… А, що казати! Ходімо, там поговоримо.

За спогадами в чоловіків час минав швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало тяжко на душі. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що сталася з його сином, коли той ступив на небезпечний шлях. У відповідь Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стась мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем, і той побачив на її обличчі здивування.

– Я бачу, ви вже познайомилися, – сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

– Це ж треба, – сказала вона, – який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було чи соромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрій Андрійович збагнув, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. І страв хотілося не вишуканих та делікатесних, а простих, земних, як спогади з далекого дитинства, коли в хаті пахло борщем, часником та пиріжками. А ще він хотів, щоб удома його чекали, і не хтось, а ось ця непримітна, скромна жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викресленими з життя роками, прожитими з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. Із сумом згадав Стася. «Якщо син зрозуміє мене, то буде приїздити, – заспокоїв він себе. – Повинен зрозуміти рано чи пізно».

Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича, як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік усміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, випадкова зустріч із якою була призначена долею…

Розділ 45

Це був насправді дивовижний день.

Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.

– Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? – він подивився на жінку. – Я, до речі, також хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.

– А пиріжки? – розгубилася жінка. – У мене нема чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з порожніми руками.

У цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».

– Купимо щось по дорозі, – знайшовся першим Максим Іванович.

– Можна купити, – підтримав його Андрій Андрійович. – Коли ви плануєте від’їхати?

– Ми? – перепитав друг. – Ні, любий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.

Андрію Андрійовичу й справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.

– А далеко їхати? – заради пристойності запитав він.

Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони в те село, де наколобродив його Стась!

– А в цієї дівчини Соні яке прізвище? – запитав Андрій Андрійович.

– Агафонова, – відповіла Людмила Орестівна. – А що? Ви її знаєте?

– Та… ні, – зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.

Максим Іванович поглянув на друга та з його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.

…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з ущент розбитою дорогою, та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо ж натерпілася вона від витівок Стася. Андрій Андрійович іще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе, принаймні попросити вибачення за сина.

Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона мала стомлений вигляд. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут іще треба було нагодувати непроханих гостей і вирушити в дорогу. Андрію Андрійовичу хотілося вкласти спати в ліжко цю жінку, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.

Людмилу Орестівну заколисувало на м’якому сидінні автівки. Тепло вкрай її розморило, і вона відчула, як утома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона заплющила очі, щоб хоч на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке й тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», – подумала жінка, засинаючи.

Розділ 46

Якесь недобре передчуття з’явилося в Льошки ще тоді, коли при виїзді з міста Стась зупинив джип біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки й швидко пішов до садиби. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений із пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льошка подумав, що Стась набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Хлопець потайки кидав погляди на Стася та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було помітно, що друг замислив щось лихе, і це лякало Льошку.

– Стасю, – звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. – Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?

– А ти не здогадався?

– Бачу, що в село. Але навіщо?

– Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.

– Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж її батьки – дуже впливові люди не лише в нашому місті, а й у столиці. Принаймні я таке чув.

– Правду чув, – сказав із посмішкою Стась. – І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка – класна кобила. Згоден.

– Чому ти її відфутболюєш?

– Шкода Ірку?

– Деякою мірою так.

– То бери її собі, мені для тебе її не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових і багатих родичів.

– Та ну тебе! – Льошка махнув рукою та дістав гумку. – Я до нього по-доброму, а він…

– Льошко, я теж про тебе піклуюся, – з іронією промовив Стась, – навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. Та ще й задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.

– З тобою неможливо розмовляти.

– Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.

– Облиш цю Соню. Як на мене, ми вже вдосталь там нарозважалися, час спинитися.

– Дякую за пораду! Красно дякую! – кривлявся Стась. – Але не можу, Льошко, хоч трісни! Не можу – і все!

– Вона ж тебе відшила, ти залишився без класної тачки, впав у немилість батька. Тобі замало пригод? Не потрібний ти Соні – це ясно як божий день.

– Побачимо, – протягнув Стась і примружив очі. У них було щось хижацьке.

Розділ 47

Із Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть усі жарознижувальні пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що не лише нутро палає жаром, а й п’яти горять. Та найбільш неприємним було те, що Софійку швидко покидали сили. Вона почувалася до нестями стомленою та вкрай виснаженою, так, ніби хтось невидимий виссав із неї всі життєві сили.

У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його вже не змогла, тож вирішила спочатку трохи відпочити, а потім закінчити справи по господарству. Софійка погодувала Сашка з ложки борщем. При цьому дівчина намагалася вже не дивитися йому у вічі. Сьогодні вранці, коли вона нарешті спіймала погляд Сашка, він на якусь мить подивився їй прямо в очі. Соня зраділа, бо їй здалося, що цей погляд був усвідомлений, але в хлопця одразу ж почався напад. Зробивши заспокійливий укол, Софійка одразу ж зателефонувала лікареві та все розповіла. Лікар не міг упевнено сказати, добре це чи ні, але запевнив, що хоча б якісь зміни в поведінці Сашка вже є добрим знаком. Це дало їй надію, але дівчина тепер боялася піймати його погляд. Вона дуже-дуже стомилася й знемагала від перевтоми та недуги.

Софійка підкотила візок із завмерлим в одній позі хлопцем до вікна, розсунула фіранки в різні боки. Іноді їй здавалося, що Сашко розглядає щось на вулиці, усе бачить, розуміє й усвідомлює, лише зараз сидить, глибоко поринувши у свої думки.

– Ось так, – мовила вона тихо. – Так буде краще, коханий.

Упевнившись, що хлопцеві зручно, Софійка сіла навпроти нього в крісло під стіною. Закуталася в ковдру, бо ніяк не могла зігрітися. Її лихоманило так, що дрижала, як восени листочок на осині. На лихо, ще й баба Параска кілька днів не навідувалася. Чи то прихворіла, чи підтримує людей, які її осуджують? Але все одно Софійка не буде дивитися на білий світ зацькованим поглядом, а залишиться гордою. Не відчувала ні перед ким провини, лише перед дідусем, з яким не була поруч в останні миті його життя.

Дівчина підтягла під себе ноги, скрутилася калачиком. Як же холодно! Їй важко, дуже важко, але ніколи не опустить руки. Нізащо! Крок за кроком буде йти із Сашком поруч по життю до повного його одужання, і ніхто не змусить її з ним розлучитися. А зараз стомилася. Дуже стомилася. Софійка відчула, що вже перестала тремтіти і все тіло запашіло жаром. Захотілося спати так, ніби не знала сну цілу вічність. Пусте, це лише втома та нервове напруження. Треба лише прикрити важкі повіки та трішечки подрімати. Ні, спати не можна, бо вже надворі сідають сутінки і їй незабаром укладати Сашка спати. Можливо, не треба засинати, бо все одно незабаром прийде ніч?

Дівчина з великим зусиллям підняла важкі повіки. Сашко дивиться у вікно, тож усе добре. Повіки самі по собі злипаються, і Соня знову прикриває очі. «Не спи, – каже вона собі. – Ти ж сильна, можеш витримати все». Але за хвилину дівчина вже не здатна опиратися втомі та потрапляє в міцні обійми сну…

Стась, не криючись, залишив автівку посеред дороги навпроти будинку, де жила Соня.

– І що ми будемо робити? – запитав Льошка з острахом.

– Будемо діяти за обставинами, – відповів Стась, упевнено заходячи до двору. – Спочатку спробуємо засвататися.

– Жартуєш?

– Зовсім ні, – відповів Стась і почав грюкати у двері: – Соню! Соню, відчини! Треба побалакати. Ти мене чуєш?! Є розмова!

Ніхто не відповів. Стась спробував відчинити двері, але вони були зачинені зсередини. Тоді він почав із силою тарабанити в них кулаками, бити ногами.

– Відчини, сучко! – за мить кричав оскаженіло Стась. – Бо я виб’ю ці кляті двері!

– Зараз прибіжать сусіди. – Льошка потягнув Стася за рукав, але той нервово відкинув його рукою.

– Відчепися від мене! – закричав він, визвірившись на друга. – Мені начхати на сусідів і всіх цих дурних селюків! Соню, відчини, кажу тобі!

За дверима було тихо. Стась помітив, що в одному з вікон горить світло, і кинувся до нього. Коли він туди заглянув, то перед собою побачив юнака в інвалідному візку.

– Льошко, поглянь-но сюди, – Стась потяг друга до незавішеного вікна. – Здається, тут мій конкурент.

Льошка з острахом заглянув у вікно.

– Ти бачиш, що він інвалід?

– Бачу. – Стась примружив очі. – Мене, виходить, відшила заради каліки?

Льошка промовчав. Він дивився на хлопця, якого бачив прямо перед собою, і той, здавалося, дивиться на нього. Але дивним було те, що хлопець ніяк не реагував на появу сторонніх під вікном.

– Чого витріщився?! – заричав Стась так голосно, що, звичайно ж, було чути в хаті, але хлопець не поворухнувся, навіть, не кліпнув очима. – Та він дебіл! Повний дебіл! Агов, ти, дауне! – Стась почав вимахувати руками, кривитися, але хлопець у візку ніби його не помічав.

– Ходімо звідси, – попрохав Льошка, відчуваючи недобре. – Порозважалися, та й годі. Мені сподобалася розвага, але більше нам нема чого тут робити.

– Як це?! Я ще не поговорив із Сонею, а я не звик так просто відступати, – промовив Стась й із силою затарабанив у шибку. – Соню! Соню!

Стась став навшпиньки й ще раз зазирнув у вікно, але, окрім хлопця, нікого не побачив.

– Сучко! Або виходь сюди, або пошкодуєш! – прокричав Стась біля шибки.

Він прислухався, але в хаті було тихо.

– Ну, все! – крикнув Стась. – У мене терпець увірвався!

Він побіг до машини, швидко повернувся. У руках Стася Льошка помітив пакет зі скляними пляшками, які йому всю дорогу не давали спокою. Стась швидко витяг звідти дві пляшки, крикнув другові: «Відійди!» – та несамовито закричав у бік будинку:

– Гори ж, клята відьмо! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!! Ти спаскудила все моє життя!

Льошка не встиг нічого зрозуміти, як дві пляшки з пальним одна за одною полетіли в бік вікна, де горіло світло…

Сашко побачив прямісінько перед собою спалах світла та майже одночасно відчув вибух. Від несподіванки він здригнувся, ніби по тілу пробіг потік струму. В одну мить він зрозумів, що це вибух касетної бомби, а перед ним хлопчик Каха, який танцює. Сашко набрав повітря в груди, щоб закричати, знову побачивши в руках дитяче серце, але… серця не було! Він обдивився свої руки з усіх боків. Вони були чисті. Жодної плями крові. Хлопець нічого не зрозумів. Він чітко чув вибух, бачив прямо перед собою спалах, але де ж подівся Каха? Сашко знову й знову переводив погляд із яскравого світла на свої руки. Не було ані Кахи, ані крові на руках. Натомість десь у підсвідомості сплив інший, ще нечіткий, але такий знайомий образ. Це була дівчина. У неї хвилясте довге золотаве волосся та гарні темні очі з довгими пухнастими віями, майже як у Кахи. Ні, він щось плутає. Це очі Кахи!

Хлопець знову подивився у вікно. Там була якась заграва, але дитини він не побачив. Сашко закашлявся. Чому стало так важко дихати? Чому щось до болю ріже очі та заважає побачити Каху? Каху чи все-таки знайому дівчину? Так! Дівчину! Його дівчину.

– Соню! – покликав Сашко. – Сонечко!

Він озирнувся. Це була кімната Соні – сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?

Тріснуло скло в другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім усе більше й більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня! Так, саме вона, його люба, мила дівчина!

– Соню, Соню! Соню!!! – несамовито та хрипко закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.

Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах й одразу впав.

– Соню! – кричав він, але за димом уже не бачив дівчини. – Кохана, люба, прокинься!

Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку й зрозумів, що вчасно. Ковдра палала, і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна, і, якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.

Він швидко збив руками вогонь на її одязі, не відчуваючи жару, та потяг до дверей, зібравши всі свої сили, які мав…

Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося несамовито волати.

– Сонечко, Соню, – повторював він без упину, вдивляючись у її обличчя, почорніле від кіптяви. Здавалося, що життя вже покинуло її й дівчина не дихає.

– Соню! – закричав у відчаї Сашко та потряс її бездиханне тіло.

– Коханий? – ледь прошепотіли обпечені губи.

– Сонечко? – перепитав Сашко, не вірячи своїм вухам. Чи то йому здалося, що дівчина заговорила?

– Любий, – Соня розплющила очі. – Ти… зі мною, коханий?

– Так, Сонечко, так, – сказав Сашко. – Я з тобою. Зараз, сьогодні, назавжди! Моє сонечко.

У Соні з очей скотилися сльози. Вони потекли тоненькою смужечкою, залишаючи дві білі доріжки на брудному обличчі.

– Не треба плакати, Сонечко, – сказав Сашко, поцілувавши брудну щоку, де завмерли крапельки сліз. – У нас усе попереду. Стільки справ, а ти плачеш.

Дівчина важко дихала, потім закашлялася. Сашко цілував її брудне обличчя, не помічаючи, як його непрохані сльози змішалися з її солоними струмочками.

– Ми підемо… – Соня замовкла, бо в грудях запекло, защеміли обпечені губи.

– Дивитися, як купаються зорі в річці? – спитав Сашко та крізь сльози усміхнувся. – Звичайно ж, моє сонечко!

– Ти… все… пам’ятаєш, – шелестом злетіло з її вуст, і дівчина знепритомніла.